Про війну, втому від неї, ховання від повісток і “не таких” жінок

Анастасія Федченко
журналістка

«Петровна, тільки ж ти не бери повістку, як мені принесуть», – мало не зі слізьми на очах просив мою маму сусід.

У 2014-2015 роках, коли Україна особливо потребувала захисників, бо російську агресію зустріла з розпроданим, роззброєним і роздягненим військом, багато чоловіків із села, де я жила фактично від народження й аж до закінчення школи, «косили» від мобілізації.

Сусід ховався за сараєм. І це не жарт і не перебільшення. Так було насправді.

Мама, звісно, не брала повістки, які йому приходили.

«Візьму, а потім що, сама замість нього піду?» – гірко жартувала вона.

За одного, який випивав і п’яний розпускав руки, возила хабар у військкомат його матір. «Шкода його туди віддавати», – казала ця жінка, яка не раз ходила з синцями під очима.

А коли нарешті армія стала контрактною і повістки припинили носити, сусід виліз із-за сараю. Як і раніше, він закладає за комір, працює у якогось фермера і непогано заробляє.

Колись він жартував: «Петровна, а Настя ж оце їзде туда, а там мужиків багато. Нічоооо, он скоро начне возить у подолі од каждого. Всякі будуть, і темненькі, і світленькі».

«Нічого, якось виховаємо», – сказала мама.

Я до таких жартів не звикла. І якби сусід таке сказав при мені, дала б по обличчю.

А нещодавно приватна підприємиця заявила: «Якби Настя і такі, як вона, перестали їздить [на Донбас], война б закончилась».

Думаю, вона перетворилася б на війну Шредінгера. Насправді постріли і розриви снарядів не стихли б, українські військові продовжили б тримати лінію оборони і часом просуватися на кілька метрів чи кілометрів уперед, але для людей нарешті все припинилося б. Вони б не чули, що хтось загинув чи поранений, не чули новин із фронту, забули б про бойові дії.

Хоча про війну, яка спершу ховалася за абревіатурою АТО, а тепер стала ООС, пересічні українці і так майже забули.

Бойові дії давно на задвірках пам’яті й уваги.

Ну все ж добре: паски, шашлики, танці з зірками і без зірок, жарти, серіали. А тут – новини, а в новинах – сюжети з фронту. А ти, припустімо, від повісток ховався чи працюєш нелегально і навіть військовий збір не платиш, і кривишся, як від лимона: «Ну скільки можна нагадувати? Обридло!»

Якби не було новин про війну, можна уявити, що її нема. Нарешті ніхто не нагадує. Нарешті можна спокійно жити.

Я іноді намагаюся зрозуміти, що означає фраза «люди втомилися від війни».

Втомитися можна від бігу, роботи, чекання, процесу чи явища, які тебе стосуються. Я розумію, чому втомлюються військові, які взяли до рук зброю п’ять років тому, які місяцями живуть у бліндажах і для яких єдиний зв’язок із великою землею – інтернет та машина, що їде на пошту чи в крамницю раз на кілька днів.

Я розумію, чому вигорають волонтери, вбиваючи власні авто чи чергуючи ночами у шпиталях.

Я розумію, чому виснажуються від очікування з фронту рідні. Я розумію, чому втомилися ті, чиї рідні в полоні роками.

І не можу зрозуміти, чому втомилися ті, хто ніколи не дав на потреби війська і п’яти гривень із власної волі.

Не можу збагнути, як те, що не зачіпає тебе, може втомити.

Нещодавно колега запитала: «Є таке поняття, як “жахи війни”. Чому ті, хто повернувся з фронту, не хочуть про них, ці жахи, розповідати?»

Я відповіла: «Ну якщо чоловік бачив, як його побратиму відірвало ногу і той стікає кров’ю, навряд чи він захоче розповідати. Хто з цивільних його зрозуміє? Ніхто».

Насправді приклад із відірваною ногою, як би це не звучало, – один із найбільш невинних і гуманних. Буває й так, що від людини залишається тільки нога. І це навряд чи приємна тема для розмови, особливо з тими, хто бачив війну тільки у фільмах.

«А вони вбивають людей?» – не вгавала колега.

«Буває, що так, буває, що ні», – відповіла я. Я ніколи і ні в кого зі знайомих військових не питала про це. Ну бо якось очевидно, що на війні так може бути. Буває.

«А звідки вони дізнаються, що когось убили?» – запитала колега знову.

«По-різному».

«А ось кажуть, що війна змінює. Ну, наприклад, від того, що він когось убив. Але ж він ішов і знав, що може когось убити. То чому змінився?» – питала колега.

«Розумієш, – закипіла я, – жодна нормальна людина не заточена, щоб убивати. Тому і змінюються. Подобається забирати життя маніякам, але вони не нормальні».

«А що там роблять жінки? Взагалі не розумію».

«Воюють. Хтось воює, а хтось варить їсти, хтось рятує поранених, хтось заповнює папери, хтось – на зв’язку. Усе те саме, що чоловіки».

«Вони, мабуть, якісь не такі, раз пішли воювати. Я взагалі не розумію, навіщо жінкам це робити», – міркувала співрозмовниця.

Від подальшого діалогу мене врятувало те, що треба було йти в справах.

Я знаю іншу жінку, націоналістку, яка пішла на фронт у 2014-му. Висока, струнка, довгокоса білявка, схожа на скандинавку. Вона обрізала коси, бо було важко давати їм раду на фронті. Воювала в Пісках.

Я знаю іншу жінку, яка розійшлася з чоловіком, сама утримує двох дітей і стареньку маму, пішла в армію, бо добре платять. Таких називають «заробітчанами». Насправді вона медик, витягала поранених, у підрозділі її дуже поважають.

Я знаю ще жінку, яка жила в Росії і не змогла витримати тамтешню брехню, не змогла витримати агресію своєї країни і купила квиток в один бік. Вона – вже громадянка України, воює, беззаперечний авторитет для свого підрозділу.

Ще з однією жінкою я познайомилася в перший свій день на війні. Вона говорила коротко і чітко, проблеми вирішувала так само. Була держслужбовцем, на фронті – заступником комбата. Зараз повернулася в Київ.

З іншою жінкою познайомилася, коли вперше їхала на позиції. Юна, з довгим волоссям і західним акцентом. Коли з побратимом везли нас назад, вона питала, чи добре відпрацювали, чи не було страшно мені вперше на фронті. Юристка за фахом, вона у війську кілька років.

Я знаю багато жінок прес-офіцерок. Вони супроводжують журналістів і намагаються всіляко полегшити нам роботу і життя.

Я знала жінку, яка боялась, щоб війна не прийшла в її рідний Харків, яка обіцяла синові і доньці, що нікому не віддасть Україну. Вона спершу була волонтеркою, а потім узяла до рук зброю. Була прекрасною кулеметницею і таким згустком енергії, який запалював усіх. Ця жінка загинула 2 квітня.

Усі вони – такі ж, як і ті жінки, що ніколи не були на війні: з двома руками, ногами, волоссям, із любов’ю до смачної кави та інших радощів життя.

Я знаю дуже багато чоловіків. Хтось із них стоїть на спостережних пунктах, хтось командує ротою. Хтось, командуючи батальйоном, водить тебе розбитою промкою і розповідає, як наші укріпилися. Хтось, командуючи бригадою, знає всіх бійців поіменно. Вони питають, як справи, пропонують чай і щоразу запрошують приїжджати ще.

Вони різного віку і з різних куточків України. І вони не ховалися за сараєм від повісток. Вони по-своєму втомилися від війни. Але не готові скласти зброю.

Я в кожного питаю, чому пішли воювати. І кожен відповідає: за дім, за родину, за Україну, за те, щоб інші не знали, як гупають міни і як свистять кулі. І я розповідаю про цих чоловіків та жінок у своїх репортажах і дописах у соціальних мережах.

Можливо, для когось війна закінчиться, якщо туди припиню їздити я, інші журналісти і волонтери. Але вона не закінчиться для цих чоловіків і жінок. І для мене вона не закінчиться.

Мабуть, тут мала бути якась мораль. Але безглуздо пояснювати, що не всі жінки їдуть шукати мужика. Очевидно, що війна змінює. Змиріться, що про побачене десь на околицях Донецька, Горлівки чи в Луганському аеропорту вам не розповідатимуть. Як і ви б не розповідали першому-ліпшому про якусь велику особисту трагедію, зґвалтування чи клінічну смерть…

Колись війна закінчиться. Замовкне зброя, буде зведено нові помешкання чи відбудовано старі, відновлено підірвані мости. Але війна ніколи не припиниться для тих, хто там був. І це теж потрібно прийняти. І з цим теж потрібно навчитися жити…

Читайте також:
“У цьому році така кривава весна. А так хочеться побєди”.
Репортаж із позицій, де загинули Діма й Іван

“Яна була справжньою Відьмою”. Спогад про полеглу подругу