“У цьому році така кривава весна. А так хочеться побєди”. Репортаж із позицій, де загинули Діма й Іван

автор: Анастасія Федченко
з Луганщини
фото автора

Початок квітня видався дуже важким для українських захисників. Уже в другий день місяця на Луганщині загинуло двоє військових, зокрема відома волонтерка, воїн батальйону “Донбас-Україна” Яна Червона, та Олександр Мілютін, інші дні принесли нові втрати. Дев’ять днів – сім полеглих силовиків.

Війна збирає криваву данину і не збирається зупинятися. Кулеметні черги серед білого дня, щоб спровокувати ОС на відповідь, а потім “насипати” з чогось важчого, коригуючи вогонь із безпілотників або й користуючись тим, що лінія фронту не рухається, – тактика, до якої щодня вдається ворог.

“Новинарня” побувала на позиціях у Попаснянському районі, неподалік від яких у бою 6 квітня полягли молоді захисники України Дмитро Стрєкнєв й Іван Лисиця із 54 омбр.

Наші армійці кажуть: не ведуться на провокації, але завжди готові дати відсіч. А ще вояки плачуть, коли говорять про загиблих побратимів. І не плакати з ними неможливо.

“Я з Дімкою з одного села. Він для мене був другом, братом”

Чиста блакить неба тішить після зими, сонце вже не просто світить, а й зігріває. Уздовж розбитої ґрунтової дороги – кілька свіжих вирв, ніби недбалий господар викопав ями, щоб посадити дерева, і забув про них – хоча земля вже готова давати життя. У посадці цвітуть калюжниця і ряст. “Дай, Боже, того року діждати і ряст потоптати!”

Не всім Бог дарує ще цілий рік. Особливо на війні. Навіть якщо тобі ледь за двадцять.

У степу Луганщини звиваються оббиті дошками окопи. Подекуди на долівці – води аж по кісточки. На Попаснянському напрямку вже другий тиждень – загострення, обстріли, тож я про всяк випадок наперед дивлюся, куди в разі чого падати (аби не в калюжу) чи бігти (аби недалеко).

Вояки ж 54-ї механізованої бригади стабільно спокійні. Навіть коли десь зовсім поруч починає працювати ворожий кулемет, сіроокий армієць із пшеничною бородою просто стає більш сторожким, але не тривожним чи напруженим.

– Це по сусідньому РОПу, – каже. – Без понятія, чого так стрільба. Тихо ж було, ви самі бачили.

Стрілянина чергується: то поодинокі дзвінкіші постріли, то черги, які здаються занадто довгими.

– Активізувались дуже-дуже сильно. Не знаю, може, це вибори, може, політика, може, щось іще. Завжди під літо, коли зеленіє, починається отаке, – говорить військовий.

Стрільба лунає з певним ритмом, вона то гучнішає, то стихає.

– Вони завжди б’ють прицільно, ніколи не стріляють просто так, – коментує військовий. Говорить суржиком. І прислухається до цієї мелодії війни. У ній є своя краса, коли ця музика звернена не до тебе.

Я запитую його ім’я.

Антон

– Антон. Я з Дімкою з одного села. Він для мене був другом, братом, побратимом, із ним в один день ішли на контракт.

Голос Антона тремтить, на очі набігають сльози.

– У мене слів немає, – дорослий чоловік відвертається і ледь стримується, щоб не заплакати. І не плакати поруч неможливо.

Дімка – це Дмитро Стрєкнєв. Гранатометник 54-ї бригади загинув за півгодини до опівночі 6 квітня. Хлопчина з багатодітної родини, йому був усього 21.

Майже одночасно з Дмитром поліг Іван Лисиця. 3 квітня йому виповнилося 23. Тоді армійцям вдалося своєю відповіддю змусити ворога припинити обстріл.

Іван Лисиця і Дмитро Стрекнєв. Фото з ФБ. Колаж – Новинарня

Село Антона і Дмитра – Нижня Дуванка у Сватівському районі Луганської області.

– Він був на бойовому посту, на посиленні, вночі. Так вийшло, що попрацював снайпер, – Антон майже через кожне слово вдихає повітря, йому важко говорити. – Дімка довго не мучився. Попадання в шию, в артерію… Ванька з останніх сил намагався добігти до пулємьота, зробити чергу, попередити рєбят, так і впав біля нього…

Чоловік замовкає, хитає головою і зітхає:

– Дуже важко. Дуже.

Антон із Дмитром підписали контракт на початку 2017.

– Ми з одного села. Вчились в одній школі, дружили, знали. Я пішов воювати за свою Луганщину. У мене вдома діти, брати, сестри, батьки. Хто їх захищатиме? Ніхто, якщо ми цього не зробимо, – говорить армієць.

Запитую, чому, на його думку, ворог дедалі частіше застосовує міномети й артилерію. Запитання про ситуацію відволікають Антона від думок про загиблих побратимів. Йому стає трохи легше.

– По будинках б’ють, по тих, де люди живуть, по мосту били, по стадіону. Це ж не по нас, це по мирних.

Розвідники кажуть, що вони (бойовики – “Н”) називають координати “дєрєвня”. Щоб залякати людей, вони потім озлоблені бігають і кричать, що це ми по них стріляємо.

І ніхто не може довести обратне. Ніхто сюди не прийде подивитись, – розповідає Антон.

Він швидко дихає – видно, як злиться на ворога і через підступи, і через свою втрату.

Знову повертається до розмови про Дмитра. Каже, коли гинуть побратими – страшно.

– Ти не знаєш, що на тебе чекає сьогодні, завтра, кожну секунду. Та і зараз. Ніхто не знає, що на нього чекає. Страшно. Тільки дуракам не страшно, – говорить боєць.

Ніч пройшла напружено. По позиціях українських вояків російські окупанти гатили з мінометів.

– Вони і серед дня можуть кинуть, – говорить Антон. – Ось це ж була провокація. Вони по нас стріляли з кулеметів, щоб ми дали вогонь у відповідь, а потім – вдарити з мінометів.

Антону 24. За фахом будівельник. Якийсь час працював у Луганську.

– А потім почалася війна, як зараз пам’ятаю, в ніч із 6 на 7 апреля [2014 року], і я звідти поїхав, як захопили СБУ. А так хочеться повернутися. Вийде чи ні… – говорить Антон.

Коли загинув Дмитро і родину сповістили про це, боєць також телефонував брату, сестрі покійного, його друзям. На похоронах Стрєкнєва, які відбудуться в його рідному селі, також буде присутній.

– У цьому році така кривава весна, – зітхає. – А так хочеться побєди. Скільки можуть гинути пацани? Молоді вобщє. На Дімку подивишся, він вобщє дитина. Як так получилось?

Антон знову зітхає і тримається за дерево біля спостережного пункту. Воно молоденьке, тендітне. Як обидвоє загиблих тут хлопців.

Будні “Привидів буремного Сходу”

Олександр невисокий, очі сірі, але здаються блакитними, бо в них відбивається синя арафатка.

Олександр

– Працює стрілецька зброя: великокаліберні кулемети: 12,7, 14,5. Аж до того, що протитанкову зброю теж використовують, – розповідає боєць. – АГС теж працює.

Він помітно хвилюється, від того губи трохи тремтять – то наслідки контузії. Коли занадто перехвилюється, починає боліти голова. Востаннє Сашкові було зле, коли загинули побратими.

Каже, тоді обстріл почався близько дев’ятої вечора, працював 82-й міномет.

– Великокаліберний кулемет ДШК, ПКВТ плюс. Протитанкові гранатомети працювали. Товариші відкрили вогонь у відповідь, їм вдалося припинити обстріл, – пригадує Олександр.

“Зеленка” (поява листя на деревах і чагарниках) ще тільки починається, а тактика ворога вже змінилася.

– Набагато частіше заходить ДРГ з їхнього боку. Буває, навіть проходять мінні поля. Найближче підходили на 800 метрів. Але підриваються на своїх же мінах, – розповідає про загальну ситуацію армієць.

Олександру 23, він із Сум. У 2016-му підписав контракт зі Збройними силами.

– Боляче було дивитися по новинах, що відбувається в нас, – пояснює, чому пішов воювати.

У 54-й бригаді були друзі Олександра, так і він опинився тут (ППД – Бахмут). Тепер гордо носить шеврон із тигром і написом “Привиди буремного Сходу”.

Друзі, каже, і підтримують, коли втомлюється, і коли стає важко на душі.

– І щоб уже швидше цих… нечисть знищити або вигнати з нашої землі, щоб їх не було. На цьому, думаю, наша місія буде завершена, – усміхається Сашко. І його очі здаються яскраво-блакитними, як квітневе небо.

Слово командира

Для командира підрозділу, де загинули фактично його ровесники Стрєкнєв і Лисиця, це були перші втрати на фронті.

Молодий офіцер зізнається: боляче, коли розумієш, що бійці, з якими ще кілька хвилин тому говорив, більше ніколи не озвуться в рацію, більше ніколи не пожартують.

Командир говорить, останнім часом активізувалися снайперські групи, по двоє стрільців працюють під прикриттям піхотного озброєння.

– Перед тим, як вони відкривають вогонь, здійснюється провокація з кулеметів чи мінометів, щоб посіяти паніку серед особового складу на ВОПах, люди починають ховатися, і коли починають бігти в бліндаж, снайпери активізуються і цілять по наших бійцях, – пояснює командир.

Він припускає, що російські окупанти частіше відкривають вогонь і через виборчі перегони в Україні, щоб спробувати дестабілізувати ситуацію, і для того, щоб показати: мають достатньо зброї та боєприпасів.

– І бояться нас, – усміхається офіцер.

Він знову стає серйозним, коли згадує загиблих. Івана знав погано, бо той нещодавно прийшов у підрозділ. А Дмитро Стрєкнєв – “це був відповідальний боєць. Я міг поставити йому завдання. Є такий тип людей, які задумуються, що виконувати. Є такі, які, що їм говориш, те і виконують. Діма був третій тип: той, що думав і виконував. Коли йому ставиш бойове завдання, він виконає його, але в десять разів краще. І як друг, і як людина, він був відмінний”, – говорить командир.

Коли питаю його дозволу сфотографувати, відмовляється. Ніяково усміхається при цьому і каже, що йому не подобається публічність. Тому не хоче називати й ім’я для статті.

Ми йдемо з позицій, просимо хлопців та дівчат берегти себе.

Поруч – невеличкий іконостас у ящику з-під набоїв, хвостовик від зальотної міни.

Весняне небо блакитне і глибоке, сонце вже смалить. Обабіч дороги – нові вирви, в які можна було б посадити молоді деревця. У посадці цвіте ряст. Дмитро й Іван його більше не топтатимуть, на жаль. Війна триває.

Читайте також:
“Яна була справжньою Відьмою”. Спогад про полеглу подругу

У бою під Пісками загинув кулеметник 57 омпбр Юрій Фармагей з Вінниччини

Біля ДАПу загинув найстарший боєць 93 омбр Микола Неживий з Хмельниччини