Базовий консенсус. Військовий омбудсман Ольга Решетилова — про принципи нового суспільного договору

Ольга Решетилова
військовий омбудсман

“Чи треба панікувати?” — вчора під час великого міжнародного заходу схвильовано запитав мене один високоповажний іноземний дипломат, маючи на увазі вуличні протести.

— Ні, — відповіла я. — Вірю в мудрість народу і президента. Все буде добре. Цивілізований протест і діалог із владою — це те, що відрізняє нас від росіян.

— Не тільки від росіян, — сказав дипломат. — Я не можу уявити такої демократії і в деяких європейських країнах.

***

Багато хто в моєму нинішньому оточенні — у тому числі бойові офіцери — вважають картонковий протест інфантильним, відірваним від реальності і неприйнятним в умовах бойових дій. Попри незгоду з окремими вимогами протесту, я так не вважаю.

Як людина, яка з 2004 року була учасницею й організаторкою десятків протестних акцій, я добре розумію їхню природу і знаю, що відчуття несправедливості у суспільстві неможливо проплатити, придумати, воно не виникає одномоментно через допис у соцмережах, а є наслідком накопичених і невирішених проблем.

Майдан — чи то гранітний, чи то картонковий — це українська форма прямої демократії у випадках, коли система дає збій.

Я брала участь у таких акціях при п’ятьох президентах. Наше і старші покоління за три десятиліття бачили дуже різну реакцію влади на протести, здебільшого неправильну. Але зрештою майдан став частиною політичного процесу.

У владних коридорах уже відрізняють проплачені історії чи бунти маргіналів від істинно народного протесту. Реакція змінилася від ще десять років тому однозначного “кому це вигідно і хто за цим стоїть” до “як знайти компроміс”, від бажання задушити протест і переслідувати учасників — до розуміння, що цього не можна робити ні за яких обставин.

Більше того, маємо відзначити унікальну здатність Володимира Зеленського трансформувати протестні настрої у свою внутрішню силу для прийняття дуже складних рішень. А ми можемо собі тільки уявити складність останніх днів для Президента. На кону одночасно стояли єдність країни, обороноздатність, міжнародна підтримка і довіра найближчого політичного оточення, що дуже важливо для збереження керованості державою у стані війни.

Піти на діалог і знайти компроміс у такій ситуації — це однозначно державницька позиція, здатність чути і відчувати суспільний нерв.

Саме тому, що я вважаю події останнього тижня зрілим проявом демократії, а не бунтом інфантилів, я б хотіла звернутися до протестувальників (і не тільки) з дорослою розмовою про очікування і реальність, і про те, що зміни Міністра оборони і Головнокомандувача ЗСУ не призведуть до системних змін, якщо ми всі не зробимо висновки.

Почну зі, сподіваюся, усім зрозумілих фактів. Ворог очікує, що в осінньо-зимову кампанію українська армія увійде виснаженою, деморалізованою та зломленою. Розтягнувши фронт ще на кілька сотень кілометрів по північному кордону, росіяни розраховують прорвати слабкі місця, можливо, захопити всю Донецьку область, наблизитися впритул до Запоріжжя і Харкова, зламавши спротив українських військ. Вони планують і далі тероризувати українське суспільство ударами по цивільній інфраструктурі та енергетиці. А найголовніше — будуть розхитувати темою мобілізації, корупції і порушень у війську, тобто робити все, щоб підірвати довіру суспільства до своєї армії та не допустити її поповнення новими силами.

Росіяни працюють в довгу, цей план реалізовується вже не перший рік, і будьмо відверті, інколи створюючи приводи для розхитування, ми полегшуємо їм життя.

Зміни ж міністра і головкома дають нам шанс зламати цей план. Вони дають надію війську не тільки на впровадження нових підходів, але й на те, що армія отримає свіжі сили, відбудеться ротація, прийдуть нові вмотивовані люди.

Але є нюанс. У цьому місці, за моїми відчуттями, виникає дисонанс між очікуваннями військових і очікуваннями протестувальників. Як справедливо зазначила Тетяна Трощинська, частина протесту охоплена “магічним мисленням”, що нібито розвиток технологій і цифровізація війни створять диво. І вже не треба буде проводити мобілізацію і “забирати найкращих чоловіків”, лінію фронту триматимуть дрони, а балістику перехоплюватиме чарівне ППО.

Актори Тарас Цимбалюк і Олена Світлицька на “картонковому майдані” з гаслом “Досить забирати найкращих чоловіків”. Фото із соцмереж

Можливо, я десь перебільшую. Просто хочу сказати, що дива не буде. У нас попереду важка зима, і те, як ми її пройдемо, залежить, зокрема, від того, наскільки ми всі готові до складних і непопулярних рішень.

Тут ми поступово підходимо до вже озвученої, але здається ще не проговореної теми нового суспільного договору, про який уже згадував Михайло Федоров і який ми обговорювали на Банковій перед початком урядових викликів.

Чому я кажу “нового”? Тому що негласний суспільний договір ми мали з 24 лютого 2022 року. Дуже коротко про його суть: ми як нація прийняли рішення боротися за збереження держави до кінця. У нас є армія і добровольці, які до неї приєдналися, вони захищають країну, решта — безумовно їх підтримують морально й економічно. Є президент та уряд, які залишилися і готові битися за збереження держави, — тому ми як суспільство утримуємося від надмірної критики і погоджуємося з їхніми рішеннями.

Це дуже спрощений виклад неписаних правил, які майже безвідмовно діяли перші два-три роки після повномасштабного вторгнення і допомогли нам вистояти. Але реальність змінюється, люди адаптуються до війни, хочуть контролювати процеси у своїй державі, не готові миритися з порушеннями — це природно і нормально. Єдине, що не змінюється протягом цих років, — прагнення росіян нас знищити.

Очевидно, що за цих умов ми маємо проговорити базові принципи, на яких мають ґрунтуватися наша спільна боротьба і наш шлях до перемоги.

Базовий консенсус:

МИ МАЄМО ЗБЕРЕГТИ НАШУ ДЕРЖАВУ.

І якщо ми всі з цим погоджуємось, у чому я не маю сумнівів, то наступна теза має бути така:

ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВИ — ЦЕ СПІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ КОЖНОГО І КОЖНОЇ.

А далі починається розмова, де відповідальність із абстрактного поняття набирає цілком осяжних рис. І відбувається розподіл цієї відповідальності. Для кожного і кожної.

У новому суспільному договорі держава має взяти на себе відповідальність за чесну комунікацію з суспільством, нетолерування корупційних проявів і порушень прав людини, формування прозорих правил гри для всіх.

У свою чергу, суспільство дає дозвіл на посилення заходів, необхідних для ефективної оборони, приймає повну мілітаризацію і неуникність служби в армії кожного і кожної, кому це визначено державою.

На прикладі мобілізації (яка насправді має стати основним розділом суспільного договору) це має виглядати так:

• Парламент ухвалює пакет законопроєктів про справедливу службу, яким обмежуються права тих, хто ухиляється від служби, і водночас забезпечується ротація (демобілізація) військовослужбовців, які тривалий час несуть службу;
• Уряд забезпечує перехід від “економічного” до “критичного” бронювання аж до відкритих поіменних списків заброньованих з обґрунтуванням незамінності для сектору економіки;
• Міністерство оборони проводить реформу мобілізації: від налагодження роботи реєстрів (в т. ч. системи “Оберіг”) до реформування ТЦК, а також технологічної трансформації армії;
• Міністерство внутрішніх справ забезпечує неухильне дотримання законодавства щодо мобілізації, займається розшуковими заходами щодо порушників, доставленням і притягненням до відповідальності;\
• Правоохоронні органи забезпечують невідворотність покарання за порушення процедур мобілізації, в тому числі порушення прав людини та корупцію;
• Служба безпеки України збільшує протидію російській пропаганді та будь-яким намаганням зірвати мобілізаційний процес;
• Сили оборони України забезпечують якісну підготовку, ефективне застосування особового складу, максимальне збереження життя і здоров’я військовослужбовця на всіх етапах служби; притягають до відповідальності і обмежують у просуванні по службі командирів, які порушують права військовослужбовців чи недбало ставляться до виконання обов’язків;
• Органи місцевого самоврядування взаємодіють із Національною поліцією та Силами оборони щодо інформування про місце перебування громадян, які підлягають мобілізації; забезпечують супровід і підтримку родин військовослужбовців і ветеранів;
• Бізнес адаптується до розбронювання, забезпечує робочі місця, гідні умови для демобілізованих військовослужбовців; бере участь у “ротаційних заходах”;
• Медіа запроваджують жорсткі редакційні політики щодо недопущення популяризації ухилення від військової служби. І це також стосується Телеграм-пабліків;
• Суспільство не толерує “ухилянство” і приймає як невідворотний факт необхідність служби кожного і кожної, кого зобов’яже держава і погоджується, що держава не може прийняти відмову громадянина від служби у час війни.

Кожен “підписант” нового суспільного договору повинен розуміти свою частину відповідальності за успіх нашого спільного проєкту.

Для когось це може звучати очевидно, хтось скаже, що все це прописано в законах. Але я вірю в силу суспільної дискусії і комунікації. І вірю, що кожен і кожна, хто дочитав до цих рядків, задумався над власним місцем і власною роллю у договорі.

Без усвідомлення спільної відповідальності жодні зміни не дадуть результату. А невиправдані очікування призводитимуть до нових майданів, поки якийсь з них не коштуватиме нам держави.

Читайте також:
“Картонковий майдан” за Федорова: що насправді означають протести, чи звільнять Сирського і про що попереджають авторитетні аналітики