автор: Анастасія Федченко
фото з особистого архіву героя матеріалу
Початок 2000-х. Я дивлюся новини на “Інтері” – тоді це був єдиний телеканал, який ловила наша антена. Репортаж із війни в Іраку. У кадрі – Андрій Цаплієнко, він розповідає щось про американських військових, про бої. Я була захоплена: “який сміливий журналіст, на війну їздить”.
Цаплієнко робив репортажі з воєнних і громадянських конфліктів в Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Шрі-Ланці, Південній Осетії (Грузія), Кашмірі (Індія/Пакистан), Ліберії, Бурунді, Колумбії та ін.
Надцять років по тому ми перетинаємося вже на нашій війні – на Донбасі. І коли я під час інтерв’ю говорю про той спогад із дитинства, 50-річний Цаплієнко посміхається.
З “Інтера”, де він працював 17 років, на “1+1” Андрій перейшов невдовзі після початку нашої війни – улітку 2014-го.
Один із найдосвідченіших українських воєнкорів, автор п’яти книжок Андрій Цаплієнко розповів “Новинарні” про те, чим відрізняються чужі фронти од вітчизняного, коли саме він зрозумів, що буде війна “вдома”, як тікав від “зелених чоловічків” у Криму та багато іншого.
– Перше відчуття того, що в нас може статися збройний конфлікт, виникло ще на Майдані, – згадує Андрій. Тоді Цаплієнко знімав на революційній площі разом з оператором Вадимом Ревуном, із яким за багато років спільної роботи вони стали справжніми друзями.
Андрій Цаплієнко й Вадим Ревун
– Я не знаю, чому це відчуття сформувалося. Може, інтуїція плюс знання про те, як розвивались конфлікти в інших країнах. Ймовірно, якийсь знак зверху, сигнал від Бога, не знаю. Просто коли 19 січня на Грушевського була “Вогнехреща”, я кажу: “Слухай, Вадік, у мене таке відчуття, що в нас буде війна”. А він: “Ти знаєш, у мене також”. Ми дуже часто пригадуємо цей момент.
А потім Янукович втік, Майдан святкував повалення президента.
– На Майдані трофейна техніка, відібрана в “беркутів”. У людей відчуття перемоги, піднесення і водночас неймовірного суму за загиблими на Майдані. Це якраз ті дні, коли від “Качі” все здригалося всередині, – згадує журналіст тоді ще “Інтера”.
Відтак Цаплієнко поїхав у Ліван, звідки планував дістатися Сирії, щоб знімати там конфлікт і біженців. Думав, передчуття щодо війни у своїй країні його обмануло. Але потім побачив новини по телевізору, сюжет про захоплення Верховної Ради Криму.
– Дзвонять з України і повідомляють, що люди якісь невідомі без розпізнавальних знаків на вулицях Сімферополя. Всі розуміли, звідки ці люди взялися, хоч вони і без знаків. Я приймаю рішення повертатися назад. Що б там не було в Сирії, в Україні починається своя трагедія, і невідомо, чим вона закінчиться, – розповідає спецкор.
Андрій повернувся в Україну й майже одразу поїхав у Сімферополь. І хоча бачив, як Росія повільно захоплює наші військові об’єкти, відчуття невідворотності, каже, не було. Багато кримчан підтримували Україну, приносили військовим харчі, речі, повідомляли про розташування “зелених чоловічків”. Журналістів також попереджали про небезпеку.
7 березня на знімальну групу Цаплієнка напали люди, що називали себе “кримською самообороною”.
– Вони за нашою групою слідкували зранку, знали про всі наші переміщення. Ми потім про це дізналися завдяки українським військовим, які пильнували за ефірами і записували перемовини ФСБшників із місцевою міліцією. Під час атаки на військову частину А2355, на околиці Севастополя, на нас напали хлопці спортивної статури, били, одному з наших операторів зламали щелепу. Ми сідаємо в машину, веземо його в лікарню, у дорозі виявляємо, що за нами “хвіст”, причому досить небезпечний – великий джип, який намагається нас притиснути до заправки. Він загнав нас туди, вискочили озброєні хлопці, і я зауважив, що вони діють злагоджено – це не тітушки. Вони вискочили одразу до нашої машини, двері на себе, все відбувалося в частки секунди. Першим ділом схопили камеру в оператора, він потягнувся за нею, я побачив, що вони можуть і його витягнути з машини, кажу: “Вова, кидай камеру”. – “Вона 20 тисяч доларів коштує!” – “Вова, кидай!”. Він кидає камеру, ми закриваємо двері машини, і поки вони рвуть цю камеру як тузик грілку, ми шукаємо шлях на виїзд у Севастополь, – згадує Цаплієнко.
Невдовзі київські журналісти знову помітили дві машини, які стежили, третє авто перерізало шлях. З усіх автомобілів вискочив понад десяток озброєних людей. Діяли злагоджено, наче спецпідрозділ, що затримує злочинців.
– Тільки в ролі злочинців були ми. Ці люди просто витягли нас із машини, почали серйозно бити, витягнули всю техніку. Мені почали стріляти біля вуха. Чесно скажу, все боліло, бо били ногами, як згодом з’ясувалося, зламали ребра. Але коли почали стріляти біля вуха, я так собі заспокоївся і думаю: “ну нормально, вбивати не будуть, полякають і відпустять”, – пригадує Андрій.
Але так швидко їх не відпустили. Грецького журналіста, який був із ними, почали “пакувати” в багажник авта.
– Я подумав, що вони хочуть таємно його вивезти, можуть вбити і кинути в море. Мені стало не по собі, і я чисто інтуїтивно, не знаючи жодних психологічних трюків переговірників, почав вступати з ними в якісь перемовини, почав говорити:
– Хлопці, ви ж, напевно, нас бандерівцями вважаєте.
– “Бендерівці”, “бендерівці”!
– А дехто нас “москалями” називає, бо “Інтер”, російськомовний канал.
Вони трохи пригальмували:
– А ви хто?
– Телеканал “Інтер”.
– Ми не знаємо таких.
У цьому місці Цаплієнко зрозумів, що це точно росіяни, бо в Україні, тим більше в Криму, мають знати телеканал “Інтер”.
Окупанти припинили розправу, віддали ключі, але документи – ні, сказали, “залишаємо собі як трофей, а ви живіть і бійтеся нас”.
– Ну, я подумав, що сильно боятися вас, хлопці, не буду, але це вам запам’ятаю, – розповідає кореспондент.
Саме тоді, у Криму, куди Цаплієнко любив їздити, де розповідав дітям про історію півострова, він зрозумів: війна з Росією буде.
– Я завжди почувався тут майже як удома. І раптом все змінилося. Якісь чужинці прийшли і змусили мене лежати на цьому асфальті, стріляли біля мого вуха в моїй країні. Я думаю, їм нічого не заважало трохи лівіше повернути ствол і натиснути на курок, що вони потім зробили з іншими, що вони досі роблять. І тоді все стало на свої місця. Війна невідворотна, – говорить журналіст.
Андрій їздить на Донбас від початку бойових дій. Іншого виходу не бачить.
– У країні йде війна. Країна складна. Населення не може визначитися зі своєю позицію стосовно цієї війни. Країна, в якій живе досить великий прошарок проросійського населення, і нікуди від цього не дітися. На нас, на журналістах, дуже складна місія, – попри всі обставини, доносити максимально те, що відбувається на Сході, тому що якщо ми розслабимося, дуже легко втратимо цю країну, – пояснює Цаплієнко.
Крім того, в кожного – своя зброя і своє поле бою, наголошує він. Журналісти мають захищати інформаційний простір.
На жаль чи на щастя, війни закінчуються. Чому на щастя, зрозуміло. А чому на жаль, тому що у війни є лише дві форми закінчення: перемога або поразка.
І в мене таке відчуття, що до поразки ми ближче, ніж до перемоги. Тому я працюю.
Я працюю на те, щоб ця війна закінчилася так, як потрібно українцям, – говорить кореспондент “плюсів”.
За ці роки в Цаплієнка назбиралося багато історій про людей, яких уже немає в живих, та світлин із ними. Іноді Андрій дивиться на ці фото і згадує, як почувався тоді, коли знімок робили, коли всі, хто поруч, іще живі.
– Я пам’ятаю, у Пісках стояв 5-й батальйон ДУК [“Правий сектор”], я познайомився з Колею Флерком, позивний “Танчик”. Як ніхто інший, ця людина вразила мене оптимізмом і золотими руками. Все, до чого він брався, починало працювати – якийсь металобрухт, машини розбиті, які вже треба на сміття, бо вони іржаві наскрізь. Дуже позитивний хлопець невисокого зросту, завжди усміхнений. У мене є фотографія, на якій стоїмо я, командир батальйону, командир роти і власне Танчик. Обіймаємось, щасливі, веселі, сповнені якогось оптимізму, драйву. А потім я дізнався, що він загинув. Причому загинув досить дивно, тому що прилетіла одна-єдина міна (у Пісках на той момент було досить спокійно) і впала поруч із ним і журналістом-фотографом Сергієм Ніколаєвим. Сергій теж загинув.
Влад “Чорний”, Коля “Танчик”, Андрій Цаплієнко і Валерій “Барс”. Фото Володимира Остапенка
Є вислів “шальна куля”, а це була “шальна міна”. Просто неприцільно випущена невідомо куди. Але вона впала якраз туди, де були ці двоє. Відтоді мене не відпускає враження, що
ці міни, кулі – якісь живі потвори, вони обирають найкращих.
Подивіться на людей, які загинули. Це цвіт нації. Є люди неймовірно талановиті, як правило, завзяті (я говорю про тих, хто загинув саме під час бойових дій), ризикові, пасіонарні. Саме їх обирає смерть. І це мене нереально вражає, – говорить Андрій із гіркотою у голосі.
Читайте також:
Дев’ять загиблих героїв травня. ІСТОРІЇ, ФОТО
Те, що війна швидко не закінчиться, Цаплієнко зрозумів майже одразу.
– Яке завдання Путін ставить собі? Захопити території? Ні. Головне його завдання – утриматися при владі в Москві за рахунок одвічно російської формули збирання земель і не дати Україні вступити в НАТО, не дати Україні стати частиною європейської цивілізації.
Згадайте саміт НАТО у 2008 році, на якому Україна мала отримати програму дій щодо членства в Альянсі – Путін тоді примчав, налякав усіх конфліктом у Криму, натиснув на своїх бізнес-партнерів у Німеччині і Франції, щоб вони заблокували роботу, і зрештою ми не отримали ПДЧ. Він не хоче, щоб кордон між ордою і Європою проходив по східних межах України, – говорить спецкор.
На його думку, в нас недостатньо сил, щоб відновити територію зараз військовим шляхом.
– Ми перебуваємо в точці, коли дві сторони війни не можуть виконати свої завдання. Вони не можуть просунутися, бо будуть великі втрати. Ми не можемо просунутися з тих же самих причин. І війна залишається незакінченою, – говорить Цаплієнко.
Андрій пригадує, як у травні 2014-го виходив у прямий ефір, і тоді ведучий Дмитро Анопченко запитав, наскільки може затягнутися конфлікт.
– Я кажу: “Дмитре, на мою думку, ця війна триватиме щонайменше два роки”. Він трохи картинно жахнувся: “Ну як же вона так довго триватиме?” А я подумав про себе: добре, якщо вона триватиме два роки, – згадує Цаплієнко.
Тепер, вважає він, немає жодних гарантій, що бойові дії не затягнуться і на десятиліття.
– Ми не є членами НАТО, ми не вскочили під цю безпекову парасольку свого часу, тож ми просто пожинаємо плоди своєї самотності, в якій ведемо цю війну. Так, нам допомагають і США, й інші країні, але допомагають не максимально. Вони можуть зробити для нас набагато більше, тому що наші хлопці помирають за цінності вільного світу. Ми є передовою вільного світу і захищаємо і їхні цінності, – констатує Цаплієнко.
На запитання, чи можна закінчити війну, просто припинивши стріляти, Андрій гірко сміється.
– Треба подумати, чого хоче Росія. Я бачу, що її стратегічна мета – демонтаж України як держави в такому вигляді, як вона існує зараз. І в Москві цього особливо не приховують. Одна розумна жінка, яка народилася в Києві і потім стала прем’єр-міністром Ізраїлю, Голда Меїр, сказала таку важливу річ про своїх арабських сусідів: “Ми хочемо жити, а наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Цей факт залишає дуже мало простору для компромісу”. Якщо концептуально наші погляди з противником на існування країни, в якій ми живемо, відрізняються, залишається мало простору для компромісу, – говорить Андрій.
Читайте також:
“Не стріляти у відповідь”: мирні ініціативи Зеленського на ТКГ зустріли схвальну реакцію ОРДЛО
Днями Цаплієнко повернувся з Брюсселя, спілкувався з функціонерами НАТО.
– Цікаво, що жоден із них не сказав, що незакінчений конфлікт на Донбасі є перешкодою для вступу України в НАТО. Я вважаю, що нам треба залишатися на цьому курсі, що треба грати в цю гру у переговори з Росією і шукати зручний момент, щоб потрапити під парасольку колективної безпеки. Це єдиний для нас порятунок, щоб зберегти країну такою, як вона є, – розмірковує журналіст.
За п’ять років Андрієві не доводилося стикатися з недовірою військових. Досвід, контакти, впізнаваність. Хоча пригадує кумедну історію, що сталася в Пісках під Донецьком. На розбитій нині повністю позиції “Сауна” була комірчина, де ховалися бійці.
– Бляшаний дах наскрізь пробитий осколками. Крізь дрібні отвори пробивались промені сонячного світла, і це було схоже на планетарій, у якому за допомогою нехитрих ефектів показують, як виглядає нічне небо з міріадами зірок. Тож я не втримався і вигукнув: “Над нами зоряне небо, і внутрішній закон всередині нас! Це ж просто Кант якийсь!” Хтось із військових – я не знаю, що він почув, – образився: “Що ви тут ругаєтесь? Ану геть звідси!” І це був єдиний момент, я б не сказав, конфлікт, а просто кумедна ситуація.
Здебільшого вояки довіряють військовим журналістам, каже Цаплієнко зі свого досвіду.
– Я завжди, коли їду на фронт, розумію, що моє завдання – не просто зняти хороший матеріал, а зробити так, щоб хлопці вижили, щоб у жодному разі не зашкодити нашим солдатам. Вони розуміють, що ми робимо одну справу.
Цаплієнко, за його словами, не залежить від “адреналіну” на війні. Натомість війна для нього – квінтесенція конфлікту, без якого… немає сюжету.
– На фронті розумієш, що будь-яка людина може бути героєм для сюжету. Це вже зараз, на шостий рік, коли ми ледь не всіх [на фронті] знаємо поіменно, з багатьма дружимо поза кадром, обираємо, про кого зняти сюжет, але, в принципі, всі ці хлопці можуть бути героями наших сюжетів. Від чого я отримую задоволення, так це від спілкування, тому що все гранично просто і відверто, там ти знаходиш відвертість, якої немає у тилу, – ділиться Андрій.
Чимало його труднощів на війні – побутові, коли через погані дороги часом дуже складно встигнути на ефір.
– Часом ти йдеш по окопах і бачиш, як твої чоботи обростають кілограмами донбаської глини, в яку ніби клею хтось намішав. А потім ці чоботи треба мити, а глина не відмивається. Та загалом до всього звикаєш: до різної якості їжі, до туалетів, які стоять на передовій, а іноді не стоять, – посміхається Цаплієнко.
Не можна звикнути він до смерті знайомих.
– У мене є товариш, який воює дуже давно і, здається, має адреналінову залежність від війни. Ми почали говорити про смерть близьких, і він каже: “Ти знаєш, я настільки спокійно ставлюся до смерті тих, кого знаю. Шкода, але внутрішньої трагічності я не відчуваю”. Ми говорили про знайомого, який підірвався на гранаті, а до цього ми просто пили чай у розбитій хаті в Зайцевому. Говорили про життя. Через пару днів він загинув.
Я відчуваю трагічність. Кожна смерть людини, яку ти знаєш, яка стала героєм твого сюжету, для мене трагедія, – зізнається Андрій.
Війна в Україні відрізняється від усіх конфліктів, де був Цаплієнко. На початку вона таки нагадувала бойові дії в Сирії, адже застосовувалися авіація, танки.
Однак, наприклад, в Іраку американські сили домінували, тож іракська армія розпалася на окремі озброєні групи.
Цаплієнко під час висвітлення іноземних конфліктів. Фотогалерея:
В Африці – війна стрілецької зброї бандитськими засобами. Там працює тактика “бий і біжи”, озброєні угруповання легко можуть розстріляти людину.
– Але такої конвенційної війни, як у нас, такої інтенсивної і довготривалої, як у нас, я ще не бачив.
В Україні Цаплієнкові доводилося вчитися буквально з перших моментів застосування танків та артилерії, як поводитися на фронті.
– Наприклад, у Сирії чи в Іраку теж застосовувалася артилерія, але то була мобільна війна, де групи пересуваються. У нас війна стала позиційною, тобто всі знають, хто де розташований. У будь-який момент ми під прицілом, під загрозою того, що прилетить вже не “шальна” куля чи міна, а прицільна. Як поводитись у такій ситуації, як діяти, що треба слухати, – оце повітря, яке наповнюється звуками, де вихід, скільки секунд до тебе летить снаряд, чи у твій бік, а може, не в твій. Треба дуже швидко вчитися і дуже швидко орієнтуватися, – констатує журналіст.
Андрій Цаплієнко і командувач ООС Сергій Наєв
Крім того, війна в рідній країні відрізняється ще й сприйняттям подій.
– Це дуже важко, бо ти не можеш бути “над сутичкою”, хоч як би ти не намагався уникати дефініцій “наші солдати”, “їхні”. Хоч як би ти намагався бути над битвою, в тебе це не вийде, тому що в тебе в кишені паспорт цієї країни, яку атакували і яку намагаються розібрати на запчастини, ось і все, – резюмує Цаплієнко.
Читайте також:
Бійці 54-ї бригади відбили другу ДРГ за тиждень і взяли трофейний “Шмель”, – Цаплієнко
За п’ять років журналіст назбирав багато доказів російської агресії. Один у редакцію привіз нещодавно – детонатор від боєприпасу з маркуванням 3В35. Такий використовують для 120-міліметрових боєприпасів системи “Нона”. Але найчастіше він ставиться на 100-міліметрові снаряди гармати 2А70.
– Це достатньо свіжа російська розробка до бойових модулів, які встановлюють на БМП-3, БМД-4, БТР-90М. Це новітня російська техніка, її продавали за кордон тільки в Кувейт та ОАЕ, – розповідає телевізійник.
Детонатор він привіз із позицій, де 2 квітня загинули Яна Червона та Олександр Мілютін.
– У нас немає таких детонаторів. При першій нагоді я віддам його в СБУ, щоб вони провели розслідування, як він опинився в Україні, – каже Цаплієнко.
А ще журналіст “1+1” спілкувався з росіянином Віктором Агєєвим, захопленим у полон під селом Жолобок у червні 2017-го. Той зізнався, яка військова частина ЗС РФ доправила його до України, саме з цією військовою частиною він підписав контракт.
Також Цаплієнко говорив із місцевими бойовиками.
– Їх росіяни піднімали по кар’єрних сходинках, і ці люди опинилися на нашому боці. Вони розказали дуже багато про те, як комплектуються підрозділи бойовиків, скільки там росіян, називали прізвища, описували систему розгортання основних частин, які мають по команді зайти за чотири години, – нагадує журналіст.
Він сподівається, що одного разу всі ці факти допоможуть Україні виграти в суді проти Росії.
Читайте також:
СБУ затримала російського офіцера Гратова, інструктора бойовиків “ДНР”, – Цаплієнко
В інформаційній війні Україна поки програє, вважає Цаплієнко. Досі не створено координаційний майданчик для захисту інформпростору.
– Там могли б бути медіа, військові, спецслужби, політики, щоб займатися стратегічним плануванням інформаційної політики. У 2014 році таким майданчиком повинно було стати Міністерство інформаційної політики, але воно стало просто черговою бюрократичною установою, – констатує Андрій.
Крім того, на його думку, ми недостатньо представлені на міжнародній арені. На відміну від Росії, яка має за кордоном кілька інформаційних каналів, де працюють здебільшого іноземні громадяни, одні з найкращих журналістів. Ці канали розміщені за межами РФ, мовлять на європейську й американську аудиторію, але транслюють російський порядок денний. Будь-який британський політик проросійського штибу може прийти в ефір RT у Лондоні і говорити на теми, пов’язані з внутрішньою британською політикою. Британці дивляться цей канал, щоб отримати інформацію про свою країну зокрема. Але через призму російського погляду, вважає Цаплієнко. За його словами, такий проект коштує росіянам приблизно 700 млн доларів на рік, але цілком виправдовує себе. Мати за кордоном телеканал було б добре й для України, каже Андрій.
Холдинг, у якому він працює, кілька років тому відкрив Ukraine Today – англомовний канал, який виходив на міжнародну аудиторію. Там працювали британські та американські журналісти, українські репортери також робили сюжети. Але канал Ukraine Today закрився на початку 2017-го.
– Такі проекти не можуть існувати без підтримки держави. Наш канал загнувся через нестачу коштів, – пояснює Цаплієнко.
Андрій пригадує, що існує державний канал іномовлення (UATV), але він розміщений в Україні, працюють на ньому українці, “розмовляють на українські теми, європейцям це нецікаво”.
– До європейців можна донести українську повістку, якщо її запакувати в цікаву європейському споживачеві обгортку, – переконаний Цаплієнко. – Якщо ми хочемо перемогти, маємо зробити за кордоном канал на українські гроші. Іншого шляху в сучасному світі немає.
На його Цаплієнка, українські журналісти не завжди оперативно спрацьовують. Причому причина не в репортерах чи прес-офіцерах, більшість із яких намагаються максимально допомагати ЗМІ, а в тому, що немає стратегічного планування і швидкого реагування. Змінити це, вважає Андрій, не пізно було б і зараз.
– На тому боці (в ОРДЛО – “Н”) все інакше в цьому плані. Якість сюжетів, які вони роблять, жахлива з точки зору журналістики, з точки зору наративу, інформації, яку вони дають. Але їм головне висвітлити потрібний напрямок. Те, що вони роблять, здебільшого робиться скоординовано, і тому складається враження, що вони виграють, – говорить Цаплієнко.
Крім того, переконаний він, на Донбасі замало співпраці військових із місцевим цивільним населенням.
– Можна було б зробити щось подібне до “бойових листків”, які були б цікаві не лише бійцям бригади, а й місцевим. Причому на волонтерських засадах це могли б робити і самі проукраїнськи налаштовані жителі.
Це абсолютно недорогий проект – папір, неновий кольоровий принтер, і можна випускати невеличкі саморобні газети.
Ми проводили експеримент і друкували такі газети, роздавали їх. Вони розліталися вмить, люди забирали їх і читали. Якби так робили на постійні основі, це було б зростання довіри до війська, місцеві б розуміли, що це їхня армія, було б правильне, україноцентричне інформування, – вважає Андрій Цаплієнко.
Інтерв’ю з Цаплієнком – третя частина нашої серії “Журналісти на війні”.
Читайте дві попередні:
“Ти теж є стороною конфлікту”. Вісім історій журналістів на війні
Олександр Моторний: Росіяни нам ще в Абхазії сказали: “Ви – слєдующіє”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
