автор: Анастасія Федчен
ко
6 червня в Україні – День журналіста. Цьому професійному святу виповнюється якраз чверть століття. І п’ять років для журналістів триває війна.
Серед тисяч українських журналістів є кілька десятків, які регулярно їздять на Донбас, розповідають про війну зсередини. Саме ці медійники для більшості українців є головним джерелом інформації про те, що відбувається на фронті та в армії. Саме ці репортери за роки АТО/ООС перетворилися на справжніх профі воєнної журналістики й нагадують усім, зокрема і “втомленим від війни”, що обстріли не припиняються, що армійці продовжують отримувати поранення і гинути.
Тож хочеться більше розповісти про них самих – колег по журналістській передовій.
“Новинарня” обрала для знайомства десять постатей, десять історій. Але вони яскраві і справді вражають. Історії журналістів на фронті, власне, є валикою частиною самої історії російсько-української війни.
Говоримо про труднощі роботи на війні, про докази російської агресії, про драматичні, трагічні й кумедні випадки з фронту. Хтось більш говіркий, як Олександр Моторний і Андрій Цаплієнко, хтось більш лаконічний. Ми вирішили розбити цю серію інтерв’ю на три подачі.
Першим учора вийшов Моторний, кореспондент проекту “Спецкор” каналу “2+2”.
Читайте в “Новинарні“: Журналісти на війні. Олександр Моторний: “Росіяни нам ще в Абхазії сказали: “Ви – слєдующіє”
Сьогодні до вашої уваги – вісім постатей журналістів із різних каналів та видань.
Журналіст Олексій Годзенко з батьком-військовим. Архівне фото
Олексій Годзенко щоразу, коли приїжджає в селище Зайцеве під окупованою Горлівкою, приходить до будинку з пам’ятною дошкою. На ній портрет Олексієвого батька – Дмитра Годзенка. Легендарний “Годзила” загинув тут 31 березня 2016-го. Тож війна для Льоші дуже особиста справа.
Олексій уперше поїхав на фронт із волонтерами.
– Стріляють, артснаряди літають, танки не заводяться, соляру возять, волонтери з очманілими очима носяться, розвозячи все аж до шкарпеток. Я допомагаю розвантажувати тачку, над головою трасери, довкола якісь ЗСУшники, правосеки, тобі дають “калаш” в руки, бачачи, що ти в камуфлі. Стрьомно, – пригадує журналіст.
Тоді йому було дуже страшно. Але найстрашнішим днем війни для Годзенка стало саме 31 березня 2016 року. Тоді йому подзвонив боєць на псевдо “Чехов” і сказав, що загинув батько.
– Найближча мені людина віддала життя за свободу своєї країни. Я маю продовжувати справу. З автоматом, чи з камерою, але інакшого я собі і не уявляю, – пояснює Льоша, чому досі їздить на передову. Годзенко-молодший переконаний: українець має бути там, де Україна потребує його підтримки.
Чимало людей називають війну своєрідним наркотиком, і журналіст із ними згоден.
– Частково через адреналін, а частково через щирість, яка тебе оточує. Бо коли ти на позиції, з тобою поділяться усім! Їжею, водою, вайфаєм, плітками, переживаннями. І ти чітко розумієш, що ось фронтлайн, тут свої, а там – ворог. А в Києві шо? Заходиш на зйомку в умовний парламент, а довкола тебе переважно люди, які з вірогідністю 99% збрешуть, – говорить Олексій.
На фронті журналіст має свої труднощі, часто з командирами підрозділів.
– Але я почав зустрічати комбригів і комбатів, які реально розуміють важливість інформвійни і перед “операцією” спілкуються з тобою, планують ці інформаційні дії як військову операцію. Це круто! – розповідає Льоша.
Колегам, які їдуть на фронт, він нагадує, що на війні можна загинути, і треба слухати інструкції військових.
– А ще про те, що ми хоч і професійні журіки, але перш за все – громадяни України та любимо свою державу. Я не слухатиму терористів, які захопили і руйнують мою країну та вбивають її мешканців. Можете мене після цього називати несправжнім журналістом, – посміхається Годзенко.
За роки війни він не раз переконався в російській агресії:
– Переді мною були російські цигарки, російські сухпаї, боєприпаси російського виробництва, полонені з російськими паспортами.
Як людині, що втратила на війні найдорожче, Годзенку-молодшому складно зрозуміти тих, хто ніяк не причетний до бойових дій, але встиг “втомитися”.
– Висловлю непопулярну думку:
хоч це і погано, я хочу, щоб кожну родину торкнулась війна.
На мою думку, люди на мирній землі дещо охрініли і забули, ЧОМУ вони на мирній землі.
Тарас Корніюк
Тарас потрапив у Донецьк ще до початку бойових дій, коли відбувалися заворушення біля облдержадміністрації.
– Ледь не щодня тоді ще проросійські “активісти” групами по 30-40 людей захоплювали будівлі СБУ, прокуратури, обласної міліції. Одного разу о 6-й ранку мені зателефонував фотокор АР Єфрем Лукацький і поцікавився, чи планую я зараз іти до обласної прокуратури. Він пояснив, що там за повного потурання місцевих правоохоронців люди в балаклавах зайняли будівлю і знищують якісь папери. Це виглядало м’яко кажучи дивно. Чому ті, хто мав би захищати закон і порядок, були в одній зв’язці з бандитами?
У Донецьку Корніюк він дізнався, що банда Гіркіна захопила Слов’янськ і Краматорськ. Тарасовій й оператору тоді пощастило повернутися поїздом із Донецька до Києва без пригод, бо росіяни ще не виставили на вокзалах патрулів.
Наступного разу Тарас поїхав на схід на початку липня 2014-го, коли штаб АТО переїхав на територію Краматорського аеропорту.
– Стало цікаво побачити все на власні очі. Зараз важко уявити, що п’ять років тому вулиці нині велелюдного Краматорська були порожніми. Ми ледь знайшли їдальню, де можна було поїсти. Війна особливо це місто не зруйнувала, але людей не було. Вже потім, коли місцеві зрозуміли, що над містом знову український прапор, спокійно почали повертатися додому.
А щодо робочих моментів, то мені зараз прикро, що в 2014 році ми фактично вчилися екстремальній журналістиці, набивали перші професійні ґулі, висвітлювали війну, як знали. Нам допомагав штаб АТО. Ми збиралися біля воріт Краматорського аеропорту щоранку і їхали великою колоною на якийсь блокпост чи в якесь щойно звільнене місто. Тоді фронт впевнено рухався на схід. Шкода, що виграти війну тоді не змогли. Ніхто не очікував, що армія Росії піде через кордон у наступ, – каже Тарас.
Він досі їздить на Донбас, бо має друзів серед військових, яких може побачити тільки на фронті. Хоча з багатьма одразу було складно знайти спільну мову через певну недовіру армійців до цивільних.
І, зізнається, їздить за адреналіном.
– Такого в цивільному житті ніде не отримаєш, а мозок вже звик до гострих відчуттів, вимагає їх час від часу. Такими вигадала нас природа, – говорить журналіст, який свого часу спеціалізувався на спортивній тематиці.
Йому страшно під час обстрілів, як і іншим. А одна ситуація надовго вибила його морально з колії.
– Я знімав ротацію кіборгів через сепарський блокпост у грудні 2014-го. Першу ротацію, коли Купол тиснув руку Моторолі, показали російські ЗМІ. І тоді було прийняте рішення, що й українські журналісти можуть бути під час цієї ротації. Мені подзвонив Владислав Селезньов, який тоді очолював прес-службу АТО, і сказав, аби зранку я був у Пісках, звідти стартувала колона. А я там уже ночував третю добу і знав, що готується така операція. Під час ротації вперше я так близько поспілкувався з бойовиками, які доволі нахабно вказували нашим кіборгам, як шикуватися і що їм можна робити. І це все по периметру охороняли озброєнні терористи.
Видовище було жахливе. А ти після побаченого маєш робити сюжет без тотальної “зради”, бо суспільство жило тоді незламними кіборгами.
Та й самі хлопці, їм треба віддати належне, трималися гідно під час такого “шмону” бойовиками. Навіть попри холод до -20 градусів, – пригадує Тарас.
У вересні 2014-го він побачив у Селідовому – глибокому тилу – колону солдатів у російських одностроях і з триколорами на рукавах. То були кадрові російські військові, які увійшли в групу СЦКК.
– І це менше місяця після подій в Іловайську. Інтерв’ю тоді давав генерал Лєнцов, заступник командуючого сухопутки РФ. У голові від побаченого докупи пазл не складався. Повернувся з позицій, де реальна війна, а в тилу спокійно ходять кадрові російські військові. Почалася велика політика. А це завжди надовго, – говорить кореспондент.
Труднощі в роботі на передовій, каже, часто пов’язані з побутом. Хоча і до цього звикаєш.
– Інколи спати доводилося в бліндажі під накатом “брьовєн”. Але насправі там затишно. Зв’язку телефонного немає, можна виспатися, редактор не додзвониться, – жартує Тарас. – Єдиний мінус – туалет на вулиці. Ну і стріляють час від часу. Але це не критично.
Тарас мав досвід роботи в Нагірному Карабаху, коли азербайджанці відбили у вірмен кілька сіл.
– Нас тримали фактично під конвоєм, хоча у нас була офіційна акредитація їхнього МЗС. Це було трохи дивно і дуже неприємно. Зняти тоді дозволили одну зруйновану садибу і записати інтерв’ю з підготовленою жінкою. Але в цій країні посада президента перейшла від батька до сина. А це багато про що говорить, – розповідає Тарас.
Колегам, які їдуть на фронт, він радить вчити матчастину: знати, наприклад, чим танк відрізняється від БМП. А ще – бути собою.
Він не вірить в об’єктивну журналістику в умовах війни у рідній країні.
– Я знаю колег-воєнкорів, які жили в Луганську та Донецьку до війни. То як вони можуть бути над ситуацією, коли їхню малу батьківщину окупували “автомийники” з Ростова? Вони мають йти на той бік і питати думку Басуріна, чи стріляли вони по позиціях ЗСУ? – обурююється Корніюк.
Він не раз сам стикався з доказами російської агресії на Донбасі.
– За місяць до Дебальцевого наш танкіст Олексій Чабан передав мені документи росіянина Олександра Жетеньова. У бою той загинув. Тоді я російський паспорт Жетеньова показав у прямому включенні. Цей товариш приїхав на Донбас із міста Орськ, що за три тисячі кілометрів. Потім з’ясувалося, що він працював трактористом, останні кілька років роботи не було в нього, а кредитів набрав. Серед документів, які були у загиблого, – квиток на потяг Орськ–Ростов. За які гроші він його придбав? Хто допомагав йому проходити вишкіл у Ростові і переправляв його на Донбас? А такі, як Жетеньов, на схід України їхали тисячами.
То це російська агресія чи ні? Я вважаю, що так. Регулярна російська армія вирішувала ситуативні завдання – ДАП, Савур-Могила, Іловайськ, Дебальцеве. А напругу на Донбасі досі тримають от такі Жетеньови, яким їхня батьківщина “допомогла” приїхати на схід України, аби вбивати “укропів”. Потім російський канал “Дождь” зробив про Жетеньова фільм, його коханка мені тривалий час писала, чи бачив я тіло загиблого, сподівалася, може, той живий. А за самим тілом у Донецьк приїхали родичі Жетеньова, бо в “ДНР” сказали: грошей нема відправляти “груз 200” у Росію, – згадує Тарас.
Щодо подальшого розвитку подій у Корніюка більше питань, аніж відповідей.
– Коли кажуть, що народ втомився від війни, – це логічно. Все дуже просто. Люди не бачать позитиву від євроінтеграції та західного вектору. Саме фінансового позитиву. І багато хто згадує проросійського Януковича і долар по 8. Це наша буденність. Росія може воювати скільки захоче, а ми скільки зможемо. І якщо нам економічно захід не допоможе вигребти, народ захоче назад до Росії. Проголосує за проросійських кандидатів, плюс пропаганда Кремля зробить свою справу. Ну і Донбас може повернутися на правах автономії в склад України, аби ми вже не могли рипатись ні в яке НАТО, – вважає Корніюк, який є також громадським діячем.
Олексій Кашпоровський
Олексій уперше на війні опинився в квітні 2015-го біля Маріуполя.
– Редактор тоді просто сказав: “Треба поїхати. Зможеш?” – “Звичайно, зможу!” Звісно, було страшно, але водночас цікаво побачити все на власні очі. Перша зйомка була в Широкиному. Того дня було відносно тихо, але піонертабір, біля якого ми знімали, вразив. Видно було, наскільки жорсткими були бої. Вразили і хлопці з 37-го запорізького батальйону, які нас супроводжували. Усі – добровольці. Запам’ятав кулеметника – здоровенного хлопця за два метри ростом, колишнього оперативника. Він був проти Майдану, але після окупації Криму та початку війни на Донбасі вирішив іти захищати Батьківщину, – пригадує Кашпоровський.
Репортер має багатьох друзів серед військових – “потрібно бачити їх, знати, що з ними все в порядку”.
– Боюсь щось проґавити. Що без мене почнеться наступ, – усміхається Олексій.
За роки війни він назбирав багато страшних і смішних історій.
– У перший же день під час зйомки пішов дощ, а потім – град. І тут телефонує дружина й питає, як справи. Кажу, все ок, щойно град був. І відчуваю, що на тому боці починається тиха істерика. Швидко додаю: це звичайний град, а не [РСЗВ] “Град”, все ок! Вже потім було смішно обом, – сміється і зараз Олексій.
А найстрашніше, каже, – втрачати на війні знайомих.
Для нього війна – не наркотик.
– Можливо, є адреналінщики, які люблять ризик і гру зі смертю. Я знаю таких серед військових. Вони почуваються на війні, як риба у воді. А я б хотів, щоб усе якнайшвидше закінчилося. Нашою перемогою, безперечно.
Кашпороський пригадує, як улітку 2015 бойовики безуспішно намагалися захопити Мар’їнку. Серед них виявилися росіяни:
– На полі бою лишилося чимало тіл. Ми нарахували зо два десятки. Їх забирали хлопці з “Груз 200”. У перших двох, кого вони витягли, були російські документи. Один був із Владивостока, а другий – прокурор із Владикавказа. Тоді ще усі дивувалися, що прокурор з Кавказу забув в Україні.
Найбільшою складністю на війні Кашпоровський називає неможливість потрапити туди, куди хочеш. Адже
частина військових переконані, що після приїзду журналістів починаються обстріли.
Інші армійці аж надто переживають за безпеку знімальної групи, тож забороняють іти туди, де неспокійно.
Але Кашпоровський радить колегам прислухатися до думки військових.
– Гарний кадр не вартий смерті чи каліцтва. Не забувайте, що вдома чекають, – говорить він.
Олексій хотів би, аби в штабі не забороняли називати підрозділи у журналістських матеріалах – адже потенційний рекрут може захотіти служити саме в бойовій бригаді і знати, де і як вона воює.
Водночас Кашпоровський вдається до самоцензури:
– Ти не можеш знімати так, як звик, оскільки за твоїми кадрами ворог може дізнатися багато чого, і твій сюжет може коштувати комусь життя. Ти не можеш говорити, що хочеш – з тої ж таки причини».
Кореспондент ТРК “Україна”, як і більшість колег, не вірить у безсторонність:
– В іншій країні ти можеш давати слово обом сторонам конфлікту. Тут я не можу і не хочу цього робити – ретранслювати думку Кремля. Навіть ВВС під час Другої Світової війни не давали слово нацистам.
Він переконаний: розповідати про війну потрібно.
– Щодня нагадувати людям про те, що їхнім спокоєм вони завдячують лише армії. Що “війна – не війна” лише тому, що в 2014-15 роках росіяни зрозуміли: окупація всієї України буде вартувати навіть не тисячі – сотні тисяч життів. З обох боків. Це буде піррова перемога, яка поховає Росію як імперію остаточно.
Потрібно показувати наші перемоги – навіть найменші. І, звичайно, треба розповідати про нових українських героїв – не лише тих, хто віддав своє життя Україну, а й живих, – говорить Кашпоровський.
Читайте також:
Герой України десантник Андрій Ткачук: Велике значення мало те, що я сам з Донеччини
Ольга Омельянчук
– Війна почалася, коли мені було 22 роки. За півтора тижні від офіційного оголошення АТО виповнилося 23, і так сталося, що той свій день народження я провела на телефоні: дзвонила у морги та лікарні Слов’янська, шукала 18-річного студента КПІ Юрія Поправку. Напередодні я писала про групу активістів, які висунулися в тоді окупований Слов’янськ, щоб, це я вже тепер можу казати, провести розвідку. Троє потрапили у полон: Віталій Ковальчук дивом вижив, Поправку і 25-річного Юрія Дяковського жорстоко вбили. Їм знімали скальпи та видирали зуби. Хлопців та місцевого депутата з Горлівки Володимира Рибака зі слідами жахливих тортур виловили з річки. Дяковський був зі Стрия. Його ховали вже у травні в закритій труні. З Поправкою прощалися на Київщині: замість того, щоб писати про чудесне спасіння студента, я писала про нього в минулому часі і назавжди втратила можливість познайомитися з живим Юрою особисто. Я бачила його лише в труні і тоді пообіцяла собі: “Хочу застати день розплати. Хочу бачити, як закінчиться ця вся х*йня”. Хто б знав, що вже за декілька місяців “цю всю х*йню” я буду називати виключно війна, – згадує Оля Омельянчук.
Читайте також:
Одні в полі воїни. Історії трьох героїв Донбасу, які чотири роки тому боронили у своїх містах український прапор
Вона їздить на передову ось уже п’ять років. “Бо журналістка і громадянка України, це робота і свідомий обов’язок”.
Людям потрібно нагадувати, що війна триває, переконана Омельянчук.
– Від того, наскільки люди пам’ятатимуть, що на Донбасі продовжуються бойові дії, у тому числі, залежить наша спільна перемога.
Фонд, у якому працює Ольга, займається допомогою армії. За п’ять років небайдужі українці переказали для війська через “Повернись живим” понад 150 мільйонів гривень.
– Від моєї роботи наразі також залежать збори на допомогу армії, тому я, як і всі кореспонденти, яких знаю, їздитиму на війну до перемоги, – говорить Оля.
Читайте також:
Віталій Дейнега: Проганяємо волонтерів через поліграф. Раптом сепаратист чи краде?
Її перші враження від передової пов’язані з… їжею.
– Один із військових медиків, з яким ми познайомилися під тоді щойно звільненим Дебальцевим, готував “армійську яєчню”. Це була звичайна “глазунья”, щільно вкрита сіллю, меленим чорним перцем та цибулею. Цибулею, яку я ненавиджу у будь-якому вигляді й обминаю десятою дорогою на базарі чи в супермаркеті. Цибулю тоді в “армійській яєчні” я навертала так, що аж за вухами диміло. І тепер завжди їм виключно на фронті, – усміхається Оля.
А ще її перші враження – купа техніки, запах солярки, мобілізовані у формі наперебій і зоряне небо Донбасу в полі на карематі. “А ще мої тупі питання: «Пацани, пацани, пссс… Це по нас?” – сміється редакторка.
Дівчина не хоче, щоб мама, яка прочитає цей текст (бо читає все, що пише донька або пишуть про доньку), знала бодай половину з побаченого Олею. Каже, що про страшні ситуації можуть розповісти й інші колеги.
– А от про попісяти на передовій, мабуть, розкажуть не всі, – сміється журналістка. – Хто знає мене близько, знає, що “неловкие ситуации” – моє друге ім’я. Якось я пішла у “зеленку” в туалет. По-маленькому. Це був 2014-й, Оля про мінну безпеку знала аж нічого, тому запросто шурувала в хащі подалі, щоб “пацани не побачили раптом весь стид”. В якийсь момент виявилося, що хтось поруч (хтось, кого я чую, але не бачу) пішов не по-маленькому. І ось я, вся така фея неземна, стараюся якомога швидше і безшумніше “доделать дело”, аж раптом цей хтось прокуреним чоловічим басом на видиху каже: “Слышь, братан, чем они нас кормят, бл*дь?” Видавила із себе: “Я не братан”. І чкурнула назад у табір. Хлопці, які бачили, як я несуся, думали, що за мною женеться, як мінімум, ворожа ДРГ. Але ні. Просто реально злякалася сорому, та й не знала, що відповідати – зі старих сухпайків я їла максимум галетне печиво і паштет “Візит”.
Оля дуже хоче, щоб Донецьк, Луганськ, кожен населений пункт були “зачищені від погані”.
– Але я не маю права кричати “уперед”, поки сиджу на попі рівно в мирному Києві, – додає журналістка.
Вона не женеться за адреналіном. Хоча багато друзів “з гражданки” впевнені у протилежному – “мовляв, у тебе вже теж ПТСР, ти без фронту не можеш”.
За її словами, бути журналістом в умовах бойових дій непросто.
– Ми, журналісти, які працюють на війні, завжди заручники ситуації: критикуватимеш армію – “зрадник, граєш на руку Кремлю”, замовчуватимеш щось критичне, але по-справжньому важливе, – як потім дивитися в очі військовим, які розраховують, що ти скажеш правду до кінця? А щодо бойовиків: знати іншу сторону медалі, безумовно, має кожен журналіст. Але в нас війна, до нас додому прийшли і нас вбивають. Я не хочу чути окупантів, і хай пробачать мені це стандарти журналістської роботи, – говорить Оля.
Вона за дотримання правил пересування та безпеки на передовій для журналістів, але проти “затягнутості”.
– Хочеться вовком вити, коли окупанти вже по десять сюжетів і по сто новин випустили з місця якоїсь події, а наших кореспондентів не пускають і близько, тому що небезпечно. З одного боку, круто, що військові піклуються і переживають. З іншого, – ну, серйозно? На війні реально небезпечно? А то ж ми шостий рік працюємо і не знали…
Потрібно завжди тримати баланс і поважати завдання одне одного. Журналісти і військові на одній стороні барикад, кожен по-своєму бореться за найкращу на світі країну, – підсумовує Омельянчук.
Ігор Меделян
Ігор поїхав на Донбас уперше в 2015-му, уже після боїв за Дебальцеве. Але тоді на всій лінії фронту ще тривали потужні артилерійські обстріли. Поїздки в район проведення АТО, каже Меделян, були не тільки редакційним завданням (тоді він працював на каналі “112 Україна” з дуже неоднозначною репутацією), а й власною позицією.
– Я повинен був як український журналіст побачити те, що відбувається на сході власної країни. Хоча спершу здалося, що потрапив на іншу планету. Блокпост біля Слов’янська. Стоять бійці, форма яких була якимось піратським набором однострою: беркутівський плямистий камуфляж, бандани, зелені майки з тільняшками, – пригадує Меделян.
Тоді вони їхали автобусом, і силовики зайшли в салон перевірити документи.
– І зависла тиша. То була якась суміш відчуттів тривоги, небезпеки й очікування невідомого. Прийшло розуміння того, що ти “заїжджаєш у війну”. Наступного дня, коли виїхав на свою першу зйомку, вразив звук на дорозі. Від гусеничної техніки асфальт став ребристим. І коли машина їхала швидко, з’являвся такий звук, немов злітає літак», – усміхається Ігор.
Він їздить уже чотири роки на передову з кількох причин. Одна з яких – спеціалізація на військовій тематиці. А ще необхідність інформувати аудиторію, зокрема і міжнародну, що відбувається на Сході.
– Зараз наші військові на фронті творять історію нової України. А ми цю історію документуємо. Звісно, що є і особистісні фактори. Коли, наприклад, один командир дякував за те, що ми не забуваємо про бійців.
Хлопцям важливо знати, що вони не байдужі тому світу, який захищають.
Часто саме завдяки нашим репортажам родичі і близькі бійців мають нагоду побачити їх вживу. І тоді розумієш, що на війні ти не просто спостерігач, а й місток між воїнами і тими, хто чекає на них вдома, – говорить Ігор Меделян.
Найстрашніше, за його словами, – втрачати своїх.
– Там для мене кожен, хто ціною власного життя та здоров’я стоїть за мою родину, за мою землю – є своїм. З багатьма бійцями ми знайомі давно. Десятки, сотні їх стали героями наших репортажів. І коли хтось із них йде, на душі стає тяжко. Але, це ще одна невід’ємна частина роботи – зберігати пам’ять про тих, кого немає.
Меделян зізнається, досі не вірить, що “війна надовго”.
– І досі здається, що наші ось-ось підуть вперед або Росія розпочне масштабну наступальну операцію під якимсь приводом. Єдине у чому я впевнений, що для тисяч людей у нашій країні вже неможливо забути про війну, відмежуватися від того, що відбувається на фронті, адже багато хто віддав їй надто багато особистого – здоров’я, близьких, родинний затишок, спокій.
Ігор переконаний: пацифізм – це розкіш, яку Україна не може собі дозволити. Просто перестати стріляти не вийде. З одного боку, РФ постійно нарощує військові ресурси, тримає на кордоні з Україною і у Криму величезний контингент. Вже за пару років Росія буде готова до масштабної військової операції на території Європи. Нас постійно штовхають до компромісу з агресором, різноманітні групи впливу ззовні і всередині країни явно і потайки просувають концепції миру для України. Але справжня суть миру у їхньому розумінні – це капітуляція перед імперією. Мир за будь-яку ціну – це створення Малоросії з назвою Україна, держави-сателіта РФ, де житиме звичайна робоча сила без честі і гідності, для якої волю замінить шлунок, набитий ковбасою зі смаком радянського дитинства, вважає журналіст українського іномовлення.
Читайте також:
“Не стріляти у відповідь”: мирні ініціативи Зеленського на ТКГ зустріли схвальну реакцію ОРДЛО
Меделян називає війну “не наркотиком, радше хворобою”. І чим довше людина живе війною, тим більше шансів, що хвороба стане хронічною.
– Тут ти бачиш людей зовсім іншими, ніж у мирному житті. Вони – щирі, відкриті, справжні. Війна – це ризик. Коли бійці чекають бою, ми ганяємо по фронту у пошуках можливості цей бій зняти. Після потужного обстрілу ти бачиш світ іншим. Те, що здавалося важливим за 800 км, вже не таке суттєве. Адже сьогодні ти вижив. Таке собі міні-воскресіння однієї маленької людини. Головне тут – не втратити себе і навчитися цінувати даний тобі шанс, – перконаний кореспондент.
Меделян неохоче говорить про труднощі, адже частково сам їх обрав і сам може їх подолати.
– Протопати 10 км пішки в броніку по спеці – труднощі? Так. Просидіти кілька годин в очікуванні зйомки, півгодини познімати, а потім намагатися встигнути в ефір. Травмуватися на позиціях, працювати з диким болем у кінцівці, не здогадуючись, що в тебе перелам, мабуть, важко, – посміхається кореспондент.
Журналістам, які їдуть на фронт, радить подбати про себе. Скажімо, Ігор завжди бере павербанк, трійник, аби можна було зарядити техніку в бійців, достатній запас сигарет, воду. Обов’язково заряджені акумулятори для техніки. Взимку – додаткові сухі шкарпетки. Необхідні речі для ночівель.
Для нього питання дотримання журналістських стандартів в умовах війни у рідній державі навіть не стояло.
– Російський агресор веде проти нас війну.
Дві сторони на фронті – це військові ООС і місцеве населення. Все.
Брати інтерв’ю у “героєв Наваросії” чи представників псевдореспублік – це бути співучасником у розповсюдженні кремлівської пропаганди. Стандарти українських ЗМІ мають коригуватися з інтересами країни, держави і простої людини-громадянина, а не агресора і його прибічників, – переконаний Меделян.
Тим більше, що докази російської агресії він бачив на власні очі: боєприпаси російського виробництва, виготовлені вже після 1991 року, форму, засоби захисту, зброю, вилучені в полонених росіян.
Якщо завдання журналістів – розповідати про війну, то завдання держави, на думку кореспондента, в тому, щоб люди зрозуміли: війна не десь, вона – вдома.
– Зараз у нас журналіст, який їздить на фронт – це такий собі інформаційний волонтер: зняв сюжет у новини, написав статтю в “Новинарню“, зробив фото для “Повернись живим”, створив допис для особистого блогу. А треба, аби подібні ініціативи підтримувалися на рівні держави. Нам необхідний власний військовий канал, де будуть висвітлювати не паркет, а працюватимуть на зміцнення поваги до армії і її популярності.
Нашому суспільству не вистачає достатнього рівня мілітаризації. Коли у метро ми почнемо тиснути руку людині у формі, а не відвертати від неї очі, тоді ми зможемо перемогти, – переконаний Ігор Меделян.
Євгенія Китаїва
Євгенія дуже хотіла поїхати на передову ще в 2014-му, перекваліфіковувалась на журналістку, але вперше опинилась на фронті у 2016-му.
– У моїй голові не вкладалось, як можна називати себе журналістом у країні, що воює, і не бачити того на власні очі, – говорить вона.
Перша зйомка була для Китаївої незабутньою. Тоді вона з колегами була в Мар’їнці. Планували нічні зйомки на позиціях.
– Заїхали в місто, десь година сімнадцята, а воно мертве. Жодної живої душі. Стрілкотня гримить. Зустрілис з командиром підрозділу Алексом. І коли гуркотіти стало сильніше, а я тоді не розбиралась, із чого взагалі стріляють, командир махнув рукою на свою машину і крикнув мені швидко сідати. Я заскочила. Знімальна група мала забрати бійця і їхати за нами. Так ми розгубилися. Вони не змогли заїхати на позиції через сильний обстріл. Я була в машині з бійцями, яку обстріляли. Мені здавалося, Алекс просто продавить дно в машині, так він тиснув на газ. Куля прошила задню частину кузова. Мені кричали лягти на підлогу між сидіннями. Так заїхали на територію колишнього інтернату. Далі вибухи, ще вибухи, ще. Хлопці розбіглися по вогневих точках. Я знайшла дитячий стільчик під одним із розбомблених будинків і просто там сіла. Не знаю, скільки я так просиділа, – пригадує Женя.
Вона – “просто свідок війни у своїй країні і ставить собі завдання бути “голосом” тих, у кого його немає”.
– Маю велику надію на те, що завтра за сніданком хтось згадає історію бійця з мого репортажу, і це означатиме, що моя робота не була марною, – говорить журналістка “5-го”.
Найстрашніше у війні для Китаївої – бачити дітей на лінії фронту. Малих, які не гірше від військових розрізняють, що і звідки летить, куди ховатися.
– Вони малюють свій будинок і поруч міну, бо в них не було життя без війни. Зростає ціле покоління таких дітей.
У населених пунктах на лінії зіткнення працюють школи і дитячі садочки, де вікна закладені мішками з піском і бомбосховища у підвалах. У зоні бойових дій батьки лягають спати і часто не знають, чи судилося їхнім дітям прокинутись вранці. Такий страх я навіть не можу собі уявити.
У Жованці родина з трьома маленькими дітьми живе за кілька сотень метрів від позицій. Незважаючи на хаос війни, вони залишаються дітьми: мають гойдалку, дивляться мультики і граються зі своїм котом. Щоправда, весь їхній світ поміщається у подвір’ї біля будинку, – ділиться Женя.
Читайте також:
Учні війни. Як школярі Донеччини живуть “на нулі”
– На війні я навчилась писати у будь-яких умовах, швидко приймати рішення, відчувати людей, бачити цікаві історії. Як би це дивно не звучало, але війна навчила мене любити все, що мене оточує. Війна навчила мене втрачати, але так само подарувала мені друзів, про яких можна було лише мріяти, – говорить Китаїва.
А єдиною проблемою зі ЗМІ на фронті називає сексизм. Мовляв, якщо на позиції приїжджає чоловік-журналіст, із ним можна мати справу. А коли приїжджає дівчина, у військових чомусь складається враження, що в неї не вистачає клепки в голові чи адреналіну, немає сім’ї і турбот, і взагалі війна не для жінок. І в такому випадку я маю доводити , що я журналіст, який приїхав виконувати свою роботу, що я така ж смілива і витривала, як і чоловіки, – каже Женя.
В АТО вона вчилась працювати на ходу. Завжди намагається бути відповідальною, коли ставить запитання військовим, уточнює, чи можна показувати обличчя.
Але не вважає, що журналіст має дотримуватися стандартів, коли війна у рідній країні.
– Треба визнати і не лукавити: яким би ти об’єктивним не був, як би не намагався, але все ж ти є стороною конфлікту. Ти точно знаєш, хто друг, хто ворог. Хто нападає, а хто захищає свою територію. При всьому моєму бажанні я не можу поїхати в Донецьк чи Луганськ, – говорить Євгенія Китаїва.
Репортерка “5-го каналу” вважає, що боротися за Донбас потрібно не тільки зброєю, а й словом, адже у населених пунктах на лінії зіткнення досі не працює українське телебачення.
– Російська пропаганда робить свою справу. На всі питання люди в різних містах дають однакові штамповані відповіді, взяті з російських ЗМІ. Ті, хто живуть на мирній території, навпаки говорять, що втомились від війни. З інформуванням міжнародної спільноти теж не все добре. Більшість іноземних журналістів, з якими перетинаємось на фронті говорять, що в них вдома війну в Україні більше сприймають як громадянську. І це наш програш, – каже Женя, наполягаючи, що потрібно покращувати інформування, і цим мають займатися і журналісти, і держава.
Водночас Китаїва закликає колег і волонтерів бути більш людяними та стриманими.
– На жаль, і досі стикаємося із випадками, коли про загибель бійця говорять до того, як повідомили його родину. Для мене це є неприйнятним. Я вважаю, у жодному разі сім’я не має дізнаватись про втрату з екранів телевізора, чи з інтернету, – говорить журналістка.
Володимир Михайлович (ліворуч)
У квітні 2014-го Володимир поїхав у відрядження з Києва в рідний Донецьк.
– Не міг повірити, що це все відбувається у моєму рідному місті. Але був оптимістично налаштований після спілкування з донеччанами, бо всі, як один говорили, що люди, які захопили Донецьку ОДА, – “бандити”, – пригадує Михайлов.
Він уже п’ять років їздить у відрядження на передову – “бо війна не закінчилась, бо рідний Донецьк залишився тільки на горизонті”. Хоча щоразу здається, що їде востаннє.
Михайлов ніколи не забуде випадок у листопаді 2014-го.
– Авдіївку атакують серед білого дня з мінометів. І міни летять по черзі з цивільних, які стоять по воду, а поруч жодного укриття, і жодного військового, жодних окопів поруч, – пригадує Володимир.
На фронті в Михайлова чимало друзів – “окрім горя і втрат, війна інколи приносить справжню дружбу зі справжніми героями.
Чи довіряють йому військові ЗСУ? Михайлова часто рятувало, що армійці впізнавали з телеекранів:
– Вони тільки зранку бачили мене по телевізору, а за дві години я вже в них на позиціях. Ну й армійці бачать результат роботи: цей зайвого не покаже, позицію сєпарам “не спалить”.
Михайлов зізнається, на передовій потрібно мати насамперед міцні нерви та витримку. А тим, хто їде на фронт, радить зрозуміти, навіщо. “В умовах бойових дій журналіст може бути над ситуацією, якщо є доступ до обох сторін. Однак якщо одна сторона визнана урядом терористичною групою, журналіст не може брати інтерв’ю у терориста”, – переконаний Володимир.
Уперше росіян журналіст побачив на Карачуні у квітні 2014-го.
– Тоді на Донбасі вже стояла спека. Піт стікав ріками. Ми під’їхали з оператором до гори Карачун. Темніло. Я хотів на власні очі побачити, хто ці люди, які захоплюють телевежу. І до нас виходить чоловік з військовою виправкою, у військовій формі, в бронежилеті. Я тоді вперше побачив вояку, бо жодних бойових дій не було. І цей чоловік з-за паркану телевежі каже нам: «Что нада?» А мій оператор кричить йому: «Вы кто такие?». І чувак з таким російським акцентом відповідає: «Может, мне по плацу каблуком стукнуть и отчитаться перед вами?». Інших доказів, що це росіянин у військовій формі (пізніше стало відомо, що то була група Гіркіна) мені вже не треба було», – пригадує Михайлов.
Кореспондент не вірить у швидке та легке звільнення Донбасу.
– Подальший розвиток подій бачу лише в ізоляції Росії та окупованих районів Донбасу, – безкомпромісно говорить Володимир.
Ірина Баглай
Поїздка Ірини в уже окупований Луганськ схожа на детективну історію. Тоді журналістку відправили знімати сюжет у тижневий випуск про те, що відбувається на окупованій території, як готуються до референдуму.
– Їхали вдвох із колегою Геннадієм Вівденком “під прикриттям”. У Гени була прописка в Луганській області, у мене Вінниця, тому ми їхали ніби пара до нього на батьківщину. Взяли лише планшети для зйомок, без операторів. По області нас возив місцевий водій, на луганських номерах. Попереду сиділа в машині я, дівчина не викликала почуття загрози на блокпостах.
Перші враження Баглай від війни – шок. На першому блокпосту на Ірину чекав театр абсурду.
– Прапор Росії, СРСР, наші українські ДАІшники у формі бігають за наказами незрозумілих людей у камуфляжі з георгіївськими стрічками на грудях. Ти розумієш, що в Україні, але діється щось сюрреалістичне, – пригадує вона.
Навіщо досі їздить?
– Перші два роки було таке романтичне почуття, мета – в прямому ефірі оголосити про перемогу, про те, що війна скінчилась.
Потім настало усвідомлення, що це вже надовго і не треба планувати, буде як буде, роби, що маєш. Як і армія змінилася, від мобілізованої відрізняється контрактна, так, напевно, змінилась і воєнна журналістика, – говорить кореспондентка “Інтера”.
У неї назбиралось чимало сумних і веселих історій.
– Найстрашніше – коли в телефоні звучало: “загинув Вова, загинув Діма”, коли прочитала в ФБ у військового із ДАПу: «Брат, тримайся, ми їм помстимося» – а ти вчора бачила друга, а тепер не розумієш навіть, у якому він стані, а номер не відповідає.
Та смішних, каже Баглай, більше. Одна з таких, коли знімали з Вовою Михайловим сюжет на Світлодарській дузі, на позиції у правосеків, які увійшли до складу 54-ї бригади.
– Ніч, починається обстріл, стріляють по нас із БМП і кулемета. Снаряди розривались із таким звуком, ніби джміль летить. Над головою просто небо, темно, нічого не видно, сидиш і тут дзижчання, а потім – спалах. Командир Подолянин пояснює, що це і є розрив. Потім вже щось крупніше гупає. Надходить команда “в укриття”, і хто куди кидається. А я бачу: ніби дах, і давай туди. Вова падає, я на нього і лежимо. Потім стихло. Піднімаємось, і Подолянина голос: “А ви чого туди полізли? Там же нема укриття. Там лише маскувальна сітка”. Ну ми почали сміятися, Вова каже: “Баглай мене собою у броніку прикрила, мені не страшно”. Виявилось, я прийняла сітку за укриття, – сміється Ірина.
Іще одна кумедна і водночас страшна історія також пов’язана з ночівлею. Тоді з Баглай іще була колега Юлія Плісенко. І командир роти переплутав знімальні групи з волонтерами. Волонтерів забрали з “парковки”, а журналістів – ні.
– Ми з військовими сидимо, починається обстріл. Потужний. Дивимось на вікна , наполовину закладені мішками, і розуміємо, що ось це все не витримає артобстріл, а підземного укриття немає. Ми з оператором Олександром Даниловим йдемо писати стендап. Нічого не видно! – пригадує Ірина.
Оператор запитав у неї, чи є там стінка. Журналістці здалося, що так. Вона стала за спиною і почала говорити текст.
– Тут вибух, спалах за спиною, я його не бачу, на автоматі промовляю текст, без помилки, не збилась. Саша, виявилось, почав одразу знімати. Я радісна, що вимовила все з першого дубля, залітаю в кімнатку, де Юля і військові, і з посмішкою кажу: “Зняли, зняли!”. А в очах військових жах, і один одному кажуть: “Вони йо..ті”. Коли я подивилась відео стендапу, теж так про нас сказала, бо розрив був саме під тією стінкою, хоча насправді вона була наполовину зруйнована, і, мабуть, все ж напрямок осколків був у протилежний від нас бік, – розповідає Баглай.
Їй доводилося стикатися з недовірою військових. Закритість армії спершу йшла не на користь самій армії.
– У суспільства спершу склалось враження, ніби лише добровольчі підрозділи воювали. А насправді першими наступ ворога зупинили саме кадрові підрозділи, десантники ЗСУ, – говорить Ірина.
Їй пощастило на першій же зйомці на передовій працювати з Олександром Моторним, він дещо пояснив. А потім багато спілкувалася з військовими, десантниками, офіцерами. Слухала, вчилася.
– І це мені дуже допомогло потім робити акуратно свою роботу. Тим більше, що той офіцерський склад 95-ї бригади, 25-ї, потім 93-ї бригади, 57-ї, 30-ї — це були виважені люди, які говорили грамотно, по суті, – розповідає журналістка.
Вона не розуміє людей, які називають війну “наркотиком”.
– Це бруд, кров і біль. Але в цьому всьому загостреним і яскравішим, ніж у мирному житті, є добро і справжні, надійні люди і почуття. У перші роки в нас була романтизація війни. Зараз, думаю, ми це вже пережили, і це нормальний процес, адже це перша війна для нас і Україн», – говорить Баглай.
Ірина жартує, з кожним роком бронежилет стає усе важчим. І бруд після дощів липне щільніше, ці “глечики” на взутті складніше і складніше збивати.
– А якщо серйозно, кожного року були свої труднощі, проблеми. І з часом у мене виробився режим, який я перейняла у військових, – “немає нездійсненних завдань”.
Тим, хто їде на війну вперше, зараз простіше, бо для них проводять спеціальні курси в Міноборони, констатує Ірина. Вона радить колегам запастися витримкою і терпінням, мати гарну фізичну підготовку, щоб не завдавати військовим зайвих проблем.
– Ну і звичайно, ніяких загальних планів та горизонту в кадрі. І якщо командир каже “в укриття” – краще слухатись одразу.
На початку війни вона спостерігала, як поводяться бійці. Навколо ДАПу гупало завжди, але не щоразу треба було падати на землю. Коли помічала, що командир насторожений і починається “подолай стометрівку в один стрибок” – не чекала на окреме запрошення.
– Бо журналіст також має усвідомлювати: у військових рефлекс – ми для них лишаємось цивільними. Інстинктивно вони під час обстрілу будуть нас прикривати собою. І найстрашніше для мене було б знати, що через мене поранили чи вбили людину», – говорить Баглай.
Ірина переконана: журналіст може вислухати обидві сторони, тільки якщо це цивільні.
– Якщо це озброєнні люди, які отримали зброю від іншої держави, які захопили владу, захопили територію, фактично бандити під керівництвом кадрових військових іншої країни, то чи є вони стороною? Терористів теж слухають, дослухаються до їхньої точки зору? А в них же є своя ідеологія, – каже журналістка “Інтера”.
У її розумінні триматись над ситуацією – це не ідеалізувати та не героїзувати і за можливості перевіряти інформацію на фронті також.
Баглай вважає, що державі потрібна нова інформаційна політика – скажімо, керівництву країни домовитися з власниками ЗМІ про поширення якісних соціальних роликів.
– Треба знімати проекти не лише про передову, а й про те, як армія розвивається в тилу. Навіть попри телевізійні рейтинги, попри те, що людям може бути цікавіший скандал, секс і смерть, я все ж вважаю, що ЗМІ не мають іти за глядачем, вони мають і формувати, виховувати його. Водночас розумію, що власники, витрачаючи шалені гроші на телеканали, хочуть отримувати бонуси для себе, чи то політичні, чи то комерційні. І тут має бути вже спільна позиція. Або ми лише заробляємо, або жертвуємо чимось і боремося за країну, за людей, – переконана Ірина.
Також вона прагне, щоб прес-центри на передовій працювали ефективніше.
– Якщо десь обстрілюють населений пункт, наші журналісти мають працювати там, а не чекати добу, дві, три, коли противник вже все продемонстрував під потрібним йому ракурсом. Оперативність, фактажність – це інструменти, якими завойовують довіру й увагу. Відео – це дуже сильний аргумент. Це коли сам, бачиш, як розривається, влучає.
Як на мене, якби українські журналісти не знімали це все, ставлення світу, можливо, було б іншим. У Росії пропагандистський механізм налаштований дуже грамотно і запущений задовго до бойових дій. І протидіяти йому можна лише надаючи факти та докази, – підсумовує Ірина Баглай.
Читайте також:
“Теледифузія” Донбасу. Яке ТБ дивляться підконтрольні території і як це впливає на світогляд
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
