Новина про загибель на фронті “Сталкера” із 10 огшбр з’явилася у ФБ і ЗМІ до того, як сповістили рідних. Чому так робити не можна

 

Гліб Бабіч
військовослужбовець  ЗСУ (10 огшбр), позивний Лентяй

(FB)

У нас в бригаді загинув побратим (Євген Тоненьков “Сталкер”“Н”). Гідна, хороша людина. Справжній воїн. Для нас це важка втрата. І ми про це скажемо. Традиційно, в день похорону. Вклонимося і віддамо всі почесті.

Будь ласка, утримайтесь від свічок і смайликів зі слізьми до того, як прочитаєте текст.
Бо зараз я буду говорити злі слова.
Про “піар на смерті”.
Тому що терпець уривається. І сказати їх хочеться постійно.

Коли хтось із нас гине, не важливо в якій бригаді або підрозділі – він потрапляє в зведення ООС. Відразу. Але знеособлено.

Природно, що країна повинна знати всіх загиблих поіменно. Тому небайдужі люди починають турбуватися – телефонують в бригаду, виходять на командирів, спільних знайомих, намагаються отримати точну інформацію. І завжди запитують – коли можна повідомляти?

Так, це найважливіше питання. Яке пов’язано з єдиним, і найголовнішим – чи встигли повідомити родину.

Це здається, що так просто. Набери телефон з особової справи та говори: «Недоброго дня! Ваш син (чоловік, брат, батько) сьогодні загинув при виконанні бойового завдання … »

Красиво, як у кіно.
Так і доводилося, бувало, робити в 2014-2015-му. У важкий період. Коли загиблих було багато і з оповіщенням не справлялися ніякі військкомати.

Тільки зараз так не робиться. Зовсім. Тому, що це неправильно – повідомляти про таке по телефону. Тому, що ця може бути старенька мама, яка помре від серцевого нападу, поклавши трубку. Тому, що у дружини теж може бути слабке серце. Тому, що дзвінок може прозвучати тоді, коли мама гуляє з дітьми. І після дзвінка вона несподівано залишиться сам на сам із проблемою, як пояснити наляканим дітям негайно, чому у мами підкосилися ноги і вона почала плакати. Я можу назвати ще десяток ситуацій, чому так не можна робити.

Тому робиться по-правильному.
Бригада повідомляє в військкомат. Негайно. І вони відправляють групу. Спеціальну групу, або в крайньому випадку людину, яка ВМІЄ це робити.

Повірте – родичам простіше (хоча це не те слово) пережити звістку, коли тобі її повідомляють живі люди. А не трубка, яка говорить страшні речі і полегшено замовкає, залишивши тебе один на один зі страшним.

Повірте – людям, які говорять це особисто – простіше підтримати, допомогти і надати негайну допомогу (яка потрібна в половині випадків). І діяти по ситуації.

Повірте – ті, хто це робить, з радістю зробили ббце по телефону. Тому що повідомляти про таке – теж величезний стрес.

І, так – бувають випадки, коли у військкоматів залишається єдиний вихід – повідомити по телефону. Але це крайній випадок. Коли інших можливостей не існує.

На все це потрібен час. Родичів може не бути на місці. Їхній телефон може не відповідати. Тому іноді доводиться чекати і шукати. І це потрібно робити. Тому що мета повідомити «якомога швидше» – тупа і безглузда. Це нічого вже не змінить. І думати треба в першу чергу про живих.

А тепер уявіть, що до цього моменту близькі дізнаються про це з мережі? Або зі ЗМІ? Красиво, з фото, високими словами, сльозою і свічечками. Або їм хтось подзвонить висловлювати співчуття до того, як вони про це дізналися?
Страшно, так?

Ще гірше, коли «інформований співчуваючий» повідомляє в мережі про загибель бійця, не називаючи прізвище, а називаючи тільки бригаду. Або батальйон. Або роту.
І тоді серце починає боліти відразу у всіх близьких тих, хто воює в підрозділі.
І відразу починають розриватися телефони.

І є всі – страх, сльози, біль. І відчуття страшної невідомості. Десятків, сотень, або тисяч людей.

Це варто лайків, репостів, і підтвердження вашого ср*ного статусу «свідка АТО»?

Ви думаєте, у зведеннях, які повідомляють про загиблих, прізвища не називаються просто так? Хоча у них до цього моменту є всі дані по людині.

Так чому ж у деякій частині «коловійськової тусовки» (вибачте за мій французький, таких людей я так і називаю) і «журналістів» – йде змагання за звання «першого вісника смерті»?

Інформацію про загиблого, насправді, отримати не складно.
І ось він – готовий свіжий, гарячий, трагічний пост. Іноді, ще в той період, коли тіло везуть на евакуаторі.
І нічого вже не зміниш.

– Алло, Оксана, це я! Прийми мої співчуття. Такий молодий, жити та жити. На кого тепер двоє діток залишиться?
– Ти про що? ТИ ПРО ЩО?..

Про що? Про дятлів без розуму і совісті.
До яких я і хочу звернутися.

Знаєте, які у вас мотиви насправді? Ні, не участь. Не правда. Не співчуття.

Бажання показати, що ви «в темі», і у вас сама чуйна «рука на пульсі». Бажання показати, що ви «там свої» – ось же як вам довіряють! Бажання одягнути тогу «глашатая правди» – «всі ще мовчать, а я сказав!». Бажання перемогти в гонці «першого кукуріку» з такими ж дятлами, як ви.

Ну і лайки, лайки, лайки під постом. Репости і свічки. Герої не вмирають. Ми молимося за вас.

Тому, що трагедія добре продається. Вона дозволяє багатьом пережити короткий сплеск емоцій. І «начебто взяти участь». Поставити свічку під постом. Слізливий смайлик. І знову забути про все і всіх, до наступного поста.
І я, навіть, не кажу про випадки, коли в кінці «траурного поста» стоїть номер картки. Бо це взагалі дно.

Не смійте спекулювати на смерті! Не смійте ростити власну «значимість» на загиблих. Не перетворюйте трагедію в шоу. Це дешево. Це підло.
Хочеться стати в очах інших «ближче до нуля»? До такої ось ступені?
Велкам. Контракти ніхто не відміняв.
І не треба ось цього – «я їздив (а) сто раз». Бо це зовсім не той випадок.
Схаменіться.

І не треба розповідати дурні казки про «щоб всі дізналися, щоб не приховали».
Вже дуже давно, кожен загиблий потрапляє в усі зведення, списки, і про кожного повідомляється офіційно. І таємницею це не є від слова «зовсім».

Все, що вам треба зробити – запитати у підрозділу – «коли?». Або дочекатися похорону.

Такі новини не бувають «гарячими». Такі новини не «псуються» від триденного очікування. Це біда. Це смерть. Це горе близьких.

Ви можете мені назвати хоч одну причину, по якій родичі повинні дізнатися про своє горе на годину-три-десять раніше, ніж це буде зроблено правильно? Думаю, не можете.

Легкість, з якою ви ставитеся до цього, каже все про вас як про людей. Інфантильних і самозакоханих.

Задумайтесь, може в собі треба щось міняти? Поки вас не назвали кожного. Тими словами, яких ви заслуговуєте.

Але. Я не кажу про десятки, і навіть сотні людей, які все розуміють. І роблять з обережністю святу справу. Нагадують громадянам цієї країни про війну. І про тих, хто заплатив найбільшу ціну за їх мирне життя. Бережуть пам’ять про них.
У тій же мережі. У тих же ЗМІ. Але за людськими правилами.
Низький вам уклін!
І особливо тим, хто допомагає сім’ям загиблих, після того, як «співчуваюча більшість» про них забуває.

І ще. В черговий раз ми пройшли по краю. Коли «новини» з’явилися до того, як встигли повідомити рідним.

Обіцяю, що наступного разу все буде жорсткіше.

Честь маю!

P.S. Вибачте люди! Злий. Дуже злий.

Читайте також:
Усі воїни, які загинули за Україну 2018 року: згадаймо обличчя

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: