5 книжок, які б ми не прочитали, якби не: похвала Забужко, порізаний Шевченко, підлітковий секс, конфлікт ветеранів з Арсеналом, хайп на Кокотюсі

 

2019 рік щойно почався, а книжкові новинки в сучукрліті вже закінчилися… Не було би щастя, так нещастя допомогло: чим не нагода прочитати книжки, на які раніше не звернули уваги. А як же ці книжки знайти?
Улюблена критикеса Тетяна Трофименко робить так, як і весь український народ: якщо хтось похвалить чи, навпаки, хайпоне* − значить, треба брати…

*хайп, хайпонути (від англійського hype) − здійняти галас, роздути істерику довкола певної персони або події, що автоматично збільшує інтерес до об’єкта хайпу

Сергій Сингаївський. Дорога на Асмару. – К. : Кліо, 2016

♦ Роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» вийшов друком 2016-го, і весь цей час про нього схвально відгукувалася Оксана Забужко, називаючи найкращим із того, що вона прочитала за останні п’ять років. Народна прикмета: якщо Забужко хвалить якусь книжку, на неї точно звернуть увагу! Принаймні, від осені минулого року мені почали траплятися в соцмережах постійні згадки про «Дорогу на Асмару». В основному, захоплені відгуки; іноді – наїзди на обкладинку; іще рідше – визначення стилю роману як «пізнього Загребельного» та натяки на його несучасність.

Щоб дістати книжку, довелося докласти певних зусиль, однак тут допомогли друзі.

Щоб зрозуміти, що відбувалося в Ефіопії у 1984–1986 роках, теж довелося постаратися, але тут допоміг Гугл, а паралелі між історичною долею Еритреї та України в умовах кривавих тоталітарних режимів проведені в романі достатньо виразно: «…Еритрейці – це ж не віра й не національність. Це спосіб життя. Двадцять п’ять років воювати, тому що тебе спочатку не питаючи звільнили, а потім, знов-таки не питаючи, приєднали. Тобі це нічого не нагадує?».

Чому взагалі Ефіопія? Бо Сергій Сингаївський там служив саме там шукає розгадку таємниці, пов’язаної зі своїм народженням, молодий київський архітектор, який щойно поховав матір. Про давній роман між дружиною радянського полковника та простим перекладачем він читає у старому зошиті (не надто оригінальний літературний прийом), а решту домальовує з уяви. Історія кохання відтак поєднується з реалістичними епізодами, які не залишають байдужими: масові, насамперед дитячі, смерті від голоду чи сцена зґвалтування еритрейки («…у них баби – третина – особового складу. І всі йо…нуті, як наші есерки. Як її ще взяли в полон – не інакше, контузило»).

Стиль Сингаївського справді «важковаговий», крізь нього важко продратися на початку. Це саме та «густа проза», яку переважно пропускали в друк у радянські часи. Що, однак, не означає її довічної дискредитації.

Отож, «Дорозі на Асмару» можна було би закинути певну архаїчність, заідеологізованість і прогнозованість подій, якби не сучукрліт із повальною відсутністю сюжету, яскравих характерів, мінімальної стилістичної вправності й живої думки. У романі Сергія Сингаївського все це є, і цього достатньо для доброї книжки.

Читати неодмінно: якщо цікавитеся історією ХХ століття; проблемами воєнної присутності СРСР у «гарячих точках»; постколоніальною літературою; смертю, коханням і непростими міжлюдськими взаєминами; старим добрим психологічним реалізмом.

Петро Яценко. Нечуй. Немов. Небач. – Львів : Піраміда, 2017

♦ Чи є ще способи вигулькнути в культурному дискурсі для книжки, яку привселюдно не похвалила Оксана Забужко? Так! Для цього можна виграти престижну літературну премію! Насправді ні: премії присуджують переважно за тексти, що вийшли друком протягом поточного року, а далі вони здебільшого зникають із поля зору критиків і читачів.

Книжка Петра Яценка «Нечуй. Немов. Небач» дістала чимало схвальних відгуків від часу появи друком 2017 року, а наприкінці 2018-го автор отримав іще й відзнаку Премії міста літератури ЮНЕСКО «за сміливу актуалізацію української класики, за відчуття стилю і повноту часу, за вдалу спробу впізнати іншого в собі і за погляд на українську культуру як невіддільну частину світових процесів». Залізний привід прочитати роман!

Тим більше, у світлі останніх подій довкола «Квантового стрибка Шевченка» (знищеної вінницьким активістом виставки малюнків, де Кобзаря показано в образах популярних персонажів світової культури − Спайдермена, Гаррі Поттера, Супер Маріо, Че Гевари, Дарта Вейдера та інших). На цьому тлі постать Нечуя-Левицького з механічною частиною обличчя сприймається дуже актуально.

«Стімпанк і кінороман» – так визначають стильову й жанрову приналежність цього твору, що на ділі означає легкий до читання текст із великою кількістю діалогів, а також алюзії технічного прогресу 1870-80-х (дирижаблі, електричні кеби, механічні коні та воли, багатофункціональні, зроблені з чого прийдеться пристрої в кузні чи на кухні тощо). Та й самому Нечуєві, повідомляє Петро Яценко, внаслідок операції вживили механічне серце, що заводиться спеціальним ключиком. А в його справжньому серці оселилися… галицькі опирі.

Були також спроби визначити роман як підлітковий. І справді, він не дасть багато інтелектуальної поживи прошареному читачеві, однак цілком може зацікавити тих, хто саме домальовує пеніс до лоба канонічному Нечуєві у шкільному підручнику. Яценко зберігає канву реальної біографії письменника, занурюючи її у фантастичний контекст, і творить привабливий для сучасної людини образ класика. У якого, як мінімум, був секс! А ще він протистояв зловісному ставленику царського режиму Юзефовичу, що пересаджував людям замість сердець «дух російський». І взагалі, переміг гопників на районі!

Отож, роману «Нечуй. Немов. Небач» можна було б закинути надто вільне поводження з класикою, надмір химерних вигадок і загальну «простоту», якби не ситуація, коли на неугодні зображення класиків кидаються з ножем. У цій ситуації такого нам треба більше.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, до чого тут галицькі опирі; яку дивовижну механічну іграшку подарував малому Іванові ребе Нахман; із ким Нечуй мав секс і як йому допоміг ключик від механічного серця; хто з відомих діячів української культури погодився дістати в груди «російський дух»; чому насправді Левицький завжди ходив із парасолею.

Ольга Купріян. Щоденник Лоли. – К. : Книголав, 2018

♦ До речі, про секс. Наступна книжка нашого огляду теж здобула літературну премію-2018. І в ній теж є секс, що і стало причиною зашквару.

Утім, про все по порядку. Від січня минулого року на каналі «1+1» транслюється телесеріал «Школа», що став найрейтинговішим на українському ТБ. Серіал розповідає про життя сучасних підлітків, їхніх учителів і батьків, його люблять і дивляться мільйони громадян, тож улюбленій критикесі ніколи б і на думку не спало знайти хоч одну серію на «Ютубі». Однак дитяча українська письменниця Ольга Купріян написала книжку у формі щоденника героїні серіалу – дівчини Лоли, зірки «Інстаграму», яка має понад 200 000 фоловерів, популярність у школі і складне особисте життя.

Книжку розгорнула мама однієї української третьокласниці і знайшла там… опис сексу! Що в принципі нормально не тільки для Нечуя-Левицького, а й для сучасних підлітків. Але мама так не думала. Далі понеслося: «тупа, дешева, примітивна маячня, просто-таки порнуха», яку не можна продавати за гроші і давати дітям, масова підтримка в соцмережах обуреної мами і… премія за найкращу дитячу книжку від конкурсу «ЛітАкцент року».

Щось тут не так, подумала улюблена критикеса, сіла дивитися серіал «Школа» і… відразу відчула різницю! При тому, що назагал авторка книжки дотримується сценарію (тому мамин шок можна зрозуміти тільки якщо вона не бачила серіалу), у книжки є неоцінений плюс: ти не чуєш, із яким зусиллям персонажі говорять, і не бачиш, як жахливо вони грають! Книжку Ольги Купріян цілком можна читати, хоч присікатися до мовлення персонажів теж можна. Приміром, коли після першого сексу Лола… цитує Шевченкове «ще треті півні не співали…»

Що ж до самого сексу, то він змальований дуже цнотливо, зате має небажані наслідки. Лола вірить у поширювану подружками «стопроц інфу», що від першого разу не завагітнієш, тож вони з її хлопцем Пашею не запобігаються і отримують несподіваний результат. У принципі, мама третьокласниці, яка підняла хайп, мала би подякувати авторці за те, що її дочка прочитає «Щоденник…» і переконається, що займатися сексом без презерватива не варто. А ще – за значно глибший від серіального образ юної стервочки, яка шалено хоче досягти всього й відразу, але вибивається з сил, намагаючись без батьків утримувати бабусю і малих братів та сестру.

Отож, «Щоденнику Лоли» можна було б закинути певну однобокість (увагу лише до образу головної персонажки, тоді як у серіалі показано ширший зріз) чи дорікнути за зображення нашої прекрасної української молоді як розбещених, брехливих і лінивих споживачів. Якби не той факт, що значна частина нашої прекрасної молоді такою і є, тож як іще донести їй інформацію про те, що халява не завжди працює, а кількість фоловерів у соцмережах не гарантує щастя?..

Читати неодмінно: якщо хочете дізнатися інструкцію від Лоли, як не вчитися й отримувати хороші оцінки; 10 заповідей блогера; чим закінчується шоп-ліфтинг в українських підлітків; шукаєте для своїх дітей легко написану книжку про їхнє важке реальне життя з його проблемами й маленькими бонусами.

Валерій Ананьєв. Сліди на дорозі. – 2018

♦ Наступну книжку цього огляду я почала читати, коли дізналася, що її автор, фронтовик Валерій Ананьєв, якщо вірити його власним твердженням, за п’ять місяців продав 10 000 примірників роману «Сліди на дорозі». Для сучукрліту це багато.

Почала й покинула на другій сторінці, розчарувавшись урочистим пасажем: «Моя історія починається восени 1992 року, коли один юнак вкотре вирішив не користуватися контрацептивами, приємно проводячи час зі своєю дівчиною, яка через пару хвилин стала моєю майбутньою Матір’ю» (до речі, про секс без презерватива).

Очевидно, роману я б так і не дочитала, якби не хайп, що виник довкола «недооцінювання» ветеранської прози. Так, Мартин Брест, один з авторів, досить гостро закинув українським ЗМІ неуважність до ветеранів – переможців рейтингу «Книга року». І цілком недвозначно дав зрозуміти, що вчорашні фронтовики не заглядатимуть у рот нинішній богемі сучукрліту − навпаки, вимагатимуть до себе і своїх текстів особливого ставлення. На підтвердження такої позиції видавництва «Діпа» і «Zалізний тато» розгорнули масштабний скандал із «Книжковим Арсеналом», куди їх не взяли за офіційною версією через брак площ. Хоч насправді суть конфлікту цілком очевидно лежить у протистоянні праворадикальних і ліберальних поглядів, що розводять по різних барикадах частини українського суспільства.

Можна довго сперечатися, хто має рацію в конфлікті. Проте одне вже зрозуміло: доки літературні критики обережно припускали, що українські Ремарки й Гемінгвеї з’являться років за десять після закінчення війни з Росією, адже повноцінна рефлексія можлива тільки з часової відстані і бла-бла-бла, ці самі наші Ремарки й Гемінгвеї вже з’явилися й почали рефлексувати. Причому значно агресивніше і не в тому напрямку, який уявляли критики.

Разом із тим підтримка, котру мають видавництва та письменники-фронтовики, свідчить також і про те, що «війна продає», а читацьке середовище нині є так само розділеним: хтось купує й читає ці книжки, а хтось ніколи не чув про їхніх авторів. Перша частина доволі численна, але це не означає, що друга – вороги народу.

Читайте також:
Буде круто: на “Книжковому арсеналі” представлять ветеранську літературу в окремому наметі

Що ж до «Слідів на дорозі», то це доволі стандартна 300-сторінкова документальна повість про життя одного головного персонажа, простого українського хлопця, його не надто безхмарні дитинство та юність, проблемну родину, бажання стати десантником, учебку, перекидання на фронт у 2014-му, зміну поглядів із політично інертних на виразно патріотичні та зміну особистих якостей на більш жорсткі та агресивні.

Стиль автора майже відразу втрачає пафосність і вирівнюється. Під кінець він виходить на глибші, ніж просте побутописання, узагальнення: «Ми люди, що проливали кров заради миру, як би абсурдно це не звучало. Ми – витратний матеріал. Ресурс. А коли ми виконаємо завдання, самі добровільно вирушимо в утиль. Передумови до цього я вже бачу в своїй поведінці та думках. Напевно, після того, що ми тут робили і бачили, там нам і місце». Власне, це готує до трагічного фіналу.

Отож, книжці «Сліди на дорозі» можна було б закинути брак художності, загрузання в описі щоденних подій та стилістичну невиразність, якби не усвідомлення терапевтичного значення таких текстів та необхідності фіксувати живий матеріал. Та й художній рівень сучукрліту (вибачте, повторюся) часто не кращий. Тож персонально до Валерія Ананьєва запитань немає. Є риторичне запитання: чи приверне увагу й повагу до подібних текстів про війну агресивний «піар» з боку представників ветеранського письменницького цеху?

Читати неодмінно, якщо ви вас цікавить література про нинішню війну; особисті історії молодих українців; взаємини в армії; подробиці перебування в «Десні» та під Слов’янськом; питання, чи смакує персонажам засмажена змія і де головний герой зустрів своє кохання.

Читайте також:
У Дніпрі поліція затримала ветерана АТО Валерія Ананьєва перед презентацією його книжки. ОНОВЛЕНО

Сергей Головачев. Love tour. Липовый роман. – К. : Каяла, 2019

♦ Думка про те, як можна непогано хайпонути на сучукрліті, відвідує, у принципі, багатьох. Удався до цього й інший сучасний український російськомовний письменник, зовсім не схожий на Мартина Бреста. Хоча…

Сергій Головачов позиціонує себе як автор низки художніх творів у жанрах містики і жахів, а роман Love tour уперше було опубліковано в «Сетевой словесности» 2005-го. На початку 2019-го його видало на папері видавництво «Каяла», провівши гламурну презентацію в арт‑літ салоні «Бриколаж», куди завітали й прототипи персонажів. Щоправда, не всі.

Не завітали чомусь такий собі Сєрж, «Чёрный Романтик», «миловидный, как девица»; Влад, «писатель и церковнослужитель в одном лице» чи еротична поетеса Леся… Ви правильно здогадалися: персонажами роману стали більш чи менш відомі гравці вітчизняного культурного поля, які вирушають у загадковий тур «исключительно для того, чтобы наполниться вселенской, сакральной любовью, подчёркиваю сакральной, а не сексуальной». Насправді вони безсистемно тиняються Ужгородом і околицями (сюжету немає, #ізвінітє), шукаючи сексуальних-таки пригод і виголошуючи «зізнання», які вкладає їм в уста автор. Щось на кшталт: «Меня зовут Кока и у меня уже написано почти семьдесят книг. Короче, строчу, как… дрочу. Остро зависим от… секса, чтения книг и просмотра фильмов. Десять лет серьёзно бухал и не вылезал из милицейских участков и вытрезвителей… Женщины меня не очень… любили, поэтому пользовался дешёвыми… проститутками». Або: «Несмотря на то, что у меня совсем нет голоса и я совершенно не знаю нот, я сочиняю музыку и даже стала фронт-вумен легендарной панк‑группы имени самой себя. А благодаря необузданной страсти к перемене мест и спонсорству состоятельных бой-френдов я стала путешественницей и объездила уже полмира».

Не всіх персонажів я змогла ідентифікувати, але серед тих, кого впізнала, явно вирізняються «улюбленці» автора та ті, кого він змальовує значно обережніше. Приміром, особливо бісить Головачова «злобный критик» і «книжный обозреватель» Юлій: «гадкий и противный коротышка, такой себе в меру упитанный мужчина, которого никто не любит и который сам не любит никого». А от «писательница и редактриса» Єлєна чи «издательница нонфикшн» Поліна викликають у нього захват, проходячи під умовними іменами «Божественные чресла» та «Божественный афедрон».

Так само симпатичними авторові є темний маг Ігорь та модель-йогиня Евеліна, які захищають своє кохання від колишньої дружини мага. Приблизно в таких виразах: «Успокойся, Алиса. Я не хочу иметь с тобой ничего общего. Я хочу, чтобы ты знала, никогда я к тебе не вернусь! Писюн в тебя я больше вставлять не буду. Хватит уже, вставил один раз! Ты разрушила всю мою жизнь» тощо.

У середовищі магів, окрім усього іншого, панує власна версія перебігу Революції гідності: «— Представь: постоянный барабанный бой, — увлечённо продолжал Речишкин, — регулярное пение гимна, ритуальные пляски ведущей на сцене, все эти подскоки на месте, речёвки… всё это было непросто так. Всё это вводило присутствующих в транс. День и ночь мы призывали Люцифера, чтобы он помог нам сбросить Януковича и ненавистный режим. …— Да, я помню, когда уже стали палить шины и бросать в милиционеров коктейли Молотова, а Майдан и Европейскую площадь заволок едкий дым и огонь, тогда казалось, что там открылась преисподняя…» Із цієї прєісподньої повилазило багато бісів, які «теперь с такой яростью изрыгают проклятья на каждого, кто посмеет иметь иную точку зрения, что просто диву даёшься!» Хто ці біси, ви, я думаю, теж здогадалися.

Загалом для того, щоб схарактеризувати творчу манеру Сергія Головачова, в українській мові бракує слів, тож доведеться скористатися мовою роману, який автор явно писав «гаденько похихикивая». Отож, йому можна було би закинути образу людської й національної гідності, сексизм, шовінізм і ще низку -ізмів, якби за великим рахунком усе це не було так примітивно й кумедно. Найбільшою печаллю є хіба те, що в опублікованому романі змальовано лише два дні одіозного Love tour’у, розрахованого на тиждень, тож скільки ще дерев загине, аби друком вийшли наступні частини!

Читати неодмінно, якщо вам цікаво, кого ще зачепили масні пучки Сергія Головачова; любите тупі жарти «нижче пояса»; бездарну писанину та пропіаритись за рахунок знаменитостей; захоплюєтесь чорною магією, чаклунськими ритуалами та списаними з туристичного довідника екскурсіями по Ужгороду.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 книжкових новинок кінця зими: йолопи, псих, мертві моделі, ображена наречена АТОвця й іграшковий Степан

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: