5 книжкових новинок кінця зими: йолопи, псих, мертві моделі, ображена наречена АТОвця й іграшковий Степан

До кінця зими залишилося зовсім трішки, скоро сніг розтане й на українського читача рине лавина книжкових новинок!

Завбачлива критикеса Тетяна Трофименко вже перечитала деякі з них і готова попередити про ризики, небезпеки та затишні сховки.

Павло Коробчук. Ключові клапани. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2019

♦ Павло Коробчук, один із представників покоління двотисячних у сучукрліті, доволі відомий як поет. Утім, художню прозу він теж пише дуже наполегливо: 2012 року побачив світ роман «Море для шульги», а 2014 — збірка «Священна книга гоповідань». Обидві книжки відзначалися сюжетною слабкістю та стилістичною безпорадністю. Не зрадив своїм творчим принципам Павло Коробчук і в новому романі.

Головних персонажів у «Ключових клапанах» четверо: Юра, Денис, Ян і Віта. Спочатку вони школярі, а потім виросли. Виклад подій непробивно хронікальний: автор із ретельністю папи Карло вистругує біографії своїх персонажів від того моменту, як 24 серпня 1991 року в містечку Біла Церква діти побачили ходу з нагоди здобуття Україною Незалежності — і до російсько-української війни на Сході. На виході закономірно отримуємо чотирьох дерев’яних буратинок, які говорять певні слова та виконують певні дії, але ні вони, ні автор не розуміють, для чого.

З одного боку, Коробчукові помітно хотілося, щоб його персонажі втілювали образи «простих людей», тому буратинки переважно справляють враження розумово неповносправних. Якщо в «дитячому» періоді це ще так-сяк можна виправдати (ок, підлітки з Білої Церкви не знають, хто такі джури, що таке гравітація і як рослина плющ могла оголосити незалежність), то далі стає геть не смішно: «— Треба голосувати пакетом! (Яким пакетом? Дивувався Денис. Як це, голосувати пакетом?!) … — Якщо країна потребує — то підписи збираються! (Країна вимагала у підписів зібратися?!)» тощо. При цьому Денис, щоб ви розуміли, стане громадським активістом, Ян — відомим співаком, Юра — героєм війни, а Віка — успішною бізнесвумен.

З другого боку, Коробчукові відчутно кортіло написати «інтелектуальну» прозу, тому в перервах між удаванням ідіотів він змушує своїх персонажів виголошувати глибокодумні сентенції. Наприклад, під час пограбування квартири: «— Ми не будемо спалювати цих книжок, — говорив злий. — Тому що ми відрізняємося від попередньої цивілізації. Наші пограбування інакші, ніж пограбування попередньою імперією історичного інтелекту в цілих націй і народів» тощо.

Приблизно в тому ж дусі висловлюється й сам автор, унаслідок чого нормальна життєва сцена на весь роман, здається, усього одна: коли в туберкульозному диспансері дівчина випиває з пластянки воду й ставить її… назад на стопку невикористаних. Усе інше заслуговує хіба на вигук «не вірю!» і пару годин веселого сміху.

Читати неодмінно, якщо любите непереконливі, але дуже важливі для нашого самоусвідомлення історії про тяжкі дев’яності, епохальні зміни, тектонічні зсуви, соціально неблагополучних підлітків із провінції, злети в кар’єрі, таємницю успіху; дерев’яні характери, пафосні розмірковування про сенс буття та купу ляпів по всьому тексту.

Іван Байдак. Чоловік з моїм іменем. — Харків : Vivat, 2019

♦ Хай там як, а все ж таки книжка Павла Коробчука завдяки своїй убивчій наївності й прямолінійності принаймні продовжує сміхом життя, а історії персонажів мають початок і завершення. Натомість Іван Байдак, якого ми пам’ятаємо за торішньою збіркою оповідань «Тіні наших побачень» (там теж було багато веселого, особливо сексуальні сцени, які номінувалися на антипремію «Золотий хрін»), на цей раз продемонстрував найвищий рівень письменницької майстерності: він написав повість абсолютно, зовсім, цілковито ні про що. Хоч усього на 140 сторінок, але ж ні про що! Спробуйте, упевнена, що у вас не вийде.

Спойлер тут ні зашкодить, ні допоможе, тому скажу як є: повість «Чоловік з моїм іменем» — це розповідь про чувака з роздвоєнням особистості, який прочитав три рукописи іншого чувака. Той чувак, у якого роздвоєння особистості, вирішив, що він — Родвелл: «Тепер є новий Родвелл — той, який найбільше мною керує, той, яким я зараз здаюся для інших. Я назвав його Род, і мені теж цікаво пожити його життям. Якщо йому хочеться покористуватися моїм тілом — будь ласка». Можливо, він і справді є Родвеллом, тільки не впізнає себе, але це не точно.

Родвелл живе доволі нудним життям: пише дисертацію, якої так і не допише, створює родину, якої так і не збереже, потроху божеволіє і знаходить рукописи такого собі Браяна. Не виключено, що Браян — це насправді друге «я» Івана Байдака, наскільки подібними є творча манера, влучність і афористичність їхніх текстів: «Роман … називається “Самітник”. Відповідно, у ньому йдеться про чоловіка, який максимально уникає публіки. …Жодного разу в романі не порушується тема надходжень героя: він не думає про гроші. Отже, вони в нього є».

Або: «Читачу потрібно прийняти факт, що розділи книжки зовсім не йдуть за логікою подій. Автор також не надає місця чи часу написання, щоб хоч якось зорієнтувати читача, епізоди не пов’язані між собою, герої з перших не з’являються в другорядних ролях у наступних частинах, хоча письменник і робить спроби пов’язати їх описами, роздумами або просто розбавити події вільним текстом».

І зрештою: «Усе змінюється, коли він зустрічає румунську ворожку, котра обіцяє допомогти зрозуміти текст книги, але попереджає, що знання його минулого загрожує йому божевіллям. Що саме вирішує герой, і чим закінчується історія — невідомо. Браян не встиг продумати завершення».

Байдак теж, здається, продумати не встиг, тому отака і вийшла повість. Навіть не знаю, яка.

Читати неодмінно, якщо ви фанатієте від Івана Байдака, Родвелла чи Браяна; історій ні про що; прісного заплутаного стилю; роздвоєння особистості; таємничих рукописів; непродуманих завершень; світлої магії буття.

Мартин Якуб. Мертві моделі. — Київ : Смолоскип, 2019

♦ А от третьому авторові нашого огляду вдалося майже все, попри те, що він дебютант у художній прозі, і я обіцяла з’їсти свого капелюха, якщо цей роман, який переміг у літературному конкурсі видавництва «Смолоскип», узагалі можна буде читати (приміром, текст попереднього переможця Сергія Рибницького до цього не надавався, адже був написаний за допомогою генератора випадкових фраз). Капелюха в мене, щоправда, немає, і я про це знала, коли билася об заклад 🙂

«Мертві моделі» — детектив. Звісно, без складної інтелектуальної інтриги, але цілком собі пристойний для широких читацьких верств. Якби успіх масліту вимірювався за умовною п’ятибальною шкалою в кокотюхах, ця книжка дістала би тверду четвірку.

Написаний роман легко, від авторського стилю не беруть корчі, сюжет розкручується згідно з вимогами жанру і явно розрахований на серію, що буде об’єднана довкола образу центрального персонажа — самопроголошеного детектива Максима Ґедзя. Свого часу він працював у міліції міста Горлівка, далі опинився в АТО (як не дивно, на боці України), а звідти, втративши руку, потрапив сторожем на шлагбаум офісного центру в Києві. З будки сторожа його витяг щедрий замовник, у якого зникла кохана дівчина‑модель. Далі слідство ведуть Максим та його племінниця Даша, які досягають успіху за допомогою працівника доблесної оновленої поліції і… теґів в Інстаграмі.

Ґедзь — класичний приклад детектива-невдахи (весь час полює не за тим підозрюваним; та що там полює — лупить ногами і розчавлює пальці плоскогубцями!). А ще — сексиста (вважає дівчат‑моделей «красивою худобою») і брутального супермена у стилі «привіт із 90-х» (може висцяти на пісуарі майже повністю ім’я АНТОН капслоком!). Не скажу, щоб цей образ був нереалістичним (крім сумнівних звитяг над пісуаром), але симпатичним його теж не назвеш. Далі вже самі обирайте, що вам важливіше — сюжет і реалістичність чи толерантність і повага.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, хто ж насправді вбивав моделей; чому горлівський мєнт опинився на «нашому боці»; чий голос лунає у нього в голові; а головне — хто такий Антон і за що його так!

Гаська Шиян. За спиною. — Харків : Фабула, 2019

♦ Усе вдалося, як на мене, і Гасьці Шиян у її новому романі «За спиною», який довго йшов до українського читача. Утім, прочитавши цей текст, недоброзичливці можуть дещо закинути улюбленій критикесі… Наприклад, що тут теж немає карколомного сюжету (авторка змальовує декілька місяців життя головної героїні, які вона проводить доволі одноманітно, намагаючись змиритися з тим, що її бойфренд пішов до армії). Або що тут теж є давно всім остогидлі тяжкі 90-ті… Так-то й так, відповість недоброзичливцям улюблена критикеса, але суттєвою відмінністю «За спиною» від, приміром, «Ключових клапанів» є те, що написаний цей роман сильно, експресивно й переконливо. Нарешті вперше після «Польових досліджень з українського сексу» Оксани Забужко сучукрліт заговорив голосом нормальної сучасної живої жінки, а не запрограмованого на банальності манекена із текстів авторок школи Люко Дашвар.

Головна героїня роману Марта — ейчарка. Вона «дуже добре вміє хедхантити і аутсорсити тих, хто пише найкращі коди»; може відвалити місячну зарплату медсестри за один вечір у ресторані; плаче, коли їй боляче, і радіє, коли класно; вона жадібна до життя, бо ж у бекґраунді має ті-таки голодні 90-ті. «…А хулі, лупаш селфі з палки, їбаш лук, шукай лайф-хак на кожну ситуацію, їж фалафель, лічі й асаї, пробивай кислоту, пость в інсту флетлеї для відпочинку, літай лоу-костом і  бізнес-класом, дивися 3D і арт-хаус, читай глянець і найсвіжішу економічну пресу», — декларує Марта і йде… допомагати волонтеркам, адже не знає, як іще подолати розпач від того, що Макс віддав перевагу війні, а не їй.

Попереджаю: це не історія Ярославни на валу (далі вже самі обирайте, що вам важливіше — реалістичність чи патріотизм), адже Марта вважає вчинок коханого безглуздою спробою довести власну маскулінність: «Мені не треба, щоб ти мірявся з кимось сталевістю яєць заради того, щоб я тебе любила!». Може, Макс і справді щось комусь доводить, адже його образ у романі дуже невиразний. Узагалі чи не єдиний факт, який про нього запам’ятовується, це те, що він уміє… випісювати імена на снігу! (Повторюваність цього мотиву в різних текстах заслуговує на окреме дослідження). А ще Макс пішов у армію.

Буде в романі й інший чоловік, теж не дуже виразний, зате сексуально активний.  А жінки… Вони різні, зокрема й традиційно консервативні пур’єдні галицькі пані. Буде родина переселенців із Луганська. І багато викликів різного роду стереотипам. Словом, ви ще почуєте про книжку Шиян цього року, це я вам точно кажу.

Читати неодмінно, якщо не боїтеся відвертих описів сексу, похмілля та менструації; любите потік свідомості, сучасну міську прозу, психологію стерв та іронічність стилю; можете собі уявити, як це — бути жінкою, яка спить із бушлатом чоловіка, котрий не повернувся з АТО, або жінкою, яку ґвалтує чоловік із ПТСР, котрий повернувся; не можете уявити, але вважаєте, що про це слід говорити.

Тетяна Давиденко. Країна призначення. — Чернівці : Видавництво ХХІ, 2019

♦ Остання книжка нашого огляду не схожа на всі інші. Вона взагалі мало на що схожа, оскільки складають її… листи іграшкового ведмедя Степана до його хазяйки Тетяни Давиденко! Ті, хто знають Давиденко і ведмедя Степана, здивованими не будуть, а ті, хто не знають, може, трохи й іздивуються…

Бо ж ведмідь Степан — непересічний ведмідь. Фактично він — напівгрек. «Напівгрек, а напівкатолик, у сенсі греко-католик», оскільки любить «храми, в яких можна сідати, приміщення прикрашається вишитими хоругвами, і де на тебе не зиркають злі бабки, перевіряючи, у що ти вбраний». Крім того, Стьопа цитує Андруховича, Жадана, Богдана-Ігоря Антонича, Чехова й Достоєвського; пише листи до Святого Миколая і подорожує різними містами і країнами. У цілому ця книжка — майже «Лексикон інтимних міст», тільки автор більш плюшевий.

Ведмідь Степан іноді дуже поетичний (скажімо, коли змальовує краєвиди Чорногорії: «З гори острів виглядає як паморочно-помаранчевий летючий змій. Вода така прозора, що видно мушлі (мов розбита порцеляна) камінці, риб і власні лапи…»), а іноді досить в’їдливий («Тепер, хазяйка, я точно знаю, про що написано наступні рядки: “…біганина дика і погляд псиська”, це, значить, про дівчат у дьютіфрі») і навіть дозволяє собі тролити класиків («Тут правда рима “сном”-“вікно” неточна, але класикам це прощають»). Ще б пак, адже він і його хазяйка дружать і з дядь Юрою, і з дядь Сірьожою, і з дядь Сашою (останній присвятив Стьопі багато віршів, якими завершується книжка), а отже, перебувають у самому осерді літературного життя.

Часом ведмедева інфантильність дратує, і виникає підозра, що це взагалі книжка для дітей (приміром, коли автор пояснює, що зебри — це такі смугасті коні), але потім ми розуміємо — це ж такий художній прийом! Утім, дітям ця книжка точно сподобається: у ній багато культурно-освітньої інформації про різні міста і країни, а також прикольних ілюстрацій від Аліни Гаєвої.

Читати неодмінно, якщо вам подобаються подорожні нотатки, фіктивні наратори та іграшкові ведмеді; ви хочете дізнатися, чому шведи не шанують Карлсона; звідки в Норвегії дві державні мови — і обидві норвезькі; що Степан зазвичай привозить у подарунок Олександру Васильовичу; де продаються найкращі тістечка в Порту та як можна заробити на туристах у Харкові.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 книжок українських письменниць:
тюрма, кохання у ВР, мусульманські дружини, лесбійський трикутник та “інші” в Києві