5 книжок під ялинку: містика, секс, істерички, лузери й війна

 

От і добігає кінця 2017 рік… Щомісяця улюблена критикеса Тетяна Трофименко намагалася знайти для огляду найкращі й найцікавіші книжкові новинки — і майже завжди їй це вдавалося…
Однак до грудня її можливості (чи можливості сучукрліту?) вичерпались, тож п’ять книжок із фінального огляду-2017 змушують повторити печальний діагноз, який установив свого часу українській літературі іронічний Майк Йогансен: фабульна анемія+мовна гіпертрофія. А ще — бажання «виїхати» на трендовій чи давно опрацьованій темі, погане редагування та незворушна впевненість авторів, що «і так згодиться».
Отакі от новорічні подарунки…

Юрій Винничук. Лютеція. — Х. : Фоліо, 2017

♦ Метр і класик Юрій Винничук, який за останні роки в «Аптекарі» і частково в «Цензорі снів» дещо відійшов від своєї звичної поетики, очевидно втомився, тому новий роман «Лютеція» написав так, аби не заморочуватися. Тобто використав три свої улюблені стилістичні прийоми: секс, гівно і містика.
Гівно може бути як цілком реальне, так і метафізичне — завжди ж приємно пройтися по недосконалостях світу постаті знайомого митця: «А потім я сиджу й дивлюся на хляпку гівенця, що розповзлося. Якщо думаєте, що це моє гівенце, то помиляєтеся, бо це не моє гівенце. На своє гівенце я б ніколи отак не дивився. Тепер я в обрисах того гівенця вгадую профіль знайомого поета. Я невимовно тішуся і кажу: Привіт, Стефцю! А ти ніц не змінився. Я тебе відразу пізнав».

Оповідь, як бачимо, ведеться від першої особи. Головний персонаж — письменник Юрій Винничук, який у стотисячний раз ділиться з читачем байками про те, як він грав тьолок за совєтів, а також історією своєї родини. Усталений образний набір складають пляцок із яблуками, солодкий цинамоновий дух, бабця, тато в тюрмі, Ізьо, зубний лікар, татів друг, якого він визволив із концтабору; кацапчата, які відняли в маленького Винничука хлібчик із смальцем і шкварками; стрийко Зеньо, який теж був партизаном і в якого все життя «у шафі висіла дбайливо випрасувана форма вояка СС “Галичина” з напуцованими до блиску ґудзиками, медалями і хрестами, у селі на стриху за кроквою снив героїчним минулим весь у мастилі шмайсер».
Страшенно кумедною є, приміром, історія про те, як Юрко з Зеньом на чужому весіллі вдають родичів із Торонто, аж Винничуку щастить викрасти наречену і їй присунути, але в цілому ми вже стільки разів читали щось подібне в романах і колонках, що навіть не смішно.

Нарешті, аби додати текстового обсягу містичного флеру, Винничук вводить до роману паралельну сюжетну лінію (насправді ні: сюжету немає, є перелік епізодів), пов’язану з пригодами письменника ХІХ століття, учасника «Руської Трійці» отця Івана Вагилевича.
Літературна й громадська діяльність цього персонажа лишається за кадром, тож якщо пересічний читач був із нею не знайомий, але випадково прочитав роман Винничука, у його свідомості сформується образ сексуально стурбованого чувака, який не займався нічим іншим, а тільки грав дуже дивних баб — девіанток та істеричок. Приміром, одна з них, Юльця, «купила садові ножиці, свідчить Вагилевич, щоб мені яйця відрізати, і випробовувала їх на своєму синові. Кажуть, що та сцена відбулася з крокодилячим плачем, а дитя вислали в козубі за сім миль до якоїсь парохії».
Ці пасажі збуджують неабияку тривогу, адже Юрій Винничук зізнається в декількох інтерв’ю:  «Події його життя збігаються з моїми, особливо інтимні, особливо стосунки з жінками»!

Звісно, це містика. Моторошні збіги полягають також у тому, що ночами до Вагилевича приходить полюція Лютеція — рудоволоса жінка, яка приходить потім і до Винничука (відчуваєте міцний зв’язок між двома «сюжетними лініями»?!).
Решту містичних компонентів  автор прописує дуже побіжно: у монологах Лютеції згадуються клаповухий карлик, загадкові Листарі, а також «Ті, Що Стежать За Нами» і «Ті, Що По Той Бік Великої Битви». Багато ми про них не дізнаємося, Винничукові явно нецікаво вигадувати деталі й подробиці, адже є секс і гівенце більш захопливі об’єкти для опису: «Вона лежала переді мною у всій своїй оголеній красі. Я простягнув келих і розсунув її ноги. Ми пили вино, а я любувався її піхвою… І коли я цілував її, вона розкривалася переді мною, як Фаюмський лабіринт, як Вавілонська бібліотека, як Всесвіт. …Опісля ми лежали якийсь час в безруху, вона — спиною до мене, я — з її стиглим персом у жмені…»

Читати неодмінно, якщо вам не набридають анекдоти про кацапів, родинні історії, спогади про дитинство, життя за совка та сексуальні пригоди, особливо ж сексуальні пригоди Юрія Винничука.

Любко Дереш. Спустошення. — Львів : Вид-во Анетти Антоненко, 2017

♦ Не відходить від кола своїх улюблених тем і молодший класик сучукрліту Любко Дереш, який у новому романі «Спустошення» умудряється понад 400 сторінок переливати з пустого в порожнє особисту драму такого собі  Федора Могили, який із жиру біситься розчарувався в журналістській діяльності та й у житті загалом: «Ти міг би сказати, що після смерті Уго Чавеса і Муаммара Каддафі в цьому світі не залишилося більше чесних диктаторів, залишилися лише маленькі гнійники, що обсипали планету, наче папульозні сифіліди; що Земля перенаселена і її ресурсів вистачить, можливо, ще років на двадцять; що сволочі капіталісти не віддадуть надлишків свого надвиробництва голодуючим дітям Африки… Ти не маєш куди втекти з цієї маленької, розпеченої, як сковорідка для стейка, планетки, бо навіть Тибет, твоя омріяна шамбала, окупований, корумпований і завалений китайськими кросівками — отже, ти зрозумів, що весь цей світ — це суцільні проблеми» і так далі, і тому подібне.

Ключових персонажів у романі три: сам Федір, дуже дивна дівчина Женя на прізвисько Смирна, яку він випадково підвозить на вулиці і потім усе стає так складно, та олігарх Дмитро Карманов, який має багато грошей, поганих звичок та манію величі: «Я з дитинства відчував, що я особливий. Що я не такий, як інші діти. У мене було сильне відчуття ще змалку, що я маю зробити у житті щось дуже важливе. Що у мене є якась місія» і так далі, і тому подібне.

Після того, як Федір з горя їде в Зону, розташовану на Канівському морі («Сосни, пісок, Дніпро, безлюдні місця… Там є одне місце, камінь бажань. Там можна поміняти свій сценарій»), два головні персонажі зустрічаються і Дмитро пропонує колишньому журналісту стати… його дзен-інженером! Наразі весь світ зав’язаний на нафту, вважає Карманов, а він хоче відкрити для світу новий коридор можливостей — психотехнології, тож пропонує Федорові разом «долати гравітацію банальних рішень», а потім, «побачивши суть, одним ударом змінювати всю систему».

Відразу скажу, що суті ні персонажі, ні автор, ні читач до кінця роману так і не побачать — Дерешеві теж не стає снаги вигадати якісь переконливі подробиці. Єдине, що більш‑менш нагадує наукову розробку, — це винахід «радикального пенсіонера» Бориса Гурова, що має назву мієлофон лінгвошолом, здатний «поєднати візуальні мови з нейроінтерфейсом для комунікації», «при чем, не важно, что именно передавать это может быть простая эмоция, содержание книжки или умение развязывать дифференциальные уравнения».
Декому зі спеціально навчених у психотехнологічних школах добровольців навіть удається скористатися цим чудо-пристроєм: «Одне з останніх відео, що сколихнуло громадськість  психоінженерної спільноти, показувало Коляна Барсума, одного з найобдарованіших учасників експерименту той сидів зі спеціальним шматяним шоломом перед монітором і силою думки керував ботом у грі «Quake». Крім того, він подумки міг ліпити коників з гівна «керувати іграшковою чотирипропелерною моделлю гвинтокрила-квадрокоптера, а також умів рухати зусиллям волі протез руки і приводив у рух голову робота».

І хоч цих сумнівних успіхів явно замало для когнітивної революції, гроші Карманова дають змогу організувати масштабний форум світового рівня, на якому цей особливий олігарх має презентувати свою концепцію. Але упс — буквально напередодні він розуміє, що Дереш так нічого й не вигадав дупля не відбиває, «який крок має бути останнім, Могило?»,  а також що вовки й акули бізнесу «не дадуть нам ні долара і назвуть нас фантазерами, якщо ми не пред’явимо їм чіткого глобального бачення. А те, що зараз реально є у нас це нісенітниці».
Після такого відвертого зізнання олігархові не лишається нічого іншого, як за 20 хвилин до виступу на форумі просто… «наважитися стати Месією»: «Не бути ні пророком, ні технократом, ні олігархом потрібно піти просто до людей і говорити кожному все, як є будити людей, щоб вони просиналися і щоб йшли за нами. І тоді ми переможемо».

Не буду спойлити остаточно, хоча вам, звісно, цікаво дізнатися, що зробили з Кармановим розбуджені люди, скажу лише, аби ви не шукали: прекрасна сексуальна сцена з багром, тюленем, первісним брудом і кабаном у пошуках трюфелів, яка вже полюбилася шанувальникам непозбувної бентеги й за яку Любко Дереш має всі шанси отримати антипремію «Золотий хрін-2017», починається з 331-ї сторінки. Не дякуйте.

Читати неодмінно, якщо вам не набридають езотеричні просторікування, самозакохані гуру й месії, розчаровані гуманітарії, непродумані концепції та наркотики різного ступеню тяжкості.

Іван Байдак. Тіні наших побачень. — Харків : Віват, 2017

♦ Попри те, що ім’я наступного автора менш відоме, ніж імена Винничука й Дереша, він упевнено дихає їм у спину і може навіть відвоювати в Любка «Золотий хрін»! «Тіні наших побачень» — уже четверта книжка Івана Байдака, яку автори статті на Вікіпедії вважають позначеною складним психологізмом та оригінальним стилем. Тут теж є персонажі — чоловіки творчих професій, а концентрація дивних жінок узагалі зашкалює.

Фабульна анемія виявляється в тому, що більшість оповідань будуються за простим і зрозумілим життєвим принципом: персонажі зустрічаються, а потім розходяться! Єдиним винятком є історія про бармена, який вистрілив собі в груди, бо йому дали результати аналізу з онкодіагнозом Павленко Марії. Складний психологізм, напевне, полягає в тому, що бармен «сумнівався до останнього і саме тому, мабуть, плакав», але Марія — не Марія, дали аналіз — треба стрілятися…

Жінки у Байдака переважно є істеричками, схильними до алкоголізму. Вони багато розмірковують про міжстатеві взаємини, доходячи невтішних висновків: «Дедалі рідше думаю про чоловіків — дедалі частіше підозрюю себе в асексуальності. Мені подобається близькість, фокус чоловічого фалоса біля вагіни, факт присутності регулярного сексу в моєму розкладі, але я жодного разу не говорила, що хочу його, відсутність одного партнера швидко наповнюється іншим. Якби я була чоловіком, у мене не виникало б ерекції».
Відтак оповідання збірки вдається відрізнити одне від одного хіба за тим, удалося чоловікові схилити партнерку до сексу чи ні. Персонажі мусять вдаватися до дуже складних маневрів, які здебільшого завершуються фіаско: «Він помітив мій сумнів, щойно я увійшла, тоді він зняв з мене білизну (мені це здалося недоречним). Він також довго розглядав мене, тому мені стало незручно та холодно; спершу він увійшов пальцями (він ніколи цього не робив), після того натягнув презерватив. Здається, він усе зрозумів… Тому вийшов».

Пише Байдак, як ми вже знаємо, в дуже оригінальному стилі, суть якого полягає в тому, щоб замість короткої і зрозумілої фрази висловитися якомога довше й заплутаніше: «Вони споглядають її крізь призму типових критеріїв та фантомних здогадок, як силіконовий об’єкт зі стандартним набором функцій, як суміш нерегульованих рефлексій і нервових збуджень, як несправджену розбалансовану постать з її надуманими комплексами, псевдопереконаннями, роздвоєнням поглядів» і так далі, і тому подібне.

Завершується вся ця задушлива маячня несподівано оптимістичним набором банальностей, який можна означити як рецепт щастя від Байдака: «Люди часто запитують себе: так у чому ж щастя? Гроші — ні. Машини, модні речі — також ні! Щастя, як думаю, — це жити в гармонії зі своїми бажаннями. Віддатись їм. Хочеш прожити своє яскраве життя? Вперед, дій! Хочеш прокричати на всю вулицю якусь дурницю — давай! Хочеш зірватись і поїхати кудись — їдь! Хочеш бути з нею, по‑справжньому хочеш — будь! І не важливо, хороші чи погані ці бажання! Головне — твої! Умій їх висловити! Пережити! Упіймай цю мить! Адже це і є щастя! Більше нічого!».

Читати неодмінно, якщо вам не набридають одноманітні герої; стосунки, організовані за принципом «встал і вишел»; судомні спроби писати загадково, трагічно й заплутано; пафосні заклики до щастя.

Олександра Іванюк. Амор[т]е. Чернівці : Видавництво 21, 2017

♦ Ще один роман із абсолютно лінійним сюжетом, в основі якого лежить любовна колізія, — «Амор[т]е» Олександри Іванюк. Від початку ми точно знаємо, яким буде кінець: уже в анотації вказано, що роман побудовано на реальних подіях, а наприкінці вміщено біографії прототипів персонажів. Кохання італійки Франчески та українця Юрія Матущака, громадського активіста з Донецька, закінчується трагічно: чоловік гине у серпні 2014 року під час виходу з так званого «зеленого коридору» під Іловайськом. Відомо, що Олександра Іванюк писала текст зі згоди Франчески Леонарді, неодноразово спілкуючись із нею.

Що ж удається зробити авторці на зібраному живому матеріалі? Сумлінно переказати фрагмент біографії Франчески та створити її переконливий образ. Яскрава, темпераментна, емоційно неврівноважена дівчина їде до Донецька викладати італійську мову і знайомиться з Юрою, якому натхненно виносить мозок усі 400 сторінок, ревнуючи до кожного, хто опиняється поблизу, — від однодумців-патріотів до дівчат на Майдані. На її тлі образ Юри — одновимірний і статичний: його переконання незмінні, він бореться за Україну в Донецьку, бере участь у Революції гідності й гине на війні з тією ж силою духу, із якою витримує істерики і зраду Франчески.

Якщо певної ідеалізації образу загиблого воїна уникнути було неможливо (у цілому вона виправдана вимогами жанру й позалітературним контекстом), то зробити щось із мовою роману варто було спробувати — наприклад, відредагувати. Очевидно, що сама авторка українською володіє не надто впевнено, тому її стиль складає суміш русизмів, непозбувної бентеги і дбайливо переписаного словника фразеологізмів. Якщо врахувати, що оповідачкою є італійка Франческа, звучить це все дещо дивно.

«Врода солодощава, наче шоколадний торт», «хлопець з повабними очима», «настовбурчений і похмурий Анрі», «відгамселив би», «не второпаю», «тільки не треба нечіпайла удавати», «нічогенько собі», «ладен накивати п’ятами», «трясця її матері», «мерзенна витівка», «примхливий задирака», «додає хватькома» погано поєднуються із «докумекати», «на серці коти скребуть», «плюхнутись на ліжко», «захлопнула двері», «з усіх сил тягну сяку-таку либу».

Увесь роман персонажі лише «тараторять» у нормальному стані та «гарчать», коли нервують. В очі їм упадають часто найнесподіваніші предмети та явища. Словом, тоді як цю історію з наперед відомим фіналом могла би врятувати якісна художня форма, авторка віддає перевагу граматичному й лексичному трешу: «на тлі намацальної радості у вигляді кремезного чорноокого красеня», «помилку, якої я припустилась у відчаї, тобто у Грузії», «місто немов нанесло макіяж разом зі своїми мешканками», «жестикулюю правою рукою, яку я вирвала з його долоні від роздратування», «у руках, рясно всіяних каблучками», «сповнений пестощами трамвай», «очі заховалися між верхніми та нижніми повіками», «дівчинка миттєво вириває свою долоню з бабусиної й занурює її в кота», «звертається до Юрія, хлопаючи його по плечу тією ж рукою, якою обхопив його довкола шиї», «куточки очей, що по-старечому вигинаються донизу в усмішці», «дівчина згортає зошит із розчарованим обличчям», «простягає худорляву долонь», «одна одну варті», «закохуюсь у це місто з першого погляду, кинутого на мене», «валізи Клер заносяться до моєї кімнати сильними руками», «мені хочеться обійняти її, але боюся, що та мене відштовхне» і так далі, і тому подібне.

Звісно, люди, схильні наповнювати будь-який твір про нинішню війну власними болючими емоціями й переживаннями, охоче не помітять «таких дрібниць», але факт лишається фактом: навіть на цю тему ми вже можемо писати недбало, розраховуючи на «додану вартість» читацького сприйняття.

Читати неодмінно, якщо плачете від однієї згадки про події на Донбасі; хочете дізнатися про життя Донецька перед окупацією; співчуваєте реальним історіям; любите мелодрами й непозбувну бентегу.

Володимир Кошелюк. Green Card. — Х. : Фабула, 2017

♦ Утім, поряд із героїзацією українських воїнів, можемо спостерігати в сучукрліті й інші тенденції, зокрема в останньому на сьогодні 400-сторінковому опусі, який належить перу лауреата спеціальної відзнаки цьогорічної «Коронації слова» («За висвітлення суті війни, надприродних можливостей та трагічної долі солдата найсильнішої армії світу» від «Час і Події»).

Як зізнається в передмові Леонід Кононович, «…роман учителя географії з Корсуня Володимира Кошелюка став для мене справжнісіньким відкриттям: він геть ні на що не схожий, і, відкривши текст у своєму комп’ютері, я вже не зміг від нього відірватися». Письменник віднаходить там «динамічний сюжет» і невластивий українській прозі, яка «зосередилася переважно на сексуальних проблемах офісного планктону та похмільному синдромі студентів Могилянки» мілітарний дух, утілений в образі головного персонажа Дениса Раша.

Щоправда, на початку роману ніяким мілітарним духом від Дениса і не пахне. Ба більше, уже з першої сторінки ми бачимо образ типового пострадянського лузера, що живе в приймах у дружини й тещі, які дружно кнурять його за сільське походження, українську мову, небажання робити кар’єру, невміння заробляти гроші і навіть за «дурацкую прическу». Перманентний стан персонажа — екзистенційний колапс («давлюча грудка нудоти застрягла в горлянці, пекучим щемом обхопила груди») та постійний переляк («наглу тишу розпанахав телефон. Аж підскочив. Тато… Спазм стиснув горло, злегка затремтіли руки»). Неймовірним зусиллям волі Денис… зважується втекти! Запихає речі в наплічник («весільний костюм лишаю — хай наступного зятя одягнуть»), до самого метро біжить підтюпцем («на платформі весь час озирався — не видно, не йдуть?») і зрештою опиняється в рятівній безпеці села, де тато, мама та бабуся не дадуть його на поталу клятим жінці й тещі!

Дружина, що характерно, більше в тексті не фігурує, є лише туманний натяк на її лесбійство (мовляв, недаремно стільки часу проводила з найкращою подружкою). Та й узагалі жінок молодше 50 ми тут більше не побачимо — ну може, пару епізодичних повій. А як же без істерички, запитаєте ви? Із цією роллю прекрасно справляється сам Денис, відповім я вам! Живучи в селі, він поступово жиріє («за два місяці набрав дванадцять кілограмів. Пізно встаю, їм, знову лягаю, знову їм»), випадково подається на грін-карту, робить ремонт, викладає грубку, пасе корову, ріже кабана, але будь-яке зіткнення з реальною дійсністю вибиває його з колії настільки, що хочеться записати на прийом до ендокринолога.

Приміром, коли татові вдається прилаштувати синочка працювати у школу, той мало не віддає Богу душу від запрошення… на випускний у четвертий клас: «Телефон бликнув, посвітився, потух. Я сидів на краєчку, стискав балакучий шмат пластику в спітнілій долоні. От тобі й полежав!» Чималим випробуванням стає й небезпечна подорож до школи — їхати ж довелося рейсовим автобусом! Але, на щастя, усе завершується добре: «Я став біля кіоску Преса. Куди ж його тепер? Серце стукотіло, як дурне. Зорієнтувавшись, рушив довгою вулицею. Головне — правильно повернути».

У принципі, такий портрет сучасного чоловіка не видається надто дивним. Дивним є інше: несподівана метаморфоза з нульовою психологічною мотивацією, унаслідок якої Денис, який виграє таки грін-карту, летить до Америки та стає… супер-крутим морським піхотинцем!!! Ні, ми, звісно, знаємо, що в казках і гарбуз може перетворитися на карету, але щоб отак… у нібито реалістичному романі… у ХХІ столітті…

Подальший чималий текстовий масив — це перелік звитяг Дениса Раша, який воює в Афгані, потрапляє в полон, переходить пішки пустелю, стає найманим убивцею в якогось бандита… Словом, старий добрий набір епізодів з американських бойовиків, які Леоніду Кононовичу чомусь видаються динамічним сюжетом.

Ідилію порушує несподівана війна на Донбасі, яка самого Раша турбує мало: він розчарований у Майдані і вважає, що «владу в Україні не зміниш протестами. Можуть змінитись особи, але суть єдина». Як на те, в АТО забирають його батька, котрий потрапляє в Іловайський котел і в полон, тож аби визволити старого, Денис підписує з американським військовим командуванням довічний контракт. Дізнавшись, де перебуває батько, персонаж його рятує і — летить в Йорданію, бо Америці він потрібен там: «Я витяг ланцюжок зі снастям. Оберіг посвітлів, вовчі голови весело й запекло щирились, наче відчуваючи наступне бойовище. І нову путь».

Так, це був спойлер, бо без нього ми б не відповіли на питання. Єдине, що виникає, коли закінчуєш читати роман «Green Card»: і на лихої години нам такий «мілітарний дух»?..

Читати неодмінно, якщо вважаєте, що образ українця, який воює в чужій армії, є зараз особливо актуальним і привабливим; любите описи села, пасовиська, близьких і рідних; вірите, що залякані лузери в чарівний спосіб можуть перетворюватися на небезпечних морпіхів; вам не набридають фільми про американських морпіхів.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також інші книжкові огляди Тетяни Трофименко для “Новинарні
за 2017 рік:

Лихо з хвої на стиглому тілі: 5 не найгірших поетичних збірок для читання в листопаді

Книжковий огляд жовтня. Історії “давні й сьогочасні”:
УПА, Розстріляне відродження, Харків 80-х, факультет і зона

5 книжок #підфорум: інтернат Жадана, місто Z, пригоди ерцгерцога,
драма української жінки та ліфт у паралельну реальність

Права людини: без сексизму, насильства і втрати власної гідності.
Серйозний книжковий огляд серпня

Книжковий огляд липня: 5 кращих книжок для читання на пляжі

У подорож із книжкою: 5 перекладних текстів з нагоди безвізу і бентеги

Що шукати на головному книжковому фестивалі Києва: 5 новинок #підарсенал

П’ять книг 2016-го, якими варто почати 2017-й

Незаперечні переваги непозбувної бентеги. Тетяна Трофименко про літпроцес

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

 

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.

Ми виправдовуємо довіру!

 

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: