Книжковий огляд липня: 5 кращих книжок для читання на пляжі

Спекотне літо в Україні ніяк не розпочнеться — але десь же воно все-таки є! Якщо ви вирушаєте в далекі краї на відпочинок, вам неодмінно слід захопити з собою книжку. А про що ж іще читати влітку, як не про море, кохання, секс, міфи і проблеми соціальної адаптації?!

Улюблена критикеса Тетяна Трофименко пропонує 5 текстів українських авторів, з якими ви цікаво й корисно проведете час на пляжі. Вирушаймо в захопливу мандрівку з книжкою на надувному матраці!

Йван Козленко. Танжер. — К. : Видавничий дім «Комора», 2017

♦ Роман, який так і проситься до читання на пляжі, розповідає нам про Одесу — сучасну авторові, «молодому одеситу з філософською освітою» Івану Козленкові, — та Одесу 1920‑х, яка мала би стати основою міського міфу — «без шлейфу історій Ільфа й Петрова, Жванецького, Бабеля», зате на матеріалі спогадів Буніна, Теффі, Алєксєя Толстого, Паустовського, Катаєва й українських митців Червоного ренесансу.

Власне, значну частину обсягу книжки складають примітки, яких на сторінці буває більше, ніж тексту, та додатки. Усе, аби розтлумачити читачеві специфіку доби та змалювати «приречене на загин благословенне місто…, пристановище творчості й мисте­цтва, нужденних і шукаючих, аферистів і бітників, одне з тих міст, вогники яких від 1920-го один за одним по­волі загасали в західній півкулі: Смірна, Стамбул, Мар­сель, Чернівці, Касабланка, Одеса… Останнім серед яких пав Танжер». Це щодо Танжеру.

Що ж до Червоного ренесансу, то осердям сюжету автор робить історію взаємин Юрія Яновського, Олександра Довженка та балерини Іти Пензо, які працювали в 1920-х роках на Одеській кінофабриці. Змальований у романі Яновського «Майстер корабля» (1928) любовний трикутник в інтерпретації Козленка набуває помітнішого, сказати б, еротичного виопуклення.  У «сучасній» сюжетній лінії персонажі мають зніматися в кінофільмі, відтворюючи ті романтичні події, але в певний момент щось починає відбуватися не за сценарієм…

Іван Козленко очевидно має художній хист, особливо якщо врахувати, що писав він мовою, «якою не розмовляв». Стиль «Танжеру» ліричний, емоційний, хоч місцями занадто претензійний, із дивними для одеситів «легінями» і «заки», маловживаними чи просто дуже красивими українськими словами, унаслідок чого діалоги персонажів часом нагадують бесіди побратимів Остапа й Олекси з «Файної Юкрайни»: «Тут, на даху, ще було видно рожеві памеги над обрієм, розкидані рвучким вечірнім вітром. На вулицях, однак, уже перемогла тепла рахманна ніч, розіллята в неоні. …— Ну, куди підемо? — спитав Орест.  — Як куди? — здивувався Сева. — Туди, куди й ішли! У клюб.  — Се куди?  — Не закудикуй. Ми ж ідемо в “Ибізу”».

Утім, можливо, це й виправдано для роману про життя богеми, де автор у спробі створення «першого одеського патріотичного і водночас гомоеротичного роману» свідомо прив’язується до неоромантичної традиції 1920-х із її пафосом наново відкритої української мови.

Читати неодмінно, якщо любите Одесу; мелодрами на фоні моря; реальні сюжети на тлі трагічної історії; не боїтеся впасти з надувного матраца, дочитавши до епізоду, в якому Яновський із Довженком сідають у гарячу ванну й наповнюють бокали…

Олесь Барліг. Звірі подивляться замість тебе : Збірка квір-п’єс. — Тернопіль : Видавництво «Крок», 2017

♦ Вивести ЛГБТ-проблематику за межі субкультури і зробити її об’єктом літератури масової намагається й інший автор — поет і журналіст із Запоріжжя Олесь Барліг. Та якщо Йван Козленко у своєму «Танжері» такий «ніжний і тривожний» (с), цей нащадок мужніх січовиків у своїй збірці квір-п’єс буквально рубає з плеча і феєрить на повну.

Крім представників негетеронормативної гендерної ідентичності, десять його драм населяють також кентаври, єдинороги, василіски, русалки, демони, елементалі та інша нечиста сила, що в ідеологічному плані покликана символізувати оприявнення «іншого». Випадковим і цілковито затюканим у цій веселій вакханалії виглядає янгол Адан’арвер, коханець Гната, колишнього викладача літератури в київському університеті. Із гумором рівня інструктора райкому комсомолу Барліг змушує своїх персонажів з’ясовувати, вочевидь, дуже важливі для представників ЛГБТ-спільноти питання: чи може бог випорожнятися, чи є в нього яйця, чи всі янголи мають піпіски тощо.

П’єси прикрашають апеляції до вічних тем і міфологічних образів, а також вкрай дотепні діалоги штибу «Тамара: Може ти латентний педик? Максим: Та йди ти на хуй!» чи «Віталій Юхименко: Це у тебе сарказм? Кеннеді Картер: Ні, глядь, це у мене Йомаґанд! Віталій Юхименко: Йормунґанд. Кеннеді Картер: Похуй». Цілком очевидно, що в основу естетики своєї драматургії Олесь Барліг намагався покласти гротеск, абсурд, сюрреалізм, натуралізм, соціальний протест та інтертекстуальність, а також «перманентний декларативний гедонізм», що його автор післямови Юрій Ганошенко небезпідставно відносить до «глибин національної бурлескної літератури».

Питання хіба в тому, наскільки адекватні ці засоби для осмислення заявленої проблематики: єдина п’єса, де вона озвучена більш-менш стравно — «Уроборос у східному експресі» — справді є скоріше документальним, ніж художнім твором (власне, відтворенням студійної дискусії довкола поширених стереотипів на кшталт «сепаратисти відкушують від країни шматок на Сході, а геї руйнують її зсередини»).

Читати неодмінно, коли не боїтеся, що представники традиційних цінностей утоплять вас разом із книжкою й надувним матрацом; вам подобаються погана коректура та єдинороги на параді абсурду; хочете дізнатися, як елементалі готують велетенських хортицьких полозів і чи пригальмує Харон, якщо йому відсмоктати.

Катерина Калитко. Земля загублених, або Маленькі страшні казки. — Львів: ВСЛ, 2017

♦ Якщо п’єси Барліга похитнуть вашу впевненість у тому, що сучасні українські письменники здатні творити захопливу міфопоетичну дійсність без впадання в блазнювання й бурлеск, підтримати її зможе збірка малої прози Катерини Калитко, перші три новели якої захоплюють настільки, що починаєш думати, чи не маєш до діла з «нашою відповіддю» «Пісні льоду й полум’я», якби її писало не подружжя Дяченків.

Альтернативна реальність химерних міст з ідеальними темницями, війна минула та війна, яка нестримно насувається, глибина ненависті та сила пристрасті персонажів — здається, цього може вистачити на цілу книжку. Тут дівчинку-сирітку з ніжним іменем Лале виховують як хлопчика — і тільки поява воїна з того, ворожого боку, дасть їй сміливість виказати таємницю; муляр просить замурувати його у фортечну стіну, аби власним тілом укріплювати її під час штурму, а помстою за бісівські зелені очі стане переламана шия. На жаль, жорстокі легенди про вигадані землі закінчуються занадто швидко: Катерина Калитко переносить читача в «наш час» — і магія тьмяніє.

Проза й далі лишається стилістично вишуканою, однак емоційне напруження вже видається надмірним, скоріше пафосним, аніж природним; більше виснажує, аніж надихає. Історії чоловіка, який повернувся безногим з АТО; хлопчика з комуни на вулиці Хафіза Заріпова, чия ініціація — спроба стати кишеньковим злодієм – руйнує його життя; «чорної Богородиці» на Проклятому хуторі; коханки партійного боса, яку він карає за зраду… віддавши на злягання хортам, — у якийсь момент усього цього стає забагато. І вже не хочеться підігравати авторці вірою в те, що Земля загублених є насправді, зараз, і туди навіть літають вертольоти санітарної авіації: краще б їй було існувати десь там, у кордонах уявних королівств…

Читати неодмінно, якщо не боїтеся сильних емоційних струсів; любите красиві й жахливі історії; зможете й далі засмагати на своєму надувному матраці, навіть прочитавши, як потопельник «плавав долілиць на лінії прибою, … розкинувши руки, раз у раз вдаряючись головою у шпичастий прибережний камінь».

Анастасія Левкова. Старшокласниця. Першокурсниця. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017

♦ Якщо ж ви не фанат сильних емоцій, вам ідеально підійде до читання на пляжі книжка літературознавиці й журналістки Анастасії Левкової. Особливо якщо відпочивати ви поїдете з підлітком — саме цій віковій категорії адресовано роман у формі щоденника дівчини Лілі, юної «мешканки невеликого українського містечка, а пізніше Києва — на самісінькому початку нашого століття: у 2001–2004 роках».

У цілому зміст роману абсолютно вичерпується його назвою: із 336 сторінок тексту читач дізнається, що спочатку Ліля була старшокласницею, а потім стала першокурсницею Києво-Могилянської академії. Усе, що супроводжувало цю вражаючу зміну, Левкова описує старанно й методично:  «…сьогодні на укрліт писали переказ»; «…сумнівалася, чи мити голову, — і таки не помила»; «більшість часу вчуся, бо не уявляю, чим іще можна зайнятись. Правда, іноді ще їм. Сплю. Прибираю в квартирі. Качаю прес» тощо.

Можна сказати, звісно, що такого викладу матеріалу вимагає сама жанрова форма щоденника і чого ви хочете від життя Лілі з провінційного містечка… Правда-правда, але от, пригадую, читала я в старших класах щоденник однієї дівчинки з невеликого містечка Твін Пікс… Утім, краще не розповідайте про нього своєму підлітку, якщо вже взяли на море книжку Левкової.

Так само не варто розповідати і про український роман, зіставлення з яким неминуче, якщо ми говоримо про пригоди молодої українки. Так от, «Колекцію пристрастей» Наталки Сняданко у «Старшокласниці. Першокурсниці» нам не нагадає нічого, окрім кохання головної героїні до російськомовного хлопця. Тільки у Сняданко він Віталік Брокман, а в Левкової — Віктор Бестужев (камон, чому не Волконскій чи Трубєцкой?..). На почуття героїні цей містечковий нащадок аристократів не відповідає, так що ніяких захопливих сцен із дефлорацією за допомогою викрутки можна не чекати. Узагалі в плані зображення сексуальних зацікавлень підлітків багато чекати не варто: попри те, що Ліля сумлінно ходить на дискотеки, перший поцілунок у неї стається аж на 229-й сторінці, а при слові «секс» вона червоніє «від нігтів до кінчиків волосся»…

Звісно, образ «правильної старшокласниці» забезпечує розмаїтість типажів сучукрліту, але занадто вже він вийшов недокрівним і похнюпленим, як і загальний стиль письма Анастасії Левкової. Часом Ліля висловлюється як героїня анекдоту про «не для тебе мама квіточку ростила» («страждання оповили мою душу», «а я не хочу витоптувати зелень своєї душі на якісь незрозумілі стосунки» тощо), але потім, коли авторка раптово згадує, що це роман для підлітків, починає вживати сумнівно молодіжні «тири-пири», «йо‑келемене», «пришвендяти», «залицяльники» і «лялякати». Словом, «така-от заліпуха!», дорогі читачі.

Читати неодмінно, якщо найяскравішою подією вашого життя був вступ до Могилянки; не боїтеся, що ваш підліток засне над книжкою прямо на надувному матраці й дістане сонячні опіки; переконані: «щоб дівчина завжди пам’ятала про хлопця, треба їй подарувати або хрестик, або каблучку, або годинник» — і ніякого сексу!

Артем Чапай. Авантюра XL. — Харків : Видавництво Vivat, 2017

♦ Адже по секс, музику й алкоголь вам явно слід звернутися до іншої книжки (у принципі, до всіх інших у цьому огляді теж можна), що її написав мандрівник, блогер і журналіст Артем Чапай. Щоправда, 2008 року він вже видавав друком ці подорожні нотатки з екстремальних мандрів Мексикою, Кубою, Ґватемалою, Гондурасом і ще низкою цікавих місць, куди ви теж можете поїхати на літні вакації. «Авантюру» іноді пропонують вважати своєрідним посібником «Як вижити в чужій країні без копійки грошей». Не знаю, чи багато хто ризикне повторити подібний досвід, але оскільки книжка знову побачила світ — попит на такі тексти, очевидно, є.

Загадкове «XL», що його у видавництві Vivat додали до назви, стосується, попри першу асоціацію, не зовнішніх характеристик автора, який, на думку письменниці Софії Андрухович, є «справжнім героєм‑коханцем» (див. обкладинку), а трьох набраних дрібненьким шрифтом оповідань наприкінці книжки — такий собі XL…

Більша ж частина тексту заверстана як вільний вірш, що, поза сумнівом, допомагає збільшити обсяг видання сприяє романтичності побутових сцен:

Ми купались у морі у шторм уночі, і тут я вже
розважився на славу. Ітогі подвєдьом:
порвав труси, давно ношені, останні.
порвались навпіл, просто по лінії долі…

Або еротичних:

…того вечора я розгорнув пелюстки її квіточки
носиком,
як той метелик,
перш ніж потицяти тичинкою в маточку…

Крім кумедних життєвих історій та еротичних сцен, третьою складовою книжки є роздуми автора на соціальні теми. Звірячий вищир капіталізму, тоталітарні системи, визиск і корупція: «…Річ не в Штатах чи Заході. Це лише приклад. Ми купуємо шмотки й оплачуємо бюрократичний апарат Китаю, тюрми для дисидентів та ідеологію + цензуру. Ми купуємо бензин і оплачуємо палаци імамів, війну в Чечні та футбольні клуби Абрамовича чи Муаммара Каддафі» тощо. Отак воно й чергується всі 350 сторінок.

Читати неодмінно, якщо не читали цього ще 2008-го; не боїтеся під впливом вражень підірватися з надувного матраца й, покинувши все, полетіти в Латинську Америку рубати ліс мачете або чистити лопатою страусятники; любите тревелоги та амурні походеньки; як і друг дитинства Артема Чапая, вважаєте, що без «Авантюри» не було би «Тата в декреті».

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:

У подорож із книжкою: 5 перекладних текстів з нагоди безвізу і бентеги