Наближається одна з найбільших подій книжкового року в Україні — 13 вересня у Львові відкривається Форум видавців, і ми готуємо гаманці, аби проголосувати гривнею за улюблених авторів.
Ті книжкові новинки, які не встигли вийти друком #підарсенал, порадують українського читача #підфорум! Чільні гравці літературної збірної подбали про те, щоб у нас була насичена читанням осінь, а моторна критикеса Тетяна Трофименко вже має що сказати про ці тексти.
♦ Поза сумнівом, головні сподівання читачів і літкритиків покладалися на Сергія Жадана — анонсований на Книжковому Арсеналі роман «Інтернат» заздалегідь визначили як великий та надзвичайно важливий епос про сучасну війну (та ще й із перших уст вихідця з Донбасу). Щоправда, невідомо чому: супернасичений графік гастрольних поїздок, волонтерської й благодійницької діяльності живого класика жодних підстав для таких сподівань не давав. «Інтернат» — явно написана нашвидкуруч найбільш схематична й поверхова проза Жадана, повністю базована на самоповторах.
Слабка видимість сюжету будується в єдиний доступний авторові спосіб — через топос дороги. Пригадуєте, як у «Депеш Мод» персонажі поїхали шукати Сашу Карбюратора, щоб повідомити про смерть вітчима, а у «Ворошиловграді» Гєра поїхав на батьківщину, аби захистити заправку від рейдерів? От і в новому романі головний персонаж Паша теж їде. Забирати племінника з інтернату. Абсолютна лінійність цього сюжету, що передбачає лише два можливих фінали, суттєво зменшує бажання до цього фіналу дочитати.
Образ головного персонажа також є традиційним. Паша — цілковитий лузер, інвалід, учитель української мови з безіменної станції, яка опиняється у прифронтовій зоні. Він усе життя не цікавився політикою, тож був дуже здивований, коли почали стріляти. Утім, жодної еволюції його характер протягом розвитку дії не зазнає: наприкінці роману персонаж опиняється у стартовій точці, зрозумівши зі своєї триденної одісеї між «нашими і вашими», здається, лише одне: дома тепло, телевізор і пахне свіжими простирадлами.
Куций текстовий простір заповнений хаотичними описами зустрічей із різними людьми, більшість з яких такі самі безпорадні, птахами, тваринами, похмурими пейзажами і надміром безтолкових діалогів, що, вочевидь, мають засвідчити абсурдність буття і розгубленість маленької людини в дегуманізованому світі війни:
«– Ясно, — каже Паша. — А куда він їх веде?
– З міста виводить, — пояснює приземкуватий. — Ось ти як збираєшся вибиратись?
– Звідки? — не розуміє Паша.
– Звідси»
«— А шо з ним?
— Порізали його.
— Хто?
— Я їбу?! — не витримує гном»
«— Ей, – окликає він мужика. — Чия шуба?
— Я їбу? — мужик озирається й дивиться на Пашу важко, неприязно»
«— У себе? — питає.
— Шо — у себе? — автоматник відриває очі від телефона.
— Комендант, блядь, питаю, у себе? — повторює запитання Паша» тощо.
Разом із тим, у романі немає й деяких традиційних для Жадана фішок, які могли би врятувати справу: приміром, фантасмагоричних сцен — жодного тобі футболу з небіжчиками; гумору чи іронії (прийом із «я їбу» не рахується) і навіть сексу — Марина Пашу кинула, а Анна не дала, бо вони кілька днів не милися. Війна, знаєте.
Читати неодмінно, якщо вважаєте, що про війну треба писати нудно і печально; переконані — якби Паша з більшою віддачею викладав українську мову, то й війни б не було; просто любите Жадана.
♦ Натомість у романі іншого вихідця з Донбасу — письменника Володимира Рафєєнка, який прожив усе життя в Донецьку, виїхавши до Києва з початком воєнних дій, — значно краще склалося і з фантастикою, і з іронією, і з сексом, і з філософськими узагальненнями, і навіть із реалізмом.
«Долгота дней» (в українському перекладі Маріанни Кіяновської — «Довгі часи») — текст, у якому йдеться про вселенську катастрофу — як реальну, так і метафізичну. Ми не просто втратили Донбас — світ опинився перед загрозою знищення російським інферно. Основна дія відбувається в місті Z, що в системі авторських координат є й метафорою окупованого Донецька, і місцем розгортання космічної драми: «В Z не работают физические законы. Вернее, работают не так, как мы привыкли. Сюда коня пришлёшь, он виолончелью станет. Танк обернётся погремушкой. Мертвец — мелодией. Православный танкист — бурятом. Ты думаешь, куда гуманитарка девается, что мы сюда присылаем?!
— Известно куда, — хмуро сказал Василий, — вся на рынке или в местных торговых сетях.
— Только некоторая часть! — Маршак прижал руку к груди. — Уверяю тебя! Большая — по лесам разбегается! Псковская тушёнка из стратегических запасов принимает человеческую форму. Берёт оружие в руки и воюет за русскую идею!».
Єдиним місцем спротиву лишається лазня з промовистою назвою «П’ятий Рим», де безслідно зникають російські окупанти, а вранці лунає гімн України. Саме працівники лазні Сократ Гредіс, Коля Вересаєв і Ліза Елеонора мусять здійснити надзвичайну місію: зупинити поширення інфернального зла та повернути мир у місто Z. Для цього їм треба потрапити до Києва і знайти там… статуетку слона Ганеші у вишиванці й особливий том «Кобзаря». У цій сюжетній лінії роман Рафєєнка — це натхненний суспільно-політичний гон, інтертекстуальна гра й смачні підсрачники всім підряд, від представників духовних скрєп до чинної української влади. Ірванець, Івченко й Шинкаренко можуть якийсь час відпочивати.
У той же час є тут і інше: живе відчуття глибокої трагічності. Потрапити в Україну персонажі можуть, лише прийнявши смерть від рук бойовиків. Україна в художній версії «Довгих днів» — не просто територія, а духовна сутність, утілення Небесної батьківщини в християнському сенсі. Тобто недосяжна мета у «світі цьому». Саме тому «долгота дней», яка триває для всіх персонажів — вигнанців із міста Z, — ототожнюється в романі з перебуванням у чистилищі, чи то, у православній термінології, митарствами, ходінням по муках. Станом, який колись має дійти завершення, але ще не скоро — у кінці часів. Особливо відчутною ця богополишеність є в цілком реалістичних вставних оповіданнях — «Казках Вересаєва», що їх можна назвати одними з найкращих зразків сучасної української прози про окупацію Донбасу.
Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, чим закінчилася справа з пошуками слона; що роблять у романі гігантські колорадські жуки та хто такі Карл Петрович, Груша, Обамко Обамович і Орест Іпатійович Блогер; любите густу прозу, насичений стиль і чорний гумор — навіть якщо йдеться про війну.
♦ За великим рахунком, про людину і війну йдеться і в третій книжці нашого огляду — новому романі Наталки Сняданко. Щоправда, пише вона про це значно багатослівніше за Жадана й Рафєєнка і явно вторинно щодо торішнього «Забуття» Тані Малярчук. «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» так само виводять на кін уваги читача образ політика — українця за власним вибором. У Малярчук це був поляк Вячеслав Липинський, у Сняданко — однин з найбільш одіозних членів імператорської родини Габсбурґів Вільгельм, якого вояки під час І Світової назвали Василем Вишиваним. Полковник Легіону січових стрільців, він був заарештований сталінською розвідкою за контакти з українськими націоналістами та помер у Лук’янівській в’язниці 1948 року.
Очевидно не вдоволена таким фіналом, українська письменниця робить спробу уявити, як могло би скластися життя ерцгерцога, коли б він зміг урятуватися. Тобто цілком механічно прищібає до доволі добросовісно переказаної біографії історичного діяча (її ми знаємо, зокрема, за об’ємною монографією американського історика Тімоті Снайдера «Червоний князь», що була видана в українському перекладі 2011 року) багатосторінкову сагу про його уявну львівську родину в кількох поколіннях. Згадані в назві «охайні прописи», що в них дідусь зафіксував перебіг своєї непростої біографії, читає наша сучасниця, онучка ерцгерцога Галина.
Сага має всі неодмінні компоненти «галицького міфу», покликаного постулювати уявлення про хороше дорадянське й жахливе радянське минуле — стійке відчуття «десь це вже було» не полишить вас протягом усього читання. На рівні образів опозицію втілюють насамперед шляхетна й витончена львівська бабця Софія (саме вона визволила коханого Вільгельма з лабет СМЕРШу) та «понаєхавша» зі Слов’янська бабушка Альона, яка говорить суржиком, улягає всім соціальним забобонам і готує з майонезом. Більшість персонажів виконують у тексті роману саме таку — ідеологічно-пропагандистську роль, включно з ерцгерцогом, який у «сучасній» частині роману нагадує живу людину не більше, ніж манекен у вітрині, хоча в молодості був ого-го й піднімав українців на борню.
Є в романі й декілька еротичних сцен, переважно в одній сексуальній позі, — це дозволяє авторці елегантно уникнути детальніших згадок про гомосексуальну орієнтацію Вишиваного й водночас ненав’язливо на неї натякнути: «Він ухопив її за праву грудь і розвернув до себе задом, вона застогнала від болю, та Вільгельм зрозумів, що цей біль їй подобається. Він брутально всадив прутень їй у зад» і так далі.
Тут би, звісно, обуритися подібній безцеремонності ерцгерцога в поведінці з українською жінкою-страдницею, але хіба ще таке їй доводилося терпіти!..
Читати неодмінно, якщо non-fiction біографії історичних діячів вам менш цікаві, ніж сучасна українська белетристика; спогади про кошмари радянських пологових будинків чи тотальний дефіцит у магазинах ви вважаєте засобом патріотичного виховання; переконані, що в хорошій книжці неодмінно має бути декілька рецептів вареників (пирогів), пляцка чи бісквіта.
♦ До речі, про українську жінку-страдницю та пострадянську травму: #підфорум побачила світ збірка вибраного малої прози метреси сучукрліту Оксани Забужко, доповнена однією свіжонаписаною повістю, у якій, згідно з анонсом видавництва, «драма непорозуміння між матір’ю й дочкою стає своєрідним підсумком історії цілого покоління — “покоління відкладеної війни”».
Оскільки більшість живих класиків уже видали (дехто не по одному разу) зібрання своїх творів, збірка Оксани Забужко з’явилася саме вчасно: ризикну припустити, що на сьогодні виросло покоління читачів і читачок, не знайомих із її нашумілими свого часу як гостро феміністичні «Польовими дослідженнями з українського сексу» та новелами «Інопланетянка», «Я, Мілена», «Сестро, сестро…», «Дівчатка», «Казка про калинову сопілку». Ці новели є в збірці — і вони не втратили своєї моторошної притягальності від вивертання назовні тих глибин підсвідомості української жінки, які згодом перетворяться на провідні сюжети й образи «Музею покинутих секретів», але частково втратять свою відразливу прямолінійність, розчинившись у широкій панорамі історичного та суспільно-політичного тла.
Переслідуваний КДБ батько; стражденна мучениця-мати; втрачена ненароджена сестра, що символічно уособлюється в подрузі-однокласниці, почуття до якої (оспівана жіноча дружба-«посестринство») мають усі ознаки хворобливої пристрасті, лесбійського кохання та патологічних ревнощів і найбільш логічно завершуються в «Казці про калинову сопілку» сестровбивством; відверта ненависть до інших «жінок-не-сестер» — позбавлених інтелекту і смаку, які облаштовують життя винятково через постіль із потрібними людьми; погано прихована зневага до чоловіків («лапчика», звісно, можна любити й навіть досить активно займатися з ним сексом, однак переважно він здатен тільки на те, аби «нарощувати хвостика» перед екраном телевізора, на якому сяє неперевершена й яскрава ВОНА); зрештою, так і не розв’язаний остаточно конфлікт між кар’єрою й особистим життям, який щойно в «Музеї…» таки вивінчається двома смужками тесту на вагітність.
У цій відпрацьованій і канонізованій десятиліттями ораторії про українську жінку, котра не може визначитися, ким вона є більше, — феміністкою чи самицею, нове оповідання (не назву його повістю) прикметне хіба тим, що вносить закономірний фінальний акорд. Це тренос о клімаксі, який «накриває, як віком труни», змушує напоказ удавати наявність «місячки» перед подругами і подібного мракобісся, адже «відтепер усі твої дні нерозрізняльно зливаються водно, ніби з яскравого гірського пейзажу тебе перенесли на безкрайньо-плоску рівнину, засипану сірим попелом, і ти втрачаєш орієнтацію — тільки тіло за інерцією ще пручається, як звір, що не розуміє, за що його вкарано: німо реве, мукає, борсається й рветься, як із тюрми, геть із власної шкіри. Поки не затихне й не скориться, бо всі ми врешті затихаємо…» тощо. Утім, здається, дочку головної героїні (підозрюю, вона теж не читала ранніх оповідань Оксани Забужко) мамині істерики не надто переймають — і це однозначно позитивний момент.
Читати неодмінно, якщо свого часу оповідання Забужко справили на вас велике враження; якщо свого часу вони не потрапили вам до рук, але вам кортить дізнатися, чому всі так не люблять Забужко; аби переконатися: нове покоління має власні погляди і робить власний вибір.
♦ Власне, темою нового покоління хочеться й завершити цей огляд, адже хто з молодих сучасних українських письменників незмінно продовжує радувати — так це Макс Кідрук. Нині він — один із небагатьох авторів, який поєднує у своїй творчості чисту жанровість (технотрилер, фантастика, горор) із психологічно мотивованими характерами персонажів (без пафосу й надриву) та логічно завершеним сюжетом.
Спробуйте пошукати в гуглі посилання за запитом «як потрапити в паралельний світ за допомогою ліфта» — і дізнаєтеся, що маса людей уже спробувала це зробити за допомогою (подейкують) японської гри, суть якої полягає в послідовному натисканні кнопок певних поверхів у певному ж порядку. Якщо ви все зробите правильно, на 5 поверсі (сто проц) до ліфта зайде істота — і це буде не людина! А якщо неправильно…
Словом, у новому романі «Не озирайся і мовчи» основою сюжету є саме ця народна страшилка, щось на кшталт поширеного в нашому піонерському дитинстві «гроба на кальосіках». Але Максові Кідруку вдається перетворити її на добротний соціально-психологічний текст, який піднімає проблеми насильства в сім’ї та булінгу в школі, — не в антології на замовлення, а вплітаючи їх у загальну сюжетну канву.
Історію українських підлітків — товстуна й заучки Марка та його подружки Соні, яку б’є і принижує власний батько, — можна прочитати й метафорично: паралельний світ стає для них чи не єдиним способом утечі від ворожого реального світу. Проте це не шкодить динаміці розгортання дії: детективне розслідування, емоційна напруга, відсутність передбачуваного хеппі-енду — усе працює на жанрову достовірність і виправдовує читацькі сподівання.
Можливо, як і в інших текстах, дещо втомлює «науковий» компонент Кідрукового роману — тут він пов’язаний із переказом концепції «замерзлого» часу Браяна Ґріна чи описом дивовижної хрєні, яку вигадав дід Марка, аби перевірити, чи рухатиметься ліфт без пасажира. Особисто я ці сторінки перегортала, але цілком вірогідно, що й на них знайдеться вдячний читач, надто якщо врахувати: #НОІМ — найбільш «молодіжний» роман Кідрука бодай з огляду на вік головних персонажів. Тут є і перше кохання, і перша зрада, і навіть абсолютно нетиповий дід: він усе розуміє і носить мокасини! Іще раз: не обпльовані слідчим КДБ черевики і не заплямлені кров’ю ворогів військові чоботи! Не те щоб я була рішучо проти такого типу взуття, але для різноманіття в сучукрліті не завадить…
Читати неодмінно фанатам жанрової масової літератури; страшилок, квестів і японських ігор; соціальної прози; ну і якщо не боятиметеся потім сідати в ліфт…
Читайте також:
Права людини: без сексизму, насильства і втрати власної гідності. Серйозний книжковий огляд серпня
Що шукати на головному книжковому фестивалі Києва: 5 новинок #підарсенал
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
Режисер фільму “20 днів у Маріуполі” Чернов привіз статуетки “Оскар” і BAFTA в Україну
Україна цьогоріч отримає від ЄІБ €560 млн для проєктів в енергетиці та відновленні житла
Чотири доби дороги додому. Україна повернула депортовану до Росії 17-річну дівчину
Зброярів Укроборонпрому відзначили державними нагородами. Одну — посмертно
