Права людини: без сексизму, насильства і втрати власної гідності. Серйозний книжковий огляд серпня

 

Як би ми не любили сучасну українську літературу, слід визнати, що наші письменники й письменниці час від часу поводяться дивно: наприклад, рекламують свої книжки оголеним бюстом; створюють дещо стереотипні образи «справжніх» жінок і чоловіків; трохи насторожено пишуть на такі теми, як старість чи хвороба.

Разом із тим, в українському книжковому просторі з’являється все більше видань, присвячених правам людини, боротьбі з дискримінацією та подоланню різного роду стереотипів. Написані в жанрах non-fiction чи як художня проза, ці книжки адресовані масовій аудиторії і виходять друком за підтримки тих чи інших фондів та установ.

Про п’ять таких видань ідеться в черговому огляді серйозної критикеси Тетяни Трофименко.

Гендер для всіх. Виклик стереотипам / Тамара Марценюк. — К. : Основи, 2017

♦ Тамара Марценюк — українська соціологиня, викладачка різноманітних курсів на гендерну й антидискримінаційну тематику в Києво‑Могилянській академії та за кордоном. 2015 року на онлайн-платформі «Прометеус» було запущено її авторський курс «Жінки і чоловіки: гендер для всіх», на основі матеріалів до якого вона вирішила зробити цю книжку, що її перше видання здійснено за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні.

Безумовну значущість цього видання слід визнати вже бодай тому, що поняття «гендер» для більшості «несвідомого» населення нашої держави лишається незнайомим, а для «свідомої» меншості — лайливим. Тож головна мета Тамари Марценюк полягає в  тому, аби довести: гендер — це не страшно, а навпаки, корисно.   

Принаймні для того, аби усвідомити існування певних соціальних ролей, яких очікують від чоловіків і жінок і які зовсім не обов’язково виконувати, адже за вікном ХХІ століття, а «патріархат і жорсткі гендерні ролі — це те, що гнітить усіх незалежно від статі».

Для тих, хто вже третю хвилину кричить, що ніколи не візьме до рук книжки Тамари Марценюк, бо це черговий вилив жовчі злобної феміністки (а всі вони ненавидять чоловіків), скажу, що в «Гендері для всіх» є окремий розділ, присвячений кризі маскулінності на пострадянському просторі та її причинам. Дуже співчутливий розділ.

Інші теми, до яких звертається Тамара Марценюк, — аналіз гендерних відносин у суспільстві, залученість жінок до ухвалення рішень; проблема гендерних домагань; вибірковий підхід під час розгляду кандидатів на вакансії та існування переліку «нежіночих» професій; мова ворожнечі в публічному просторі; міжрелігійна толерантність і ксенофобія тощо.

Теоретичні міркування підкріплюються (іноді) життєвими прикладами та (частіше) статистичними даними, таблицями і тривожними чорно-помаранчевими ілюстраціями на піврозворота, котрі, вочевидь, покликані сигналізувати про незадовільний стан із правами людини в українському суспільстві. Виклад авторки не назвеш ні надто захопливим, ні надміру академічним — напевне, «Гендер для всіх» може стати ідеальним посібником для громадських активістів, яким треба завжди мати під рукою необхідний для дискусій і лекцій матеріал.

Читати неодмінно, якщо вам доведеться складати залік із курсу на гендерну тематику; ви хочете навчитися парирувати жарти про блондинок і жіночу логіку; дізнатися, куди скаржитися на сексистську рекламу; почати розрізняти сексизм, ейджизм і лукізм.

Настя Мельниченко. #ЯНеБоюсьСказати. Найвідвертіша книжка для підлітків. — Харків : «Фоліо», 2017

♦ Багато в чому подібною до книжки Тамари Марценюк є видання «#ЯнеБоюсьСказати» Насті Мельниченко — громадської активістки та журналістки,  яка 2016 року підірвала інтернет флешмобом із цією назвою. Відверті історії про сексуальне насильство для багатьох стали можливістю вперше озвучити й подолати власні травми, а багатьох обурили — мовляв, не варто так усе перебільшувати.

Мельниченко чомусь обмежує аудиторію свої книжки підлітковою, і досить помітним є те, що вона не відразу обирає відповідну тональність викладу. На початку ми зустрічаємо дещо сумнівні з погляду толерантності фрази на кшталт «зазвичай сексом називають проникнення статевих органів однієї людини до статевих органів іншої. Хоча насправді секс є значно‑значно ширшим, і геть не обмежується піськами» чи там «якщо ти хлопчик, ти не можеш примусити свого перчика не підніматись на гарну дівчинку».

Утім, далі авторка лишає ці спроби загравати з «юним читачем» і вирівнюється на цілком адекватну розмову, не позбавлену доречного гумору. При цьому співбесідником тут цілком може бути й доросла аудиторія, адже можна не сумніватися: далеко не всі статеводозрілі громадяни Україні в курсі щодо будови статевих органів, методів контрацепції чи способів відрізнити флірт від домагання.

Найважливіший меседж авторки полягає у твердженні, яке часто буває важко втілити на практиці: свої особисті кордони — фізичні й духовні — слід уміти захищати від насильства, яким би воно не було (жіночка з парафії, схильна постійно обнімати та брати за руку; начальник, що зловживає службовим становищем; однокласники, які цькують за гомосексуальні вподобання чи надмірну вагу; батьки, котрим неодмінно потрібні онуки). Лише за це книжку Мельниченко слід рекомендувати до обов’язкового поширення в середніх загальноосвітніх школах та вишах.

Авторка пише легко, доступно й відверто, наводячи багато влучних прикладів із життя, у тому числі — анонімні історії учасниць і учасників флешмобу #ЯнеБоюсьСказати (попри поширену версію, книжка є не просто збіркою цих розповідей). Картинки тут чорно-білі й схематичні, стилізовані під екран смартфона — багато що звідси справді хотілося би переслати друзям.

Читати неодмінно, якщо хочете навчитися говорити «ні»; зрозуміти, як плекається насильство й чому іноді ми самі беремо в цьому участь; дізнатися, як виявити й реагувати, коли насильство все-таки було  вчинено.

Бути мною / Анна Хьоґлунд ; переклад зі шведської Юлії Юрчук. — Київ : Видавництво, 2016

♦ Своєрідним конкурентом Насті Мельниченко (бо ж теж претендує на роль найвідвертішого видання для підлітків) став переклад книжки шведської письменниці й художниці Анни Хьоґлунд — і в неї, здається, більше шансів на перемогу, насамперед тому, що тут менше тексту, а сучасні підлітки так не люблять читати…

Історія тринадцятирічної Руси супроводжується малюнками й коміксами авторки. Один із цих малюнків здобув скандальну популярність іще до виходу книжки в Україні — той, де головна героїня розглядає свої геніталії в люстерко: «Яке зморщене. Може, зі мною щось не так. Хіба крізь таку маленьку дірку пройде дитина? А може, вона більшає після того, як утрачаєш невинність? Але невинність звучить так, ніби є і винність. Виходить, ти стаєш винною, коли займаєшся сексом?»

Виконані в принципово антиестетичній манері ілюстрації заперечують масові уявлення про «красиве» і «сексуальне», що в суті своїй є об’єктивацією людського (насамперед жіночого) тіла. Та частина книжки, що є прямою мовою Руси, позначена відвертістю дівчини-підлітка, яка не бажає грати за усталеними правилами: «Зрештою, чому я мушу так часто відчувати страх? Чому я мушу пам’ятати, що треба бути обачною, що не можна гуляти самій у вечірньому парку? Чому я мушу чути огидні коментарі, які хтось кидає мені вслід? На підставі чого вони дозволяють собі так поводитися? Наче дівчата — це тваринки, на яких можна полювати для забави. Цікаво, колись закінчиться цей мисливський сезон?»

Комікси виконують у виданні загальноосвітню функцію і зачіпають ті самі ключові гендерні питання, про які йшлося у попередніх книжках огляду: від тисячолітньої традиції церкви, яка придушувала сексуальність і привчала до думки про жіноче тіло як щось гріховне, до сучасної ситуації з порушенням прав жінок при прийомі на роботу чи оплаті праці, а також невмирущого стереотипу про те, що найбільшою життєвою удачею дівчини є «урвати мужика».

Читати неодмінно підліткам, аби розуміти, що про менструацію та мастурбацію можна говорити відкрито; усім, хто любить історії про дорослішання, перше кохання та взаємини в родині; тим, хто віддає перевагу картинкам, а не тексту.

ПРОти НАСильства. Збірка / Упорядниця Лариса Денисенко. — Київ : ВАІТЕ, 2016

♦ Окремо на темі насильства (переважно родинного, або домашнього) зосереджується збірка,  опублікована в рамках проекту Громадського радіо «Протидія насильству в родині», який реалізується за підтримки проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», що фінансується міністерством закордонних справ Канади.

Створена за популярною в сучукрліті моделлю антології на задану тему, збірка об’єднала тексти таких знакових авторів, як Софія та Юрій Андруховичі, Сергій Осока, Юрій Макаров, Лариса Денисенко, Маріанна Кіяновська, Галина Вдовиченко, Євгенія Кононенко, Наталка Сняданко та Артем Чапай.

Кожну новелу супроводжує коментар психолога, а другу частину книжки складає законодавча база та поради особам, які зазнали домашнього насильства.

Героями більшості оповідань зі зрозумілих причин є діти — одна з найбільш вразливих соціальних груп. Їх не люблять, використовують і фізично карають батьки, тож головною стратегією поведінки стає затаїтися, аби уникнути болю; виконувати всі правила; зжитися зі своїм страхом; мріяти про смертельну хворобу тощо. Травмовані з дитинства, персонажі приносять ці комплекси у власні родини — так виникає замкнене коло взаємних образ, принижень і недовіри.

Не можна сказати, що художня частина збірки дає приклади вдалого виходу з подібних ситуацій: більш-менш справляється з нею хіба юний персонаж Сергія Осоки, який дає відсіч авторитарному вітчиму. Чи героїня Галини Вдовиченко, яка не може більше виконувати забаганки чоловіка — невдахи-поета — бунтує, переживає перший у житті оргазм із газівником і нарешті починає жити окремо.

Інші автори переважно констатують печальну ситуацію з домашнім насильством, що склалася в українському суспільстві, а коментарі психологів узагалі здебільшого нагадують репліки капітана Очевидність. Наприклад, автор: «п’яний батько б’є матір і дитину, залякує та тероризує»; психолог: «у новелі описано поширені види насильства — психологічне й фізичне; насильство руйнує почуття, стосунки, долі, впливає воно й на фізичний стан організму» тощо.

Утім, очевидно, що в умовах, коли ці проблеми лише починають проговорюватися суспільством, такої констатації може бути достатньо — і добре, коли хтось із жертв насильства матиме змогу прочитати цю збірку та ризикнути змінити своє життя. Зробити це тим простіше, що антологія «ПРОти НАСильства», на відміну від усіх інших книжок цього огляду, поширюється безкоштовно, її можна завантажити тут.

Читати неодмінно, аби пам’ятати, що іноді стається після весілля, яким закінчуються любовні романи; тим, хто працює у сфері правової допомоги; хоче дізнатися, чия новела про другобіцького Синю Бороду геть відрізняється від усіх інших текстів збірки.

Parasol. Соціальний арт-проект / Упорядники Іван Рябчій та Андрій Єрмоленко. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017

♦ В особливому ключі питання прав людини торкається й видання Parasol — соціальний арт-проект, присвячений проблемам паліативної допомоги (підходу, що дозволяє полегшити життя важкохворих пацієнтів та їхніх родин), який реалізовується громадською організацією «Фонд “ЄвропаХХІ”» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Тяжко та невиліковно хворі люди також належать до найменш соціально захищених і упосліджених груп, про ситуацію яких не прийнято говорити поза стінами палати хоспіса. «До речі, я не знаю, чому це так: чому в Україні так послідовно ігноруються емоції хворої або вмираючої людини,  — справедливо запитує одна з авторок збірки Маріанна Кіяновська. — Може, тому, що на пострадянському просторі хвору людину часто переставали усвідомлювати людяно?»

Літературну частину антології Parasol складають досить різнорідні тексти. Є тут специфічний чорний гумор Олександра Бойченка та пронизлива відвертість Павла Коробчука в автобіографічних спогадах про хворобу; і фірмові філософські роздуми про смерть від Сергія Жадана; і явно причеплені «паровозиком» роздуми про все підряд Олега Короташа із зізнаннями на кшталт «колись автор цих рядків мав нагоду перейти суїцидальний ризик на стадії дописати вірш і зробити крок»; і найменш художній, але найбільше пов’язаний із темою нарис Анастасії Леухіної «О смерти без суеты: история моей бабушки или почему паллиативный уход на дому лучше любой больницы», котра пише не тільки про відсутність забезпечення медичним обладнанням та знеболюючим, але насамперед про особисті переживання тих, чиї близькі потребують паліативної допомоги: «…вовсе не обязательно в страхе перебрасывать умирающего на больничную койку в руки врачей, чтоб облегчить свои собственные терзания».

Тексти цієї збірки мають багато несподівано оптимістичних фіналів: у те, що надія — є, вірить Саня з новели Юлії Ілюхи, підліток із прифронтового села на Донбасі, якому випав «нещасливий квиток»: «замість того, щоб дуркувати, ганяти в футбол, бігати за дівчатами, заробляти перші гроші, він мусив догодовувати свою немічну бабу й щодня прати за нею смердючу постільну білизну»; на краще сподіваються персонажі Олександра Михельсона — у їхньому випадку це віра, що кримчанин-доброволець Дамір проживе ще кілька днів до побачення з бабусею Севгіль.

У ґрунтовній післямові літературознавець Дмитро Дроздовський вичерпно пояснює джерела цього фатального оптимізму: «У центрі проблематики сучасної літератури постає нова візія людини як біохімічного й біотехнологічного механізму, як особливої біологічно-соціальнопсихологічної істоти, наділеної пам’яттю (інтелектом) й емоціями (емоційним інтелектом / emotional intelligence), яка усвідомлює власну конечність і водночас яка прагне насолоджуватися кожною хвилиною життя, зокрема ж тоді, коли відлік власного календаря розпочато на місяці, тижні або й дні».
Принаймні, усі автори намагаються говорити про головне: хвороба, навіть невиліковна, не має позбавляти особу її людської гідності.

Ілюстрована книжка роботами «найпрогресивніших сучасних художників, яких знають не лише в Україні, але й у світі», а принципи добору авторів розкриті у двох останніх абзацах передмови.

Читати неодмінно тим, хто, зіткнувшись із хворобою, прагне віднайти емоційне опертя; слідкує за новими візіями в сучукрліті; хоче дізнатися більше про проблеми паліативної допомоги.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:

Книжковий огляд липня: 5 кращих книжок для читання на пляжі

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *