Книжковий огляд жовтня. Історії “давні й сьогочасні”: УПА, Розстріляне відродження, Харків 80-х, факультет і зона

 

Українські письменники люблять історію, тому в нас виходить друком так багато історичних романів, ретродетективів, родинних саг, мелодрам у стилі ретро, романів у жанрі альтернативної історії та малої прози, заснованої на спогадах.
Ох, аж набридло перераховувати.
Також українські письменники намагаються розповідати історії про сьогодення – із цим значно складніше, але трохи є. Улюблена критикеса Тетяна Трофименко пропонує огляд 5 книжок про історії – давні і сьогочасні, як ото казав Панас Мирний про суспільне лихо.

Василь Шкляр. Троща. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017

♦ Нова історія від автора «Чорного ворона» та «Марусі»… майже нічим не відрізняється від «Чорного ворона» і «Марусі». Українці намагаються протистояти московській навалі, кохають жінок, зраджують своїх, гинуть і зазнають поразок. В анотації до роману це традиційно зветься «українці не змирилися з режимом, і продовжують боротьбу, як і раніше»..

Щоправда, на цей раз образи «наших» у Шкляра видаються не такими відполіровано-ідеальними, як раніше. Може, це випадковість а може — історична мотивованість: пишучи про останні роки існування бандерівського підпілля, автор змушений устами персонажів визнавати деякі прикрі речі.

«Стодоля розповів, яка широка агентурна мережа охопила весь край, називав відомих діячів Організації, котрі давно стали агентами, а числяться серед найвідданіших і найстійкіших. Ти ще згадай тих достойників, казав Стодоля, які відходили за кордон і наказували нам триматися до останнього, бо вони, мовляв, ще повернуться. Хоч один повернувся? І навіщо було нам брехати, що не сьогодні-завтра розпочнеться війна між англо-американцями і Совєцьким Союзом? Що ми скористаємося з того зудару і виборемо свою державу. Так само нам брешуть і про теперішню Радянську Україну. Не така вона вже й чужинська. Повсюди є українські школи, інститути, рідною мовою виходять книжки, газети, говорить радіо… Коли ще таке було?» — звісно, це говорить зрадник, хоча потім він виявиться не зрадником, та й узагалі — розібратися, хто там насправді зрадник, не так просто…

У центрі уваги автора — головний персонаж-упівець, який, відсидівши термін, приїздить до чужого міста на Дніпрі. На кладовищі він випадково бачить могилу колишнього побратима, який нібито загинув іще 1947-го. Чудесний збіг, який розгортає перед читачем серію спогадів, що виладовуються в історико-авантюрну мелодраму, дуже подібну до… «Чорного ворона» і «Марусі». Чудовий текст для масового читача, хоча щодо патріотичного виховання зауваження можуть бути.

І, звісно, любовна лінія, адже не міг батько «повнявого сраченяти» (див. «Чорного ворона») не порадувати нас черговими злетами еротичного дискурсу, на цей раз із відчутним присмаком зоофілії. Стефа — кохана головного персонажа, має «шовкові, як у лошати, губи» та «ясні, як у лошати, очі», що, утім, не заважає йому «з божевільною насолодою» уводити в неї «свій клинок»! На місці товариства захисту тварин я би збентежилася…

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, хто ж таки всипав криївку на Драгоманівці; любите історико-авантюрні мелодрами, Україну і лошат.

Андрій та Світлана Клімови. Моя божевільна / Переклад Олександри та Володимира Верховенів. — Харків : «Ранок» : «Фабула», 2016

 

♦ Історія, яку розповідає нам подружжя Клімових, розпочинається 1933 року в Харкові. Тодішня столиця приголомшена «звісткою про самогубство письменника Петра Хорунжого, літературного лідера свого покоління» — саме ця подія стає відправною точкою для сюжету, який містить і детективний, і фантастичний компонент (у таємному архіві митця є передбачення далекого майбутнього та доль близьких йому людей).

Утім, автори вже в передмові застерігають: «Усі без винятку персонажі “Моєї божевільної” вигадані й будь-які збіги — лише випадковість». З одного боку, це робить книжку справжнім подарунком для фанатів історико-літературних квестів, які можуть із захватом упізнавати, хто ховається за образом письменника-самогубці Хорунжого чи його прийомної дочки Лесі; «п’яного до гикавки» поета Михася Лахматого; «вождя цілого літературного напряму» Андрія Филипенка; головного режисера й керівника театру Ярослава Сабрука чи художника Казимира Валера (тільки не кричіть дуже голосно про свої здогадки — письменники цього не люблять! Спробуйте бодай припустити, хто є прототипом дівчинки Ліни чи хлопчика Сергійка зі Старобільська в романі Олександра Ірванця «Харків 1938» — дістанете від автора на горіхи…).
З іншого боку, читачів, обізнаних із реальними біографіями діячів тієї доби, вільне трактування може неабияк роздратувати: хоч Клімових і не заносить у нестримну буфонаду й фарс, як уже згаданого ветерана Бу-Ба-Бу, браку художньої уяви їм не закинеш (приміром, образ Лесі, яка завагітніла від Хорунжого, мене не полишить довго…).

Тож насправді, читаючи «Мою божевільну», найкраще — просто розслабитися й отримувати задоволення, не аналізуючи міру похибки в порівнянні з реальними фактами. Що насправді добре в цій «містичній хронології епохи» — стиль, переконливе відтворення реалій тодішнього Харкова та атмосфери життя під постійною загрозою смерті, життя жаского й прекрасного. Як говорить одна з героїнь роману, «ми жили, ні про що не замислюючись, немов не було голоду і смертей, незліченних принижень, ніби не було садистів і божевільних, святих і героїв. Ми щодня, самі того не усвідомлюючи, ступали по ґрунту, просоченому кров’ю, їли і пили, замовляли одяг, читали книжки, дивилися вистави, ходили на концерти. Навіть сміялися… любов залишалася любов’ю».

Читати неодмінно тим, хто цікавиться Розстріляним відродженням, старим Харковом, міжлюдськими взаєминами і психологічною прозою.

Фоззи. Темнеет рано. — Харків : Vivat, 2017

♦ Час дії в книжці Фоззі відділяють від часу дії в романі Клімових якихось 50 років, але це зовсім інший Харків. Декілька хвиль репресій, примусові зміни у складі населення по ІІ Світовій війні, тотальна русифікація змінили «обличчя» міста. Утім, змінюється й художня оптика: у фокусі уваги «Моєї божевільної» була мистецька тусовка, яка творила нову українську культуру, Фоззі ж традиційно бачить «маленьку людину», обивателя, пацана з району.

Історії з їхнього життя здаються невичерпними — і вони, на думку автора, теж є історією, яку не варто відкидати: «Микрорайон Новые Дома, его люди, ситуации и расклады свежи в памяти, совсем как первый товар, взятый на реализацию на базаре. Из всего этого мы и получились, Харьков ведь из человека не вывести. Я решил написать такой себе привет восьмидесятым — все припомнил, посмеялся, погрустил и отпустил».

У книжці Фоззі також ідеться про конкретні локації й добре знані ним реалії. Це Харків, у якому треба «ходить оглядываться», адже «темнеет рано» — і в піонера Славіка, який ховає в кишеню свій галстук, щойно виходить за межі шкільного двору, легко може віджати мастерку старший за віком гопник. Щоправда, піонер теж може своєю чергою здати його ментам, звинувативши в педофілії. А далі — за типовим харківським сценарієм: «…Славик живет и здравствует. Я рад бы рассказать, что он стал адвокатом или вообще большим ментом, но ничего такого. Он стал мошенником, сначала по мелочи, на доверии, а потом поднялся до больших высот и теперь, я слышал, промышляет большими делами в облсовете. Как так и надо».

Це Харків, де ходять на стрілку район на район, влаштовують поминки за Віктором Цоєм, «переморгуються» з коханою дівчиною світлом у вікнах із Нових Будинків на Салтівку («Три коротких означали Я тебя люблю, а два длинных — Спокойной ночи») — щоправда, лише до кінця четвертої чверті. Кому потрібен якийсь лузер з району?..
Не дивно, що в єдиному оповіданні, час дії якого перенесено в наші дні, персонажі потрапляють у полон («ЛНР» чи «ДНР», фактажу взагалі‑то замало для певних висновків, але принаймні зміна теми дає шанс, що Фоззі нарешті звернеться у своїх текстах і до «сьогочасного»), і сподівання «выйти по Женеве» стають усе більш примарними. Отож, вони не закосили від армії, як Хрюша, котрому світив Афган; але й подвигів не здійснили; і в підвалі думають не про національну ідею, а про дружину чи дівчину, з якою так і не склалося — це вже оk для пацанів з району. Ну і потім — що ми там знаємо про думки в’язнів «ЛНР»

Читати неодмінно, якщо ви з району; любите людей, незважаючи на; вам іще не набридли історії з 1990-х і 1980-х, спогади про школу і про картошечку (ех, в олійці смажену…).

Дарина Березіна. Факультет. — К. : Смолоскип, 2017

Фото: ФБ Дарина Березіна

♦ Зовсім сучасні історії маємо в двох останніх книжках огляду. Перша авторка, лауреатка цьогорічної премії видавництва «Смолоскип», зачіпає мало розкриту в сучукрліті тему — взаємин студентів і педколективу пересічного українського вишу. Судячи з інформації про письменницю, котра протягом шести років викладала англійську мову й лінгвістичні спецкурси в одному з вишів Миколаєва, «Факультет» є значною мірою автобіографічним — і можна лише уявити, як перекосило колишніх колег Березіної, члена Національної спілки письменників з 2006 року, коли вони впізнали себе в цих злобних карикатурах і співчутливих образах.

Як заведено в переможиць конкурсу «Смолоскипу», головна героїня роману — цілковита неформалка, у джинсах-унісекс, картатій хіпарській сорочці і з заплечником, «розцяцькованим підвісками й значками з невідомими жодному з добропорядних мешканців міста М. хлопами» (відразу згадується художниця Роза з «Рози вітрів» Ярослави Литвин — «лиса дівчина з кришнаїтським наплічником»). При цьому неформалка Аліса — розумна, ерудована, чудова викладачка, її люблять студенти і… ненавидять колеги по кафедрі. Така прямолінійність змушує дещо сумніватись у визначенні роману як «соціально-психологічного» — я би назвала його соціальною сатирою, колекцією типажів, що ними заселені наші кафедри й факультети.

Ідеальною, як ви вже зрозуміли, є тільки Аліса. Секретарка Свєтік мріє про собачку-йорка і не гребує тим, щоб підробляти відомості, нишпорити по столах і шкодити речі викладачок, яких зневажливо називає жУчками; «миршавенька» Юля розривається між необхідністю лікувати дитину і здавати гроші на дні народження та інші свята; «ракавая женщіна» Олеся безжально юзає свою подругу, вічну плаксійку й терпилу Олену; тупа й амбіційна Анна-Марія не проти затягти симпатичного студента в ліжко (а інакше не поставить заліку його дівчині); «стара корова» доцент Чорна обожнює завкафедрою Раїсочку Олександрівну, «красуню нашу» («і губи червоні, і щічки рум’яні, і очі блакитними тінями яскраво підведені»); зрештою, сама завідувачка кафедри є втілення найгірших рис радянського керівника й мерзенної людини.

Що й казати, Аліса з полегшенням робить ручкою всім цим жУчкам, лялям і козулям, коли вони одноголосно підтримують рішення не продовжувати з нею контракт. І йде кудись — певно, писати наступну книжку. Іншого виходу немає, говорить читачеві роман «Факультет».

Читати неодмінно, якщо вам теж допекли тупі совкові прєподи; любите бронебійний жіночий сарказм; потребуєте натхнення для здійснення реформи вищої освіти.

Маркіян Камиш. Чормет. — К. : Нора-Друк, 2017

 

♦ Немає виходу й у персонажів повісті Маркіяна Камиша «Чормет» — і тут це цілком логічно, бо твір розповідає «про людей, які живуть біля кордону Зони відчуження і збирають металобрухт». У принципі, цією фразою з анотації вичерпується все, що можна сказати про нову книжку Камиша, але для огляду такий варіант не годиться…

Отож, текст повісті цілком безфабульний — автор не нав’язує навіть мікросюжетів довкола кожного свого персонажа, як роблять Фоззі й Березіна. «Чормет» є низкою епізодів зі щоденного життя «призоння» та галереєю портретів: Алік — шанована людина, він бухає менше за всіх і приймає метал; Гриша бухає і грабує магазини; Ленін — знаменитий браконьєр, який влаштовує вертольотні сафарі; Кукля — літописець зони; Чєня — може провести через КП дві машини з липовими перепустками; Танька Скважина — ну, тут зрозуміло.

Повторюсь: персонажі бухають і пиляють усе, що можна здати на металобрухт. Метал «заповнює порожнечу, яка виникає, коли нема бухла». Кожен шматок металу є «уламком Єдиного», як і ядро Землі, — воно металеве і завдяки йому «ми досі не розлетілися в космосі врізнобіч». Ядро теж непогано було би здати в брухт, але хто ж за нього заплатить… Словом, отака похмура філософія забуху чорнобильських маргіналів. Не дивно, що «Чормет» Маркіяна Камиша є одним із номінантів цьогорічної премії імені Олеся Ульяненка і має багато шансів на перемогу.

З асоціальністю й нонконформізмом у його персонажів усе гаразд (Гриша, приміром, відп**див сталкера, який завдяки цьому поняв, що вдягнувся понтово і не мав світити в селі Народичі дорогим годинником і туристичним навігатором), бачимо тут і специфічний авторський стиль. Візьмімо бодай оригінальне порівняння сцен розпилювання БТРу з ніжним іменем Люся зі сценами заколювання свині («Сьогодні Люся помре. Сьогодні похмура, безвітряна ніч, і загрозливі пломені вогнерізу вже маячать біля горлянки» тощо) чи інші художні знахідки на кшталт «вулиці тут похмурі, як квітневий ранок 45-го в Рейхсканцелярії». Утім, усе було б іще краще, якби в авторському мовленні слово «оре» не вживалося постійно у значенні «кричить», а «точно» — у значенні «наче, ніби».

Читати неодмінно, якщо любите історії про страшне сьогодення; вважаєте, що в хорошій книжці має бути більше трешу; постійно поглядаєте, що б його розпиляти, аби здати на металобрухт…

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:

5 книжок #підфорум: інтернат Жадана, місто Z, пригоди ерцгерцога, драма української жінки та ліфт у паралельну реальність

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна