Лихо з хвої на стиглому тілі: 5 не найгірших поетичних збірок для читання в листопаді

Листопад — чудовий місяць для читання поезії. Особливо якщо не писати про неї цілий рік, а в грудні вже треба буде підбивати підсумки книжкового року та тролити результати різноманітних літературних премій!
Улюблена критикеса Тетяна Трофименко схаменулася — і написала огляд про 5 не найгірших поетичних збірок, які ви ще можете встигнути прочитати в листопаді.

Ігор Астапенко. Лихотомія. — К. : Самміт-Книга, 2016

♦ У передмові до збірки віршів Ігоря Астапенка поет Дмитро Лазуткін пише: «Коли ця книга ще була рукописом — я подумав: хочеться залишити ці листки собі, нікому не віддавати їх. Адже “Лихотомія” — це збірка текстів, котрі прочитуються просто, без примусу і поступово затягують у своє лоно, в глибину цієї нестерпної і болючої легкості».
Як бачимо, вихід друком книжки лауреата поетичного конкурсу «Гранослов» був під загрозою: хтозна, що би сталося, якби Лазуткіна не вдалося витягти з лона поезії та відібрати в нього ці листки! Але все закінчилося добре. Особливо для традиції українського неомодернізму, яку представляє Ігор Астапенко, зручно розташовуючись у її плодово-ягідній чи то садово-парковій ніші поряд із Богданом‑Ігором Антоничем і Мирославом Лаюком.

Кущі, дерева та інші рослини складають чи не основну частину образного набору збірки: «у день збору смородини / сокровенний день збору смородини / у храмах кущів моляться чорні руки», «виноградні грона / що змирилися з долею / бо не спроможні попередити свою стиглість не влізають у руки / але здатні влізти в душу», «пам’ятаєш ми скручували суничні голови / так то були ще квіточки» тощо. Пантеїстичний захват від суцільної персоніфікації природи не притлумлює пильності автора, який прямо застерігає: «а ти не дивися на мене білий наливе / я знаю твої наміри / старий дурнуватий збоченцю».

Іншою невід’ємною складовою текстів «Лихотомії» є християнська образність — від завуальованих очікувань другого пришестя («ми чекаємо на батька / скоро він прийде / у великій шерстяній шапці / що вмістила би всі наші дитячі голови / у довгому пальті / мов проміння небесного відлюдника / ми діти) до спроб афористичного осягнення істини:

бог любить трійцю
то скільки ти кажеш тобі було
коли ти помер
ісусе?

Зрештою, сучасний український поет не може обійтися без соціального контексту. В Астапенка ми знайдемо чимало специфічно «лихотомічних» замальовок з натури: «чоловік без рук / не має чим витерти сльози / тому його сльози щасливіші за інших / їх ніхто не розчавить» чи то «дядько худий як горілка / лупцює дружину / руками що втраплять у пекло / жінка бліда як сивуха / кидає плач через вікна» тощо.

Не дивно, що ліричному героєві в цьому назагал не дуже комфортному світі «страшно думати про земляний насип / що виросте із ями як живіт / вагітної анорексички» і лишається хіба закликати друга: «приходь помирати до мене / смерть телефонувала каже / купила нову білизну / тільки ти ж не напивайся як минулого разу / жінки не люблять нетверезих».

Читати неодмінно, якщо любите український неомодернізм, смородину, виноград, суниці і маєте в листопаді дещо меланхолійний настрій.

Олександр Мимрук. Цукровик. — К. : Смолоскип, 2017

♦ Збірка віршів іще одного лауреата (літературного конкурсу видавництва «Смолоскип») багато в чому нагадує… попередню (утім, поезію «двітисячідесятників» узагалі буває важко розрізнити — настільки подібними є художні прийоми та образи).
«Цукровик» Олександра Мимрука належить до урбаністичної течії української поезії (від авангарду 1920-х через Аттилу Могильного до Олега Коцарева), але рецепт створення його віршів той самий, що й у Астапенка: побільше персоніфікації й верлібру, релігійних образів (поет Вано Крюґер післямову до збірки так і називає грайливо «Євангелієм від Саньки»), соціальних «вбросів» і похмурої міфологічності.

Ліричний герой постає таким собі пророком урбаністичного апокаліпсису, оголошуючи місто живим організмом: «слухайте всі / дивіться всі / у нашому дворі велике свято / два будинки навпроти / білий та червоний / побралися … асфальт застогнав / від написів та привітань / наче живий … насправді тут усе живе / особливо асфальт». Відтак люди є лише пасивними учасниками драми, оскільки поза власним бажанням підключені до системи життєзабезпечення індустріального монстра: «всі хто працювали на цьому заводі / були частиною / його електро-парового механізму / були під’єднані до систем перегону та очищення крові … адже завод це лише серце-мозок / а не суцільне тіло / натомість / місто було цим тілом / його дитячі садки та школи / спальні райони та залізничні шляхи».

Усе перебуває в постійному напруженому очікуванні кінця, але, здається, Армаґеддон від Мимрука (дарую назву для післямови до другого видання) не стає покаранням за гріхи чи наслідком фатального збою програми, навпаки, усе відбувається за законами одвічної логіки: «наш захмарний вахтер / завжди на сторожі / солодкої рутини днів / однією рукою / запалює світло / іншою виганяє з ліжок / і холодних кімнат / на гаряче». Поряд із образом «людського сина», який грається «…гайками / іржавими гвинтами», присутні ремінісценції апокаліптичної «Жінки, одягненої в сонце» — недаремно пік захвату від вмирання припадає завжди на гарячий полудень: «…так хочеться видертися / на найвищий поверх / над димом і дротами / над птахами та ангелами / над богами / і згоріти / поцілувавши сонце».

«Спека в неділю / це час вселенської втоми», час генеральних репетицій кінця світу, коли «міська влада вмикає тривожні сирени і все місто тікає до бомбосховищ». І одного разу все стається насправді: «…течія / забирає найслабших / відносить тіла та машини / стовпи та сміттєві баки / далеко / до самого центру міста / і води / стають червоними / та терпкими / від розтовченого / переспілого / винограду»,

завалюються цехи
завалюються печі
завалюється труба

Читати неодмінно, якщо любите авангард, конструктивізм, футуризм, Апокаліпсис, заводи, фабрики та спальні райони й особливо в листопаді відчуваєте — діло труба…

Павло Коробчук. Хвоя. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017

♦ Якщо Ігоря Астапенка та Олександра Мимрука, побоюючись звинувачень в ейджизмі, усе ж можна назвати молодими поетами, які щойно починають торувати свою стежку на тернистому полі сучукрліту, Павло Коробчук належить до визнаних авторитетів 2000-х. Тому було трохи дивно, коли рекламувати свою цьогорічну збірку «Хвоя» він вирішив за допомогою потужної артилерії — оголеного торсу (див. заглавне фото. – Н)! Щоправда, потім стає зрозуміло — іншого виходу не було…

Якщо вважати (а улюблена критикеса так вважає), що хороша метафора не має залишати питань без відповіді, «Хвою» хочеться читати з червоним олівцем, аби дещо уточнити: «Я просто буду дивитися в очі й милуватися, яка з нас виходить китиця» (певно, з’їли щось не те?), «асфальт ще не клав на стаціонар такого розбомбленого снігопаду» (а як асфальт кладе снігопад?), «тільки три волосинки на подушці, з них можна зварити суп» (?), «від цукрованих конвульсій засинав, як пес пустий» (??), «прикладаю ці вуста до себе, як подорожник до болю. вони вбивають усі мікроби, від яких трохи серце коле» (???) тощо.

Туманні метафори поєднуються зі специфічними римами: «дівчина, яка під шрамами приховала свою красу, яка нарізала свою пам’ять, ніби ковбасу», «за таке життя ми платимо зморшками, та вони з лиця розлітаються мошками», «…адже ніхто не боїться того, що було до народження. Життя нагадує смерть. Воно — як м’ясо, тільки розморожене» тощо. Вірші з «Хвої» добре підійшли би для конкурсу пародій у стилі «страшне перо не в гусака»: «Колись так само і ти свого діда пригадував десь в глибині краєвиду» —  «колись так само і ти свою бабу пригадував десь у тіні баобабу», «колись так само і ти свою тету пригадував десь в глибині кабінету» і так далі.

У цілому зрозуміло, що Коробчук вирішив писати більш загадково й вишукано:

Навіть якщо вона тебе покидає, то хай це буде красиво.
Вийде за двері одразу ж на пляж, на гарячий пісок,
з прочиненим навстіж волоссям, яке знову — не сиве,
у блузці, з-під якої стирчить сосок і ще один сосок

(волосся, я перепрошую, де? і що там має ще стирчати, крім соска?!),

але вийшло щось на зразок сюжету Гєпи і Допи про «скориє помощі» і «міміку твоєго ліца»:

…і сніги, і липні минатимуть, як конвульсії
у невиліковного пацієнта зі стисненим у кулаці
листом, який невідомо як у її вусі
прозвучати зможе, з якою мімікою на лиці?

Думаю, редактор «Видавництва Старого Лева» вчинив би значно гуманніше, зробивши післямову Ростислава Семківа передмовою, аби читач відразу зрозумів, що намагатися продратися крізь усю цю «Хвою» — марно: «Тут одразу варто наголосити неважливість герменевтики; просту відсутність потреби будь-що дешифровувати й пояснювати у цій книзі. …Просто ми цього не бачили й про це не думали. Коробчук бачив і він бачив багато що». Ну хіба так.

Читати неодмінно, якщо любите поезію 2000-ків, незрозумілі вірші, дивні метафори, граматичні рими і маєте в листопаді настрій просто довіряти Коробчуку.

Катерина Бабкіна. Заговорено на любов. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017

♦ На відміну від віршів із «Хвої», поезії Катерини Бабкіної зі збірки «Заговорено на любов» не лишають нам відкритих питань. Тут усе максимально точно, об’ємно й відчутно — ландшафти і втрати, кольори і запахи, кохання й зради, рими і звуки, чиста лірика й завершені баладні сюжети.

Лірична героїня цілком упізнавана: «В неї червона ниточка на зап’ясті, / блиск для губ на смак як сухе вино / і стільки дрібниць в кишенях, і всі на щастя. / Якщо вночі вікно залишити навстіж — вересень прийде і всядеться в це вікно», як і її відчуття: «…але діра всередині кожного з нас / не змінить звичних нам меж, / тому що їй вже нікуди просто більше рости».

Сахаючись від найбільшої ніжності до параноїдального бажання «більше ніколи», вона намагається цілком відгородитися від світу («не буде снігу з дощем і ожеледі, не подорожчає долар, / спека не стане нав’язлива, задушлива, неприємна. / Ні за ким не буде боляче, ні без кого — сумно») і водночас насолоджуватися тим, що цей світ дарує на щодень, бо життя — дуже нетривка штука, особливо зараз, коли війна вже ввійшла до звичного побуту:

Дякуй щодня за те, що міцно тримається твоя стеля
стін чотирьох; що часом отак приймаєш мене ночами,
зрештою, просто за те,
що сьогодні ніхто тебе не застрелив,
доки ти йшла додому з новими сукнями та свіжими овочами —
чи ти все ще думаєш, що із ким завгодно,
лише не з нами?

В інтонаціях Бабкіної складно не вловити легкий присмак Жадана — але це годний, ранній Жадан: «Бог тобі шле смс не тоді, коли дуже просиш, / а коли в нього щось своє невідкладне до тебе. /  В нього, зрозумій, забагато справ. / Зрештою, він останній, хто тобі хоч щось обіцяв».

Ці впливи виявляються й у більш хардових соціальних мотивах:

Це мої кордони і наркота,
це мої наливки і самогон,
це мої сини в теплих животах
достигають в мріях про закордон.
Мої божевільні від дня до дня
восхваляють Господове ім’я.
Це моя країна. І вся хуйня
в цій країні також лише моя…,

але не вони у збірці є головними. Вирізнює й відрізняє поезію Бабкіної виразний жіночий голос, яким «Заговорено на любов», — і ці інтонації важко підробити.

Читати неодмінно, якщо любите хорошу римовану поезію, розмови «по душам» і особливо в листопаді схильні читати красиві вірші про любов, війну і життя.

Євгенія Чуприна. У шубі на стиглому тілі. — К. : Люта справа, 2017

♦ Утім, далеко не всі українські поетки йдуть шляхом творення традиційної, та ще, не дай Боже, «жіночої» лірики. Тільки соціальна сатира, тільки панк-рок — повсякчас підкреслює солістка панк-гурту «Вапно» Євгенія Чуприна, авторка, що лише кілька років тому свідомо почала писати українською, тож іще не надто добре засвоїла її лексичний склад і парадигми відмінювання. Зате обрала безпрограшну стратегію: якщо ти поетка‑панк, можеш писати що і як завгодно. А хто скаже, що це недолуго, — той просто примітивна істота, неготова до відхилень від канону!

У цілому тексти «Шуби» можна поділити на дві основні частини. Перша — притрушені різною кількістю іронії звіряння ліричної героїні у своїх сексуальних успіхах, побоювання з приводу старіння, в’їдливі пасажі на адресу інших жінок та чоловіків та інше.

Програмовим є перший текст збірки, який ставить читача перед фактом:

Помру молодою, проживши 120 років,
…із макабричним захватом спостерігаючи,
як зморщуються і занепадають соковиті юні суки,
котрі якихось двадцять років тому
дивувалися, що у мені знаходять їх хлопчики…

Неофітка в україномовній поезії, Чуприна не уникає впливів Тараса Григоровича й народницької традиції (чи то пак, звісно, свідомо їх наслідує):

Нехай вони хоч зовсім поздихають,
Чоловіки, яким я не даю,
Хіба від того я живцем сконаю,
Чи занехаю вроду тим свою?!

Часом внутрішня драма досягає рівня найкращих фольклорних зразків:

Його я покохала вже давно,
Однаково мені, яке воно,
Чи має дві, чи, може, три ноги.
І чи кладуть його у пироги.

Хоч є тут і переспіви Пушкіна («Зимовий ранок»: «Яскраве сонце, люта стужа. А ти дрімаєш, любий друже»), і культивування класичних форм світової поезії («Сумний тріолет»: «Вам не судилося кохатися сьогодні. І в чому тут мораль? Хоча усі на вигляд були згодні, Вам не судилося кохатися сьогодні, на превеликий жаль»), але, поза сумнівом, найвищого злету свого поетичного таланту Євгенія Чуприна досягає в тій частині збірки, де виходить на соціально-політичні й філософські узагальнення.

Її оптика нещадна щодо оцінок сучасної геополітики — і тут слід віддати належне авторці, яка послідовно і з шевченківською ж безкомпромісністю тролить уявного москаля («і лізе він,  / немов дебільний брат, / до спальні нашої, / а то і до вбиральні, / і як його відправити назад, / у зад не допускаючи буквально?») та несвідомих землячків, протиставляючи їм, наприклад, трагічний, але звитяжний образ тварини-героя балади «Про те, як двоє москалів зґвалтували дикобраза у штаті Флорида»:

Кохайтеся, дикобрази,
Та не з москалями,
Бо у них примхливі прутні,
А самі ще й п’яні.

Потужним закликом до боротьби лунають фінальні рядки цього вірша: «Дикобраз же тим чужинцям підкинув заразу. З чим вітають українці брата-дикобраза».

Не меншу огиду в поетки викликає патріархальність і закостенілість культурного життя в Україні:

Все впало в традиційну безумовність.
Смерть банківська дається навзнаки —
У душах квітне праведна духовність,
Нога бадьоро топче кізяки.

Звісно, реакцією на такий стан речей знову ж таки може бути тільки боротьба, яку авторка «У шубі на стиглому тілі» ототожнює з екзорцизмом:

…Рогаті моралісти, із хвостом,
Із білими зубами й серцем чорним.
І матюком їх, начебто хрестом,
Ти міцно осіняєш животворним.

Такому савонаролівському запалу можна позаздрити — певно, після віршів Євгенії Чуприни навряд чи хтось зможе стверджувати, буцім «давно вже померли всі справжні поети — комуняки їх вбили ще в тому сторіччі».

Читати неодмінно, якщо любите панк-культуру, соціальну сатиру, політичний гумор, некоректні жарти і зазвичай у листопаді вам заходить іронія Євгенії Чуприни.

Читайте також:

Книжковий огляд жовтня. Історії “давні й сьогочасні”: УПА, Розстріляне відродження, Харків 80-х, факультет і зона