Подейкують, ніби в сучукрліті жінок-письменниць більше, ніж чоловіків. Обдарована критикеса Тетяна Трофименко не надто знається на арифметиці, але чомусь щомісяця для огляду на улюбленій «Новинарні» їй доводиться спеціально шукати книжку, написану жінкою, — для гендерного балансу з авторами-чоловіками. Здається, чутки про жіночу експансію в літературу — застаріла новина…
Утім, новорічні дива тривають: саме для першого огляду-2019 знайшлося цілих 5 книжок від сучасних українських письменниць! І це той випадок, коли кількість не шкодить якості. Що ж, будемо сподіватися, що як зустріли, так і проведемо.
♦ Автобіографічна книжка Ірини Агапєєвої — із короткого списку цьогорічної Книги року ВВС. Вдалий вибір, якщо пригадати, що в довгому списку з написаних жінками були недодедетектив Лесі Демської «Літо психіатра» та істЕрична мелодрама Дарини Гнатко «Мазуревичі». Однак чи можна назвати «Троянди за колючкою» художньою прозою?..
Оскільки авторка в інтерв’ю неодноразово розповідала, який епізод її життя покладено в основу книжки, не заспойлимо, коли повторимо. 1999 року на тролейбусній зупинці в Сімферополі троє чоловіків напали на брата Ірини. Дівчина, на той час студентка філології, намагалася вступитися за брата і ввіткнула шило-мундштук в одного з нападників, який виявився… співробітником міліції.
Далі: слідчий ізолятор, звинувачення в завданні тяжких тілесних ушкоджень співробітнику правоохоронних органів і хуліганстві, негідник-адвокат, суд, термін 5 років і один місяць (щоб не потрапила під амністію), колонія, перегляд справи, хепі-енд…
До того, щоб опублікувати розповідь про події часів своєї юності, Ірина Агапєєва йшла понад 10 років. За цей час вона стала, як можна судити з відгуків в інтернеті, доволі популярною авторкою любовних і пригодницьких романів — приміром, «о приключениях Фэй, которая покорила сердца двух лучших друзей — изобретателя Питера Селби и путешественника Сета Моргана». Сучукрліту ж дісталися перекладені українською мемуари: навіть не знаю, добре це чи погано для сучукрліту…
Поза сумнівом, читаючи «Троянди за колючкою», ми співчуваємо авторці, яка незаслужено опиняється за ґратами і не знає, наскільки «випаде» з нормального життя; жахаємося від описів в’язничого побуту (утім, тут немає нічого, що не можна було би показувати дітям, — Агапєєва пише цнотливо і фільтрує надмірний натуралізм); зі стриманим інтересом дізнаємося про долі товаришок Ірини по камері; але доволі швидко одноманітність викладу починає набридати, а заздалегідь відомий фінал не стимулює інтересу.
Головний меседж цілком зрозумілий: каральна система несправедлива, а жінка в ній — особливо безправна й упосліджена. Зберегти гідність і людські почуття тут — диво, і для Ірини Агапєєвої воно стається. А проте трохи художності цій історії би не завадило.
Читати неодмінно: якщо любите мемуари, життєву правду, нонфікшн і сповіді; хочете дізнатися, як листуються в’язні і хто такий «коногон»; як завоювати довіру камери і «смотрящої» та переселитися на нижні нари; чому потрапив до в’язниці Ліліан, який був насправді старою циганкою Лілею; чим у СІЗО доводилося вискубувати брови та яка українська трудова колонія нагадала авторці санаторій.
♦ Журналістика й політика — не світ тюрми, але теж не найкомфортніші сфери життя. І жінці в них так само складно, часом смертельно небезпечно. Про це — роман генеральної продюсерки телеканалу ZIK, екс‑головредки журналу «Публичные люди», сценаристки й телеведучої Наташі Влащенко. Її героїня Мар’яна Морозова — журналістка, яка систематично лізе не туди, куди просять, а часом — куди зовсім не просять. І хепі-енду, схоже, не буде, бо це — правдива історія. Хоч, як наполягає авторка, вона є суто художньою вигадкою: «…Не шукайте тут реальних прототипів — їх немає, лише знайомі лекала».
Утім, я ж знаю, що ви все одно не втримаєтеся й почнете вгадувати, щойно дізнаєтеся, що світ роману Наташі Влащенко — це світ політикуму, телебачення, бізнесу та селебриті, а в головної героїні — роман із депутатом Верховної Ради Ігорем Мариненком. І знаєте, він полетить із нею в Австрію напередодні важливого голосування, бо «Під небом Аустерліца» — це тільки політичний детектив, а й мелодрама! Нормальна сучасна мелодрама, написана нормальною сучасною мовою, із легко відчитуваним літературним контекстом уже від назви: психологічна ситуація головних персонажів достоту така, як у князя Болконського з «Війни і миру», коли він не в найкращому стані переоцінює свої світоглядні орієнтири під тим-таки небом…
Вам не сподобається ця книжка, якщо ви не вважаєте, що війна, яка зараз триває в Україні, — це насамперед бізнес-конфлікт олігархічних кланів; не любите історій про попелюшок із Конотопа, котрі стають популярними журналістками; не вірите, буцім народні депутати здатні закохуватися.
Більшість подій ми бачимо крізь оптику персонажів — і це не надто толерантна оптика, хоч би йшлося про офіціантів («…до столика підстрибує якесь підорченя в рожевій сорочці та ідіотському фартушку»), хоч би про саму героїню — в очах її обранця («Господи, звідки в громадянки із Сумської області ці вилиці, ці очі?!»). А проте це один із небагатьох текстів про сучасне життя, написаний чесно й без пафосу; і про жінку, яка обирає стати «машиною генерації проблем», хоча могла би «просто кохати».
Читати неодмінно, якщо любите розгадувати персонажів і вам уже нестерпно кортить поділитися, хто цей «мордатий лідер молодіжної організації “Пора” Маськін», або народний депутат Тихон Металургов, який уже третє скликання поспіль переховується від податкової та прокуратури на Грушевського, або олігарх Михайло Дольський, який нещодавно повернувся в Україну й уже встиг зібрати «солідну колекцію нафтогазових і вугільних ліцензій»; хочете дізнатися, у що ж устряла Мар’яна Морозова; чим завершилася поїздка в Австрію; у яких справах був замішаний Ігор Мариненко й у якому светрі на голе тіло він найбільш сексі сприймається на екрані.
♦ Була в нас минулого року ще одна книжка, в якій жінка принципово відмовлялася виконувати роль слухняної і покірної, люблячої й розуміючої… Причому в ситуації, яка теж до цього мало схиляла. Героїня роману Марини Гримич — ажнабія, тобто іноземка, слов’янська дружина в арабській країні. Для тих, хто звик до драматичних історій про поневіряння українок в ісламському світі, поява на цьому обрії класичної стерви може стати несподіванкою.
Павлина Попович, або Бауліна Бубуфиш, як її звуть з огляду на проблеми з вимовою нові співвітчизники й коханий Ахмад («надійний чоловік з міцними волохатими руками», який буквально заглядає в рот своїй ажнабії), — справжній чиряк на дупі: хамить свекрусі й братовій, влаштовує сцени, не переймається домашнім затишком, палить електронну сигарету, а з хатніми робітницями та кур’єрами поводиться, як розбалувана бариня, котрій ніяк не вгодиш.
Марина Гримич вводить на сторінки роману скріни фіктивної facebook-сторінки ажнабії_на_червоній_машині, де фіктивні ж коментаторки (такі самі слов’янські жони в Лівані) копилять губи на служниць, кожна з яких «то ледача, то язиката, то неохайна, то тупа»:
Lena Asis
У меня раз кенийка инсценировала попытку самоубийства, я так испугалась! Одна с маленьким ребенком, не знаю что делать, звоню мужу, он далеко от дома был, сразу выехал, по пути по телефону всех поднял, приезжают, а эта с@ка сидит — чай пьёт! Ну, он ее сразу в агентство отвез.
Малопривабливий образ, але, боюся, реалістичний. Чи не боюся: друга в цій книжці ажнабія на ім’я Вірунчик не могла похвалитись настільки енергійним характером, тож упала в депресію. Вона не почувалася реалізованою в чужій країні, попри те, що чоловік Джавввад так само пилинки з неї здував і навіть був готовий знову поїхати на батьківщину дружини (але ні: «…не може ж вона — перша студентка Вінницького педагогічного університету із зовнішністю Мерилін Монро — повернутися додому розповнілою тьоткою в хіджабі з чотирма дітьми і з чоловіком без копійки в кишені»!). З відчаю Джаввад їде просити допомоги в ажнабії на червоній машині — на цьому зав’язана вся інтрига цієї нехитрої повістини, яка була б набагато сильнішою, якби не фірмовий іронічний пафос Марини Гримич, що переводить усе в не дуже серйозну площину.
Комедія ситуацій із цуциком чи розбитою свекрушиною вазою, привид у машині, ніби списана з путівника подорож Ліваном, історії «Тисячі й однієї ночі», тролінг патріархальних традицій з обох боків — за цим усім можна розшифрувати спробу осмислити ситуацію сучасної української жінки в інокультурному й інорелігійному середовищі. Але доведеться докласти зусиль.
Читати неодмінно, якщо любите іронію й бугага; хочете переконатися, що не всі українки тікають з ісламських країн, залишаючи там дітей і рештки гідності; у принципі симпатизуєте стервам; цікавитесь, яку з традиційних страв пострадянського святкового столу любить ліванський кіт; чому українкам нудно із «західними» правильними чоловіками і яке це щастя — бути «дружиною чоловіка, який, немов той Алладін з “Тисячі й однієї ночі”, виконує всі примхи і бажання, ніколи не пред’являючи квитанцій, інструкцій і чеків».
♦ Ви вже, напевно, здивовані й хочете запитати, куди ж подівся з сучукрліту улюблений нашими письменницями образ жінки, зацикленої на тому самому єдиному коханому (з усіма супровідними спецефектами)?! Не турбуйтеся, все на місці, хоча об’єктом великої пристрасті нині може виступати зовсім не той самий єдиний він, а цілком собі вона!
Торік ми вже мали книжку про роботу українки на міжнародному круїзному лайнері — «Ship Life. Сім місяців добровільного рабства» Ольги Мельник. Уже з підзаголовку було зрозуміло, що авторці (вона ж оповідачка, вона ж головна героїня) цей досвід не зайшов, та й у читача склалося враження, що всі ці ваші круїзи добрі тільки для багатих, а для обслуги — робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають… І головне — ніякого сексу!
Письменниця Кіра Малко дивиться на справу нижче ширше і принаймні доводить, що секс на круїзних лайнерах є навіть у каютах офіціантів. Крім того, у центрі уваги авторки опиняються не так побут і тяжка праця на жадібних мажорів, як справжній тобі гомо‑натуральний трикутник! Чи чотирикутник, як виявляється у фіналі.
Утім, скільки б не було граней у цієї фігури, ясно одне: якщо вже наша жінка закохалася, то це на повну! Об’єктом кохання героїні Кіри Малко стає співробітниця по київському офісу, полька на ім’я А.: буквально збита з ніг силою почуттів Поліна «усвідомлювала, що хоче стати пилом на моніторі в тієї нової дівчинки, щоб постійно перебувати під її поглядом — вісім годин на день, п’ять днів на тиждень. Вона хотіла стати настирливою мухою, яка літатиме перед її обличчям, розглядаючи її риси зблизька, доки та не розмаже її, муху, по склі. …Поліна хотіла стати жуйкою, що прилипла до її черевика, — щоб ходити скрізь із нею. Вона хотіла стати дощем, що застане її зненацька дорогою додому, пройняти її до нитки, всмоктатися в її шкіру, в кожну клітину її тіла» тощо.
Утім, оскільки лесбійські стосунки на пострадянському просторі досі лишаються проблемними, персонажки так і не порозумілись: Поліна подала документи на роботу на лайнері, А. лишилася на суші. Психологічна мотивація не дуже задовольняє, адже все начебто складалося непогано, хоча потім ні з того ні з сього пішло не так… Але думаю, за введення в дискурс гомосексуальної тематики Кірі Малко це подарується.
Опис життя на лайнері сам по собі може зацікавити хіба тих, кого загалом цікавить життя на лайнері, але, поза сумнівом, обов’язки, розпорядок дня і зупинки в портах змальовані дуже старанно. Трапляються й справді драматичні моменти: скажімо, один із працівників ресторану кидається в океан, не здолавши пережити смерть дружини, на лікування якої заробляв гроші…
Щоправда, ці речі для оповідачки є другорядними: чотирикутник і переживання Поліни цікавлять її значно більше. Протягом розвитку дії маскулінний учасник геометричної фігури — Кайо з Перу — докладає всіх зусиль, щоб перелаштувати Поліну на гетеросексуальний лад, але з’являється пасажирка Емма… У підсумку маємо сучасний варіант виробничої мелодрами, де жінка зрештою робить вибір на користь реальних стосунків, а не надуманих страждань. Хай там як, а для сучукрліту це перемога!
Читати неодмінно, якщо любите історії про кохання, щоб аж шкварчало; завжди хотіли дізнатися, що там у гавайських круїзах і на Алясці; чим робота в обслуговуванні номерів краща за роботу в барі; де Емма сховала свого листа-підказку для Поліни, щоб та змогла нарешті їй написати.
♦ Зрештою, остання книжка нашого огляду нібито нічого не каже про світовідчуття сучасної жінки, бо змальовує фентезійний світ уявного Києва початку ХХ століття, де мешкають не тільки люди, а усілякі людиноподібні — водяники, перелесники, упирі, мавки, відьми… Словом, «інші».
Разом із тим «Лазарус» Світлани Тараторіної абсолютно точно говорить щось про сучасну українську письменницю, дебютний роман котрої враз стає популярним — принаймні здобуває високі оцінки всіх провідних критиків сучукрліту (щодо накладу хіба запитаємо в видавців). Виявляється, можна написати хорошу книжку — і її надрукують (авторка перемагала в конкурсі фантастики «Зоряна фортеця», а з «Лазарусом» здобула першу премію літературного конкурсу Видавничої групи «КМ-Букс»). Думаю, у терміносистемі сучукрліту це може бути названо «казусом Тараторіної».
Поза тим, ми можемо почитати. Навіть якщо ви не є шанувальником жанру, «Лазарус» вас не напружить, але з великою вірогідністю зацікавить. Події тут розвиваються дуже гармонійно: ось слідчий зі столиці імперії Олександр Тюрин цілком випадково опиняється в Києві, що є столицею «межі» — сюди витисли всю нечисть, котра почувається як удома. Уже з перших сторінок здається, ніби немає нічого природнішого за картини вечірніх гулянь на Дніпрі рум’яних відьом-перекупок, посиденьок у борделі мадам Гінди на Трухановому острові чи спіритичних сеансів у мадам Солохи, людожаби. Поза тим, скоюються злочини, і ось уже сищик під час розслідування потрапляє в заваруху, після якої його доводиться «відживлювати» — це один із перших подібних досвідів доктора-змієголовця Гальванеску, тож Тюрин лишається злегка синюватим і з відчутним амбре.
Але й це дрібниці! Найголовніша таємниця пов’язана з трагічною загибеллю батька слідчого, який знав історію народження покровителя краю Змія-Обадії від… візантійського імператора й жінки‑змії Апі (не наша сучасниця, але симптоматично!). Змій сто проц мусить знову з’явитися саме тут — у городі Києвому, лігвищі змієвому (це не я актуалізую Ахматову, а Володимир Арєнєв у передмові), і ми зможемо це побачити!
До речі, буде й жінка, яка нерівно дихає до ароматизованого Тюріна та готова йому допомогти. Лікарка, на хвилинку, докторка медицини з душевних хвороб людиноподібних, Василина Айвс. Не наша сучасниця, але теж симптоматично!
Читати неодмінно, якщо любите фентезі, детектив і альтернативну історію, де фігурують вигадані персонажі, хоча деякі з них мають дуже відомі імена; вас зовсім не здивує, що Дмитро Донцов тут є революціонером-котолупом, Іван Франко – людиноподібним, а син професора Голубєва Вальдемар очолює нечистенависницьку організацію «Двоголовий орел»; ви хочете дізнатися, чи складеться у Тюріна з Василиною і як відбудеться прихід Змія на ввірену йому територію.
автор: Тетяна Трофименко
Читайте також:
5 книжок про різдвяні дива: для дітей і не тільки,
з хюґе і без хюґе, з пампухами й горілкою, з ангеликами і без
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
