5 книжок про різдвяні дива: для дітей і не тільки, з хюґе і без хюґе, з пампухами й горілкою, з ангеликами і без

Наближаються новорічні й різдвяні дні, а з ними — суцільне хюґе*: ялинки, гірлянди, мандаринки, глінтвейни, теплі пледи, каміни, ангелики й жовто-коричнева земляна свиня…

Для святкового настрою видавництва поспішають видати спеціальні збірочки «різдвяних історій» — гарно ілюстрованих, подарункових, словом, теж на перший погляд дуже «хюжних».

Багато кого вони дратують саме прив’язкою до християнського дискурсу: мовляв, що за релігійна пропаганда у світській державі? А якщо вже релігійна, то де книжки про мусульманські чи юдейські свята?!
Ще когось дратує власне «хюжність»: у країні війна, а в них мандаринки з ангеликами!

Утім, не варто забувати, що класичне різдвяне оповідання розповідає не стільки про раптове диво, скільки про тяжке життя (згадаймо «соціальну проповідь» засновника жанру Чарльза Діккенса), і не завжди закінчується хепі-ендом («Дівчинка з сірниками» Андерсена). Тож чи так усе мімімішно в сучасних українських різдвяних історіях, спробувала з’ясувати прискіплива критикеса Тетяна Трофименко.

*хюґе (від данського «добробут») — скандинавський термін, що означає настрій затишку й задоволення; особлива життєва філософія, яка допомагає створити атмосферу спокою, тепла й гармонії і радіти життю, навіть коли за вікном жахлива погода, день короткий, а на роботі нескінченний потік завдань.

Диво на Різдво. Укладання Дари Корній. – Харків : Vivat, 2019

♦ Прийнято вважати, що різдвяні оповідання адресовані насамперед дітям і покликані навчити їх добру та милосердю під соусом із релігійної пропаганди. Насправді все не так страшно: принаймні, у збірочці «Диво на Різдво» харківського видавництва Vivat маємо цілком позаконфесійні історії від українських авторок, де Різдво є лише симпатичною декорацією для розгортання сюжету.

Приміром, у новелі Анастасії Нікуліної «Найбільша снігова пригода» дівчинка-сніговійка цікавиться у хлопчика Марка зі Львова: «Ти знаєш, що таке Різдво? — Ну… Кутя, пампухи, вареники, усі колядують і кажуть: “Христос народився!”» — чесно відповідає той, не вражаючи нас глибиною релігійних уявлень.
Казкова істота знає про це набагато більше: «Не тільки. …Ти знаєш, що всі люди народжуються без краплинки зла? Вони чисті й білі, наче сніг. Але світ створений так, що важко втриматися від чогось недоброго. Це може бути погана думка, заздрість, брехня, нещирість — будь-що. Кожен поганий вчинок залишає темний слід на душі. Це наче вимаститися в болоті. І що чорніша душа, то їй важче. Різдво — це свято очищення душі. Перед ним усі люди просять пробачення за свої вчинки — умисні та неумисні. … Тільки чисті душі можуть по-справжньому відчути Різдво. — Нічого собі! Я й не думав, що все так закручено!»

Крім сніговійки, у текстах цієї збірки діють янголи (старанна Янгелюся допомагає хлопчику, який почав затинатися після аварії); гном Бодя, якому ледве вдається приспати ведмежа; врятований Михасем із ополонки чоловік, що виявляється чаклуном; і навіть ціла князівська родина зі Львова!

Як і годиться в різдвяних оповіданнях, герої проходять певне випробування (дівчинка Оксанка проганяє совковою лопатою хлопчаків, які б’ють собаку, та приймає на вечерю бездомну жінку), стають трішечки кращими (Ярко, якому не хотілося вчити англійські дієслова, переглянув свої погляди, потрапивши на галявину невиконаних обіцянок) і отримують надію на щасливе життя (Марат, якого дражнили за великі вуха й потворну губу, чекає на результат пластичної операції).

Певні сумніви викликає хіба стиль окремих авторок (невже сучасним дітям подобається воркування на кшталт «опівночі малесенькі білі згорточки летіли на землю. Вони були схожі на білих голубочків із тріпотливими крильцями»?) та ілюстрації (родина львівського князя більше схожа на сім’ю царя-страстотєрпца), що, утім, не псує загального хюжного враження.

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, чому сумувала львівська князівна і на кого перетворилася; чим займаються чорні птахи-марнодушники; ким насправді були побитий пес і стара бомжиха; які надзвичайні здібності подарував хлопчикові врятований із ополонки чаклун.

Ярослава Терлецька, Галина Петросаняк. Різдвяний янгол. Зимові оповідки з Карпат. – Брустури : Дискурсус, 2018

♦ Наступна книжка, якщо вірити анотації, «зігріє душу і дітей, і дорослих», адже в ній письменниці Ярослава Терлецька й Галина Петросаняк розповідають про своє карпатське дитинство, коли «щастя було найоднозначнішим». Утім, анотація не зовсім точна: уже в першій новелі згадка про батька, який «мерзне в наметах десь далеко від хати, там, де стріляють, і ти не знаєш, чи він повернеться» натякає, що події відбуваються в наш час.

Утім, для бідних людей час завжди однаковий («В кінці місяця сиру не було ніколи. Тепер у нас був вибір між сливовим, позичковим та малиновим варенням»), хоча деякі реалії з нашого життя вже зникли: «Одного дня до хати зайшов дідусь і сказав, що цієї ночі в селі були вовки. А ще, що наша вчителька кудись пропала. Вона мусила ходити від хати до хати і пильнувати, щоб діти не колядували, бо Різдво для неї то ніяке не свято, а “дурна вигадка для слабих на голову”».
Учительку, щоправда, не з’їли вовки, що було би більш ефектно для різдвяної історії: «вона втекла зі своїм любаском до великого міста. Це було святом великого воскресіння! Слава Тобі, Боже!» (тут, здається, авторка плутає свята, але згадка про коханця доводить, що книжка таки розрахована на змішану аудиторію).

Надмірними теологічними розважаннями ця книжка нас теж не втомить. Знайдемо тут хіба міркування бабусі про сенс Різдва: «У цей час небо нахиляється так близько до землі, що руками можна зір сягнути. Тому і чути чарівні співи ангельські, а ми й своєї підспівуємо, аби чули нас і знали, куди летіти». А поза тим маємо й сумніви однієї з героїнь щодо того, чи варто «ще раз звернутися по допомогу до Всевишнього, чи, може, краще до Оха?», або історії про «помічника» Антипка — щезника, якого діти нагодували соленою кулешею (солі ці «дрібні бісівські лузери» не люблять!).

Утім, авторки не зловживають гуцульською демонологією й карпатським колоритом. Більшість новел «Різдвяного янгола» є зразками хорошої психологічної прози, яка справляє потрібний ефект: хоч то історія про дітей, які кидають у річку Брустурку тяжко зароблені матерями долари («Як тільки банкноти торкалися води, вони одразу перетворювалися на блакитних блискучих риб і пливли в далечінь, до моря, до Італії, до Матері Марії і до її Сина, доброго рибалки»); чи про малих колядників, які рятують старого (і страшного!) Міхаля, який уже мусив замерзнути за пляшкою у порожній хаті; чи про дівчинку Настуню, яку крила рятують від безрадісної дійсності й кпинів школярів…

Читати неодмінно, якщо любите тексти з відчутнішим соціальним складником; хочете дізнатися, що писали діти на банкнотах, кидаючи їх у річку; хто став різдвяним янголом для старого Міхаля; яку квітку називають Христовою трояндою та який гріх скоїла одна з героїнь збірки, аби не ходити до дитячого садка.

19 різдвяних історій. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2018

♦ Ну а наступна книжка точно б сподобалася старенькому Діккенсу, та й Андерсен би схвалив. Автори збірки «19 різдвяних історій» не занурять вас у надмірне хюґе, навпаки, можете заздалегідь замовити сеанс у психоаналітика, бо ж головна тема цих новел «не для дітей» — тяжке життя як воно є.

Чи не найоптимістичнішу історію про банальне новорічне чудо написала Мар’яна Савка: там одна дівчина поїхала за місто і зустріла своє кохання з ікрою й шампанським у нічній електричці!
Решті аж так не пощастило. Наприклад, у новелі Каті Бабкіної «Рубін» Вовка розпоров собі горло сам, а мужику з «Різдвяного ретро» Богдана Жолдака допомогли це зробити; персонажам історії Галини Вдовиченко довелося приспати хворого кота; героїня Сергія Осоки збожеволіла, очікуючи на прихід коханого-мертвяка, а в подружньої пари з оповідання Ілларіона Павлюка народилася сліпа і глуха донечка. Колізія хворої дитини (щоправда, з хепі-ендом) є також у Катерини Міхаліциної, а спроби персонажів порозумітися з батьком, який давно здимів із родини, бачимо у новелах Мирослава Лаюка та Володимира Бєглова. Відчутно, що автори не домовлялися між собою, тож мотиви й ситуації повторюються, а дехто явно віддав для збірки просто «що було».

Над книжкою, скажемо красиво, витає дух галицького Різдва, яке автори описують по‑різному. Скажімо, Любомир Серняк ділиться цілком реалістичними спогадами «про це величне свято», пов’язане переважно з великою кількістю «пампухів по хаті, з пампухів на столі, пампухів у куфайках п’яних сусідів, пампухів у руках колядників і колядниць, пампухів всюди, де тільки можна собі уявити пампух і де уявляти його точно не слід».
Головною рисою підготовки до свята є те, що «сваряться всі». Іноді ставлення до Різдва міняється, і тоді персонаж Маркіяна Прохаська з віком доходить висновку, що традиції — не головне для розуміння сенсу події, а «голубці, і сирники, і пляцки» — це лише нашарування понад двох тисяч років. Іноді ж люди просто радіють: наприклад, банячать із випадковими зустрічними, співаючи десятки разів «Нову радість», як у «Різдвяній пригоді» Богдана Волошина.

Причину профанації свята Богдана Матіяш бачить у комерціалізації Різдва, перетворенні його на ярмарок, де «товчуться різдвяні олені» та «вештаються» Діди Морози. Утім, здається, якраз «давні народні традиції» шкодять справі набагато більше, ніж світські «хюжні» свіжопридбані…

Читати неодмінно, якщо не боїтеся історій про сувору реальність; хочете дізнатися, що сталося з відважним чортом Адиком, особистим охоронцем святого Конона Ісаврійського; чого досягла на Різдво Франческа, повелителька траєкторій; чому в Ханни з оповідання Надійки Гербіш Різдво настало в жовтні та хто навчив дуже далеку від християнських традицій Лесю з новели Христі Венгринюк співати Sing Hallelujah to the Lord.

Новогодние истории. Любовь приходит к тем, кто верит в чудеса. — Х. : КСД, 2018

♦ У порівнянні з проектом Старого Лева збірка, видана харківським Клубом сімейного дозвілля, на марнотності життя не застановляється. Найбільша концентрація жахів припадає на перше оповідання — зіркової «золотої письменниці» Сімони Вілар, яка, очевидно, у силу зірковості прив’язкою свого тексту до Різдва не стурбувалась і пристроїла до збірки недофантастичну історію про домовичка, який жив в епоху Київської Русі і мріяв стати людиною. Весь цей церковнослов’янський горор про господарів, що систематично сходили зі світу («Повесила как-то веревку с петлей на балке-матице, влезла в нее и повисла, суча ногами. Долго так провисела — день, второй, третий. Когда Домовенку скучно сделалось, он стал подпрыгивать, дотягивался до ее босых ступней, раскачивал. Хоть какое-то развлечение») суттєво псує настрій на початку, але далі все вирівнюється.

Релігійні сенси авторками теж не озвучуються, хоча новорічне диво цікавить їх найбільше. Оповідання Наталі Костіної розповідає про те, як напередодні Нового року вдалося помиритися подружжю, що мало не розлучилось; Світлани Талан — про Костіка, який хотів зробити сюрприз коханій дівчині, тому поводився так, що вона подумала, ніби він їй зраджує; Тані Вінк — про давніх коханців, які зустрічаються знову; Марини Раєвської — про Марину, яка загубила телефон у супермаркеті, а Марат його їй повернув, і ще вони покохали одне одного; а повість Галини Матвєєвої — про здійснення мрії…

Нехай вас не вводить в оману казковість цих сюжетів: персонажі «Новогодних историй» зовсім не такі хюжні, яки ви могли подумати! У них може навіть не бути ікри, шампанського й електрички, як у «Різдвяних історіях» від ВСЛ, а лише горілка, пиріжки й заглухла в снігу автівка, але все одно вони стануть щасливими: «Когда он обнимал ее, Веронике казалось, что она просто тает. А потом в ее крови начинался пожар, и она забывала все на свете. Был только он, ее Алекс, его губы, руки, все его крепкое тело. И его любовь, которая окутывала ее, как плащом. Она спохватилась, когда поняла, что беременна» тощо.

Навіть коли персонаж належить до багатих і авторитетних, він усе одно прагне простого людського щастя: «К таким властелинам этого мира принадлежал Михаил. Единственный сын очень влиятельных родителей, президент торговой сети, владелец особняка, десятка крутых автомобилей, имевший бригаду друзей и стайку роскошных любовниц. Он контролировал, казалось бы, целый мир, но был бессилен перед обычной тоской» — і саме під Новий рік із ним стається диво, що робить чоловіка щасливим!

Милі й добрі (домовичка не рахуємо) оповідання «Новогодних историй» переконливо доводять, що Україні дійсно немає сенсу ввозити з Росії книжкову продукцію — наші авторки прекрасно справляються самі…

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, чи вдалося домовичку перетворитися на людину; який сюрприз готував Костік; хто розвіяв тугу Міхаїла; у якому з харківських кафе зустрілися давні коханці; і чи зрадів Алекс вагітності Вероніки.

Галина Матвєєва. Майже. Переклад з російської — Марко Терен. — Харків : Видавництво «Точка», 2018

♦ Здається, у наших оглядах іще такого не бувало, щоб текст із однієї збірки одразу розглядався і вже як самостійний твір. Тож нічим іншим, крім різдвяного чуда, я цей випадок не можу пояснити! Сталося таке диво з повістю Галини Матвєєвої «Почти» зі збірки «Новогодние истории», що вийшла друком у перекладі українською як роман «Майже».

На окремий розгляд цей текст заслуговує хоча б тому, що його авторка є випускницею харківського Курсу письменницької майстерності від Центру літературної освіти. А ваша улюблена критикеса все ніяк не дочекається, коли з подібних курсів у сучукрліт косяком підуть таланти…
Цікаво також, чому авторка вирішила відразу перекласти роман і які письменницькі дивіденди це їй принесе в майбутньому. Ну а головне, «Майже» — це хороша сюжетно завершена різдвяна історія, варта того, аби прочитати її окремо, а не у складі колективної антології.

Суть історії гранично проста: головна героїня Ніка складає перелік справ, які слід зробити до кінця року — отака в неї божевільна мрія, втілення якої ототожнюється з отримання справжньої свободи. У переліку  цілих 18 пунктів, і кожен із них стане розділом роману й відправною точкою для мікросюжетів, адже невідомо, куди можуть завести героїню такі невинні плани, як «пофарбувати волосся» чи «купити мандаринів»…

Галина Матвєєва пише про нашу сучасницю, жінку, не наділену надзвичайними талантами (вона не зробила «зіркової» кар’єри й займається тим, що розповсюджує косметику), із проблемами в родині (не так часто в текстах сучукрліту прочитаєш про перебіг невиліковної хвороби та ту відповідальність, яку вона покладає на близьке оточення — а мати Ніки хворіє на Альцгеймера) й особистому житті (без мелодраматичної лінії не обійдеться!).

З усього того Ніка щасливо вирулює (кажу «щасливо», хоча зазвичай я обстоюю більш феміністичні варіанти фіналів у прозі про жінок). І тут немає ніякого дива чи чарівного втручання, зате однозначно є хюґе, хай і в мінімалістичному варіанті. Здається, це закономірний наслідок того, що ти є просто хорошою людиною й готова приймати труднощі та не опускати рук (не знаю, чи не криється тут релігійна пропаганда?..)

Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, чим усе закінчилося; любите легку психологічну прозу з дрібкою іронії; міські історії; харківські історії; вірите в доленосні знайомства у Центрі зайнятості, можливість порозуміння між людьми і важливість передноворічних списків необхідних до здійснення справ.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 книжок про війну: історії ветеранів, нотатник мобілізованого, будні піхоти,
позивний “Бандерас”, дикуни проти укрів