У ці листопадові дні ми згадуємо Революцію гідності — подію, яка сколихнула українське суспільство, суттєво трансформувала самосвідомість громадян і потягла за собою низку політичних змін, що незворотно вплинули наше життя.
Анексія Криму та війна на Донбасі сприймаються в одному смисловому полі з Майданом, і саме так ці події здебільшого представлені в сучасній літературі.
Щоправда, великого епосу доки що немає. Кажуть, буцім художнє опрацювання цієї теми почнеться пізніше, після подолання емоційної травми, коли можна буде спокійно осмислити ці болючі нині процеси. Видається, що вже видані друком книжки про АТО справді ставлять собі за мету насамперед зафіксувати те, що відбувається, усі подробиці й щоденні враження, аби згодом на цьому матеріалі можна було створювати художні тексти.
Утім, дехто з авторів намагається робити це вже зараз. Наскільки це вдається, міркує улюблена критикеса Тетяна Трофименко.
♦ У цьому виданні під однією обкладинкою об’єднано тексти 22 авторів. Усі вони були на фронті, повернулися до мирного життя й узяли участь у соціальному проекті “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”, де спілкувалися з відомими українськими письменниками, журналістами та блогерами, намагаючись передати свій досвід у формі короткої прози.
У цих нарисах переважно змальовуються реальні події: ми дізнаємося, наскільки по-різному автори потрапляють в АТО, як їм удається адаптуватися, про критичні моменти служби і щоденний побут фронтовиків. У біографічній інформації, що супроводжує кожен текст, крім позивного, указано також справжнє ім’я, освіта, рід занять — і це часом вражає не менше, ніж власне твори. Скажімо, коли читаєш про Ігоря Михайлишина (Піаніста), який 2017 року став студентом Київського інституту музики імені Глієра, а перед тим після Іловайського котла провів 120 днів у полоні.
Рівень емоційної напруги та художньої вправності тут різний, хоча тексти очевидно добре відредаговано: вони не справляють враження розрізнених. Так, новела “Моя Руда” Лариси Радкевич (Лори) є несподіваною спробою містифікації, коли наприкінці виявляється, що Руда — це не подружка, а героїчна “Пежо 206”, досвідчена фронтовичка. Оповідання “У «зеленому коридорі»” Сергія Міщенка (Яра) тримає в тонусі, адже головний герой — санітар — вирушає на територію росіян, аби допомогти їхнім пораненим і забрати полоненого нашого.
Майже неможливо уявити почуття Піаніста, коли він бачить, як горить його друг Утьос (“тіло його з ніг до голови огортало полум’я, він рухався надзвичайно повільно, ніби в рапіді”). Або ту злобу, яку тамує в собі, ніби гладячи “воображаему собаку”, Антон Колумбет, коли в мороз віддає шапку місцевому хлопчакові, а той на питання про батька весело відповідає: “А папу хохлы на войне убили!”.
Власне, саме цим і важлива ця книжка: фіксацією унікальних досвідів, що виходять за межі наших щоденних вражень.
Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, що пише з АТО знайомому російськомовному менеджерові персонаж оповідання “Я бачив жінку, Вася”; які “за нулем” ангели в камуфляжах і без камуфляжів; що за зрада власному народові сталася у шостій хаті від фронту; і як поїзди перетворюються на портали під час ротацій.
“Новинарня” була партнером проекту “Голос війни”.
Багато з цих новел уперше вийшли друком на нашому сайті:
“Лист до фортепіано”. Ветеранський блокнот Ігоря Михайлишина
“Я бачив жінку”. Ветеранський блокнот Антона Колумбета
“Лист моїй Рудій”. Ветеранський блокнот Лариси Радкевич
“Досі не знаю, чи той сепар живий”.
Ветеранський блокнот Василя Піддубного
“Війна вдома, на Донбасі”. Ветеранський блокнот Олексія Бешулі
“Лист із Донеччини по дорозі до ДАПу”.
Ветеранський блокнот Віталія Пясецького
“Лист до саду”. Ветеранський блокнот Ірини Цвілої
♦ Велика кількість особистих історій забезпечує збірці “Голос війни” певну різноманітність, натомість наступна книжка пов’язана з однією особою. Автор, він же наратор, — історик з Івано-Франківська Назар Розлуцький, служив у 2-му артилерійському дивізіоні (батарея з несподіваною назвою “Бєлка”), а нині живе в Києві і працює в Музеї української діаспори.
“Нотатник мобілізованого” має багато спільного з “Точкою нуль” Артема Чеха, адже стартом для рефлексії стає та сама подія: геть далекому від воєнної справи молодому українцеві приходить повістка, і він, хоч і не захваті від цієї перспективи, бере до рук зброю. “Питання «чому я» для мене не стояло — якщо я громадянин, значить, це мій обов’язок”, — пише Назар Розлуцький в одному з перших розділів, зазначаючи також, що його спогади не є цілісною розповіддю про бойові дії на фронті і не годяться до узагальнень, адже вони дуже суб’єктивні, а сам автор не надто підпадає під визначення середньостатистичного бійця.
Хоч Розлуцький і говорить, що свідомо відмовився від щоденникової форми оповіді (перший варіант “Нотатника” він набирав на телефоні, а реальний щоденник здолав вести лише кілька місяців — “через лінь і одноманітність записів”), події викладені в хронологічному порядку, проілюстровані скрінами дописів на “Фейсбуці” та фотографіями. Прочитавши цю невеличку книжечку, ви будете знати багато (іноді навіть забагато) про Рівненську учебку та будні батареї “Бєлка” — із особливостями гігієни, спорядження, харчування, травлення військових включно.
Автор майже не вдається до політичних розважань чи критики командування; окремо обговорює потребу вживання обсценної лексики, без якої не можна обійтися, коли змальовуєш армійське середовище. Гумор у “Нотатнику” дуже стриманий; тут майже немає надміру емоційних сцен, як і сцен надміру брутальних чи відвертих. Разом із тим немає й героїчного пафосу та ідеалізації наших захисників, що могло би відлякати частину читачів. Думаю, книжка Назара Розлуцького може мати, крім документального, і цілком прикладне значення: переконати українських інтелектуалів, що і вони так можуть.
Читати неодмінно, якщо хочете дізнатися, чому ж усе-таки “Бєлка”; як велося бійцям батареї в найжаркіший місяць серпень 2015-го і чому їх називали “снайперами від артилерії”; чому на час візиту делегації ОБСЄ комбатом став Петро К. на прізвисько Чак Норріс із села на Тернопільщині і чим цей візит запам’ятався делегації; про що свідчать знайдені автором у власному спальнику стріляні гільзи; і трохи про котиків.
♦ А от наступна книжка нашого огляду стриманістю не відзначається. Розповідаючи про життя “маленькой мотопехотной роты, проведшей на войне 9 месяцев”, сержант із позивним Мартин Брест (справжнє ім’я – Олег Болдирєв) не те що не перепрошує за матюки, він іще й наводить словничок воєнних термінів і крилатих фраз, де без обсценної лексики обійшлося єдине питання: “«Ты как, сильно расстроишься?» — в машину попало с миномета”.
Автор цієї книжки народився в Горлівці, має дві вищі освіти, на фронт пішов у піхоту. Як і Назар Розлуцький, він починав із дописів на “Фейсбуці”, де нині має понад 30 000 підписників. Співробітник патрульної поліції, ведучий радіопрограми “Армія-ФМ”.
Читайте також:
“Над кожним із нас застигла жінка,
що з такою любов’ю цілувала нас щоночі – війна”, – Мартин Брест
У книжці під назвою “Піхота” вміщено декілька прозових текстів, де теж ідеться переважно про солдатський побут, але значно більше — власне про воєнну практику. Це, звісно, прекрасно і реалістично (я люблю, коли реалістично!), але від надміру згадок про УЗРГМ, СПГ, ЛПС, ПТУР, РОП, АГС та ін. у людини, яка склала БЖД на першому курсі, може початися паніка… Ну або вона просто заскучає.
Утім, довго скучати не дасть специфічний гумор автора, чи сказати б точніше, його в’їдлива іронія, з якою змальовано суворі армійські будні. Це стосується не тільки реалістичної прози. Суцільним стьобом є травестована під фентезі п’єса “Збройні сили Середзем’я”, дія якої відбуваєть на кордоні з Мордором, а дійовими особами є ельфи, люди, гноми, орки, гобліни, назгули, миші й аватари.
Тут ніхто не фільтрує базар, і іронія часто супроводжує доволі різкі характеристики всього, що відбувається в армії — чи то на локальному рівні (приміром, коли йдеться про зошит спостереження, потрібний лише для того, щоб полковник Проверялкін зі штабу АТО міг погортати його і ви*бать командира взводного опорного пункту), чи то на більш глобальному (коли йдеться про некомплект по роті: “В стране, б**дь, у нас некомплект! Х*р его знает, куда про*бались еще тридцать тысяч мужиков!”).
Мартин Брест теж не ідеалізує своїх персонажів (“— Я защищаю страну за деньги! — Ты убиваешь людей за деньги”), але після читання цієї книжки стає пронизливо зрозуміло, що тільки завдяки цій “обычной, средней, аватарной, хамовитой, дурашливой, отчаянной, кровожадной и неуклюжей” армії і продовжує жити далеко на заході наша велика країна.
Читати неодмінно, якщо ви точно знаєте, що мастхев на фронті — гумові капці; барбершоп — лазню натопили; краудфандінг — рота скидається по двісті гривен на ремонт машин; що всі три страшні сни командира роти однакові — ти втратив свого бійця; що у зведеннях прес-центру ми завжди як терпили; що злочинні командири можуть позбавити премії за латентну аватарку; а якщо не знаєте, то не боїтеся про це дізнатися.
Читайте також:
Про що говорив Порошенко на закритій зустрічі з топ-блогерами
♦ Якщо досі ми говорили про тексти, які все ж ближчі до мемуарної чи документальної прози, то ця книжка — яскравий приклад жанрової літератури. Три в одному: бойовик, детектив і мелодраму поєднали автори “Бандераса” — і ми отримали добротний гостросюжетний масліт. Хоча фільм усе одно кращий 🙂
Спочатку Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов написали сценарій кінострічки, а потім на його основі з’явився роман, який, з одного боку, містить більше інформації про персонажів, а з іншого — герої (і антигерої) сприймаються значно яскравіше й переконливіше на великому екрані.
Читайте також:
Українські фільми про війну провалюються в прокаті. Чому це не “зрада”
Крім того, у книжці всі персонажі говорять не просто бездоганною — вишуканою українською мовою, а ми з вами вже знаємо, що в армії матюкаються! У фільмі цю ситуацію виправлено: там поряд із “трясця вам у печінки” лунають більш природні фрази, а головне, за кадром лишаються надто вже маслітівські “безмежно красиві карі очі” чи “кровожерливі найманці сепаратисти”. Що ж до мови мешканців Донбасу, яка у фільмі теж переважно українська літературна, то на презентаціях автори сценарію пояснювали це вимогами квот до озвучки (вочевидь, квоти діють не на всі кінопроекти — у стрічці “Дике поле” за романом “Ворошиловград” Сергія Жадана російська спокійно собі лунає протягом усього кіна).
Попри все, історія, в основі якої лежить щоденник бійця АТО Сергія Башкова (позивний Індіанець), здатна зацікавити дуже різного читача (глядача). Однопланових характерів тут майже немає — персонажі переживають певний психологічний чи ціннісний злам (суперечливою, але переконливою в цій суперечності є лінія Льохи — простого хлопця з Донбасу, який утік від сєпарів, а не зважувався пристати до наших, адже скоїв злочин). Події згруповано довкола основного конфлікту: головний персонаж, Антон Саєнко, розвідник із позивним Бандерас, через 20 років повернувся в рідні краї, щоб знешкодити рашистського диверсанта в українській військовій частині.
Усі сюжетні компоненти працюють: скрізь, де треба розчулити, нас розчулюють, де треба лякати — лякають, а зрадником виявиться той, на кого б ви й не подумали. Разом із тим диверсант, як, до речі, і полковник ФСБ, не показані цілковитими дебілами, а сам Бандерас, хоч і наділений необхідними рисами героя, усе ж лишається живою людиною з позитивними й негативними сторонами.
Якщо врахувати, що ні Майдан, ні війна на сході досі не дали нам справді популярного серед українців художнього тексту, персонажі якого стали би впівзнаваними і знаковими, ризикну сказати, що в Бандераса шанси на це досить непогані.
Читати неодмінно вашим мамі і сусіду, якщо вони досі думають, що дивитись російське телебачення — це норм; вашому татові й керівниці місцевої “Просвіти”, якщо вони переконані, що на Донбасі всі вата і за Путіна; якщо хочете дізнатися, чому головний персонаж утік із рідного села; хто виявився диверсантом і що там робив полковник ФСБ.
♦ Дуже непоганим жанровим твором могла би стати й остання книжка нашого огляду — роман-антиутопія відомого журналіста Андрія Цаплієнка. Протистояння між Україною і Росією вбрано тут у цілком зрозумілі масовому читачеві метафори.
2054 рік. Між світом цивілізованих “укрів” і Диким Полем, де мешкають остаточно здичавілі після розпаду імперії орки-кацапи, установлено стіну (щось середнє між Берлінською та тією, що захищає Сім Королівств від мешканців Півночі). Головний персонаж — скоморох, який виявляється вплутаним в авантюрну гру, і разом із фермером, жінкою-снайперкою на псевдо Іскра, мавпоподібним і дуже брутальним польовим командиром Капсюлем та чотирма малолітніми вбивцями-сиротами вирушає “брати” Ростов, де отаборилися козаки під орудою отамана Козія і запускають дрони в Дике Поле.
Ця колізія розвивається протягом перших 200 сторінок — і їх справді читаєш із захопленням. Дія тут динамічна, стиль яскравий, усі персонажі мають певну функцію і виконують її. Словом, “Стіна” могла б дійсно стати гарним жанровим твором, якби… автор завершив свій роман у районі 200-ї сторінки.
Уже з короткого опису всім любителям жанру, в принципі, цілком зрозуміло, що Іскра мусила виявитися “укрівською” диверсанткою; що скоморох Ян зобов’язаний був у неї закохатись; що разом із Козієм мав загинути й Капсюль, а пара головних героїв не могла не знищити центр управління зброєю і щасливо втекти по той бік стіни, прихопивши з собою діточок, яких іще не зіпсувала аморальна здичавіла обстановка. Однак Андрій Цаплієнко на цьому не зупинився!
Очевидно, стати автором просто жанрового твору йому було недостатньо, то ж далі ще майже 400 сторінок журналіст намагається вивести розповідь на філософський рівень і планетарного масштабу узагальнення, що вдається йому дуже слабо, хоч до арсеналу й залучаються такі безпрограшні прийоми, як пригоди італійців у Росії; пошуки листування Софії Палеолог; секс, у фіналі якого персонаж еякулює вогненною кулею; поневіряння Диким Полем французького генерала, котрий приїхав забрати скарби тамплієрів; розлогий екскурс в історію ордену тамплієрів тощо.
Автор стає нестерпно повчальним; огидність орків такою ж карикатурною, як і солодко-приторна ідеальність укрів, що живуть у будинках з бездоганно чистими ваннами (“кожен день у цій країні справді був добрим”, “кожна тутешня людина — це книга, готова ділитися з тобою сокровенним”). Поїзди тут мчать над землею на висоті п’ятнадцятого поверху, а для зчитування снів використовується чудовий інструмент мієлофон снейроартрограф. На жаль, персонажам доводиться знову вирушити за стіну, хоч Андрій Цаплієнко й сам не дуже уявляє, для чого саме, тому подальший виклад — це судомна спроба хоч якось пожвавити дію і вигадати сякий-такий фінал. Утім, багатьом роман сподобається, адже автор працює за безпрограшним правилом: постійно підкреслює, що дикуни — погані, а укри — хороші.
Чесно кажучи, дочитавши “Стіну” до кінця, я готова пристати до колективу тих, хто вважає, що українським письменникам потрібен час, аби художньо опрацювати тему війни. А головне, мене зовсім перестали дратувати реалістичні замальовки щоденного побуту військових у нонфікшн книжках!
Читати неодмінно, якщо не любите динамічного сюжету; любите картонних персонажів без ознак змін характеру; не любите кацапів; любите українців; хочете дізнатися, чому саме Софія Палеолог винна у війні між Росією й Україною; хто дав скоморохові її листи; звідки у орків скарби тамплієрів; що роблять прокажені у Кремлі; на кого підозріливо схожий карлик — Верховний Правитель дикунів.
автор: Тетяна Трофименко
Читайте також:
Збочення, містика, потвори: жахливий огляд жовтня
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
Харківська ОВА спростовує фейк про буцімто евакуацію родин військових і влади
Керівник білоруського КДБ погрожував ударом по лікарнях Києва – СБУ відповіла
ГУР влаштувало кібератаку на сервіси правлячої партії Росії, – ЗМІ
ССО в один виїзд за допомогою FPV-дрона ліквідували дев’ятьох окупантів, БТР і дві БМП. ВІДЕО
