Збочення, містика, потвори: жахливий огляд жовтня

автор: Тетяна Трофименко

Життя буває дуже одноманітним. Іноді хочеться чогось такого… несподіваного, незвичного, гострих відчуттів, небезпеки, містики…

Адже людина не може жити завжди в загальноприйнятих рамках, і ніщо так не привертає уваги спільноти, як “казні, питки, уроди”, за висловом класика.

Жахлива критикеса Тетяна Трофименко підготувала огляд 5 книжок, у яких ви точно знайдете щось незвичне: збочення й злочини, потойбічні потвори й сьогосвітні садисти… Словом, усе те, від чого у звичайному житті ми намагаємося триматися подалі, а в літературі шукаємо, щоб відчути задоволення від страху.

Юрій Винничук. Сестри крові. — Харків : Фоліо, 2018

♦ Особливо зловісний вигляд ці жахливі явища й особи мають в історичних декораціях. Тож де їх іще й шукати насамперед, як не в новому романі Юрія Винничука “Сестри крові”, що є сиквелом “Аптекаря” — милої історії про кохання ката до відьми, масове зґвалтування, жорстоку помсту і чорта, який тролить феміністок. Персонажі попереднього роману повертаються, а ще до них додаються нові: приміром, випускниця монастиря Святої крові, яка вміє вбивати шпилькою у вухо; шведська королева-лесбійка; упир, Інквізитор, принц Хуан і Богдан Хмельницький. Звісно, ефектніше було б, якби вони зустрілися, скажімо, в одному ліжку, але вже як є…

Узагалі, лінії персонажів пов’язані опосередковано, здебільшого вони займаються своїми справами: хтось носить у лантуху голову матері й сестри, хтось шукає таємничу “Біблію диявола”, а хтось захищає Львів від облоги. Історичні замальовки присмачені тут містикою (“А високо на ратуші Вівдя з чарівницями крутилися в шаленому танці, промовляючи заклинання, які б зневолювали силу козацьких чарівниць, над ними каркали розгнівані ворони… і нависали великі дощові хмари…”), а секс із королевою супроводжується використанням витесаного зі слонової кості прутня. Поза сумнівом, після сцен лесбійського кохання в “Сестрах крові” ні в кого язик не повернеться назвати Винничука сексистом!

Щоправда, більшість фішок у романі вже добре нам знайомі. Чорт жартуватиме поняттями з майбутнього, невідомими його співбесідникам (“У нас деякі проблеми з Големом. Не заряджається” чи то “Пресвята Діво! — Ой, не треба цих банальних мемів”), а королева цитуватиме “Житіє галантних пань” П’єра де Брантома, розпусника з французького королівського двору (“Інші мають піхву таку велику, простору й широку, жи можна б її взяти за яскиню Сибілли. …Інші мают у піхвах такі довгі губи, що аж висят, наче гребінь півня” тощо). З іншого боку, на те ми й збоченці, аби постійно читати одне й те ж саме!

Читати неодмінно, якщо вам сподобався “Аптекар” і ви хочете дізнатися, що станеться з Юліаною, коли вона перестане вдавати хлопця; чи кохають її й досі Лукаш і Рута; із ким знайде своє щастя кат Каспер; як удалося зарядити голема та що зробив із довгими варґами їдної пані пан Рандан, прихопивши товсту голку.

Ілларіон Павлюк. Білий попіл / Переклад з російської Михайла Бриниха. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2018

♦ Ще один роман із жанру костюмованої драми заповідався як фанфік гоголівського “Вія”: хто насправді вбив панночку? Чи це був Хома Брут? А головне, хто він — Хома Брут?.. Ці питання сам поставив і сам старанно шукає на них відповідь невдоволений варіантом Миколи Гоголя журналіст Ілларіон Павлюк.

На хутір Білий Попіл їде сищик Тарас Білий, запрошений сотником, котрий 20 років тому втратив улюблену дочку Соломію і нарешті вирішив дізнатися правду про злочин. Хутір — місцина малодоброзичлива: місцеві переконані, що колись давно саме тут розверзлося пекло й об’явився Вій — чудовисько з віями аж до землі.

Окрім Вія, у Білому Попелі не бракує дивних істот: підозрілива пупорізка Марфа; пані Анна, яка в молільні б’є себе канчуком-трійчаткою; вовк-перевертень (він же Вій, він же Болгар, він же Балорг, він же Близнюк, він же Гога, він же Гоша), неповносправний служник сотника, тип у котелку, якого так і називають Котелком, і дівчина Настя, котра подобається Білому, хоча його й переслідують нав’язливі видіння про колишню кохану (“Ще мить тому я обнімав її, а тепер здивовано дивлюся на свої руки і бачу на них густу темну кров…”). Звісно, ефектніше було б, якби всі ці персонажі зустрілися в одному ліжку, але автор вважає, що нам це нецікаво, натомість значно захопливіше 350 сторінок з’ясовувати, хто ж убив панночку, якщо не Хома?! Так що з сексом тут не дуже, майже як у Гоголя.

Жанр “Білого попелу” визначають і як трилер, і як нуар, але сказати, щоб під час читання дрижаки хапали, я не можу. З іншого боку, на те ми і збоченці, щоб читати нестрашні жахастики, бо вони наші, рідненькі!

Читати неодмінно, якщо вам теж не зайшов варіант Гоголя і хочеться чогось іншого за мотивами; любите історії про проданих дітей, епідемію холери, гонитви, страти, самогубства, які, однак, закінчуються цілком раціональним поясненням на кшталт “Вій — це насправді те погане, що живе всередині кожної людини”…

Дмитро Білий. Кабінет доктора Калігуси. – Київ : Легенда, 2018

♦ Білий із роману Ілларіона Павлюка — не останній Білий у цьому огляді. Ще один Білий написав роман про збочення й чортівню — теж нібито трилер, і неоготичний, і з детективним сюжетом, і ще й прив’язкою до “50 відтінків сірого” (принаймні на це грайливо натякає автор у буктрейлері, мовляв, от вам, дорогі читачі, наша відповідь американським мільярдерам — “50 відтінків Білого”).

Головна героїня роману, молода вродлива аспірантка Інга, потрапляє до провінційного містечка на Поділлі, щоб дізнатися більше про загадкого етнографа початку ХХ століття — доктора Ґустава Калігусу. І нам негайно стає зрозуміло, що просто так вона додому не повернеться. Заінтриговані 50 відтінками, ми безсоромно розраховуємо на жорсткий секс зі спецефектами, тим більше, що в романі, крім вродливої Інги, діють іще багато вродливих жінок (Ядвіга, Жанна, Мел, Тереза, японка Аюмі), а крім них цілком собі бедеесесмні персонажі — енкаведисти Владлен Октавіанович і Первомай Марксович, горбатий карлик із шерстистим тулубом і неприродно довгими м’язистими руками та психологічно травмований війною чоловік на ім’я Дем. Від більшості з них молодій дослідниці доводиться втікати, хоча з деким і вдається опинитися в одному ліжку…

Хай там як, а до сексу на весь роман доходить лише один раз, і то в минулому (від стилю опису десь сплакнула Люко Дашвар: “…його пальці забираються під її бікіні, грайливі мотузочки бретельок на ліфчику й трусиках утрачають силу до опору, як, утім, і вся вона, й розлітаються, оголюючи тіло…”). Більшість часу персонажі зв’язують і катують одне одного та хтиво погрожують “ну от щазззз…”, але в останній момент щось заважає (можливо, мотузки!). Очевидно, вся суть у процесі — на його магічній ролі свого часу спеціалізувався і сам Дмитро Білий доктор Калігуса, залишивши низку наукових праць, присвячених зв’язуванню упиря чи відьми або ловитви мавок Мав’ячими Тенетами.

Але й це не головне! Справжня розгадка таємниці криється в далекій-далекій давнині, коли служительки культу великої богині протистояли ворогам, а одну воїтельку мали принести в жертву… Ну так, усе звалено докупи, але на те ж ми й збоченці, щоб любити еклектику й олів’є!

Читати неодмінно, якщо захоплюєтесь шибарі, українською історією, окультними практиками й науковими працями; хочете дізнатися, чи вдалося Інзі вирватися з кабінету доктора Каліґуси, до чого тут культ богині і хто ж таки переспав із Демом.

Дарина Гнатко. Мазуревичі. Історія одного роду. — Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2018

♦ Скільки б не було в романах сучасних українських авторів збоченців і негідників, головні персонажі все-таки переважно няшки. Натомість письменниця Дарина Гнатко, лауреатка “Коронації слова”, поставила собі амбітне завдання: перемістити центр уваги на справжнього садиста, людину без жодних моральних принципів, егоїста й ґвалтівника! Так, її Тихон Мазуревич — це не столітній Яків, хоч підзаголовок “історія одного роду” ніби й натякає, що маємо до діла з традиційною родинною сагою.

Насправді сімейна хронологія цікавить Дарину Гнатко значно менше, ніж страждання, яких завдає всім довкола головний персонаж. На показ його мерзенності авторка кидає всі можливі засоби, але оскільки її арсенал обмежений, то загальна схема має такий вигляд: Тихон бачить жінку — хоче її та її гроші — якщо може звабити, то зваблює, якщо не може, то ґвалтує й убиває — якщо в жінки немає грошей, вона може стати його коханкою, але теж буде страждати, бо в кам’яному серці чоловіка немає місця почуттям… А ні, один раз було, але й там він спочатку звабив, а потім змусив жити з ним довгі роки, страждаючи.

Спочатку Тихону вдається стати заможним поміщиком, після експропріації перейти на бік більшовиків, потім перетворитися на партійного функціонера… Але це все — лише тло для його мерзенної мерзенності. Пристрасті коливаються від “Та будь же ти проклятий! Нехай буде проклятим і все життя твоє й роду твого поганого! Проклинаю тебе своєю неповинною кров’ю, котру ти збираєшся пролити, вовкулако!” до “Боялася його втратити, боялася так, що самій від того робилося страшно, і сама не розуміла, коли ж встиглася так сильно підпасти під його владу, так глибоко впустити його до свого серця, що вирвати його звідти означало би для неї ледь не смерть” та в зворотному напрямку. Що ж, на те ми й збоченці, аби рвати серце на косники від такої драми!

Читати неодмінно, коли потрібен лайфхак, як замочити конкурента, привласнити його гроші, звабити його наречену-баронесу, будучи при цьому простим селюком; занапастити життя ближнім; загинути страшненькою смертю, але й без тих спецефектів, на які можна було розраховувати після такої кількості проклять.

 Петр Крыжановский. Педофил. – Київ : Самміт-книга, 2018

♦ Якщо ж без жартів, то завершить наш огляд книжка, у якій злочинця зображено найбільш реалістично. Сюжет побудовано за взірцями жанру (хоч зараз до екранізації в Голлівуді). І якби не кондові кліше російськомовного масліту типу “чудовищный трепет”, “лучезарное будущее” чи “ласкающий ухо звук”, історію про педофіла, який втратив пам’ять і почав нове життя, ставши поліцейським, що… викриває педофілів, можна було би визнати ідеальним популярним текстом. Однак штампи і кліше ми вибачаємо тільки україномовним текстам…

Назагал “Педофіл” має мало шансів сподобатися національно свідомій аудиторії: мало того, що написаний російською, так іще події відбуваються в Америці! Здається, це взагалі не сучасна українська література, тим більше, хто з вас щось чув про Петра Крижановського?!Ба більше, логіку й психологічні мотиви головного персонажа Джейсона розкрито настільки переконливо, що ревнителі моралі можуть розцінити це як заклик до педофілії та жорстоких убивств: “Все его нравственные потуги сводились к одному: Поймите же меня, мрази, мне было хорошо. …Это легко: берешь эрегированный член и засовываешь его в окровавленного умирающего шестилетнего ребенка, потом душишь его тонкую мягкую шейку и трахаешь его. Да, наверняка его бы все поняли, если бы попробовали!”

Пьотр Крижановський не робить таємниці щодо сюжету свого твору й не боїться спойлерів: це історія монстра, який розкаявся. Теж пафоснувато, але ми ж збоченці і любимо таке: “Сердце его разорвалось, и из черной холодной жижи показалась микроскопическая, незаметная искра света чистого, сверкающего солнца…”

Не знаю, чи цікавилися в автора, чому він не зробив свого персонажа українцем, а дію не переніс на Кіровоградщину чи Київщину замість Айови чи Міннесоти, але думаю, що на заваді художньому втіленню стала б нездоланна інерція сучукрліту: щойно Джейсон перетворився б на Василя, у тексті відразу з’явилися б сотники й баронеси, упирі і мавки, пупорізки й енкаведисти, мотузки стали б штучними, страждання іграшковими, а збочення кумедними. І це, здається, найбільший жах сучукрліту.

Читати неодмінно, якщо любите жанрову сюжетну прозу, побудовану на актуальному матеріалі; жорсткі описи та динамічні повороти; хочете дізнатися, чому Джейсон утратив пам’ять, як йому велося на посаді агента ФБР та чи вдалося врятуватися дітям, яких він викрав зі шкільного автобуса, і про що були останні думки педофіла.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 книжок #підфорум: чого чекати від української прози до головного свята книголюбів у Львові