автор: Ярослав Гирич
історик, військовослужбовець ЗСУ
У цьому захопливому мега-лонгріді ми розглядаємо явище мобілізації в контексті світової історії та в історії України.
Це друга половина загального матеріалу.
Перша частина – в публікації за 10 квітня 2026 року.
16 листопада 1918 року почалося повстання проти гетьмана. 20 листопада керівний орган антигетьманського спротиву Директорія своїм наказом оголосила мобілізацію до повстанського війська у шести повітах Київщини (Бердичівському, Васильківському, Київському, Радомишльському, Сквирському, Таращанському) та одному на Поділлі (Вінницькому). Мобілізації підлягали особи з військовою підготовкою, особи солдатського складу віком 20-35 років, офіцери до 43 років. Призовники мали прибути з власним взуттям та тижневим запасом харчів. Наявність одностроїв, зброї чи коня – віталася. Селян закликали посприяти із гужовим транспортом (один віз на трьох осіб) та фуражем (корм для коней на тиждень).
Вказувалося, що мобілізація короткострокова аж до моменту закріплення демократичного ладу і підготовки армії до чергового призову.
Декларувалися цілі повстання: захист здобутків революції, боротьба з гетьманом, здобуття землі і вільних прав, забезпечення республіканського ладу та демократичних порядків.
24 листопада 1918 року вийшов наказ Головного отамана Симона Петлюри, що проголосив створення регулярної армії.
Декларувався громадянський (всі громадяни УНР), а не національний принцип комплектування війська. Обіцялося, що рапорт на звільнення можна буде подати за два місяці.
27 листопада 1918 року Законом Директорії УНР, яка все ще змагалася за владу, оголошено загальну мобілізацію (козаки 1883-1898 р.н. та старшини до 43 років). Норми повторювали рішення 20 листопада, їх лиш поширили на всю територію України.
Здійснювали мобілізацію прийомні комісії у складі представників війська, місцевого самоврядування та лікаря. 25-30-річні призовники направлялися до війська. Із 31-35-річних солдатів формували охоронні сотні та десятки, які залишалися на місцях для підтримки спокою.
Від мобілізації звільнялися вчителі, частина державних і земських чиновників, військовополонені, що повернулися додому протягом останніх двох місяців. Залізничники продовжували виконання своїх професійних обов’язків у статусі мобілізованих.
Парад у Києві на честь відновлення УНР 1918 року, попереду Симон Петлюра і Євген Коновалець (ліворуч)
14 грудня 1918 року антигетьманське повстання досягло своєї мети. Директорія перебрала владу та 26 грудня проголосила відновлення УНР.
Загалом за місяць мобілізації (до 18 грудня) на збірних пунктах Директорії зареєструвалися 140 704 солдати та 1291 офіцер.
До повстанської армії відправили 54 872 солдатів та 372 офіцерів (40% та 29% відповідно).
Понад 53 тис. зарахували у резерв, решту – повернули додому.
Базою призову стала Київська губернія (83% солдатів та 88% офіцерів). Ще близько 6% новобранців-солдатів походили з Волині, 4% – з Поділля, 7% – із Полтавщини. Водночас усіх добровольців з Чернігівщини (понад 3,5 тис.) до війська не взяли і зарахували в запас або відсіяли.
Невдовзі революційне військо почало лихоманити. Відсутність бюрократичного апарату зривала набір. Людей не було чим озброювати, годувати, обігріти, тож їх відправляли додому.
Під дією толерованої урядом більшовицької агітації процвітало дезертирство та небажання селян служити в регулярній армії. Помилкова короткочасна мотивація (лише проти гетьмана, а не зовнішніх ворогів) призвела до повторення минулорічних помилок, тому військо УНР тануло швидше, ніж зібралося.
Обрану Директорією мобілізаційну модель критикував Євген Коновалець.
Зібрати людей виявилося простіше, ніж втримати їх у війську.
1 січня 1919 року вийшов наказ Головного отамана УНР №3 про негайну демобілізацію з війська осіб, старших за 25 років. За два тижні, 16 січня, було оголошено наказ Головної команди Українських народних республіканських військ про негайне “вичищення” з лав армії ненадійного елементу, щоб запобігти деградації армії (видалялися порушники дисципліни, злодії, грабіжники, провокатори, ворожі агітатори).
У короткий термін Рада міністрів УНР (а за умови фактичної відсутності парламенту закони знову приймав уряд) ухвалила низку законів:
Законодавство УНР чітко розрізняло мобілізацію (призов колишніх армійців з досвідом служби) та призов (залучення осіб без військового досвіду – “новобранців”).
У новій армії офіцерів називали старшинами, сержантів – підстаршинами, солдатів – козаками.
На підставі згаданих законів, військове міністерство УНР своїми наказами оголошувало мобілізаційні кампанії у 1919 році:
Однак реалізація мобілізаційних заходів була на невисокому рівні, що зумовлювалося наступом червоноармійців та переходом на їхній бік частини отаманів. Сили УНР поступово відходили на Волинь та Поділля.
На початку березня 1919 року армія УНР мала 30,5 тис. багнетів і 750 шабель.
Нові мобілізації тривали далі:
На початку червня 1919 року чисельність армії УНР складала 30 тис. осіб, з них – 9 тис. осіб бойового складу.
Військове відомство далі оголошувало проведення мобілізацій:
Мобілізовані повинні були мати свій одяг, харч на тиждень, рушницю та 120 набоїв. Передбачалися компенсації за зброю: гвинтівка оцінювалася у 30 гривень, багнет – 10 грн, набій – 50 шагів, кулемет – 300 грн, снаряд – 30 грн, бінокль – 200 грн, гармата – 1000 грн.
На початку серпня 1919 року чисельність армії УНР склала 25 тис. осіб (з них – 16 тис. у бойових відділах). Мобілізації продовжувалися.
4 серпня 1919 року вийшов закон Директорії про залучення не призваних раніше 20-річних громадян у звільнених від більшовиків повітах Волині й Поділля.
Також виходили мобілізаційні накази військового відомства 28 серпня (козаки 1896-1898 р.н., частина Волині й Поділля) і 27 вересня (козаки 1889-1898 р.н., 21 повіт Поділля, Волині та Київщини).
Активно мобілізація відбувалася в Новоушицькому повіті, де протягом серпня-вересня українське військо поповнили майже 6 тис. осіб.
Окрім того, 29 вересня 1919 року Галицькій армії надано право здійснювати мобілізацію на Поділлі.
Мобілізаційні накази Директорії УНР
Загалом протягом червня-вересня 1919 року до лав армії УНР було мобілізовано 846 старшин, 4,3 тис. підстаршин, 42,3 тис. козаків, 6 тис. новобранців. Це дало змогу довести чисельність армії УНР до 62,5 тис. осіб на 1 жовтня (у тому числі 37 тис. осіб – бойовий склад).
Однак цього не вистачало, щоб протистояти потужним ворогам. 2 жовтня очільника Генштабу УНР Олександра Шайбле звинуватили у провалі мобілізації та звільнили.
Оголошені 4-го та 14 листопада 1919 року мобілізації не відбулися через погіршення ситуації на фронті.
Церемонія урочистої присяги Директорії, уряду та війська УНР на вірність Україні, Кам’янець-Подільський, 14 жовтня 1919 р.
Армію УНР витіснили до Польщі та Румунії, інша частина війська здійснила піврічний партизанський рейд тилами червоних.
Наступного 1920 року очільник Директорії Стимон Петлюра у спілці з поляками здійснив нову спробу вигнати з України більшовиків. 20 лютого 1920 року він видав інструкцію, де означив термін служби солдатсько-сержантського складу в один рік від моменту вступу на територію УНР, для офіцерів – до завершення війни.
Серед іншого, в новій армії зросла роль просвітницько-пропагандистської роботи – створювалися старшинські курси з українознавства та пресові квартири.
Поляки дозволили набирати з добровольців у таборах для інтернованих (румуни – ні), але не сприяли проведенню мобілізації.
Оголошена 24 січня 1920 року в Могилеві мобілізація старшин та урядовців провалилася, тому Окрему стрілецьку бригаду довелося поповнювати повстанцями та колишніми білогвардійцями.
Певний час поляки поводилися не як союзники й саботували та зривали спроби УНР розпочати мобілізацію (як 30 березня 1920 року в Новій Ушиці). Лиш радянська загроза змусила їх дозволити діяльність українських мобілізаційних органів у деяких повітах Поділля.
У квітні 1920 року розпочався спільний польсько-український наступ на Київ, який на місяць вдалося звільнити від більшовиків.
Юзеф Пілсудський (у вікні праворуч) та Симон Петлюра під час спільного походу в Україну. Вінниця, 17 травня 1920 р.
Почалося оголошення нових мобілізацій:
Підсумком червневої мобілізації 1920 року стало поповнення війська УНР на 3,5 тис. осіб на Могилівщині, 5,3 тис. осіб на Ямпільщині.
Певну частина з них складали євреї, чимало були досить бідними й приєднувалися до війська без взуття, босими.
Фіксувалась діяльність більшовицьких антимобілізаційних агітаторів, що розпалювали серед українців протипольські настрої.
Тоді ж мав місце інцидент у селі Феліціанівка Ямпільського повіту, де селяни категорично відмовилися доєднуватися до війська через зайнятість на сільгоспроботах. 28 травня 1920 року вояки взяли село в облогу.
Після артобстрілу села та загибелі одного селянина до війська прийшло 57 осіб.
На межі травня-червня 1920 року чисельність армії УНР складала 20 тис. осіб, наприкінці серпня – 22,2 тис. осіб (у тому числі 2,4 тис. осіб прибули з польського табору для інтернованих вояків у Ланцуті).
Ситуація на фронті була динамічною. Вже у червні червоні перегрупувалися, відкинули союзників і почали загрожувати польській столиці. У серпні поляки й українці здобули перемоги під Варшавою та Замостям і перейшли в контрнаступ.
Влітку 1920 року розглядався варіант залучення на бік УНР Данського добровольчого корпусу, що саме завершував свою місію в Естонії. Однак вартість утримання “новітніх вікінгів” визнали зависокою, тож проєкт створення Нордичної бригади не реалізували.
14 вересня 1920 року у Станіславові уряд УНР ухвалив “Закон про мобілізацію в звільнених від ворога нашою армією повітах УНР для поповнення армії”, який став останнім подібним актом Української революції.
Під призов потрапляли генерали до 55 років, булавні старшини та лікарі – до 50 років, старшини, військові урядовці, медсестри – до 45 років, фельдшери та підстаршини – до 35 років, козаки – 1890-1895 р. н.
За втечу зі зброєю передбачалася страта.
Приймально-мобілізаційні комісії восьми дивізій на Поділлі і частково Волині протягом жовтня 1920 року набрали понад 12,5 тис. осіб.
Станом на 10 листопада 1920 року армія УНР мала у своєму складі 39 тис. вояків (бойовий склад – 14,3 тис. осіб).
21 листопада 1920 року військо під тиском червоних перейшло Збруч та було інтерноване у Польщі.
Директорія неодноразово змінювала підходи до організації мобілізацій. Спершу ними займалися повітові військові начальники та управи з військової повинності (структура МВС), що керуватися старими російськими інструкціями царя і тимчасового уряду.
20 травня 1919 року на звільнених територіях до процесу вирішили залучати рухомих військових начальників та державний інспекторат.
У червні в Кам’янецькому повіті працювали три мобкомісії, які отримали дозвіл на використання озброєних охоронних загонів (40-50 осіб). Також сприяти мобілізації мали губерніальні, повітові, волосні, сільські комісари (структура МВС) та інструктори-агітатори.
Справжнім бичем війська УНР стало ухильництво та дезертирство. Для розшуку тодішніх “СЗЧшників” створювалися караульні півсотні та встановлювалися жорстка відповідальність – каторга від 4 років до безстрокової, розстріли військово-польовими судами.
Водночас організаційні проблеми поглиблювали загальна зневіра та брак персоналу мобілізаційних структур. Керівництво УНР безконтрольно роздавало кошти на формування нових підрозділів випадковим особам, якими часто були авантюристи чи польові командири. Ці гроші нерідко розкрадалися.
1920 року практичне здійснення мобілізації перейшло безпосередньо до рук військовиків.
За підрахунками історика Романа Лясковича, впродовж двох років Директорія провела 25 мобілізаційних кампаній, якими вдалося охопити до 300 тис. осіб.
На відміну від попередників, діячі “другої УНР” не боялися оголошувати мобілізацій, однак постійні ворожі наступи (переважно більшовиків, іноді – біліих або поляків) змушували прискорювати набори, а це позначалося на якості.
Мірою втрати контролю над територією звужувалися можливості поповнення війська УНР. Тож більшість мобкампаній носило не загальноукраїнський, а регіональний характер.
Поділля і Волинь стали демографічною базою Армії УНР.
Попри активну законотворчу роботу, Директорія не змогла як слід налагодити роботу держапарату, що супроводжувалося дезорганізацією і перманентними проблемами з матеріальним забезпеченням. Як і роком раніше, демобілізація бачилася способом видалити з війська ненадійний елемент і опанувати стихію.
Читайте також:
Останній гріх Петлюри: 100 років “федерації” з Польщею
Водночас ще наприкінці 1918 року українці в Австро-Угорщині почали боротьбу за власну державу на теренах Східної Галичини – Західноукраїнську Народну Республіку. Створювалося власні збройні сили, офіційна назва яких – Українське військо (згодом паралельно його називали Військо ЗОУНР; Галицька армія – для фронтових підрозділів). Більш поширеною є неофіційна назва Українська галицька армія, що з’явилася наприкінці 1919 року, після переходу на бік денікінців та червоних.
13 листопада 1918 року було проголошено ЗУНР. Того ж дня УНРада ухвалила Закон про загальну військову службу, а розпорядженням військового міністерства №4 оголошено часткову мобілізацію (“частинна мобілізація”) для осіб української народності 18-35 річного віку.
Це був перший історичний прецедент мобілізації до українських військових формувань.
Оскільки головним супротивником ЗУНР ставала відроджена Польща, то неукраїнців до війська не призивали.
Також у той день військове відомство своїм розпорядженням №2 почало демобілізацію старої армії на території ЗУНР, а військове майно визнало власністю молодої держави.
Окремо 19 листопада оголошувалася мобілізація лікарів та офіцерів-артилеристів.
Здійснювати мобілізаційні заходи мали 3 обласні та 12 окружних команд, 60 повітових військових комісаріатів.
Нерідко новобранцям радили взяти з собою дві пари одягу, взуття, запас їжі на два дні. Траплялося, що призовникам ставили вимогу приходити в одностроях (форму мали взяти у колишніх вояків австро-угорської армії) чи зі зброєю.
За харч і одяг нерідко повертали кошти. Зокрема, у травні 1919 р. за одяг і взуття у нормальному стані можна було отримати 500 гривень. Часом земляки допомагали “зібрати” новобранця.
Вагома роль відводилася інформаційному супроводу та роботі з населенням. За успішні мобілізації військові оголошували громадам подяки. Хід мобкампаній активно висвітлювала преса. По містах і селах відбувалися роз’яснювальні мітинги та загальні збори. Для допомоги мобілізаційним органам залучали “мужів довір’я”. Водночас для боротьби з дезертирами задіювали жандармерію.
До речі, повістка в ЗУНР називалася “покликаюча карта”.
Бланк повістки до війська ЗУНР
2 лютого 1919 року Державний секретаріат військових справ ЗУНР оголосив нову мобілізацію. Передбачалося додатково призвати тих, хто міг не потрапив до австро-угорського війська раніше (для “беззбройної” тилової служби) та громадяни 1901 р.н.
Над зривом мобілізації працювали ворожі агітатори, що поширювали чутки, нібито поляки йдуть роздавати землю.
Військо ЗУНР чинило гідний опір Польщі, однак сили були нерівні, навіть із врахуванням військової допомоги з боку УНР, і фронт посувався на схід.
22 травня 1919 року ДСВС ЗУНР видав наказ №4787 та оголосив загальну мобілізацію 18-50 річних українців з військовим досвідом. У результаті цієї кампанії до війська мобілізували 90 тис. осіб, переважно на Тернопільщині, однак через брак зброї та амуніції з них в армії залишили 15 тис. осіб.
Далі мобілізацією стала опікуватися Команда запілля.
13 червня 1919 року командувач тилу Григорій Коссак видав наказ про мобілізацію громадян до 40 років та підтвердив заборону примусової мобілізації євреїв у бойові підрозділи.
Сотня новобранців 1-ї бригади УСС Війська ЗО УНР у с. Плотичі, 23 червня 1919 р.
Під тиском ворога, 17 липня 1919 року, коли військо ЗО УНР перейшло річку Збруч у східному напрямку і назавжди залишило терени ЗУНР/Західної області УНР, його чисельність становила 49,8 тис. вояків.
Ще наприкінці грудня 1918 року галичани почали вивчати можливість залучення на службу добровольців із представників інших великих народів краю – поляків та євреїв. У червні 1919 р. у складі війська ЗУНР постав національний єврейський підрозділ – Пробойовий (Жидівський) курінь. Його командиром був Соломон Ляйнберг. Чисельність куреня становила до тисячі осіб.
Водночас мали місце спекуляції на ґрунті етнічної належності та ідентифікації. Тому 8 травня 1919 року “латинників” (католиків), що розмовляли українською мовою, наказали вважати українцями та мобілізовувати.
Частими були випадки служби іноземців-контрактників на офіцерських посадах (австрійці, німці, чехи тощо). Журналіст Олег Стецишин влучно назвав їх “ландскнехтами Галицької армії”.
Також певний приплив українців та іноземців до війська, від кількох сотень до пари тисяч осіб, забезпечила діяльність перехідної військової станиці у Відні.
За порівняно короткий термін в ЗУНР провели 5 мобілізаційних кампаній.
Дослідник Роман Ляскович оцінює мобілізаційний потенціал Східної Галичини в 350 тис. осіб, з яких понад 200 тис. вдалося залучити до війська.
Попри деяку критику галицької мобілізації (масове дезертирство, мобілізація винятково українців, невикористання потенціалу військовополонених в італійських, сербських, албанських таборах), вона була більшою успішною, системною та продуманою, ніж у наддніпрянців.
Одним із методів боротьби російських більшовиків за владу було “запозичення” зовнішніх форм українського національного руху. Така підміна стосувалася назв держутворення (“радянська УНР”), уряду (“Народний секретаріат”) чи експлуатації теми відродження козацького руху. Полк Червоного козацтва був створений більшовиками 31 грудня 1917 року у Харкові на базі роззброєних українських відділів. Згодом полк почергово переріс у бригаду, дивізію та корпус. Останній як окремий підрозділ загальносоюзного війська існував до 1938 року.
20 січня 1918 року, напередодні боїв за Київ, більшовицький харківський уряд проголосив створення народної революційно-соціалістичної армії України, якою стало Червоне козацтво (спершу комплектувалося добровольцями на піврічний термін). Однак це було лише “фіговим листком” для прикриття російської агресії проти УНР, здійснюваної “північними багнетами” – загонами московських робітників та моряків Балтфлоту.
Намагаючись обійти умови Брестського миру, за яким радянська росія визнавала незалежність УНР, більшовики чинили опір німецько-українському наступу руками створених квазіреспублік (Таврида, Одеська, Донецько-Криворізька). НРСАУ перейменували на “війська радянських республік півдня росії”.
Мобілізації, оголошені більшовицькими сепаратистами у лютому 1918 році, провалилась. Навесні 1918 року червоних вдалося вигнати з України, і вони продовжили займатися підривною діяльністю на нашому східному кордоні.
І знову розділеність: сини українських класиків воюють по різні боки. Петро Франко – командир сотні УСС, згодом – засновник авіації УВ ЗУНР, під час бойового вильоту був збитий поляками; Юрій Коцюбинський – у січні 1918 р. призначений більшовиками народним комісаром військових справ та головнокомандувачем військ радянської УНР для пропагандистського прикриття наступу росіян на Київ
Водночас на російських теренах у 1918-1919 роках комуністи переживали кризу й неодноразово були потенційно близькі до втрати влади. Для утримання ситуації голова реввійськради Лев Троцький впровадив у росії низку заходів: було створено постійну армію, розгорнуто мережу військкоматів, примусові мобілізації поєднано із репресіями (система заручників: під загрозою розстрілу родичів на службу загнано старе офіцерство, поверталися дезертири, практика “виховання голодом”, червоний терор). Також було запроваджено трудову повинність, здійснено масовий призов комуністів до війська, відновлено військові училища, скасовано виборність командирів та встановлено жорстку вертикаль управління. Крім того, активно вербувалися іноземні найманці – т.зв. “інтернаціональні підрозділи” (угорці, китайці, латвійці).
Антигетьманське повстання та намір німців вивести війська з України одразу використали більшовики, які вдалися до своїх улюблених “гібридних” методів. 30 листопада 1918 року на Курщині із двох “повстанських” дивізій (8 тис. бійців) створили так звану “Українську радянську армію”. Вона стала “обгорткою” для негайного наступу більшовиків та мала у своєму складі чимало росіян, китайців, угорців, латвійців, вірменів.
Читайте також:
Історія повторюється: як Петлюра і Винниченко обговорювали створення в Курську “тимчасового робітничого селянського уряду України”
На протести української сторони росіяни відповідали знайомою маячнею про “іхтамнєт” і “громадянську війну”.
Захоплення значної частини УНР відкрило більшовикам доступ до мобілізаційного потенціалу Лівобережжя та Донбасу.
3 березня 1919 року наказом №90 наркомвоєна УСРР на зайнятих теренах було оголошено мобілізацію.
26 березня з’явився наказ №170 про мобілізацію колишніх артилеристів і кулеметників.
Протягом грудня 1918–червня 1919 року лави українських “червоних” поповнили до 50 тис. мобілізованих.
Станом на травень 1919-го чисельність УЧА становила 188 тис. осіб.
Коли “мавр зробив справу”, формально українські частини УСРР протягом травня-липня 1919 років були інтегровані до російської червоної армії. Після цього більшовики мобілізували населення України вже до російської червоної армії (наприклад, 155 тис. осіб у липні 1919-го). Фактично, зараз росіяни повторюють цю історію на окупованих територіях сходу і півдня України.
“Главвоєнукр” Володимир Антонов-Овсієнко – виходець із Чернігова, якого використовували більшовики для прикриття агресії стосовно України. У 1918-1919 рр. після Юрія Коцюбинського очолював різноманітні більшовицькі формації (радянські війська півдня росії, українську радянську армію, групу військ курського напрямку, український фронт). Ленін наказав йому підписувати документи не російським партійним псевдонімом Антонов, а винятково українським прізвищем – Овсієнко
У грудні 1919 року під тиском обставин Українська галицька армія перейшла на бік більшовиків та рахувалася інтернаціональним формуванням у складі їхнього війська як ЧУГА – Червона українська галицька армія (18 тис. осіб).
До честі галичан варто відзначити, що при першій нагоді (під час польсько-українського наступу навесні 1920 року) більшість з них залишити радянців.
Улітку 1920-го, коли російські більшовики вже загрожували Варшаві, на теренах короткочасно окупованої Галичини було створено маріонеткове квазіутворення “Галицька СРР”. 16 серпня її уряд – галревком – видав декрет №3 про мобілізацію галичан (“вихідців з Галични без огляду на національність”) на теренах радянської України та росії.
Від 3 грудня 1920-го до 21 квітня 1922 року номінально існували радянські збройні сили України та Криму, що серед іншого мали у своєму складі 1-шу кінну армію та морські сили Азовського і Чорного морів. Однак їхнім завданням була демобілізація армії після утвердження більшовиків (чисельність в грудні 1920 р. – 1,2 млн. осіб, у жовтні 1921 р. – 423 тис., до травня 1922 р. – 270 тис. осіб) та боротьба з опором повстанців.
Про несамостійність цієї структури свідчить те, що рішення про створення та ліквідацію ЗСУК ухвалювала реввійськрада радянської росії.
У різний спосіб українці могли опинитися і в складі армій російського білого руху. Зокрема, протягом літа-осені 1918 років гетьман Скоропадський не заважав набору українців до пронімецьких Південної армії (її вербувальні пункти діяли у Києві, Полтаві, Харкові, Катеринославі та Житомирі), Астраханської армії (у Києві) та антинімецької Добровольчої російської армії (за різними даними, долучилося від кількох сотень до 25 тис. осіб).
Згодом мали місце переходи українських формацій на бік “білих”. Так, під час падіння Української держави у листопаді-грудні 1918 року кілька підрозділів ЗС УД пішли на службу до росіян.
Окрім того, у листопаді 1919 року УГА домовилася про тимчасовий союз із денікінцями.
Усунення гетьмана Скоропадського відкрило шлях для наступу на територію України не лише для більшовиків, а й для білогвардійців. Мобілізація протягом їх нетривалого перебування в Криму на межі 1918–1919 років завершилася безрезультатно. Водночас під час “походу на москву” на захоплених українських землях здійснювалися примусові набори до війська білих. Так, за 1919 рік під страхом розстрілу лише в Старобільському повіті Харківської губернії денікінці мобілізували 22 тис осіб.
Політика більшовиків та білогвардійців на захоплених ними територіях нерідко провокувала масовий повстанський рух (“зелені”). Часом інсургенти виступали союзниками українських національних армій. Іррегулярні селянські загони переважно поповнювалися добровольцями, подекуди польові командири оголошували і “мобілізації” (отаман Струк у квітні 1919 року в районі Чорнобиля, махновська Революційна повстанська армія України, тобто “чорні” – у квітні та листопаді 1919 року, отаман Зелений – в районі Трипілля навесні 1919-го.
Нерідко червоні залучали на свій бік повстанських отаманів, про що останні згодом пожалкували.
Також під час польсько-української війни 1919 року та відбиття більшовицької агресії 1920 року польська влада здійснювала набір добровольців та мобілізацію (переважно поляків) на західноукаїнських землях.
Факти призову українців до війська польського на теренах Східної Галичини, за умови невизначеності міжнародно-правового статусу регіону до 1923 року, спричинили ноту протесту екзильного уряду ЗУНР до Ліги Націй у травні 1921 року.
Наслідком поразки перших визвольних змагань 1917–1921 років стала втрата власної держави та війська, інтернування армії УНР в закордонних таборах, згасаючий повстанський рух, розгортання репресивних заходів. Українські землі розділили чотири держави, а українці поповнювали чужі армії мирного часу.
За два десятиліття світ стояв напередодні нової світової війни, у якій наші пращури за відсутності власної держави знову мали воювати у складі чужих армій. Нерідко – один проти одного по різні боки фронту.
На початку 1939 року українці Закарпаття зробили спробу створити власну державу. Проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939 року збіглося в часі з угорською анексією краю. Попри неспівмірність ресурсів та засобів, українці чинили затятий опір силами добровольчих відділів самооборони “Карпатська Січ” (до 2 тис. осіб).
Мобілізаційний заклик до захисту Карпатської України (газета “Нова сводоба”, №58 від 16 березня 1939 р.
Часу на оголошення та практичне здійснення мобілізації вже не було. Встигли видати лиш мотиваційне звернення (нерідко його називають “мобілізаційним”), але окремого нормативного акту не ухвалювалося.
Добровольці йдуть на захист Карпатської України. Хуст, 16 березня 1939 р.
1 вересня 1939 року Польща стала першою країною, на яку німці вчинили напад. Почалася Друга світова війна. За два дні до вторгнення – 30 серпня 1939 року – в Другій Речі Посполитій почалася загальна мобілізація.
За оцінками історика Андрія Руккаса, до лав війська польського призвали близько 120 тис. українців (кожен сьомий жовнір), із них протягом 36-денної війни загинуло від 6 до 8 тис. осіб.
Польське командування у співпраці з еміграційним урядом УНР планувало створити дві українські дивізії, однак цей проєкт лишився нереалізованим.
Водночас українські націоналісти-оунівці розраховували взяти участь у бойових діях на німецькому боці. Військові відділи націоналістів (до 3 тис. осіб) готувалися до диверсійної діяльності та мали розгорнути антипольське постання в Галичині. Проте після сенсаційних німецько-радянських домовленостей ці плани втратили для німців актуальність.
У руслі виконання пакту Молотова-Ріббентропа 17 вересня 1939 року червона армія перейшла східний польський кордон, чим шокувала світ та прискорила падіння Другої Речі Посполитої.
Значна частина мешканців УРСР перебували у складі Українського фронту, що здійснював анексію східних воєводств Польщі. Ще з початку вересня до РСЧА набирали цивільних під прикриттям навчальних зборів у семи військових округах (у тому числі в Київському та Харківському, що покривали територію УРСР). 22 вересня 1939 року їх було визнано мобілізованими.
Для війни з Фінляндією (листопад 1939–березень 1940), анексії румунських територій (червень–липень 1940) чи окупації країн Балтії (червень–серпень 1940) радянське керівництво мобілізацію вже не оголошувало.
Принагідно зазначу, що тривалий час призов до червоної армії не був загальним, адже існувала дискримінація за станово-соціальними ознаками. Військова служба визнавалася винятковим обов’язком трудящих, а представники “експлуататорських класів” (визначення 1925 року) та “нетрудові елементи” (1930 року) до неї не допускалися. Ішлося про дітей дворян, купців, фабрикантів, офіцерів імператорської армії, священників, козаків, куркулів. Влада їм не довіряла та вважала “неблагонадійними”.
Лише 1 вересня 1939 року військовий обов’язок було поширено на всіх без винятку громадян “країни рад”.
Водночас у міжвоєнний період радянські військові теоретики врахували помилки І Світової великої війни та наголошували на здійсненні прихованої мобілізації ще до моменту оголошення війни (Борис Шапошніков, Володимир Тріандафілов, Олександр Свєчін), зриву мобілізаційних заходів супротивника (Олександр Єгоров, Михайло Тухачевський), формуванні прихованого другого стратегічного ешелону військ (Георгій Іссерсон).
Втілення подібних ідей на практиці супроводжувалося подальшою мілітаризацією СРСР та стрімким нарощуванням чисельності війська: 930 тис. осіб – у 1935 році, 1,513 млн. – у 1938-му, 1,943 млн. – у 1939-му, 4,2 млн. – на січень 1941-го, 5,710 млн. осіб – у червні 1941 року. Навесні 1941-го під виглядом довготривалих навчальних зборів відбулася прихована мобілізація.
Із нападом Німеччини на Радянський союз українські землі стали ареною жорстокого протистояння. За час від оголошення офіційної радянської мобілізації до встановлення цілковитого німецького контролю над територією України (22.06.1941–22.07.1942) до лав червоної армії, за різними оцінками, було призвано 3,1–3,6 млн. мешканців УРСР.
Після настання перелому на користь москви протягом 1943–1944 років червона армія просувалася на захід. Призовами до РСЧА на звільнених від вермахту територіях займалися переважно військові частини. Восени 1943 року сумнозвісні польові військомати здійснили масовий примусовий набір мешканців Лівобережної України, з яких формували погано озброєні та непідготовані загони. Вони увійшли в історію як “чорносвиточники” (німці називали їх Beutesoldatenen – “трофейні солдати”). Їх використали як “гарматне м’ясо” для форсування Дніпра.
До кінця війни лави РСЧА поповнили ще близько 3,5–4 млн. українців.
Вважається, що протягом 1941–1945 рр. до радянського війська потрапили понад 7 млн. українців (орієнтовно близько 23% особового складу армії).
Загальні військові втрати українців підрахувати важко, якщо взагалі можливо. Вони оцінюються на рівні 3,5–4,1 млн. осіб.
Після втрати контролю над Україною радянська пропаганда почала грати на національних почуттях українців. Плакат Василя Касіяна із серії “Гнів Шевченка – зброя перемоги” (1942–1943 рр.).
Наприкінці війни для СРСР набули ваги питання зміни кордонів, легалізація анексій 1939-40 років та встановлення прорадянських режимів щонайменше у Центрально-Східній Європі.
У випадку Польщі москва розвірвала стосунки з екзильним урядом та відкрито робила ставку на власних маріонеток (Крайова рада народова, згодом – Люблінський комітет). Тож коли на початку 1944 року лінія фронту стала пролягати на Правобережжі України, прокомуністичним польським формуванням дозволили здійснювати контрольований набір через радянську мобілізаційну систему Це був 1-й польський корпус, що почергово переріс у 1-шу польську армію та військо польське. Протягом 1944 року лави означених мілітарних структур поповнили не менше 100 тис. мешканців західних областей Української РСР.
Натомість політика москви щодо Чехословаччини мала певні відмінності. На початку 1943 року в радянському тилу було сформовано 1-шу чехословацьку піхотну бригаду, три чверті особового складу якої на перших порах становили закарпатські українці (військовополонені з угорської армії або втікачі від угорської окупації).
Коли восени 1944-го червона армія зайняла терени Закарпаття (що вважалося частиною Чехословаччини як автономна Підкарпатська Русь), екзильний чехословацький уряд розраховував відновити там свої органи влади. 13 листопада 1944 року за погодженням з радянською стороною чехословаки почали здійснювати мобілізацію. Однак тижнем раніше відділи 4-го Українського фронту ЗС СРСР рсча під виглядом запису добровольців почали примусовий набір місцевого населення до свого війська. На протести чехословацьких союзників радянці не реагували, а згодом взяли курс на приєднання краю та припинили діяльність лондонських емісарів.
У підсумку, протягом листопада 1944-го–лютого 1945 року лави 1-го чехословацького корпусу поповнили 6890 мешканців Закарпаття, тоді як до РСЧА набрали 16-20 тис. осіб.
Читайте також:
“Конфліктний герой” Аверкій Гончаренко: командував юнаками під Крутами, служив у дивізії “Галичина”
Певна частина українців протягом Другої світової воювала на боці країн Осі. Зокрема, набір до паралельних мілітарних структур здійснювали німці в Третьому рейху.
Спершу для виконання функцій забезпечення (інженерно-будівельні роботи, охорона) з числа радянських військовополонених чи місцевого населення комплектувалися загони добровільних помічників (хіві). Вони вважалися допоміжним персоналом на службі вермахту.
У лютому 1943 року за політичної підтримки мельниківців та міграційного уряду УНР (а одночасно ці структури мали й антинімецькі формації) з числа хіві, військовополонених червоноармійців та добровольців, набраних на Харківщині та Донбасі, було засноване Українське визвольне військо. Однак фактичного створення формації не відбулося. Під брендом УВВ продовжували існувати підрозділи від взводу до полку, розкидані територіально та без єдиного командування.
Генріх Гіммлер (на передньому плані) разом з Отто Вехтером та іншими старшими німецькими офіцерами перед строєм дивізії СС “Галичина”, 1943 р.
У квітні 1943 року почалося створення дивізії ваффен СС “Галичина”. Її чисельність коливалася у межах 11,5-20 тис. осіб, а загалом через лави дивізії пройшло до 30 тис. осіб.
Навесні 1945 року УВВ, “Галичина” та інші озброєні структури, зокрема група Тараса Бульби-Боровця, диверсійна школа полковника Павла Терещенка тощо, формально увійшли до складу Української національної армії. Її командувачем був Павло Шандрук. До того мав досвід служби у російській імператорській армії (підпоручик), арміях УНР та Української Держави (генерал-хоруний), війську польському (підполковник). Чисельність УНА налічувала загалом 38-50 тис. осіб.
УНА в перспективі мала розглядатися німцями як союзна армія. Однак подібні обіцянки останніх тижнів війни лиш підтверджували недовіру нацистів до українців.
Агітаційний плакат із закликом ставати до лав дивізії СС “Галичина”
Читайте також:
“Чому я вшановую ветеранів дивізії “Галичина”?”
Орієнтовне число мешканців українських земель на німецькій службі оцінюється у 220-250 тис. осіб.
Також українці проходили службу в арміях країн, що були союзниками нацистської Німеччини. Так, протягом 1941–1945 рр. у складі збройних сил Незалежної держави Хорватія існував Український легіон (1500 осіб).
Окрім того, безпосередньо до вермахту потрапили близько тисячі етнічних німців (фольксдойчів) Закарпаття, а ще понад 50 тис. закарпатців воювали у складі угорського гонведу.
Дещо перебільшеними є повідомлення про створення українського батальйону у складі маріонеткового прояпонського утворення Манчжоу-го.
Читайте також:
Повернення Вождя ОУН: чому Бандеру вбили, а Мельника – ні
“Новобранці в УПА”. Дереворит Ніла Хасевича з серії “Волинь в боротьбі”, 1949 р.
Прагнення українських націоналістів (бандерівців чи мельниківців) створити власну державу, орієнтовану на Німеччину, зазнали краху ще 1941 року. Тоді пронімецькі формування ДУН у складі батальйонів “Роланд” та “Нахтігаль” (800 осіб), українська народна міліція, старшинські школи тощо, які бачилися потенційною основою для майбутньої української армії, були роззброєні німцями та розформовані. Проти знакових націоналістів почалися репресії.
Проведені у підпіллі військова конференція (жовтень 1942) та ІІІ надзвичайний збір ОУН (лютий 1943) ухвалили рішення про створення власної військової сили та початок збройної боротьби проти Німеччини. У проєкті створення Українських Збройних сил, підготованого орієнтовно у жовтні-грудні 1942 року, декларувалися наміри мати сухопутні війська, авіацію і флот, фантастичні мобілізаційні плани стосовно призову 300 тис. осіб у “східних областях України” та 500 тис. – на теренах Галичини та Волині.
Проте на практиці довелося розбудовувати не регулярну, а підпільну й менш чисельну армію – УПА.
Назва Українська повстанська армія використовувалася з квітня 1943 року, спершу це були Військові відділи ОУН.
Важливим завданням для новоствореного війська було об’єднання під єдиним командуванням та влиття до свого складу розрізнених націоналістичних формацій (бульбівці, мельниківці, поліція, УНС, військовополонені), реалізоване протягом 1943-1944 рр.
Бійці УПА
У структурах ОУН(б) на теренах Волині і Полісся (або на ПСУЗ – Північно-Західні українські землі) діяли організаційно-мобілізаційні референтури – оргмоби, що відповідали за поповнення, у тому числі вербування добровольців та примусові набори. Останні носили радше епізодчиний характер.
Водночас активні радянські протипартизанські заходи змусили командування УПА розпускати великі повстанські загони (1945–1949 рр.) та відмовитися від мобілізаційних практик.
Більш активно УПА займалося зривом радянської мобілізації. Перехід до підпільно-конспіратиних методів боротьби дозволив чинити ефективний спротив у повоєнні роки.
Чисельність УПА до кінця не з’ясована: якщо сприйняти на віру рапорти німецьких та радянських спецслужб – одномоментно кількість упівців могла сягати 40 тис. вояків, а через її лави пройшло від 100 до 200 тис. осіб. Натомість більш зважені оцінки історика Володимира Бірчака дають цифру в 14-17 тис. бійців на піку могутності армії та 80-90 тис. осіб, що стали до строю повстанців за увесь час.
Читайте також:
“Перший бій УПА був з німцями”. Історик – про те, як Повстанська армія протистояла нацистам
У роки війни, з метою додаткового залучення ресурсів, керівництво СРСР, подібно до імперського досвіду, зверталося до патріотичних почуттів підвладних народів. Так, у складі РСЧА деякий час експериментували з формуванням незначної кількості національних формацій (їх мали азербайджанці, вірмени, грузини, естонці, казахи, латвійці, литовці, туркмени, калмики, башкири тощо), однак українських підрозділів не було.
Натомість у березні 1944 році було створено народний комісаріат оборони УРСР, який за сумісництвом очолив командувач Київського військового округу генерал-лейтенант Василь Герасименко.
Радянський генерал-лейтенант Василь Герасименко, який на “віртуальній” посаді міністра оборони УРСР мав намір створити окрему республіканську армію
Не дивлячись на підтримку тодішнього очільника радянської України Микити Хрущова, спроби наркома створити національні збройні сили чи підрозділи або добитися проходження українцями служби в межах республіки не мали успіху. У підпорядкуванні Герасименка була лише канцелярія, штат якої становив 11 осіб.
Згодом виявилося, що створення відомства було звичним для москви декоративним дипломатичним вивертом, який мав продемонструвати ознаки “державності” радянської України. За три тижні після вступу УРСР до ООН наркома звільнили з посади (13 листопада 1945 року), а у травні 1946-го – ліквідували й канцелярію.
Після Другої світової війни мобілізації в СРСР не відбувалися, хоча радянські контингенти неодноразово брали участь в локальних конфліктах. Фактично, це була серія “малих війн”, метою яких було поширення або відстоювання радянського геополітичного впливу, а також придушення національно-визвольних рухів.
Деякі оглядачі називають прихованою мобілізацією поповнення “обмеженого контингенту” в Афганістані. За десять років (1979–1989) через лави радянського угрупування в ДРА пройшли близько 620 тис. громадян СРСР. Практично кожен четвертий був українцем (понад 160 тис. осіб, із них загинуло понад 3 тис. осіб).
Афганська війна відбувалася на тлі скасування відстрочки для радянських студентів та призову до війська ледь не з університетських аудиторій.
Системна криза радянського ладу наприкінці 1980-х рр. супроводжувалася посиленням демократичного руху, що поступово еволюціонував у національно-самостійницький.
16 липня 1990 року Верховною Радою Української РСР було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України, одне з положень якої проголошувала право на власні збройні сили та проходження громадянами військової служби на території Української РСР.
За два тижні, 30 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР прийняли постанову, що покладала на республіканський уряд виконання трьох завдань:
Ці рішення цілком відповідали суспільним запитам, однак вони ігнорувалися союзним центром.
У жовтні 1990 року вимога проходження військової служби в межах УРСР була серед головних під час студентської “революції на граніті”.
Мітингарі вимагають проходження служби на території УРСР. Газета “Літературна Україна”, 13 вересня 1990 р., № 37 (4394)
Проголошення незалежності України одномоментно не вирішило мілітарних проблем, а поставило перед молодою державою комплекс завдань, непростих для розв’язання.
Наприкінці 1991 року новітній Українській державі, подібно до 1917-го, від зруйнованої наддержави у спадок дісталася величезна армія. Вона була менш дезорганізована, проте зі своїми проблемами.
Економічні негаразди та дух “кінця історії” навіювали думки про непотрібність війська для сучасної країни. Це призвело до радикального урізання чисельності особового складу та озброєнь, масштабного скорочення військової промисловості під гаслами конверсії, згортання військової освіти, падіння престижності служби в армії.
Непростим було питання поділу Чорноморського флоту та небажання частини армійців служити Україні.
Протягом 1991–1994 років близько 38 тис. осіб перевелося з української армії на службу до рф та інших країн СНД. У той же час до 33 тис. військових прибули до Збройних сил України з держав пострадянського простору.
Водночас Україна стала важливим гравцем на світовому ринку озброєнь та активно долучалася до миротворчих операцій.
Оцінка радянської військової спадщини, що 1991 р. дісталася Україні
Читайте також:
ЗСУ – 30: історія падінь і злетів
25 березня 1992 року було прийнято Закон про військовий обов’язок та військову службу, який визначив терміни строкової служби: 18 місяців у сухопутних військах та на флоті.
19 червня 1992 року період служби моряків збільшили до двох років.
21 жовтня 1993 року було ухвалено досі чинний Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”. Того ж року було ухвалено також воєнну доктрину, де прописали позаблоковий статус, відмову від силового вирішення питань, відсутність територіальних претензій до сусідів. Доктрина була оборонною та не визначала конкретного супротивника. Натомість було запроваджено поняття потенційного (з 2004 року – евентуального) противника, яким ставала певна країна вже за наслідком агресивних дій.
Наприкінці 1998 року Молодий рух (молодіжне крило партії НРУ) ініціював кампанію під гаслами “Україні – професійну армію” та “В ХХІ століття – без призовів та дідівщини”. За поступовий перехід до контрактної армії та негайне припинення призову випускників вишів було зібрано понад 400 тис. підписів.
Напередодні президентських виборів цією темою зацікавився Леонід Кучма, який у лютому 1999 року висловив підтримку ініціативи та включив положення про створення професійної армії до своєї передвиборчої програми.
17 квітня 2002 року указом президента було затверджено Державну програму про перехід на принцип комплектування ЗСУ військовослужбовцями-контрактниками до 2015 року.
Принагідно варто відзначити, що тодішнє українське керівництво діяло в умовах світового тренду. Протягом 1990-2000-х років чимало країн відмовилися від проведення загальних призовів. Зокрема, станом на 2012 рік із 28 держав-учасниць НАТО військовий обов’язок зберегли лиш п’ятеро членів блоку – Греція, Данія, Естонія, Норвегія, Туреччина.
Прискорений перехід до професійної армії та скорочення терміну строкової служби увійшли до електоральних обіцянок Віктора Ющенка. Після його перемоги на виборах термін дійсної служби 17 березня 2005 року скоротили до одного року в сухопутних військах та до півтора року на флоті.
Нова держпрограма розвитку Збройних сил на 2006–2011 рр., затверджена 27.12.2005, передбачала перехід до професійної армії наприкінці 2010 року.
Однак дискусії про прискорене переведення ЗСУ на контракт стали однією з тем, що розсварили “помаранчеву” команду. На дочасних виборах 2007 року серед програмних цілей Блоку Юлії Тимошенко було скасування призову вже з наступного року. Проте ця норма не увійшла до коаліційної угоди та призвела до конфлікту по лінії президент–уряд. Ющенко звинуватив Кабмін Тимошенко у зриві держпрограми і катастрофічному недофінансуванні війська. 1 січня 2009 року своїм указом він переніс термін переходу до контрактної армії на 2015 рік.
Динаміка чисельності ЗСУ доби Незалежності. У графіку не увійшли цифри на 1991 рік (близько 970 тис.). До 2020 р. ця цифра зберігалася на рівні 250 тис. А 2021 р. чисельність українського війська зросла до 261 тис. осіб. Точна кількість вітчизняних армійців після 2022 р. не оприлюднюється, однак відомо, що наразі становить приблизно 1 млн
Період реваншу проросійських “регіоналів” (2010–2014 рр.) ознаменувався суттєвими змінами підходів до армії, згодом визнаний парламентською ТСК “трагічним і складним етапом функціонування ЗСУ”. За часів президента Віктора Януковича двоє з трьох міністрів оборони мали російське громадянство, продовжувалося скорочення чисельності особового складу (до 2017 року армія мала нараховувати 70 тис. осіб). Зменшувалося фінансування війська, ліквідовувалися військові частини, особливо підрозділи ППО.
14 жовтня 2013 року президент Янукович підписав указ про непроведення призову до ЗСУ у 2014 році.
Під анонсоване скасування загального призову було заплановане серйозне скорочення мережі військових комісаріатів.
Критичне недофінансування не лише знижувало боєздатність, а й мало призвести до недоборів у заплановану контрактну армію.
Результатом підривної діяльності президента-втікача стало те, що Україна зустріла російську агресію 2014 року суттєво ослабленою. Росіяни вдало скористалися з моменту транзиту влади та окупували Крим. Хибна тактика “непротивлення злу” призвела до захоплення росіянами флоту та сухопутних підрозділів на півострові, переходу на бік окупантів левової частини українського військового контингенту в АРК.
Один із перших уроків Україна отримала вже тоді: наприкінці березня 2014 року виведення (“передислокація”) військ із Криму тільки заохотило росіян до подальшої експансії. Московити почали “гібридні дії” з дестабілізації ситуації на Донбасі, Слобожанщині та Півдні України, до яких формально нібито не мали стосунку.
У непростих умовах довелося оперативно відроджувати Збройні сили України. В.о. президента України Олександр Турчинов 17 березня 2014 року видав указ про часткову мобілізацію.
Олександр Турчинов, який у ранзі в.о. президента України у березні 2014 р. оголосив часткову мобілізацію
Турчичнов уперше в новітній вітчизняній історії застосував мобілізаційний механізм.
Протягом двох років (18.03.2014–31.10.2016) відбулося 6 хвиль часткової мобілізації.
Також навесні 2014 року було повернуто призов на строкову службу (1 травня 2014 року встановлено термін служби один рік, 15 січня 2015-го – півтора року), відновлено Національну гвардію, створено добровольчі формування та територіальну оборону, оголошено проведення АТО, зрештою, почато бойове застосування армії та почато деокупацію Донбасу.
Українське військо на початку АТО (антитерористичної операції) 2014 р.
Читайте також:
У 2014 році Зеленський поігнорував повістку до ЗСУ за мобілізацією, – ЗМІ
Новий виклик настав 24 лютого 2022 року, коли рф почала повномасштабне вторгнення. З того часу Україна живе в умовах воєнного стану і загальної мобілізації, які періодично продовжує парламент.
Чисельність Збройних сил зросла приблизно в 4 рази, насамперед за рахунок мобілізованих.
Стало зрозуміло, що без потужної масової армії та розгалуженої системи військової й медичної підготовки протистояти ворогові неможливо.
Історичний досвід наочно демонструє ключову роль грамотної організації мобілізаційного процесу та необхідність врахування помилок попередників. Водночас сьогодення показує, що масштабна війна, окрім перманентної мобілізації, також потребує розвитку військових інновацій та мілітарних технологій, національного виробництва озброєнь і військової техніки, логістики, залучення приватної ініціативи, активної підтримки з боку міжнародного співтовариства й української діаспори.
Військові 60 омбр ЗСУ, фото пресслужби бригади
Не менш важливою став інформаційний вимір війни. Військо, засноване на максимальному залученні громадян, перестало бути рудиментарним атрибутом держави та перетворилося на інструмент виживання країни.
І нині, попри безпрецедентні зусилля ворога, українські воїни в непростій боротьбі щоденно виборюють майбутнє для своєї країни.
Читайте також:
Історія незалежності: як українці боролися за власну державу і хто цьому заважав
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
