автор: Ярослав Гирич
історик, військовослужбовець ЗСУ
У ці дні дванадцять років тому, із 18 березня 2014-го, відбувалася мобілізаційна кампанія, що стала першою після відновлення Україною незалежності. Мобілізація була частковою, кількість “мобіків” співвідносилася з наявністю взуття на складах та стала відповіддю Києва на початок російського вторгнення в Крим і на Донбас.
З того часу геополітичні реалії відчутно змінилися. У світі розширюються зони активних конфліктів, постійно зростає загроза глобального зіткнення, захисні безпекові механізми не спрацьовують, а міжнародне право – нівелюється. Одним зі способів реакції на сучасні виклики “новітньої турбулентності” стало відновлення військового призову у Литві (2015 року), Швеції (2017), Латвії (2023), Хорватії (2026). Низка країн опрацьовують (як Сербія, Німеччина, Бельгія, Франція, Польща, Румунія, Болгарія, Нідерланди) чи обговорюють (як Португалія, Словенія, Чорногорія, Італія) можливість запровадження різних форм строкової служби з метою охоплення максимального числа громадян військовою підготовкою.
У цьому захопливому мега-лонгріді ми розглянемо саме явище мобілізації в контексті світової історії та в історії України.
Це перша половина загального матеріалу.
Другу частину шукайте на нашому сайті 11 квітня 2026 р.
Впродовж своєї історії європейські армії неодноразово змінювали засадничі підходи до комплектування. У більшості випадків збройні сили створювалися на ґрунті міліційного ополчення, станового війська, найманців, невеликих професійних регулярних формацій чи масових мобілізаційних армій. Суспільно-політичні зміни та розвиток технологій диктували своєрідну моду на окремі моделі організації поповнення.
Якщо за Стародавніх часів траплялися експерименти з різними типами, то для Середніх віків визначальним було лицарське військо (закрита феодальна станова спільнота, утримання якої неодмінно пов’язувалося з військовим землеволодінням, а служба передавалася у спадок).
Криза станової армії та віяння Нового часу принесли популярність професійному найманому війську (XV–XVII ст.), переважно комплектованому з іноземців чи іноземних загонів. Головним постачальником висококваліфікованих “солдатів удачі” стали німецькі землі, де процвітала “торгівля вояками” (Soldatenhandel).
Згодом дорожнеча послуг ландскнехтів призвела до формування протягом XVII – XVIII ст. регулярних армій, базованих на рекрутському наборі. Це нерідко збігалося з появою абсолютних монархій, де утримання армій брала на себе держава.
1. Жан-Батист Лесюр. Добровольці на вербувальному пункті, 1793 р. Тоді для оборони Франції в короткий термін до війська набрали 600 тисяч осіб, що дозволило відстояти країну
Рекрути спершу служили пожиттєво. Оскільки військо все ще було порівняно малочисленним, на службу потрапляла незначна частина суспільства (селективний набір). Визначене число вояків вимагали виставити від певної кількості мешканців, населених пунктів чи територій.
Уже у ХІХ ст. військо рекрутів замінюють масові мобілізаційні армії, що нерідко стають невід’ємним елементом молодих національних держав.
Ідею запровадження загального військового обов’язку чоловіків замість професійних найманців ще на початку XVI ст. висловив знаний флорентійський мислитель Нікола Макіавеллі. Пізніше (1670 року) його помисли підтримав нідерландський філософ Бенедикт Спіноза.
Натомість категоричними противниками створення масових постійних армій виступила низка мислителів XVIII ст. Частина філософів-просвітників застерігали від руйнівних наслідків такої моделі. Зокрема Жан-Жак Руссо порівнював регулярне військо з чумою, а Шарль Луї де Монтеск’є ототожнював велику армію з гунами.
Тогочасні британські інтелектуали наголошували на “рабській сутності армії” (правник Вільям Блекстон) чи називали службу під час мирного часу “неробством” (історик Едвард Гіббон).
Французький воєначальник Моріц Саксонський 1732 року запропонував запровадити загальну військову повинність з чітким терміном служби. До його ідеї повернулися у часи Великої Французької революції. Спершу революційна армія поповнювалася винятково добровольцями, а парламент категорично відмовлявся санкціонувати примусові набори до війська. Однак формування антифранцузької коаліції призвело до видання 1793 року революційним Конвентом декрету про масовий призов (levée en masse) до народного ополчення, що дозволило відбити іноземну інтервенцію.
1798 року було ухвалено закон Журдана-Дельбреля, яким запроваджувалася загальна військова повинність (конскрипція – від лат. conscriptio – занесення до списків, набір).
Термін служби мав складати 5 років. Відбування повинності покладалося на неодружених чоловіків віком 20-25 років і було загальним, але не завше персональним. Заздалегідь окреслену кількість новобранців набирали за жеребом. Від служби можна було відкупитися або виставити замість себе іншу особу.
Підкорення Наполеоном І значної частини континентальної Європи супроводжувалося поширенням конскрипції на зайнятих територіях чи васальних державах.
Після перемоги антифранцузької коаліції військову повинність майже у всій Європі скасували. Винятком стало Королівство Пруссія, що створила власну систему поповнення збройних сил.
Згідно з програмою військової реформи, розробленої в Пруссії 1810-х рр. за участі Гергарда фон Шарнгорста та Карла фон Клаузевіца, завдяки коротким термінам служби (спершу місяць, згодом – два роки) у війську та в міліційних формуваннях ландвер і ландштурм вирішувалися питання охоплення військовою службою максимальної кількості підданих (крюмпер).
Саме з Пруссією пов’язане перше використання терміну “мобілізація”,
тобто правового режиму переведення армії, економіки та держструктур до воєнного стану (тому некоректно історично попередні набори до війська називати мобілізаціями).
Під час “осінньої кризи” 1850 року відбулося загострення австрійсько-прусських відносин, які змагалися за лідерство в об’єднанні німецьких земель. 5 листопада 1850 року прусський король Фрідріх Вільгельм IV оголосив загальну мобілізацію, однак завдяки міжнародному втручанню зіткнення між Берліном та Віднем вдалося відвернути.
2. Літографія за малюнком Г. Коха “Табір армії Шлезвіг-Гольштейна в Штентенмюле поблизу Рендсбурга”, 1850 р. Перші мобілізовані, які не потрапили на війну через дипломатичне розв’язання конфлікту Австрії та Пруссії
Згодом Кольмар фон дер Гольц висунув ідею “озброєного народу”, пов’язану зі створенням багатомільйонної мобілізаційної армії в майбутній війні.
Промисловий переворот призвів до індустріалізації війни (за Вільямом Мак-Нілом), дав воєначальникам нові можливості – залізниці, телеграф, скорострільну зброяю, та поставив перед державцями завдання здійснення модернізаційних трансформацій – а це розвиток заводського виробництва та логістики, поширення елементарної грамотності, іноді – політичних прав.
➡️ Підписуйтеся на канали “Новинарні” в Телеграмі та в YouTube, а також у ТікТок та Instagram.
Громадянська війна у США та франко-прусський конфлікт поклали початок світовому тренду на запровадження військового обов’язку, заснованому на особистій службі. Стало зрозуміло, що масова армія мирного часу дає змогу навчити військового ремесла велику кількість осіб, а мобілізація у час війни дозволяє вирішити проблему резервів.
До 1914 року абсолютна більшість тогочасних країн світу закріпили обов’язок проходження військової служби на законодавчому рівні.
Особливим, своєрідним і до певної міри проміжним типом комплектування війська стали українські козацькі формування. Чимось вони нагадували іррегулярні загони федератів часів римського домінату чи хорватських граничарів на габсбурзькій службі, які були фронтирною озброєною спільнотою, мали внутрішнє самоврядування та відповідали за охорону прикордоння.
Козак другої половини XVII ст. Ілюстрація з книги Сергія Шамєнкова “Людина війни: зовнішність та озброєння воїнів на території України від енеоліту до сьогодення” (2021 р.)
На думку історика Олексія Сокирка, козацьке військо було становим ополченням, що вже у XVIII ст. відставало від провідних модернізаційних трендів.
До скасування автономії Лівобережжя створити регулярну армію гетьмани не встигли. Комплектування козацьких полків у випадку війни регламентувалося гетьманськими універсалами, нормами Литовських статутів, згадувалося у проєкті “Прав, за якими судиться малоросійський народ”.
Читайте також:
“Антигетьман”, що виступив проти гніту Москви, коли це ще не було мейнстрімом
Наприкінці XVIII ст. українські землі перебували у складі двох імперій (Габсбургів та романових), що поширили тут притаманні їм практики рекрутчини.
(всі строки стосувалися армії мирного часу, адже під час війни служба мала тривати до завершення конфлікту)
1699 р. – військова служба стає пожиттєвою (до того поповнення набиралися на період війни чи сезонної військової кампанії).
1705 р. – запровадження рекрутчини (служба для солдатів та офіцерів – довічна).
1736 р. – перші пом’якшення: офіцери можуть йти у відставку після 25 років служби.
1762 р. – військова служба стала для дворян необов’язковою.
1793 р. – встановлено 25-річний термін військової служби для “нижніх чинів”.
1818 р. – до 22 років скорочено термін служби для гвардії.
1834 р. – загальний термін служби (25 років) зберігається, але солдати отримують право після 20 років (з них – в 15 років у діючій армії, та 5 – у частинах резерву) виходити у 5-річну “безстрокову відпустку”. Після такої відпустки вони отримували право на звільнення. Водночас нестройові посади (писар, фельдшер, священник, перукарі, профоси – аналог військової поліції) служили повний термін (25 років в армії та 22 роки у гвардії).
1851 р. – усі військовослужбовці отримали право на вихід у безстрокову відпустку після 15 років дійсної служби.
1859 р. – для новонабраних рекрутів скорочено загальний термін служби: до 15 років у сухопутних силах, 14 років – на флоті, для чинних – 20 років. Пом’якшення не стосувалося тих, хто вчиняв дисциплінарні проступки.
1865 р. – скорочення армії після придушення Польського повстання. Військовослужбовців трьох гренадерських та 34 піхотних дивізій звільнено у безтермінову відпустку після 11 років служби.
1868 р. – продовження скорочення війська. У безтермінову відпустку почали скеровувати після 13 років (хто почав службу до вересня 1859 року) та 10 років (хто почав службу після вересня 1859 року) дійсної служби.
1874 р. – масштабна військова реформа. Запроваджено загальну військову повинність. Для сухопутних військ загальний строк служби дорівнював 15 рокам (6 років дійсної служби та 9 років перебування в запасі). Для флоту та віддалених армійських гарнізонів, як-то Туркестан, Далекий Схід, Забайкалля, загальний період служби складав 10 років (7 років дійсна та 3 роки перебування в запасі).
Заборонено відкуп і замісництво, однак введено відстрочку (для єдиного годувальника, за станом здоров’я, на період навчання чи певний час для ведення бізнесу), звільнення від служби (для православних священників, медиків, викладачів, художників) та зменшені терміни служби залежно від рівня освіти.
Для призову використовувалося жеребкування: один з п’яти йшов служити до війська, решта – в ополчення.
1888 р. – збільшено загальний термін служби в сухопутних військах до 18 років, але зменшено період дійсної служби до 5 років, ще 13 років перебування в запасі.
1906 р. – встановлено нові терміни служби:
1912 р. – чергове коригування термінів служби:
Також у російській імперії існували інші форми залучення підданих до армії. Так, протягом 1817–1857 рр. функціонували військові поселення, мешканці яких поряд із мілітарною займалися господарською діяльністю.
У 1850-х роках в українських губерніях нараховувалося 645 тис. військпоселенців. На службі вони перебували протягом 27 років – із 18 до 45-річного віку.
Натомість для осіб із певним освітнім рівнем існувала можливість скороченого проходження військової служби. За умови добровільного призову такий вояк (“вольноопрєделяющийся“) міг відслужити від одного до трьох років та після виходу у відставку отримати найнижче офіцерське звання.
Часом направлення в армію використовувалося як покарання політичним опонентам режиму. До армії відправляли частину учасників руху декабристів та польського повстання 1830-1831 рр.
Солдатський автопортрет Тараса Шевченка (1847 р.)
Найвідоміший приклад – український поет-вільнодумець та художник Тарас Шевченко, якого 1847 року заслали рядовим в Оренбурзький окремий корпус на невизначений термін із забороною писати й малювати. Шевченко пройшов важкі випробування солдатчиною на Мангишлаку й Аралі, в Середній Азії, та звільнився – постарілий, із підірваним здоров’ям – лише через десять років.
На початку 1901 р. в солдати віддали 183 студентів Київського імператорського університету Святого Володимира.
Читайте також:
Тарас Шевченко став світовим рекордсменом за кількістю встановлених пам’ятників культурному діячу, – МЗС
Натомість Закарпаття (1699 р.), Галичина (1772 р.) та Буковина (1775 р.) увійшли до складу володінь австрійських Габсбургів. На початку XVIII ст. військо комплектувалося за рахунок добровольців та найманців.
У 1770-1771 рр. відбулося законодавче закріплення рекрутчини з пожиттєвою службою.
1781 р. – військовики служать 25 років.
1802 р. – встановлено нові терміни служби, залежно від роду військ: 10 років для піхотинців, 12 років – кіннотників, 14 років – артилеристів та інженерів.
1819 р. – термін служби скорочено до 8 років.
1866 р. – термін служби скорочено до 6 років дійсної служби та 6 років у запасі.
Декрет цісаря Франца-Йосипа І від 5 грудня 1868 р. про запровадження загального військового обов’язку в Австро-Угорщині (Імперська газета, 08.12.1868)
1868 р. – запроваджено загальний військовий обов’язок. У сухопутних військах служили 3 роки (додатково 7 років у загальноімперському резерві й 3 роки в резерві національної армії), на флоті – 4 роки дійсної служби (додатково 5 років у резерві та 3 роки в флотському ландштурмі, тобто ополченні).
1912 р. – терміни дійсної служби в піхоті скорочено до 2 років, служба в кавалерії та артилерії тривала 3 роки, для моряків залишилося 4 роки.
Ухвалення дуалістичного компромісу 1867 р. щодо створення Австро-Угорщини передбачало існування спільного війська, національних армій (ландвер – для австрійської частини держави, Цислейтанії, гонвед – для угорської частини, Транслейтанії) та національних ополчень (ландштурм і угорське ополчення). Передбачалася можливість скороченої служби для добровольців з певним освітнім рівнем (однорічні охотники).
Між іншим, популяризована Тарасом Чубаєм пісня “Кедь ми прийшла карта” (існують її варіанти словацькою і польською мовами) оповідає про особливості набору до армії Габсбургів.
За сюжетом, обраний жеребом рекрут просить батька піти замість нього служити. Таку практику підтверджував закон 1856 року, що передбачав як можливість офіційного відкупу від військової служби за 1500 гульденів, так і запрошення замість себе заступника (нерідко родич або відставний солдат). Останньому ще належало виплатити грошову компенсацію.
1914 року, через 64 роки від першого кейсу застосування, мобілізація з військово-організаційної новації перетворилася на небезпечний дипломатичний прецедент.
Факт оголошення загальної мобілізації в росії було сприйнято німцями за недружній акт та casus belli. Так, 1 серпня 1914 року, після того як Німеччина оголосила війну росії, локальний конфлікт Відня і Белграда, спричинений Сараєвським інцидентом, переріс у загальноєвропейську війну.
Почалося своєрідне змагання, хто з супротивників після офіційного оголошення мобілізації та стану війни швидше зможе призвати, поповнити наявні чи сформувати нові підрозділи, озброїти та доставити військо на фронт.
До Великої війни сторони мали певний досвід проведення мобілізацій (росіяни – під час війни з османами 1877–1878 рр. та японцями 1904–1905 рр.; австро-угорці – 1912 р. оголошували часткову мобілізацію під час Балканської війни без залучення в конфлікт).
Розгортання сил зайняло два-три тижні і здійснювалася супротивниками синхронно, що призвело до зриву планів швидкоплинної сезонної кампанії.
Склалася ситуація, коли сторона-нападник втрачала перевагу раптовості, тож війна затягнулася. Для залучення додаткових ресурсів у Відні та Петрограді обережно почали звертатися до національних почуттів підкорених народів.
У масових імперських арміях вже з 1914 року здійснювались спроби створення квазінаціональних формувань. Дуже швидко у складі спільної австро-угорської армії було сформовано українську добровольчу бригаду – Легіон Січових стрільців. Хоч до підрозділу зголосилося 28 тисяч охочих, зарахували 2500 вояків. За час існування через його лави пройшло до 10 тисяч військовослужбовців.
1916 року на Покутті було укомплектовано окрему Гуцульську сотню, що згодом увійшла до складу УСС.
Водночас у російській імператорській армії українського відділу не створили. Хоча національні підрозділи мали чехи, поляки, аджарці, вірмени, грузини, латвійці. Також переважно незначні національні відділи були створені у Кавказькій туземній кавалерійській (“дикій”) дивізії – кабардинці, дагестанці, чеченці, інгуші, осетини, черкеси.
Українці по різні боки Великої війни. Січові стрільці взяли в полон кубанських козаків
Перша світова відзначилася безпрецедентною індустріалізацією, мілітаризацією економіки, появою масових багатомільйонних армій. Також Велика війна унаочнила трагедію бездержавних розділених народів. Серед них – українці, що в складі ворогуючих армій воювали по різні боки фронту. Українські землі стали ареною бойових дій, чимало наших праотців потрапили в полон.
Точну кількість мобілізованих під час І Світової війни українців назвати важко. За оцінками, кожен четвертий військовик російської армії був українцем (з орієнтовно 3,5-4 млн осіб, мобілізовані 2,885 млн, загинули 421-545 тис. осіб).
Натомість масштаб залученості українців до австро-угорського війська оцінюється вченими по-різному: за оцінками Олександра Реєнта, це близько 250–300 тисяч осіб (кожен тридцятий із вояків), із яких 34 тисячі загинули.
Натомість за підрахунками Олександра Лосєва через лави армії Габсбургів пройшло 725 800 українців – тобто кожен одинадцятий у війську. Із них мобілізовані – 693,2 тис. осіб. Понад 81 тис. загинули.
У розпал війни, в лютому 1917 року, імперія романових пережила революцію, результатом якої стало падіння монархії.
Нова російська влада (тимчасовий уряд) продовжила участь у війні. Водночас було взято курс на демократизацію, серед наслідків якої було пожвавлення українського політичного руху. Наприкінці березня 1917-го постала Центральна рада – міжпартійний координаційний орган (де-факто передпарламент), що почав боротьбу за автономію дев’яти українських губерній.
Постреволюційне розгортання фінського та польського руху за створення національних формувань слугувало прикладом для українців.
Станом на початок березня 1917 року на теренах Наддніпрянщини перебували 3,8 млн вояків російської армії, серед них – Південно-Західний фронт (2,28 млн осіб, з них третина українці), частина Румунського фронту (понад мільйон, з них чверть українці), Чорноморський флот (47 тисяч матросів, з них дві третини – українці), ще близько 400 тисяч осіб у гарнізонах. Величезна кількість українців несли службу поза межами підросійської України.
Мітинги за створення українських національних частин у складі російської армії навесні-влітку 1917 р. відбувалися в обох московитських столицях, на Балтійському та Чорноморському флоті, в Севастополі, Трабзоні, Гельсингфорсі, Владивостоці тощо
Український військовий рух домагався дозволу на створення національних частин (“українізацію”), служби українців у межах Наддніпрянщини, підтримку автономії та ЦР тощо.
Для промоції цієї програми рішенням Другого військового з’їзду у червні 1917-го до складу УЦР було делеговано 132 депутати від військ (серед них – Юрко Тютюнник та Йосип Гермайзе).
Велика війна в тимчасового уряду не вдавалася – наступи провалювалися. Під дією більшовицької агітації та політичних впливів армія стрімко розкладалася і деградувала. Відбувалося руйнування військової дисципліни та вертикалі управління, заміна офіцерів радами та виборними командирами, братання з ворогом, алкоголізм, мародерство, дезертирство. У підсумку військове командування та уряд погодилися на створення українських національних підрозділів як спосіб запобігти розкладанню війська.
Спершу, 20 квітня 1917 року, російська Ставка дозволила формувати національний полк (1-й український полк імені Богдана Хмельницького), 18 липня – вже корпус, у вересні-жовтні вийшли накази про українізацію десятків підрозділів.
Великих масштабів набула стихійна українізація.
Прапор 1-го українського піхотного полку імені Богдана Хмельницького
Чи не найуспішнішим кейсом стало перетворення 34-го армійського корпусу на 1-й український корпус під командуванням генерал-лейтенанта Павла Скоропадського (31 тис. осіб).
Читайте також:
“Україна без Криму – це як тіло без ніг”. Два ювілеї гетьмана Скоропадського
У процесі “українізації” частин особовий склад шляхом переведень робили максимально українським, там розгорталася діяльність національних культурних та політичних структур, проводилися мітинги.
Наприкінці жовтня 1917 року більшовики в результаті перевороту усунули тимчасовий уряд в Петрограді. Ситуацією змогли скористатися українські сили, що перебрали контроль над Києвом, проголосили створення автономної Української Народної Республіки, відновили генеральне секретарство військових справ, прискорили українізацію частин.
Українській владі у спадок дісталися два фронти Першої світової – Південно-Західний (1,7 млн на жовтень), Румунський (1,1 млн на листопад) та непопулярна війна з німцями.
За оцінками історика Віктора Голубка, на початок грудня 1917 року в межах старої армії 637 тис. осіб перебували в українізованих підрозділах, із них – 440 тис. в повністю укомплектованих українцями частинах (у тому числі на українських землях 240 тис. військовослужбовців). Окрім того, масово формувалися народні загони самооборони – Вільне козацтво (найбільше – на Звенигородщині).
Протягом листопада-грудня 1917 року національним силам вдалося відбити декілька спроб більшовиків захопити владу в Україні. Збільшовичені загони роззброювали та відправляли в росію.
Наказ генерального секретаря військових справ Симона Петлюри №35 від 28 листопада 1917 р., вміщений у “Військовому віснику”. Передбачав увільнення неукраїнців (переважно росіян) у тритижневу відпустку з переведенням додому. Превентивний захід був спрямований на протидію спробам збільшовизованих загонів захопити владу. Такі підрозділи роззброювалися та відправлялися за межі УНР. Серед тих, хто виїхав за схемою “чемодан-вокзал-росія”, був майбутній радянський маршал Іван Конєв
Однак якщо сили протистояти “п’ятій колоні” у молодої української влади ще були, то проголошена 5 грудня 1917 року відкрита війна радянської росії проти УНР стала екзистенційно небезпечним викликом. За таких обставин генсек військових справ Симон Петлюра намагався поєднати жадану урядом “демократизацію” війська з практичною організацією збройного супротиву. Зокрема, він створює Генеральний штаб, починає формування нових підрозділів (дві сердюцькі дивізії), перекидає загони для контролю залізничних вузлів Катеринославської губернії.
Читайте також:
100 років незалежності: як рекламувала себе УНР. ІНФОГРАФІКА, МАПИ
Микола Міхновський та Симон Петлюра пропагували дві різні версії військового будівництва протягом весни-літа 1917 р. Перший наполягав на негайному створенні власної армії, інший – виступав за еволюційний шлях поєднаний з революційною “демократизацією”. Українські соціалісти не сприймали самостійницької риторики Міхновського та невдовзі ізолювали його від політичного процесу. Ілюстрація створена за допомогою ШІ
Спроба зміцнення східного кордону призвела до обвинувачень з боку прем’єра Володимира Винниченка у “провокуванні” росіян.
17 грудня 1917 року Симон Петлюра своїм наказом затвердив Статут Української народної армії. Попри революційно-соціалістичну риторику (посади замість звань, міліційна основа армії), документ не сподобався урядовцям лівого штибу, бо не передбачав виборності командирів та декларував збереження армії (“доки її мають сусіди”). Наступного дня Петлюру звинуватили в перевищенні повноважень та відправили у відставку.
В екстремальних обставинах український уряд втратив інстинкт самозбереження і не завжди адекватно реагував на ситуацію. Військо не отримувало чітких наказів, погано забезпечувалося й розбігалося. У владних коридорах панували антимілітарні настрої, непрофесіоналізм, інтриганство, дезорганізація.
Історик Голубко вказує, що призвідником цьому була автономістська концепція державного будівництва, де автономії армія не потрібна. Водночас науковець Михайло Ковальчук влучно назвав першу війну УНР з радянською росією “битвою двох революцій”. Можна додати, що змагалося два соціалістичні режими. Українські соціалісти різного штибу хворіли на пацифістські ілюзії, надмірну довіру російським “колегам”, іншу маячню про скасування армій, кордонів, приватної власності тощо.
Промотором цієї концепції виступав один з лідерів українських соціал-демократів Володимир Винниченко. Ще на початку квітня 1917 р. він з трибуни Національного конгресу виголосив низку хибних імперативів, що невдовзі стануть програмовими:
Володимир Винниченко (другий ліворуч) і Симон Петлюра з військовими. Кадри хроніки УНР
Вже на першому військовому з’їзді у червні 1917 року майбутній прем’єр УНР стверджував, що “Україні немає за що воювати, бо нікого поневолювати не хоче”, “постійне військо є знаряддям буржуазних класів”, а також ставив за мету розформування армії та її заміну на народну міліцію. Його програма була підтримана з’їздом.
Читайте також:
Як Винниченко просив посаду в “тупих, зголоднілих, лютих кацапів” і що з цього вийшло
У розпал більшовицького наступу на Київ 16 січня 1918 року Винниченко подав у відставку та покинув місто.
Однак не Винниченко, а інший його однопартієць став символом деградації війська УНР.
Саме нового генерального секретаря військових справ Миколу Порша голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук у 2024 році звинуватив у злочинній демобілізації, лиш із роком помилився (говорив про 1919-й, а не 1917-1918, коли це було насправді).
Генеральний секретар військових справ УНР Микола Порш хоч і виступав збереження армії, але його практичні дії вели до розпаду українського війська. Було провалено продовольче та матеріально-побутове забезпечення війська. У кадровій політиці віддавав перевагу принципу партійності, а не професіоналізму. Залишив посаду 16 січня 1918 р.
Ідея Порша полягала в тому, щоб розпустити стару армію як неконтрольовану та набрати нову з добровольців та найманців.
До слова, російські більшовики мали подібні проблеми і діяли саме в такому ключі. Однак якщо більшовики реалізовували свою стратегію на практиці, Порш фантазував про усунення від влади червоних, прихід із півночі стотисячного українського війська чи наймання чехословаків для оборони України.
Окрім того, генеральний секретар погано координував справи з військовим командуванням та підрозділами. Генералам він не довіряв, ба більше, вважав “реакційне офіцерство” більшою загрозою для УНР, ніж більшовиків. Тож видав наказ не приймати військових на офіцерські посади без рекомендації революційно-демократичних партій про лояльність.
Невдовзі Поршеві методи управління спричинили конфлікт із командувачем найбільшого українського підрозділу. 25 грудня 1917 року Павло Скоропадський залишив посаду командира 1-го українського корпусу.
30 грудня Микола Порш представив проєкт створення війська міліційного (іррегулярного) типу на базі неіснуючих гайдамацьких корпусів, що мали стати інструкторами в народній міліції.
Військова служба переставала бути обов’язковою. 3 січня 1918 року Мала рада схвалила Закон про організацію Українського народного війська – народної міліції.
Пункт 11 передбачав початок повільної демобілізації армії. Після завершення процесу демобілізації регулярна армія мала бути скасована.
Контраверсійний закон про народну міліцію від 3 січня 1918 р., що прискорив розпад війська
Курс на демобілізацію та заміну регулярної армії народною міліцією підтвердив IV універсал, що проголошував самостійність УНР.
За оцінками історика Ярослава Тинченка, на межі 1917-1918 років Центральна рада могла розраховувати на 25,3 тис. піхотинців та 1,6 тис. кіннотників. Після згаданих рішень сили українців продовжили танути.
Більшовики теж не контролювали і демобілізували стару армію, тож проти УНР діяли порівняно невеликими загонами. Коли під Київ прийшло 8-тисячне військо муравйовців, йому опір чинили нашвидкуруч зібрані добровольчі формування. Після падіння столиці та вчиненої більшовиками різанини для українських політиків настало певне протверезіння.
Саме у цей момент Центральній раді раптово пощастило. Українська дипломатія уклала у Бресті мир із країнами австро-німецького блоку. В обмін на продовольчу підтримку УНР невідкладно отримала військову підмогу – до 450 тис. вояків, що мали допомогти вигнати більшовиків з країни. Це поставило молоду українську державу в залежність від Берліна та загрожувало міжнародною ізоляцією з боку країн Антанти.
Військовий міністр Олександр Жуківський – здібний організатор армії УНР (лютий-квітень 1918 р.)
Ще однією несподіваною удачею стало призначення новим військовим міністром 33-річного експідполковника прикордонних військ Олександра Жуківського. Той провів дві ключові наради на Київщині, за наслідками яких домігся реорганізації війська (27 січня у селі Гнатівка) та відновлення військової субординації і дисципліни (29 січня у селі Ситняки під Києвом). Також він поєднав в одній особі посади військового міністра та головкома.
Німецька допомога та енергійні заходи Жуківського сприяли успішному наступу та початку вигнання більшовиків з України.
Меморіальна дошка, присвячена створенню у селі Гнатівка нового українського війська. Тут 27 січня 1918 р. було створено Окремий Запорізький загін (очолив генерал-майор Костянтин Прісовський), що об’єднав боєздатні залишки армії УНР після відступу з Києва
Після повернення до Києва військове міністерство 5 березня 1918 року видало наказ №46 про демобілізацію, що припиняв грошове забезпечення військовослужбовців старої армії вже за вісім днів. Військові мали або звільнитися, або перейти на службу УНР.
Посвідчення про демобілізацію – один із символів завершення війни. 1918-го демобілізацію старої армії з одночасним створенням нового війська здійснювали більшовики, УНР доби Центральної ради, Українська Держава гетьмана Скоропадського, ЗУНР. На початку 1919-го частину армії демобілізувала вже Директорія УНР
Протягом місяця в основному вдалося здійснити демобілізацію залишків російської армії. Водночас на вимогу німців 5 квітня 1918 року було ухвалене неоднозначне рішення про розформування загонів Вільного козацтва.
У той же час, на допомогу військовим повітовим начальникам з добровольців створювалися охоронні сотні (кінна – 35 осіб, піша – 130 осіб та 2 кулемети). Вони опікувалися охороною громадського порядку, здійснювали патрулюванння вулиць та збирання зброї, долучалися до придушення антидержавних заворушень.
Українці повернулися. Кіннота УНР на вулицях Києва та Бахмута, березень-квітень 1918 р.
Навесні 1918 року українське військо комплектувалося завдяки вербуванню добровольців. Новим джерелом поповнення мали стати українці, що служили в російській армії та перебували в австро-угорських (сірожупанники) та німецьких (синьожупанники) таборах військовополонених.
Наприкінці березня 1918 року сили УНР на фронті становили 15 тисяч осіб (12 тисяч у 1-й Запорізькій дивізії, 3 тисячі – в “київських” Січових стрільцях).
Перший курінь січових стрільців (400-600 вояків) у Києві в березні 1918 р. Спершу УСС комплектували з австрійських військовополонених, що походили з Галичини та Буковини. Із куренем пов’язані Роман Дашкевич, Роман Сушко, Євген Коновалець, Андрій Мельник
Гармаші полку Січових стрільців (Київ, квітень 1918 р.). 8 квітня курінь перетворили на полк (3 тис. осіб). Цей підрозділ став першим військовим виявом української соборності. До вихідців з імперії Габсбургів (галичан, буковинців, закарпатців) додалися наддніпрянці (кияни), що становили четверту частину полку. Традиційно велика роль у підрозділі відводилася патріотично-просвітницькій роботі
15 березня 1918 року військовий міністр Жуківський представив проєкт розбудови нової армії. Декларувався намір протягом двох призивних кампаній довести чисельність війська до 600 тис. осіб. Термін служби згодом мав встановити парламент.
Міністрів формально запевнили, що це буде міліційне, а не постійне військо. 24 квітня міністру Жуківському вдалося переконати уряд відмовитися від міліційного принципу формування збройних сил. Його план передбачав створення регулярної армії у складі 8 корпусів із 16 пішими та 4 кінними дивізіями, окремою кінною бригадою. Також військове міністерство мало намір у травні 1918 року провести призов та здійснити розгортання війська протягом червня-липня.
До кінця квітня 1918 року з німецькою допомогою більшовиків було вигнано з України, чисельність армії УНР зросла до 56 тисяч осіб (40 тис. осіб у піхоті, 1,5 тис. осіб у кінноті, 20 тис. осіб у гарнізонах). Українські відділи зайшли в Крим, а Чорноморський флот підняв українські прапори. Водночас нездатність Центральної ради забезпечити виконання продовольчої частини умов Брестського миру спричинило її усунення за сприяння німецьких “гостей”.
29 квітня 1918 року в результаті держперевороту до влади прийшов колишній командир 1-го українського корпусу Павло Скоропадський Він проголосив створення Української Держави, яку очолив у ранзі гетьмана.
Гетьман Павло Скоропадський
У спогадах Скоропадський вказав, що німецький генерал-лейтенант Вільгельм Гренер (начштабу групи армій “Київ”) здивувався його намірам формувати армію та риторично запитав: навіщо вам армія? Гренер запевнив, що німці не допустять ні внутрішніх бунтів, ні наступу більшовизму. Він порадив обмежитися формуванням двотисячного загону для особистої охорони.
Гетьману доводилося долати опір німців, що почувалися господарем становища. Ті не дуже довіряли Скоропадському, заважали розбудові війська та наполягали на його скороченні.
Зокрема, розпускалися дві дивізії синьожупанників (рішення, погоджене німцями ще з УЦР за два дні до перевороту, понад 9 тис. осіб), полк Січових стрільців (як частина віддана УЦР, до 3 тис. осіб). Продовжувалася демобілізація старих кадрів.
3 червня 1918 року було видано наказ №200, який окреслив перелік формацій, що лишалися в структурі військового міністерства. Звільненню підлягали військовослужбовці старої російської армії, які лишалися в казармах, але не пов’язували себе з українською армією. Передбачалося розформування найбільш боєздатного підрозділу війська – Окремої Запорізької дивізії. Однак через опір її командира Олександра Натіїва основу дивізії вдалося зберегти (“реформатори” обмежилися ліквідацією кінно-козацького полку імені Гордієнка).
Гетьман Павло Скоропадський оглядає Сірожупанну дивізію. Серпень 1918 року
Показовою є доля Сірожупанної дивізії (сформована з полонених українців у таборах Австро-Угорщини). У серпні 1918 року, на момент входження підрозділу до складу ЗС УД, вона мала у своєму складі 7,5 тисяч вояків. Вже за десять днів було демобілізовано половину особового складу. Після вересневої демобілізації в її лавах лишилося всього 600 військовослужбовців.
Окрім того, 18 вересня 1918 року відбулася чергова “оптимізація” збройних сил. У штаті дивізій мало бути три замість чотирьох піших полків. Відтак із 64 їх у складі війська лишилося 48. До кінця місяця розформували 16 полків піхоти.
Принагідно варто відзначити, що підрозділи були кадрованими, тож відчували великий некомплект солдатського складу та де-факто існували лише на папері.
“Союзники” усіляко блокували розширення війська. За спогадами генерала Олександра Греківа, запланований на травень призов під тиском німців перенесли на серпень, а згодом – на кінець року.
На початку липня 1918 року армія Української Держави мала 35 тис. осіб піхоти та 1,5 тис. кінноти. Додатково близько 20 тис. осіб складали охоронні сотні (з серпня – команди охорони військового майна, які пильнували військові об’єкти).
До речі, у травні-червні 1918 року в Бахмутській охоронній сотні служив майбутній радянський поет Володимир Сосюра.
У поширену в літературі цифру чисельності гетьманського війська – 65 тис. осіб – також зараховують гарнізони та озброєні відділи державної варти.
Німці дозволили продовжити реалізацію корпусного проєкту ексміністра Жуківського. У червні майбутнім корпусам присвоїли номери. Почалася робота над штатним розписом та наповненням кадрів.
Фактично, це були “кадровані підрозділи” – в них існували лише штаби, охорона, інфраструктура та озброєння, щоб у випадку мобілізації швидко розгорнутися у повноцінні відділи.
Почалося формування особистих загонів гетьмана: у травні набрали відділ персональної охорони – Власний конвой Ясновельможного пана гетьмана (300-800 осіб).
18 червня 1918 року Скоропадський видав наказ про достроковий призов 18-25 річних “синів хліборобів” до Сердюцької дивізії, що мала стати гетьманською гвардією. Для них встановлювався чіткий термін служби: 2 роки у підрозділах піхоти та пішої артилерії, 3 роки – для кіннотників та кінних артилеристів.
За відсутності парламенту уряд УД видавав закони, які затверджував гетьман. 24 липня 1918 року з’явився Закон про обов’язкову військову повинність. Термін її впровадження не називався, але вказувалося запровадження “в свій час”.
Закон містив заклик на 5 тис. осіб до Сердюцької дивізії. Під час першого призову в липні було набрано 980 вояків. Друга спроба у вересні 1918 року дала змогу довести чисельність до 6 тис. вояків.
Зустріч гетьмана Павла Скоропадського та німецького кайзера Вільгельма ІІ під час візиту очільника Української Держави до Німеччини. 6 вересня 1918 р., палац Вільгельмсгеге в місті Кассель
На тлі радикального скорочення армії (за деякими даними, на початок осені в армії лишилося ледь не 12 тисяч осіб) гетьман Скоропадський у першій половині вересня 1918 року здійснив візит до Німеччини.
У Берліні та Спа він отримав принципову згоду на розгортання корпусів та передачу Українській Державі Чорноморського флоту.
У другій половині вересня урядом було схвалено проєкт створення регулярної армії, яка мала нараховувати 309,3 тис. осіб в умовах мирного часу.
Не чекаючи майбутнього призову, що орієнтовно мав стартувати 15 листопада, почалося створення добровольчих формувань: відновлено Січових стрільців (Окремий загін січових стрільців, близько 1 тис. вояків у Білій Церкві), набрано Окремий Чорноморський кіш (для десанту на Кубань, понад 1,5 тис. осіб у Бердичеві) та Окремий загін Низових козаків (уродженці Бессарабії, понад 300 осіб у Могилеві).
За браком часу, проголошений гетьманським універсалом від 16 жовтня 1918 року проєкт відродження українського козацтва втілити не встигли.
2 жовтня з офіцерів, що мали українське громадянство, почали формувати Зведений корпус національної гвардії. У її складі зібрали Київську добровольчу дружину (генерал Кірпічов).
20 жовтня вийшов наказ про облік та заклик до служби колишніх російських офіцерів, унтер-офіцерів та юнкерів до 35 років (18 листопада вікову межу підняли до 43 років).
Зі складу офіцерів без українського громадянства мали набрати Окремий корпус (носили стару російську форму, послуговувалися старим статутом) та надіслати на російський кордон (між Путивлем і Сумами) для боротьби з більшовицькими партизанами.
У межах цієї структури почали формувати 1-шу офіцерську дружину (полковник Святополк-Мирський).
На 1 листопада 1918 року чисельність Армії Української Держави становила 23,5 тис. осіб (у тому числі у повітряному флоті – 2,1 тис. осіб).
Військово-морські сили знаходилися у зародковому стані: у вересні українцям передали один канонерський човен в Одесі (навіть набрали екіпаж) та 17 підводних човнів в Севастополі, почали формували полк морської піхоти в Одесі, інші відділи були кадрованими.
11 листопада гетьман Скоропадський, після формальної згоди німців, віддав наказ перебрати контроль над Чорноморським флотом у Севастополі, однак реалізувати його не встигли.
Читайте також:
100 років тому була створена морська піхота України. ІСТОРІЯ, ІНФОГРАФІКА
Листопад 1918 року відчутно змінив геополітичні обставини. Поразка Четвертного союзу у короткостроковій перспективі позбавляла гетьманський режим німецького захисту, що актуалізувало питання зміцнення внутрішньої підтримки, пошуку нових зовнішніх союзників, форсування створення армії.
Вже 8 листопада було затверджено “Статут військової повинності”. У документі визначалися терміни служби (для піхоти і пішої артилерії – 2 роки дійсної служби та 16 років у запасі, для кінної чи фортечної артилерії, інженерних чи технічних військ, флоту, прикордонної варти – 3 роки дійсної служби та 13 років у запасі), проголошувалася позаполітичність армії (зокрема пасивне виборче право).
Військова повинність оголошувалася обов’язком громадян 19-35 річного віку. У військовий час чоловіки 35-45 років проходили службу в народному резерві (аналог тероборони). Для осіб, що звільнялися від військової служби, вводився спецподаток.
Того ж дня, 8 листопада, Рада міністрів УД ухвалила “Закон про поповнення армії та фльоти Української Держави, що мають формуватися”. Проголошено намір поповнити армію на 169 тис. осіб (сюди увійшли вже призвані за липневим законом 5 тис. сердюків) шляхом призову молоді 1899 року народження. Протягом першого набору (призначеного на 17 листопада–17 грудня) мали залучити 85 тис. осіб, під час другого (1-31 березня 1919 року) – ще 79 тис.
За умови різкої зміни геополітичного калейдоскопу гетьман опинився “в шпагаті”: на німців розраховувати не міг, а з Антантою треба було обережно вести перемовини. Спроби порозумітися з національною опозицією провалилися, тож Скоропадський робить фатальний крок. 14 листопада було оголошено грамоту про федерацію з неіснуючою небільшовицькою росією. Цей, імовірно тактичний хід, мав залучити на бік гетьмана російське офіцерство, щоб виграти час для перемовин з альянтами.
За оцінками, восени 1918 року у Києві було не менше 15 тисяч “золотопогонників”. Паралельно активізувалися більшовики, що почали готували нове вторгнення у гібридному форматі. Вже 18-20 листопада червоні захопили Хутір-Михайлівський, Рильськ, Ямпіль та були відкинуті під Глуховом.
14 листопада 1918 року було створено повстанську Директорію, що за два дні почала збройний заколот. 18 листопада гетьманські сили, що вирушили до Фастова для арешту Директорії, були розгромлені біля села Мотовилівка. Офіцерська дружина – знищена, а відділи сердюків потрапили в полон і перейшли на бік інсургентів. Спроба повсталих захопити Київ 22 листопада не вдалася, і на вимогу німців вони відвели війська від Києва. Поступово гетьман втрачав контроль над регіонами, а війська переходили на бік Директорії або російських білогвардійців.
Оголошені гетьманськими головкомами призови офіцерів (19 листопада – наказ Келлера, 29 листопада – наказ Долгорукова) не дали очікуваного ефекту. Колишні російські офіцери та монархічні кола не поспішали воювати за гетьмана та його федералізм, вочевидь розгадавши хитрість намірів Скоропадського.
Водночас новий очільник гетьманського війська генерал Федір Келлер своїми українофобськими діями налаштував проти влади поміркованих політиків та значну частину армії. За тиждень після призначення він був відправлений у відставку.
Антиукраїнські кроки російських “друзів” гетьмана перетворили військовий заколот Директорії з вузькополітичного змагання за владу на широке національне повстання.
5 грудня 1918 року для оборони Києва було видано закон про тимчасову мобілізацію усього чоловічого населення 19-29 річного віку у межах Київського отаманства. Залучити вдалося кількасот киян. На захист столиці зібрали 2400 вояків, які протистояли 50-тисячному повстанському війську.
14 грудня 1918 року гетьман оголосив про зречення, а генерали Долгоруков та Кірпічов – наказали припинити опір й капітулювати.
На відміну від УЦР, Скоропадський у критичний момент не зміг заручитися дієвою зовнішньою підтримкою, не мав політичної опори всередині країни, не знайшов “рятівника” серед військових.
Закінчення статті – тут
Читайте також:
“Вірний завжди”. Контрадмірал Михайло Остроградський: невідомий будівничий флоту незалежної України
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
