автор: Леся Шовкун
відео: “Новинарня“, монтаж: Анна Клименко
Про все це розмовляємо з військово-політичним аналітиком, ветераном АТО, колишнім штурмовиком батальйону “Айдар” зразка 2014-2015 років Євгеном Диким.
Повна відеоверсія інтерв’ю:
– Через те, що ти був у важливих відрядженнях, ми майже два місяці не зустрічалися для запису традиційних щомісячних інтерв’ю. І під час минулої зустрічі настрій у тебе був вельми песимістичний, хоча на той момент Конгрес якраз розблокував довгоочікувану допомогу від США, і це мало б дещо змінити. Чи помітні вже ці зміни на фронті? І що ще знакового сталося за цей час?
– За ці два з гаком місяці насправді відбулося багато подій. Це той випадок, коли наша попередня й нинішня зустрічі відбуваються в дуже різній ситуації. Так, я пам’ятаю, що минулого разу певна кількість глядачів і читачів “Новинарні” були дещо розчаровані, що почули від мене мало оптимізму. Так от, одразу почну з того, що на цей раз оптимізм буде.
Річ у тім, що я взагалі намагаюсь бути не оптимістом чи песимістом, а максимально реалістом. Залежно від того, яку інформацію отримую. І от та інформація, яка в мене була, скажімо, три місяці тому, оптимізму ну жодним чином не сприяла. Натомість зараз для нього є абсолютно реальні підстави.
Причому хочу на цьому окремо акцентувати: це саме реальні підстави. Бо останнім часом (це плюс-мінус останні пів року) зіштовхуюся з тим, що багато навіть абсолютно адекватних, схильних до аналітики й широкого бачення картини людей почали впадати в безпідставний (!) песимізм.
Це цілком зрозуміло: люди дуже втомилися. А донедавна у нас був реально дуже важкий і невеселий період (який, наголошую ще раз, тепер закінчується). І, на жаль, на цю ситуацію дуже вдало лягли штампи російської пропаганди, яка активно працює і поступово починає діяти навіть на тих, хто найменше схильний піддаватися “вкидам”.
Усе це вкупі призвело до того, що російською називаються “униніє”, до зневіри. Багато людей почали всерйоз вірити, що ресурси у Рашки безмежні, що вони можуть гнати людей вічно і в них від цього нічого не зміниться, а ми за той час просто закінчимось. Що російський оборонпром, який працює в три зміни, повністю покриває всі їхні втрати на фронті і це, знову ж таки, може тривати нескінченно. А наші союзники виробляють боєприпаси в рази повільніше, і тому нам хана… Ну, й так далі.
Бачу навіть поширення тези про те, що, згідно з російським прислів’ям, росіяни “повільно запрягають, але потім швидко їдуть”. І оце вони, мовляв, уже як поїхали…
Так от, зараз я готовий спростувати всі ці тези. Причому спростувати саме фактажем. І дуже сподіваюся, що це почують. Бо оскільки ми навіть у розпал війни залишаємося дуже демократичним суспільством, з усіма його плюсами й мінусами, то
саме від наших настроїв і від нашого бачення картини сильно залежить, як ця картина змінюватиметься в реальності.
Я ще раз наголошу на тому, що вже казав раніше: 2024 рік — переламний у російсько-українській війні. І саме зараз, у найближчі кілька місяців, відбуватиметься кульмінація подій.
Це не означає, що ми цього року переможемо або що нас цього року переможуть. Навпаки: якщо я й готовий дати якийсь прогноз із повною певністю, без жодних обмовок, то цей прогноз полягає в тому, що цього року ніхто ще не переможе — ні ми їх, ні вони нас. Але саме події 2024-го визначать, хто врешті переможе в цій війні — за рік, два, три…
Так от: зараз нарешті знову з’явилися дуже серйозні підстави вважати, що за підсумком цього визначення стане зрозуміло: переможемо саме ми. Звісно, поки що жодних гарантій цього немає.
Але у нас знову з’явився шанс перемогти. І надзвичайно важливо його не “профукати”, бо це ще цілком можливо.
Тому так цінно, щоб ми всі це бачили. І розуміли: а) що ми можемо перемогти; б) що саме нам треба для цього зробити.
Бо, як і завжди, при всьому тому, що ми залежимо від світу, ключові події відбуваються тут. І саме ми вирішуємо подальший розвиток цієї війни, а вже потім весь світ підлаштовується під нас. Не навпаки.
– До речі, про світ і його вплив на розвиток російсько-української війни. Чи дав нам щось у цьому сенсі Саміт миру для України, який 15-16 червня відбувся у Швейцарії?
Учасники Саміту миру для України у Швейцарії, червень 2024 року
– Чесно кажучи, він узагалі нічого не дав і не змінив, та й не міг цього зробити. Бо це не саміт визначав ситуацію на фронті, а навпаки. От якби такий захід відбувся, наприклад, восени 2022 року, він би мав абсолютно інший результат. А коли ситуація на фронті така, як зараз — умовно, поки що 50 на 50 то в один бік, то в інший, — то відповідними є й результати саміту.
Бо якщо у наших західних союзників, за деяким виключенням, є принаймні бачення того, яким би вони хотіли бачити розвиток цієї війни, то весь інший світ просто чекатиме, хто стане переможцем. І вже під переможця підлаштовуватиметься.
Тому якщо на час наступного саміту ситуація на фронті буде однозначно на нашу користь — то й рішення будуть абсолютно іншими. І стоятиме черга з країн, які захочуть підписати потрібні нам рішення.
А якщо навпаки, через рік буде очевидно, що ми програємо, то навіть якби раптом саміт і зібрався, то хіба що для того, щоб пропонувати нам “російсько-китайський” варіант.
На даному етапі в принципі не варто сподіватися, що дипломатія якось вплине на хід війни. Навпаки, це хід війни визначає можливості дипломатії. Ситуація невизначена, бо обидві країни наразі мають шанс на перемогу — ми вже знову маємо, а росіяни, на жаль, іще мають. А весь світ просто сидить в глядацькому партері і робить ставки в букмекерів.
– Тоді повернімося до фронту. Ти сказав, що за цей час відбулося багато подій, які повернули підстави для оптимізму. Що це за події, окрім розблокування допомоги від США?
– Звичайно, це передусім надходження зброї і боєприпасів від західних союзників. Воно ще триває й розгортається, але навіть те, що встигло доїхати станом на зараз, уже радикально змінило хід подій.
По-друге, думаю, всі помітили, що в певний момент пройшов буквально парад заяв різних країн про те, що “нашою зброєю тепер можна бити за поребрик”, “і нашою”, “і нашою…” Це те, чого ми чекали два з половиною роки. Так, деякі країни дозволяли це робити від початку, але проблема в тому, що саме ці країни, на жаль, не так багато можуть нам дати.
Тому визначальними, звісно, були заяви від головних постачальників зброї. І насправді характерною крапкою тут стали навіть не Сполучені Штати, а Німеччина. Хоч Шольц і досі не дав нам “Тауруси”, але коли він заявив, що можна бити по РФ — це засвідчило справді тектонічний зсув.
На жаль, навіть ця принципова зміна в мізках наших союзників відбувається надто повільно: ті самі Штати дозволили бити не далі, ніж на 100 кілометрів углиб російської території, і не по аеродромах…
Це, вибачте за брутальність, називається “на пів шишечки”. Але порівняно з тим, що було в попередні 2,5 роки, це вже революція. Ну, і ми знаємо, як це далі працює: поки що дозволили на 100, далі буде 300, далі 500. Так, у них це суперповільний процес. Але головне, що він пішов.
Щось дійсно дуже радикально зсунулося. І цей зсув відбувся внаслідок харківського наступу росіян.
Харківський наступ став тією останньою краплею, після якої до дуже багатьох наших західних союзників нарешті дійшло те, що ми в Україні знаємо від початку, що розуміють країни Балтії, поляки, але досі дуже погано розуміли на “далекому” Заході.
Це те, що з росіянами можна говорити тільки тоді, коли вони у воєнному сенсі зазнають явної поразки.
Тільки за цих умов вони стають у принципі здатними на якусь розмову, і тільки тоді з’являється місце для якоїсь дипломатії.
Досі ж уся стратегія Байдена і більшості західних союзників, за винятком балтійців, поляків і ще британців, базувалася на хибному уявленні про те, що Росію можна примусити до перемовин шляхом підсилення нашого опору.
Ми не раз говорили про те, що насправді союзники не планували і не планують нашої перемоги, бо не хочуть повного розгрому Рашки. Тому певний час вони давали нам зброю за принципом “дамо українцям стільки, щоб вони вистояли, і тоді Росія піде на перемовини”.
От блін, не пішла. Ладно, дамо українцям ще трошки — може, тоді? Знов не пішла. Ну, давайте їм, наприклад, ATACMS дамо — може, тоді вже Путін піде говорити…
І от, здається, нарешті до них почало доходити, що Путін почне говорити не коли ми “вистояли”, а коли він буде розбитий. Так, цей зсув у головах ще лише відбувається, він повільний — але головне, що він нарешті пішов.
Ще один надзвичайно потужний сигнал, на який чомусь мало звернули уваги в наших медіа, — це надання нам Швецією двох літаків дальнього радіолокаційного виявлення й управління Saab 340 AEW&C.
Літак ДРЛіВ ASC 890 (Saab 340 AEW&C або S-100B Argus)
Річ у тому, що ці літаки можуть виконувати різні функції. Найбільш очевидна — вони бачать усе, що на нас летить. Але насправді для цієї функції вистачає чотирьох натівських літаків такого ж типу, які весь час патрулюють повітряний простір з боку Польщі й Румунії. Вони бачать всю Україну, всю Білорусь і приблизно половину європейської частини Росії, і буквально з перших днів повномасштабного вторгнення передають цю інформацію нам у режимі “прямого ефіру”. (Це ж саме звідти всі ці повідомлення в телеграм-каналах, звідки злетіли МіГи чи що там робиться на Саваслєйці, звідки здійснено пуск ракет тощо. Ми самі цього поки що не бачимо, бо в нас немає таких технологій).
Тому хоч би яка це була важлива функція, але передавати нам два літаки вартістю в десятки мільйонів доларів кожен лише для цього просто немає потреби. Тож надають їх передусім для виконання двох інших важливих функцій: це координація великих авіаз’єднань і координація дальніх ударів.
Літаки НАТО цього робити для нас не можуть, бо вони ж не вступають у пряму війну з Росією. Тобто, виходить, нас готують для того, щоб ми могли самі за допомогою цих шведських літаків ДРЛВ координувати дальні ракетні удари по території Рашки.
І щоб ми могли з цих літаків радіоспостереження координувати великі дії армійської авіації.
Оце вже не про “вистояти” — це вже про “перемагати”. Нас готують до іншого етапу війни.
До етапу, на якому росіянам треба саме “наваляти”, завдати значних уражень, а вже тоді повертатися до перемовин з ними.
– Тобто заяви Путіна про нібито “умови для миру”, за якими Україна має подарувати йому чотири області, відмовитися від вступу в НАТО й так далі, і тоді “війна закінчиться”, західні партнери оцінили адекватно?
– Так, на щастя, вони вже це правильно розуміють. Оте “повільно запрягають, зате потім швидко їдуть” — це насправді стосується не Росії, а Заходу. Бо росіяни якраз у цій ситуації дуже швидко “запрягли” й поїхали, коли з режиму так званої “СВО” переключилися в режим великої війни на вистаження. невиснажені. Вже восени 2022-го вони провели велику мобілізацію, а від самого початку 2023-го в них уся економіка переведена на військові рейки. Це про той самий оборонпром, який гарує в три зміни без перерв і вихідних.
Але тут інший прикол: вони швидко розкачалися і вийшли на максимальну швидкість їзди… а швидше вже не можуть. Тобто зараз у них фактично максимум можливостей, вони на піку.
Натомість у нас разом із партнерами іще недавно й кінь не валявся, ми навіть не починали робити багато речей, які в Кацапії зроблені ще півтора року тому. Тільки тепер західні союзники почали змінювати номенклатуру поставок озброєння, почали по-новій запускати виробництво снарядів та зброї й намагаються буквально за рік-два наздогнати провал попередніх трьох десятиліть. Це все відбувалося дуже повільно, зате вже як понеслося, то далі буде тільки швидше.
А от Росії вже рости далі нікуди. Якщо, звісно, їм на допомогу відкрито не прийде Китай… Втім, навіть це не означатиме катастрофи. Бо якщо товариш Сі почне прямо допомагати Путіну зброєю, це різко змінить і поведінку наших союзників.
Але поки що цей варіант розглядати взагалі не варто, бо він надто малоймовірний. А без допомоги Пекіна, навіть з урахуванням тих поплічників, які готові ділитися з ними останнім, у росіян ресурсів вистачить ще на якісь рік-півтора. Вони це чудово розуміють, тому й розраховують розкрутити світ на “замороження конфлікту”.
Читайте також:
Ділиться верстатами, напівпровідниками та іншим. У США заявили, що Китай нині є основним постачальником військового комплексу РФ
– До речі, про поплічників. Нещодавно Путін повернувся з КНДР. Цей візит щось може для Росії в цьому плані змінити?
– КНДР нічого не може змінити. Товариш Кім Чен Ин радше отримував з товариша Пу плату за вже зроблене. Він уже й так допоміг, чим міг — усе-таки пара мільйонів снарядів на дорозі не валяється. Інше питання, якої вони якості — ми це вже обговорювали. Але все-таки північнокорейські снаряди й балістичні ракети росіянам зайвими не були. Тож Путін їздив розраховуватися.
До речі, співвідношення, того, чим КНДР здатна допомогти Кремлю і що вона за це матиме, можна дуже непогано собі уявити по тих подарунках, якими обмінялися двоє диктаторів. Кім подарував Путіну “могильний портрет” і двох цуценят унікальної місцевої породи.
Цуценята, яких Путіну подарував Кім Чен Ин
До речі, справді дуже милі песики. Але в обмін він отримав від російського очільника лімузин за 400 тисяч євро. Думаю, це дуже влучна алегорія їхніх розрахунків.
Дехто ще побоюється, що за Росію підуть воювати північнокорейські військові, але це, чесно кажучи, навіть не смішно.
От Китай — це абсолютно інша історія. Якщо КНР відкрито почне військові поставки, це буде дуже серйозно. Але ж досі не почав. Бо насправді Пекін теж чекає цього переламу — на чий бік схиляться терези, — щоб визначитися, чи варто приєднуватися до війни.
Власне, Китай би взагалі у це все не втручався, якби не бачив цю війну як протистояння Росії із Заходом. Це єдина причина, чому вони взагалі росіянам допомагають: тому що не хочуть перемоги Америки. Україну вони суб’єктом не вважають.
Якби китайці не боялися глобальної перемоги Штатів, їм би взагалі було найпростіше чекати, чий труп пропливе по річці першим. Якщо перемагає Рашка — у Пекіна розв’язані руки на Тайвані. Рашка програє — вони без бою забирають Сибір і Далекий Схід.
А надавати Росії пряму військову допомогу, яка справді б повністю переламала хід війни, Китай не наважується з тієї причини, що це чітка червона лінія, проведена Сполученими Штатами. Бо для США ввести санкції проти Китаю — це буде вкрай невигідно і дорого. Але принципова різниця в тому, що для Китаю це було б не просто дорого, а смертельно.
Тому насправді у Кремля перспективи не райдужні. І згадана заява про вихід України з чотирьох областей заради “перемир’я” — яскраве тому свідчення. Сильною стороною старого кадебешника [Путіна] завжди було і лишається вміння “тримати обличчя” навіть при дуже поганій грі.
І чим гірше у нього справи, тим відчайдушніше він блефує.
Ця заява — саме той випадок. Так, вона виглядає, як зухвалий хамський ультиматум. Але насправді це завуальований заклик до перемовин. Звісно, що адресований він не нам. Він хоче говорити з нашими західними партнерами.
Заява президента РФ Володимира Путіна про нібито “умови для початку переговорів із Києвом”:
Згадайте: ще пів року тому нічого подібного не звучало. Тоді вони не говорили ні про які чотири області, а мріяли про “русскій город Одєссу”, Харків, окупацію Києва тощо. Бо тоді були впевнені в тому, що перемагають.
А тепер риторика змінилася. При цьому не треба думати, що вони наївні: Путін, можливо, божевільний, але точно не ідіот. Він явно не чекає, що ми віддамо йому Запоріжжя, пустимо їх назад на правий берег Херсонщини й так далі. Ні, він сподівається, що наші західні партнери на це скажуть: мовляв, Владімір Владіміровіч, тут ви вже заганяєтесь і ніхто з тих областей не вийде… але по нинішній лінії давайте заморожувати.
І це для росіян критично важливо — заморозити фронт саме зараз, тобто впродовж найближчих кількох місяців. Поки ті тектонічні зсуви, які сталися на рівні умів, не дійшли до безпосереднього впливу на лінію фронту.
Пам’ятаєте, коли вони востаннє пропонували “заморозку”? Навесні 2023-го, перед нашим наступом. Коли боялися, що цей наступ не відб’ють. А щойно відбили, будь-які згадки про замороження припинилися — навпаки, росіяни поперли вперед, не шкодуючи сил і зусиль.
А тепер їм це знову критично важливо. Тоді як для нас будь-яка заморозка буде смертельною, бо це ж, до всього, ще й припинення допомоги. Усі партнери дуже радісно розслабляться, щойно з’явиться така можливість.
Натомість росіяни отримають можливість накопичити запаси. Бо це зараз ударної роботи їхнього оборонпрому не вистачає навіть на покриття поточних дірок фронту. А якщо дати їм час усе це спокійно накопичувати, то через рік-два це вже буде величезна міць. Тому такого ні в якому разі не можна допускати.
Росіяни ж чудово бачать тенденцію не лише у ставленні Заходу, а й з урахуванням важливих змін з нашого боку.
До речі, процитую ворога. Є там такий старенький генерал Шаманов. Коли я волонтерив у Першу Чеченську війну, він у наших ворогів був головнокомандувачем. Саме генерал Шаманов тоді брав Грозний і в принципі відповідав за окупацію в Чечні.
Так от, недавно його прорвало. Він з’їздив на позиції російських військ і, повернувшись, буквально криком кричав, до чого довели його рідну армію — в якої постачання опустилося настільки, що бракує навіть форми, і все це виглядає як партизанський загін.
Ну, дядечко вже на пенсії, може собі дозволити. Але, зрозуміло, на дані самого Шаманова я не покладався. Але цей крик душі Шаманова дуже вдало лягає те, що ми бачимо на супутникових знімках з російських складів. І на безпосередні повідомлення з Харківського напрямку.
Близько двох тижнів тому я спілкувався з офіцерами ГУР, які повернулись з Вовчанська. Причому це ті ГУРівські підрозділи, які прибули туди ще до початку російського наступу на Харківщині — бо в ГУР знали, що наступ буде, і попереджали про це. Чому інші структури не відреагували — це вже інше питання, щодо якого хай розбираються в закритому режимі.
Так от, той факт, що ці офіцери вже повернулися й спілкувалися зі мною в Києві, вже сам по собі є показовим. Це означає, що війна на тих ділянках перейшла в ту фазу, коли вже немає потреби використовувати спецпідрозділи.
Але з того, що вони розповідають — я настільки оптимістичних новин саме з “нуля” давно не чув. Думаю, ні для кого не секрет те, що ми вже там фактично в контрнаступі. І в росіян уже не те що не стоїть питання просуватися далі — тепер у них завдання максимум окопатися так, щоб утримати бодай ту п’ятикілометрову смугу, яку вони віджали в перші дні свого наступу.
Більше того. Знаєш, що мені один із цих спецпризначенців сказав? “Це вперше за весь цей час мені п**рів стало навіть трохи шкода”.
– ?!
– Я теж так відреагував, а він пояснив. Каже, вони всі геть “зелені”, одразу з “учебки”, для більшості це перший бій — і він же останній. І головне, що це стосується навіть лейтенантів, офіцерів.
Співвідношення втрат — один до восьми, і то це переважно за рахунок того, що в перші дні наші прикордонники зазнали серйозних втрат, бо їх застали зненацька. А в ГУРівських підрозділих втрати взагалі мінімальні.
От він і пояснює, що спецпризначенцям воювати з таким просто незручно, вони ж на бої з професіоналами орієнтовані.
Я ще його запитав, чи росіяни заходили так само по-дурному, як у 2022-му. А він: “Е ні, ти не плутай: у 22-му йшли добре підготовані професіонали, яким дали абсолютно неточні розвіддані. А цим яких розвідданих не дай — вони вперше в руках “калаша” тримають”.
Це до питання, який у росіян мобресурс. Великий, так, але кількість не заміняє якість. Це явно ті, про яких ми говорили навесні, коли міністр оборони РФ (ще Шойгу) віддав наказ про мобілізацію 300 тисяч вояків. Я тоді прогнозував, що вони мають на липень-вересень доїхати, а виходить, що їм довелося цих мобіків навіть раніше на фронт кинути. Ну і все, їх уже немає.
Це, звісно, не означає, що закінчилися всі — ні, вони ще багатьох нагребуть. Але їхня армія очевидно деградує. Це вже не просто те, що ми називаємо “гарматним м’ясом, бо м’ясо ж теж буває різних сортів.
За часів СРСР були жарти про “собачатину п’ятої категорії” — ту, яка йде на фарш разом із будкою. То оце вже вона.
Між іншим, про те, що в них уже виникають проблеми з людським ресурсом, свідчить іще одна нещодавня подія. У Росії визнали “іноагентами” рух “Путь домой”. Це ті самі дружини мобіків, які чіпляли на машини наклеєчки “Вєрнітє мужа”.
Протест учасниці руху “Шлях додому” в Москві. Фото: Sota
Зверніть увагу: цілий рік їх не чіпали. Бо вони ж базово не вороги цьому режиму — це абсолютно ватні баби, які цілком підтримують війну проти України і для яких головне — щоб воював хтось інший, а не їхні чоловіки. Але це і ключове: вони вимагали, щоб їхніх чоловіків повернули додому. І, судячи з усього, шансів їх повернути настільки нема, що вже навіть цим безневинним затикати рота. Тобто навіть вони вже стають проблемою для режиму. Це значить, що настрої-то насправді вже далеко не такі переможні, як режиму б хотілося.
– А як щодо техніки й боєприпасів? Бо хоч ти й кажеш, що вони вже вийшли на максимум, а ми із союзниками ще тільки до нього прямуємо, але ж це означає, що наразі у росіян все одно значно більший ресурс?
– Скажімо так: те, що вони виробляють снаряди в рази швидше, ніж Європа, говорить тільки про те, що вони виробляють їх швидше, ніж Європа. І більше ні про що. По-перше, крім Європи, ми можемо виробляти ще й самі… але це окрема тема для розмови, бо нам потрібно значно більше інвестицій в “оборонку”.
По-друге, Європа постійно нарощує своє виробництво. Ну й, крім того, на найближчий рік нам цілком вистачатиме американських поставок.
Так, тільки на рік, бо далі є висока ймовірність того, що до влади прийде Трамп і все нам перекриє. Але за рік ми з ЄС цілком спроможні наздогнати Росію.
При цьому зараз у нас по артилерії в реальності вже фактично паритет. Вони досі вистрілюють снарядів більше, ніж ми, але вже не в 10 чи 20, як іще кілька місяців тому, а “всього лише” у п’ять разів. І ця різниця легко компенсується тим, як працює наша арта.
Бо вони ж так і не навчились працювати точково, а не по площах — і вже через це не перестрибнуть. Просто технічно не здатні, бо якість їхніх снарядів і артилерії цього не дозволяє. Якби у нас залишалися тільки радянські калібри, то було б те саме. Але в нас є натівські. Тому точність нашої арти кардинально інша. Настільки, що при різниці по кількості снарядів в 5 разів ми вже можемо говорити про паритет — за реальними ураженнями цілей.
Тож зараз у них залишається фактично тільки дві переваги:
Саме удари КАБами і ФАБами — це насправді те єдине, що зараз можна вважати їхньою “суперсилою”. Бо протистояти цьому ми станом на зараз не маємо чим. Вони це чудово розуміють, тому витискають із цієї своєї переваги максимум. І не лише кошмарять цими КАБами та ФАБами фронтові й прикордонні міста, а й, у першу чергу, б’ють по позиціях. А це та зброя, яка може “винести” практично будь-яку нашу фортифікацію.
І, на жаль, цих бомб у них багато. Власне, самих бомб — узагалі прірва, але обмеження полягає в тому, як швидко вони встигають виготовляти для них системи наведення і планируючі модулі, “крильця”. На жаль, тут вони вийшли на дуже неприємний для нас темп і виробляють їх сотнями щомісяця. Це реально багато.
Але ця проблема лишається критичною, поки до нас не прилетіли F-16. Як тільки з’явиться бодай перша ескадрилья, а тим більше дві, літаків F-16, до яких у комплекті йдуть ракети повітря-повітря 100-кілометрового радіусу дії — проблему КАБів і ФАБів буде знято. Бо максимальна відстань їх запуску — 70 кілометрів.
Вони, звісно, чудово розуміють, що їхній перевазі в повітрі залишилось місяць-два, і прагнуть використати цей час по максимуму.
Читайте також:
РФ хоче запустити серійне виробництво вдосконалених авіабомб для атак по Україні, – ISW
– Якщо говорити про конкретні напрямки. Для початку, якщо вже ти згадав про провал російського наступу на Харківщині, давай згадаємо і про попередження того самого ГУР щодо підготовки противника до наступу на Сумщині. Який мав розпочатися невдовзі після харківського, але так і не розпочався. Чи означає це, що принаймні в цьому сенсі жителі Сумщини поки що можуть видихнути?
– Саме так. Сумський наступ зірваний, тому що в росіян не вистачило резервів. Усе те, що за планом мало у 20-х числах травня йти на Суми, їм довелося кинути на Липці і Вовчанськ, щоб хоча б якось там закріпитися.
Звичайно, вони й далі намагатимуться кошмарити прикордоння Сумщини проривами ДРГ. Можливо, будуть ще такі “операції”, як “прибігти, вивісити триколор у порожньому селі і втекти“. Але серйозного наступу там уже фізично нема кому робити — все переповзло на Харківщину.
– Згадавши про Сумщину, не можу не запитати про інший північний напрямок — чорнобильський. До нас у редакцію регулярно надходять запитання про те, чи готуються росіяни до нового наступу через чорнобильську зону або з боку Білорусі, бо “сусідка сестри, чоловік якої працює в СБУ, попередила, що вони ось-ось полізуть звідти знову…”
– Чесно? Це вже просто набридло. Ну нема там кому наступати! Якщо перед наступом на Харківщині було зібрано 50-тисячне угрупування, яке ми бачили і про яке ми говорили, то тут нічого подібного нема. А в секреті таке угруповання зараз зібрати просто неможливо!
Те, що білоруси проводять якісь свої навчання-тренування (не вперше, до речі) — це просто чергова імітація бурхливої діяльності. Росіяни вже й так, і так їх дотискають, щоб вступили у війну, — а вони вже два з половиною роки петляють.
І підстав вважати, що ця позиція Лукашенка зміниться зараз, коли в росіян знову справи пішли не найкраще, немає жодних. Він зробить усе залежне, щоб напряму в цю війну не вступати. Це хіба що в Білорусі станеться інспірований росіянами переворот, щоб його змінити — ну, але тоді про це й поговоримо.
– Тоді про справді гарячі напрямки. Одним із найбільш напружених залишається Покровський, а тут іще буквально кілька днів тому у зведеннях Генштабу раптом з’явився ще й Торецький напрямок. І там нашим справді дуже важко: після досить значних втрат їм, мовою ГШ, довелося “відійти на більш вигідні позиції”. Чи є ризик подальшого наступу і захоплення російськими військами Покровська, Мирнограда, Костянтинівки?..
– На жаль, такий розвиток подій цілком реальний. Після провалу на Харківщині й відмови від наступу на Суми вони почали шукати, де ще дійсно здатні щось реально дотиснути й відтиснути. І, звичайно, в першу чергу цим регіоном виявився Донбас, де вони і до цього весь час були в дуже успішному для них наступі.
До того ж там воюють зовсім інші частини. Не “зелене” “м’ясо” з учебки, а вже пристріляні, які далеко не перший місяць на цій війні. Тому на цих напрямках, на жаль, все дуже тяжко і серйозно. Саме туди вони почали зараз концентрувати війська, і туди ж постійно б’ють КАБами-ФАБами. Намагаються пробити нашу оборону, перебити трасу.
Щоправда, там це зовсім не “дорога життя”, яку перекриєш — і все, більше ніщо й ніхто нікуди не доїде. У тому районі чимало запасних, польових доріг. Але, звичайно, пропускна здатність цих бічних доріг і траси дуже різна. Тому якщо вони до неї вийдуть, це нам справді сильно зашкодить для логістики.
І так, досі зависає загроза над усією цією великою агломерацією — Покровськ, Мирноград, Костантинівка, Дружківка, Краматорськ, Слов’янськ. Якщо, не дай Боже, вони все ж таки вийдуть до них ближче і доведеться евакуювати звідти населення, то це десятки тисяч людей!
Покровський напрямок: селища Євгенівка, Новоолександрівка та Сокіл на мапі DeepState станом на 14:10 30 червня
Та попри те, що загроза цілком реальна, це не змінює того, про що ми говорили. Вони ще в наступі, інерція дуже потужна, але це саме інерція. У них був цілий рік значної переваги! А в нас — півтора року проваленої мобілізації і понад сім місяців блокування Трампом американської допомоги. Зрозуміло, що за місяць такого не компенсуєш.
Поки ж вони ще реалізують ту свою перевагу — до речі, сюди лягає й анонсований наступ на Борову. Зібране там ударне угрупування становить близько 10 тисяч, і це досить серйозно, як для такого масштабу.
Що дивує — це концентрація там техніки. При тому, що, загалом у них зараз по техніці дефіцит, вони накопичили на тому напрямку щось понад 400 одиниць. Попри те, що всі походи великими колонами техніки для них досі закінчувалися дуже погано. Недаремно ж вони з минулого року перебрали в нас тактику наступу малими піхотними групами з невеликим прикриттям бронетехніки, яка виявилась доволі успішною. Навіть успішнішою, ніж у нас, оскільки людей вони не шкодують.
Чому за таких обставин вони раптом зібралися знов повернутися до якогось великого використання бронетехніки — зрозуміти складно. Побачимо.
Зрозуміло одне: для них критично важливо вийти на річку Оскіл. І вже тоді реалізувати смертельно небезпечний для нас сценарій “заморозки”, на яку вони розраховують. Адже робити лінію розмежування по річці — це зовсім не те саме, що по лісосмугах та пагорбах, як зараз.
Вони довго намагалися пробитися до Осколу через Куп’янськ, але коли їм там остаточно наваляли, зрозуміли, що треба діяти інакше. І тепер, вочевидь, спробують вийти туди через Борову. Оце якраз виглядає дуже логічною задумкою.
– Ще один напрямок, про який запитують наші читачі — це лівобережжя Херсонщини. Кринки, з яких наші нібито зрештою вийшли, так званий “плацдарм”… Що там відбувається зараз?
– Почнемо з того, що Кринок, на жаль, уже просто не існує. Саме село вже знищено повністю, там тупо перекопана вирвами земля. І “тримати” Кринки фізично неможливо, бо там просто немає за що зачепитися.
Але це не означає, що з лівобережжя відійшли. Там є нові позиції, нові точки. Їх зараз тримає не дуже багато людей — кількість цього контингенту дійсно зменшили, бо невідомо, як довго ще доведеться тримати.
– А в чому взагалі сенс утримувати, як ти кажеш, перекопане поле, куди ще й надзвичайно складно доставляти боєкомплект, необхідні ліки, воду… власне, взагалі будь-що?
– Сенс є. Бо, попри все, ця смуга залишається плацдармом нашої надії. “Заготовкою” на той момент, коли ситуація буде суттєво мінятися і, зокрема, з неба нарешті зникне російська авіація. Тоді є сподівання повернутися до до того плану “А”, який був іще навесні 2023 року. Нагадаю, це форсування Дніпра, велика висадка на лівий берег і удар по тилах за “лінією Суровікіна”, а далі — вихід на Перекоп.
Ми лишаємо там людей саме тому, що цей шанс досі є. Вони контолюють прибережну смугу, це стаціонарні позиції, які “розповзлися” вздовж Дніпра на південь. Зокрема, в інформаційному просторі вже проскакувало, що йде активна робота в районі Олешків.
Скажу так: потім, як завжди, всі будуть дуже розумні заднім розумом. І якщо нам так і не вдасться реалізувати цей задум, то з’явиться дуже багато мудрагелів, які волатимуть, “на що ж там поклали так багато хлопців”, “цей план одразу був приречений” і так далі.
Ні, він не був одразу приречений і не є приреченим досі. Але це військовий задум, який може здійснитись, а може не здійснитись. Бо це, блін, війна. Кожна сторона на ній має багато своїх задумів, і тільки реальний бій, реальне протистояння покаже, чий саме задум буде реалізований.
Особисто я вважаю цю операцію виправданою, попри те, що у мене в ній задіяні близькі друзі. Чи дасть вона той результат, на який сподівається командування? Не знаю. Бо ще раз наголошу: це, на жаль, війна.
Читайте також:
Євген Дикий: Готуйтеся, що до кінця війни буде тільки гірше
– Ще одне запитання від наших читачів: чому Україна так довго не б’є по Керченському мосту, якщо представники ГУР та інших родів військ часто прямим текстом натякають на те, що стояти йому залишилося недовго?
– О, це окрема історія. Почну з того, що за той час, поки ми не зустрічалися в студії, українські Сили оборони дуже жваво працюють по російській ППО і вже знищили зо два десятки самих лише комплексів С-300 й С-400. І це ж не просто так. Це абсолютно чітка, цілеспрямована кампанія, в якій задіяні фактично всі роди військ під координацією ГУР.
Знищений російський ЗРК С-300/400 на території Бєлгородської області РФ. Фото: ТГ-канал Досье шпиона
Я б це назвав стратегічною операцією з роззброєння Рашки. Про що, власне, йдеться. Ми ще минулого року експериментально з’ясували, що, виявляється, систем ППО в росіян не так і багато. Їх вистачає, щоб добре прикрити Москву, лінію фронту (на жаль, дуже щільно) і Кримський півострів.
І все. Навіть для того, щоб виконати ці задачі, вони позабирали ППО з Арктики, з Курильських островів і так далі. Це те, чого за “Совка” було неможливо й уявити — що вони розкривають Далекий Схід!
І от у них є сакральний об’єкт — так званий Кримський міст. Насправді він для них і стратегічно важливий, бо навіть після того, як внаслідок українських ударів його пропускна здатність значно знизилася, вона все одно залишається досить значною.
Але головне, звісно, те, що це для них політично надважливий об’єкт. Сакральний символ не просто “русского Крима”, а взагалі оцієї всієї путінської Рашки з усіма “кримнашами” й тому подібним. Вони дуже бояться, що ми його доб’ємо…
А ми цього не робимо. Бо використовуємо його як приманку. Завдяки якій Крим перетворився на таку собі велику “Чорнобаївку” для російської ППО. Ми знищуємо ті ЗРК, які прикривають міст — і не б’ємо по ньому, а чекаємо, поки вони підвезуть наступні. Бо куди-куди, а туди вони точно знову їх завезуть, причому дуже швидко.
Вони завозять нові С-300, С-400 — ми їх знову грохаємо. А вони що? Вони заявляють, що тепер привезуть туди С-500. Це нагадує той старий анекдот про довгоносика: “а цього року ми засіємо 500 га, хай він вдавиться!”.
Зрозуміло, що коли вони привезуть С500, то він, швидше за все, розділить долю С300, С400. А потім так буде з наступним, і ще з наступним.
А тим часом у них відкриваються неозорі простори території, по якій летять наші дешевенькі, простенькі дрончики. Летять на аеродроми, де нищать навіть стратегічно важливі для них літаки — чого варте ураження одразу двох Су-57, яких усього було випущено 10 штук. І більше вже не буде, бо виявилось, що в умовах імпортозаміщення це останнє слово російського літакобудування чомусь не збирається. Можливо, тому, що там було відсотків 40 західних компонентів?
І от ми знищуємо їх дешевими дронами, ними ж б’ємо по російських НПЗ, а протиповітряна оборона відбиває ці атаки… з “калашів”. Бо більше нема з чого. Навіть щоб прикрити стратегічно важливий аеродром чи великі нафтопереробні заводи, на яких тримається цей режим! Так що ця кампанія “санкцій” від Буданова виявилась набагато ефективнішою за санкції від Байдена.
Хоч насправді після того, як днями західні санкції вийшли на абсолютно інший рівень, який уже реально б’є саме по нафтогазовому гаманцю РФ, це вже стало нарешті “по-дорослому”. Що заважало зробити це раніше?
Але українські дрони на цей час уже добряче Рашку знекровили. Так, воно ще величезне, і ми лишаємся Давидом, а вони — Голіафом. Але це Голіаф, якому вже завдана перша половина з тієї самої тисячі порізів, від якої він врешті й здохнув. Вони теж це чудово розуміють і не можуть не бачити, що ще трошки — і час почне грати категорично проти них. Можливо, цей перелам відбудеться вже навіть десь на осінь. Звісно, якщо дотиснемо і не втратимо цю можливість…
– …А щоб її не втратити, треба?
– Тут ми повертаємося до того, про що говоримо постійно. З огляду на все сказане вище, дуже скоро в Росії залишиться фактично єдина перевага — людський ресурс. Тому ми маємо шанси вийти на паритет, якщо нормально дотиснемо ті процеси по мобілізації, які нарешті зрушились з місця. Якби все це почалося раніше — тоді, коли ми вперше про це заговорили, то Україна вже цього літа могла б повністю переламати хід війни на свою користь.
На жаль, цього зроблено не було. Але навіть при тому слабенькому законі, який був ухвалений, зрушення є, і досить непогані.
– Виходить, навіть той закон, який ти називав “вихолощеним” і “законом про впорядкування обліку, а не мобілізацію”, все ж таки якось та працює?
– Насправді мене самого шокувало, що навіть такий простенький закон, який усього лише впорядковує військовий облік, дав такий помітний ефект. А це ж лише перший зі щонайменше десяти кроків, які треба зробити в цьому напрямку.
Можу підтвердити з першоджерела, зсередини отих самих демонізованих, ненависних усім ТЦК, що за останній місяць було набрано більше людей, аніж за попередні шість. Тобто, ми вже за місяць перекрили набір за попередні пів року! А якби це було зроблено раніше? А якби закон був не про облік, а справді про мобілізацію?..
Виходить, що не така вже в нас і жахлива ситуація з мобрезервом — проблема була не в ньому, а в абсолютно провальній комунікації з українського боку і дуже успішній інформаційній спецоперації з боку ворога. Ну і, звісно, в тому, що наша цивільна влада півтора року просто “морозилась” від будь-яких кроків, які були дуже потрібні.
А тим часом Росія шалено вкладалась в антимобілізаційну кампанію. І про те, що закон запрацював, свідчить та шалена паніка, з якою росіяни просто навіжено кинули на зрив нашої мобілізації всі свої ресурси. Зараз відбувається просто кульмінація цього процесу, бо вони усвідомили: зявилася небезпека того, що остаточно зірвати мобілізаційний процес в Україні у них таки не вийде. А якщо ми мобілізуємо достатню кількість людей, тоді їм остаточна хана, і вони чудово це розуміють.
Тому те, що відбувається зараз, це просто апогей. Я маю на увазі оці свіжі всі новини про підпали автівок ТЦКшників, про фізичні атаки на військовослужбовців ТЦК тощо.
Ризикну виступити тут поганим пророком, але скажу, що найближчим часом буде ще гірше.
Швидше за все, почнуться підпали самих ТЦК, в які полетять “коктейлі”, і ще можливі різні брудні провокації.
Я, наприклад, не здивуюся, якщо завтра ми побачимо якийсь “відосик”, де, наприклад, яка-небудь невіжена баба накинеться на ТЦКшників, і хто-небудь із них просто дасть їй в морду. І виявиться, що все це знімали три камери з трьох різних ракурсів. І по мільйонних телеграм-каналах розійдеться саме той момент, де він її б’є, а що було раніше — того не покажуть.
До цього, на жаль, усе йде, але це якраз і буде свідченням агонії російських намагань зірвати нашу мобілізацію. У них немає фізичної можливості з Росії знищити нашу мобілізаційну систему, тому вони можуть це зробити виключно руками самих українців.
І тут я хочу звернутися до тих військовослужбовців, які клеять собі на машини наклейки “Я не з ТЦК”, щоб їх не чіпали. Вибачте, але більшої ганьби я не бачив. От я б за це просто погони зривав. Бо в цій ситуації якраз навпаки, треба клеїти наклейки “Ми всі ТЦК”, так само, як “Ми всі ЗСУ”.
Усім військовим зараз важливо підкреслити, що ТЦК — це не щось окреме, а частина ЗСУ. І будь-яка істота, яка виступає проти ТЦК, виступає проти ЗСУ!
А будь-які дії проти нашої армії під час війни мають кваліфікуватись і каратись в першу чергу як державна зрада. Якщо ми зараз займемо оцю абсолютно тверду, чітку позицію, і будуть зразково показові арешти, покарання і так далі, то ми переламаємо ситуацію. Зараз — саме той вирішальний момент, де ми маємо дотиснути, і тоді все буде добре.
– Але ти ж сам казав, що лише цього закону недостатньо, і для реального переламу потрібно зробити набагато більше.
– Безперечно: після того, як ми зламаємо плани росіян зі зриву мобілізації, необхідно далі вдосконалювати власне законодавство. Бо якби ми весь цей час, тобто попередні рік-півтора, щомісяця мобілізували стільки людей, скільки за минулий місяць — то цього було б цілком достатньо. Але ж, на жаль, було не так. І тому зараз ми стоїмо перед потребою в першу чергу перекрити дірку за попередні півтора року, а далі вже вийти на отакий звичайний щомісячний темп.
І тут — про цифри. Нещодавно, здається, хтось із нардепів знову озвучив, що насправді нам не потрібні ті пів мільйона, про які казали при Залужному, і достатньо мобілізувати 120 тисяч.
То, на жаль, це зовсім не так. 120 тисяч — це для затикання дірок, просто для того, щоб фронт бодай перестав провалюватися, як зараз. А якщо ми говоримо про перелам ходу війни, то вибачте, але нічого не помінялось: необхідні ті самі 450-500 тисяч за один великий набір, от буквально за літо цього року.
Тоді вже восени ситуація зміниться саме на нашу користь, і далі вже вистачить значно менших темпів. Інакше, на жаль, не вийде.
Читайте також:
Євген Дикий: Не факт, що ми переможемо
– Ти почав з того, що для цього треба вдосконалювати законодавство. Про які саме вдосконалення йдеться?
– Ключових речей тут дві.
Найважливіше — запровадити чіткий граничний термін служби.
Без цього нічого не буде. І хоч як мені зараз боляче це говорити, але тепер уже знадобиться щонайменше 48 місяців. Бо ми, на жаль, проґавили той час, коли можна було ухвалити 36 місяців. Якби це було зроблено одразу на початку 2024 року, то вже навесні 2025-го можна було б звільнити багато людей. Тепер це вже неможливо і доводиться говорити про 48 місяців як граничний термін служби. Але обов’язковою з нормою, що день на бойових рахується за три дні далі від фронту.
А друга необхідна норма — це, вибачайте, криміналізація ухилення від обліку. На перший раз має бути штраф (і то значно більший, ніж зараз — бо що тобі заважало стати на облік за три роки!). А якщо й це не спрацювало — то кримінальне покарання.
Бо наразі людина опиняється перед дуже неправильним вибором: або вдягнути форму назавжди, або відкупитися штрафом. Це ненормально! Має бути так, що ти або віддаєш державі, наприклад, чотири роки свого життя (це якщо взагалі не воював “на нулі”), або сідаєш за ґрати. Чотири роки героєм або зеком — обирай сам. І це був би значно більш правильний вибір.
І ще є, навпаки, деякі речі, які зараз нібито планують запровадити, тоді як робити цього категорично не можна! Маю на увазі так зване економічне бронювання. Це просто капець яка небезпечна штука, тому дуже сподіваюся, що вона навіть через комітети ВР не пройде. Бо це може зірвати взагалі все!
І не тому, що багато людей отримає бронювання. А тому, що такими “ініціативами” ламаються засадничі речі, такі як інститут громадянства, конституційний лад тощо.
Бо є поняття конституційного обов’язку і є поняття рівності людей перед законом. А тут раптом законодавці хочуть встановити норму, яка означає, що твої конституційні обов’язки поширюються на тебе рівно доти, доки ти не почав заробляти вище певної межі. Це неприпустимо. І це буде такий розкол у суспільстві, який навряд чи взагалі можна буде коли-небудь як-небудь залатати.
– А як же “економічний фронт”, без якого “не буде чим воювати”?
– Фігня повна. Більше того, ми, вибачте, зажерлися. Бо за рахунок допомоги від західних союзників український тил, за винятком прифронтових міст, живе майже так само, як і до війни. Зісно, всім нам дуже б хотілося, щоб війна собі десь там тривала до нашої перемоги, і при цьому геть не погіршувався наш рівень життя. Але, на жаль, так не буває.
Знаєте, коли у США скасували картки на дефіцитні товари після Другої світової? В кінці 1946 року. А у Великій Британії — у 1948-му. Тобто ще три роки після перемоги британці були змушені жити за картковою системою.
А тепер подивімося, як живемо зараз ми під час справжньої Великої війни. Вибачте, але так не буває!
Так, нам доведеться знизити рівень життя. Це неминуче. І так, частина галузей економіки постраждає. Вибачте, але це ціна перемоги, яку доведеться заплатити.
Читайте також:
Дикий, “ухилянти”, вино і пінгвіни: “Головна мета цього вкиду — вибити Україну з Антарктиди”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
