автор: Леся Шовкун
Традиційно наприкінці місяця ми з військово-політичним аналітиком Євгеном Диким у студії та на сторінках “Новинарні” підбиваємо підсумки останніх подій російсько-української війни й обговорюємо ситуацію на фронті. Однак у травні й на початку червня 2024 року Євген у своїй офіційній іпостасі директора Національного антарктичного наукового центру перебував у закордонних відрядженнях на інших континентах, тож запис програми “Дикий і Лиховій/Шовкун” довелося відкласти.
Але натомість незаплановано виникла інша тема. Яка стосується одразу й розпочатої Росією війни (передусім — її інформаційної складової), й особисто Дикого, і Антарктиди, а точніше — участі України в антарктичних дослідженнях.
Вкид відомого проросійського пропагандиста Анатолія Шарія про те, що замість витрачати кошти на дрони та інші військові потреби, держава спрямовує їх на “ріки вина й гори шоколаду” для українських полярників, упав на благодатне поле. І соцмережами понеслася хвиля “праведного обурення”, яка не вщухла навіть після того, як НАНЦ і Дикий особисто кілька разів пояснили, що кошти, виділені на наукові дослідження, неможливо переспрямувати на війну, “ріки вина” — це менше келиха в тиждень на кожного з учасників довгої антарктичної зимівлі, ну й так далі.
Тож попри те, що зв’язатися з Євгеном під час його переїздів між континентами було непросто, ми все ж вирішили нарешті “позапланово” (тобто до завершення війни, як планували), поговорити “про пінгвінів”. А точніше — про те, що за цим вкидом стоїть насправді.
– Євгене, “за планом”, ми з тобою зараз мали розмовляти про квітневі події на фронті й навколо нього. Але весь минулий тиждень країною (чи соцмережами?) котився такий потужний “пінгвінячий мегасрач”, що тобі замість воєнної аналітики доводилося переважно відповідати на закиди про “вино для пінгвінів” і шоколад для полярників. Що це взагалі було?
– Була руснява ІПСО, причому дуже професійно спланована і, на жаль, частково вдала. Схоже, “за порєбріком” таки навчилися вираховувати наші больові точки і бити саме в те, що тригерить людей. Причому тригерить так люто, що критичне мислення відключається ще на стадії прочитання заголовка.
Скріншот із першого допису Анатолія Шарія про “вино і шоколад для пінгвінів”
Ця інформаційно-психологічна спецоперація не мала б жодного шансу на успіх, якби не купа “корисних ідіотів” у наших медіа. Які купилися на насправді примітивно зліплену наживку і масово поширили російський інформпродукт. А вже після поширення нашими ЗМІ цей продукт викликав потужне бродіння лайна в головах пересічних українців, причому двох дуже різних категорій: умовного “великого Космача” і надто сильно травмованих патріотів.
Із першою категорією все ясно й зрозуміло: вони ненавидять мене люто. Адже це саме ми з Дмитром Лиховієм, наразі капітаном ЗСУ, а тоді вашим головредом, перші почали пояснювати, що без великої мобілізації Україна програє війну.
Ти добре пам’ятаєш, скільки тоді ми вигребли лайна у соцмережах. Але ж крига скресла: “токсичну” тему потроху таки почали обговорювати, поступово в медіа пробились голоси з фронту, які — о диво! — казали рівно те саме, що ми з Дмитром. А потім уже й політикум вкрай неохоче, але таки почав приймати сувору воєнну реальність. І закон, який є лише першим маленьким кроком у бік необхідної великої мобілізації, зі скрипом, але таки був ухвалений.
Тобто півторарічна потужна інформаційна кампанія русні зі зриву мобілізації, в яку було вкладено чималі кошти і заради якої було задіяно та засвічено чималу агентурну мережу (причому не лише в соцмережах, а й дуже навіть у реальному житті) і яка була, мабуть, найбільш успішною їхньою інформоперацією за всю війну, раптом стала давати тріщини та збоїти зусиллями купки лиховіїв, жоріних та диких.
Тому, звісно, кожний із нас — ласа мішень як для русні, так і для оцього “колективного Космача”. Який страшенно боїться моблізації й люто ненавидить нас, злих “мобілізаврів”.
А якщо копати глибше, то цей “колективний Космач” ще й має потужну мотивацію кидатись не тільки на мене, а й загалом радісно підхоплювати будь-яку новину (байдуже, правдиву чи вигадану) про те, як щось у державі “йде не так” Десь хтось щось краде, неправильно використовує тощо.
Бо ці потвори в глибині душі знають, що, м’яко кажучи неправі. Що вони банальні боягузи та зрадники, і що бути боягузом і зрадником — це погано. Тому вони потребують постійного потужного самовиправдання, основою якого є старанно культивований образ “не такої держави” — де все за визначенням “криво і неправильно”, виправити це “неможливо”, а отже, за таку державу “нема жодного сенсу воювати”. А хто воює — ті або злочинці (якщо хоч трохи при владі), або лохи, яких злочинці “женуть на убій”.
Заради підтримки цього самовиправдального міфу “космачі” будуть щиро та радісно розганяти будь-яку “зраду”. Не для того щоб щось стало краще і “зрада” припинилась, а щоб пояснювати самим собі та оточуючим “обґрунтування” своєї ницості.
Але досить про них, з ними все ясно. А от другу групу мені шкода. Це щирі наші люди, патріоти, які вболівають за долю країни, донатять на ЗСУ тощо. Але у них сформувалася певна психотравма. Така собі презумпція того, що влада (причому в найширшому розумінні слова, бо це може бути будь-хто, хто бодай чимось керує та за щось відповідає) все і завжди робить криво, всі дотичні до державних грошей їх обов’язково розкрадають, а головне — що всі гроші в країні зараз мають іти виключно на війну. Відповідно, будь-яка “невійськова” витрата вже сама по собі є крадіжкою.
Фактично їхня картина світу не сильно відмінна від світобачення “космачів”. От тільки “космачів” така картина тішить, бо виправдовує, а травмованим патріотам це щиро болить. Але від цього болю вони повністю втрачають здатність до критичного мислення. І ними стає дуже легко маніпулювати — покажи “червону ганчірку” у вигляді будь-яких витрат “не на дрони”, дай цьому відповідне емоційне забарвлення, і одразу понеслось….
Один із популярних у соцмережах мемів про “гроші на пінгвінів замість дронів”
Я спершу вважав, що цим людям досить пояснити деякі невідомі їм елементарні речі. Наприклад, про те, що вся гуманітарна частина нашого бюджету — це кошти від союзників, і що ці кошти надаються на певних умовах. Головною умовою є саме невійськове використання, тобто перенаправити їх на дрони, патрони чи навіть консерви для бійців в принципі нереально. Якщо б їх і перерозподілили, то це можна зробити наприклад на серіали, утримання нещодавно заброньованих цирків тощо, але аж ніяк не на війну.
Хтось почув. Але, як виявилось, значна частина настільки травмована, що не лише самостійно не думає, а й не сприймає ніяких пояснень. “Я тут збираю на медевак, і мені по фіг — віддайте ці гроші на фронт! — Їх не можна на фронт, заборона від союзників, бо це їхні гроші. — А мені пофіг, все одно віддайте, бо у нас війна!”.
Чоловіче, це не у вас війна, це у нас з тобою разом війна. І ми так само весь час збираємо то на медевак, то на “тепліки”, то на окопний РЕБ для наших “бойових пінгвінів” — полярників, які стали до лав ЗСУ. І будемо далі збирати, аж до кінця війни. Тільки от до формування бюджету країни та до умов використання західних грошей це жодним чином не дотичне.
Але ніт, людина не чує жодних пояснень та аргументів. Їй боляче від того, що все не так, як хотілося б, і цей біль перекриває здатність мислити — а відповідно, робить людину дуже зручним об’єктом маніпуляцій.
Читайте також:
Шарій спробував скомпрометувати мобілізатора Дикого вином і шоколадом для Антарктиди: що з цього вийшло
– Про “бойових пінгвінів” у контексті цієї “великої пінгвінячої війни” написав і міністр освіти Оксен Лісовий — що 24 полярники зараз захищають Україну на фронті. Мабуть, найбільш відомою є історія Андрія Зотова, про якого писали навіть деякі відомі світові медіа — як він просто з Антарктиди дістався “яхтостопом” до Аргентини, вже на третій тиждень повномасштабного вторгнення був у окопах, вижив після важких поранень під Бахмутом і нещодавно після списання з армії по інвалідності повернувся до полярних досліджень.
А Міністерство оборони днями повідомило, що прямо з “Вернадського” учасники експедиції оновлюють дані через “Резерв+”. Складається враження, що наші полярники — якийсь бастіон патріотизму, ідеальні громадяни. Наскільки ця “урапатріотична” картинка відповідає дійсності??
Допис міністра освіти і науки Оксена Лісового про учасників Українських антарктичних експедицій, які пішли на фронт
– Звісно ж, усе не так ідеально. Полярники — такі само українці, як і ми всі, маленький зріз суспільства. І рівно так само, як у суспільстві в нашому маленькому зрізі відбулось розшарування: хтось пішов на фронт, хтось працює в тилу та донатить, а хтось став ухилянтом…
Але спершу про хороше. Справді, за час повномасштабної війни захищати Україну пішло щонайменше 24 учасники Українських антарктичних експедицій. Кажу “щонайменше” — бо це ті, про яких ми точно знаємо. Але наші експедиції тривають з 1996 року, через них пройшло немало людей. І, звісно, ніхто з них не зобов’язаний нас повідомляти, що пішов воювати.
Тому реальна кількість “бойових пінгвінів” може бути більшою. Але й ця цифра досить суттєва. Серед них є люди абсолютно різних “станційних” професій — і науковці, й лікарі, кухарі, дизелісти, які у війську теж виконують дуже різні завдання — розвідка, піхота, зв’язок, сапери, дронщики, медики…
Однак яскраві історії героїчних “бойових пінгвінів” мають свою дзеркальну протилежність — цьогорічну історію вченого 28-ї Української антарктичної експедиції, який так сам себе накрутив, що втік прямо з борта “Ноосфери”, навіть покинув всі свої речі, вимкнув телефон і автостопом перетнув кордон між Чилі та Аргентиною.
Як потім з’ясувалося, він собі вигадав, що як тільки літак сяде у аеропорту Варшави, його прямо біля трапа скрутять воєнкоми, загрузять у бусик і силоміць через кордон повезуть прямо на фронт.
Ще двоє таких само ухилянтів, з тієї ж експедиції, виявились розумнішими — долетіли з Антарктиди до Амстердаму, а вже на останній пересадці на Варшаву технічно вийшли з аеропорту та “розчинилися” десь у Європі.
Наразі ми думаємо, які є законні способи запобігати таким ситуаціям. Воєнкоми з бусиком посеред Варшави існують лише у хворій уяві переляканого ухилянта. Тож коли літак долітає до Польщі і треба пересідати в автобус до України, відбувається “стратифікація” — частина людей ховає очі і пише нам заяви, що не потребує транспорту далі, дістанеться України самотужки трохи згодом…
– Але насправді ти розумієш, що ніхто з них “трохи згодом” не повернеться?
– Не зовсім так. Насправді частина дійсно пише правду — відвідують родини, які десь за кордоном, або ще якісь свої справи ладнають, і після цього справді спокійно повертаються в Україну. Є приклад, коли двоє людей заїхали трохи пізніше — й одразу пішли на фронт. Вони й досі воюють, один ще й бусика пригнав для свого підрозділу.
Так само з крайньої експедиції після організованого повернення ще двоє доїхали на місяць пізніше, після того як повирішували за кордоном свої сімейні справи.
Але так, є й ті, кого ми не побачимо щонайменше до кінця вторгнення… ну, а насправді, гадаю, що вже ніколи.
– А є такі, хто навпаки — виїхав з України в складі експедиції як полярник, але до Антарктиди так і “не доїхав”?
– От чого-чого, а такого ще не траплялося. Всі чесно відпрацювали хто зимівлю, хто сезон, якісно виконали свою роботу. Це вже на зворотному шляху кожний пройшов або навпаки, провалив тест на громадянина воюючої країни.
Але зауважу, що хоч це й зріз суспільства, але статистика у нас значно краща, ніж в цілому по Україні. За час повномасштабного вторгнення на “Вернадському” встигли попрацювати загалом 29 зимівників чоловічої статі та призовного віку (і ті, кого війна застала на станції, і ті хто їх змінили вже в часі війни).
Із них наразі восьмеро воює, а шістьох я вважаю ухилянтами. Зрозуміло, що за законом це не так, вони ж не отримували повістку й не оголошені у розшук…
– Тобі, до речі, часто звертають увагу на те, що не можна обзивати “ухилянтами” тих, хто ще навіть повістку не отримував…
– Але ж ми чудово розуміємо, що саме аби не отримати повістку, вони й “не доїхали” додому.
Ну, а решта учасників наших експедицій або спокійно стоять на обліку та чекають можливого призову, або мають законну відстрочку — не як полярники (“полярна” відстрочка діє рівно на час експедиції, не далі), а як науковці, згідно зі статтею 23 Закону про військовий обов’язок.
Щодо останньої категорії, то частина з них може бути зараз не в Україні, адже вони беруть участь у міжнародних наукових проєктах, частина з яких виконується не у нас. Але це стосується саме тих, хто за законом і так мобілізації наразі не підлягає.
Ще війна застала на станції 15 учасників тодішнього сезонного загону. Із них двоє одразу пішли на фронт, троє “розчинилися” в Європі, ще двоє законно працюють за кордоном із відстрочкою за 23-ю статтею, а решта — вдома, на військовому обліку.
XVI Українська антарктична експедиція та учасники сезонного загону, які були на станції на початку повномасштабного вторгнення. Фото: expedicia.org
Ну, а з-поміж тих, хто вже під час великої війни перетнув кордон за нашими документами для участі в сезонній експедиції, жодного “неповерненця” немає, всі наразі вдома та на військовому обліку.
Тобто визнаю, картина далеко не ідеальна. Але значно краща за середню по країні.
Втім, ці неприємні цифри я згадав лише тому, що ти запитала. Зазвичай ми пам’ятаємо отих 24 “бойових пінгвінів”, які потребують наших донатів та іншої допомоги. Значна частина з них пішла у перші ж місяці добровольцями або одразу після повернення з експедицій. Кілька людей вже отримали важкі травми й демобілізовані або продовжуть службу в тилу.
Читайте також:
Кухар з Антарктичної експедиції Артем Ігнатенко пішов на війну: “В окопах під Бахмутом було холодніше”
– Повернімося до спецоперації шаріїв і К° з вином для пінгвінів замість дронів. Наскільки я розумію, ти вважаєш, що її головною метою було дискредитувати “мобілізатора” Дикого?
– Та ні, що ти! Звичайно ж, ставки незрівнянно вищі! Мені, звісно приємно було б думати, що суто заради мене рашка вклала такий ресурс (а ти ж знаєш, що було задіяно і платних блогерів, і дуже недешеві ботоферми). Але ніт, “голова” Дикого — це насправді лише найменша частина очікуваного руснею результату.
Головна мрія — вибити Україну з Антарктиди. Оце те, що дійсно вартує для кремля чималих ресурсів.
Днями завершилась щорічна Нарада країн Договору про Антарктику, де я очолював українську делегацію. Ти б бачила, яка тут йде заруба у залі і що обговорюється за лаштунками!
Це все вже не про науку, хоч її в Антарктиді і багато, а про велику геополітику. І про дуже великі ресурси, адже Антарктика — це 10відсотків площі планети. А отже, відповідно, й одна десята всіх корисних копалин. Притому та сама одна десята, яку ще ніхто не розробляв, такий собі “планетарний загашник”.
Пінгвіни на українській станції “Академік Вернадський” в Антарктиді. Фото: НАНЦ
– Так їх же ніби не можна розробляти?
– До 2048 року. Цей час пролетить дуже швидко. І саме ті, хто наразі входить до “Антарктичного клубу”, далі вирішуватимуть — продовжити заборону чи дозволити видобуток, і якщо так, то кому саме дозволити і на яких умовах.
Наразі лише 29 країн мають у системі Договору про Антарктику право голосу та право вето, і Україна — одна з них (нагадаю, що в світі загалом понад дві сотні держав).
Ще низка країн стоїть у черзі в статусі кандидатів на членство до клубу. Скажімо, цього року до цієї черги доєдналася Саудівська Аравія. Думаю, це багато про що говорить — адже це точно не та країна, яка будь-що робила б виключно заради науки.
До речі, вже десять років у цій черзі стоїть Білорусь. І Росія докладає чималих зусиль щоб таки протягнути її в число країн з правом голосу та правом вето. Ці зусилля не лише дипломатичні — мільйони доларів йдуть щороку на білоруську експедицію, з нуля розбудовано білоруську полярну станцію, і це все — заради одного додаткового голосу для Кремля.
Звісно ж, поки ми там, цього не станеться. Ми вже другий рік поспіль успішно витримуємо цю “баталію”, і жорстко блокуємо вступ лукашенківського режиму до “Антарктичного клубу”.
Варто нам звідти піти — Рашка та Китай швидко про все домовляться. Адже навіть наших західних союзників доводиться постійно “тримати у тонусі”, бо без цього всі вони, на жаль, схильні до “бізнес аз южуал” та політики компромісів. А коли ми там нагадуємо про нашу війну, то виходить якось незручно нас не підтримати. Тож фактично ми, як це не парадоксально, в Договорі про Антарктику цементуємо коаліцію “сил добра” проти “вісі Зла” і не даємо їй “посипатись”.
– Тобто Антарктида далеко не така вже й далека від війни, як може здатися?
– Так, у ній вирішується, м’яко кажучи, далеко не тільки доля пінгвінів.
Про мінеральні ресурси ми вже згадувати. До речі, Рашка вже активно веде в Антарктиді геологорозвідку. І нещодавно у західних медіа пройшли повідомлення про те що Кремль “накопав” в Антарктиді перспективні запаси, які перевищують вже відомі арктичні.
Також там є риба, яка не чекає 2048-го, а видобувається вже зараз, в тому числі Україною. Квоти на вилов також регулюються в рамках системи Договору про Антарктику державами-членами.
А ще там багато космічного — як у контексті фундаментальних досліджень, так і щодо дуже практичних речей. Наприклад, ми в Антарктиді робимо прогнози космічної погоди, які щодня запитує Асоціація цивільної авіації для прокладання маршрутів лайнерів. А Рашка в той самий час ставить там антени системи ГЛОНАСС, їхнього криворукого аналогу GPS, і далі за допомогою цього ГЛОНАССу наводить на нас “Іскандери”.
Антарктична станція Академік Вернадський, 1996 рік. Фото: Володимир Бахмутов
– Я знаю, що про різні дослідження у Антарктиді ти можеш розповідати годинами, але, як ми й домовляємося щоразу перед ефіром, детально про це поговоримо вже якось “після свят”, тобто навпаки, після війни. Ти згадав про те, що ця потужна “антипінгвіняча” ІПСО була в певному сенсі дуже успішною. Наскільки? Чого їм вдалося досягнути з цілей “вибити Україну з Антарктичного клубу” й “обнулити” мобілізатора Дикого?
– Успіх, скажімо так, частковий. Як я вже казав, цей вкид тригернув дві різні дуже чисельні категорії українців — “великий Космач” та фрустрованих патріотів.
Перші результати були для русні дуже втішними, і, повторюся, ключову роль у цьому зіграли наші всеїдні медійники, які некритично поширили “дезу” від Шарія. При цьому цікаво, що нікого не насторожило першоджерело, ніхто навіть не задався простим питанням — а з якого переляку Шарій раптом став зацікавленим у тому, щоб ми отримали більше дронів?
Насправді це дуже сумно — що купа медіа навіть не намагалися перевірити, що із вкинутого Шарієм є правдою, що — напівправдою, висмикнутою з контексту, а що — прямою брехнею, яка елементарно спростовується найпростішою перевіркою на тому ж Прозорро. У цьому плані вкид якраз був зроблений досить професійно, як на лоховську аудиторію, і містив усі три ці елементи.
Шарій чесно відробляє свої гроші, стабільно воює на інфофронті з російського боку, і до нього в мене питань нема. Є питання саме до наших медійників. навіть якщо їм ліньки перевірити першоджерела, то є ж певна етика, яка передбачає як мінімум запитати у тої сторони, на яку злили компромат, чи це правда, дати можливість прокоментувати.
Знаєш, якби я так робив свою роботу, як ці журналісти зробили свою, у нас би вже давно і станцію снігом занесло та кригою покрило, і криголам би давно потонув.
Я наразі консультуюся з юристами щодо можливості через суд навчити деякі наші медіа професійно робити свою роботу й дотримуватися стандартів. Не тому, що хочу помсти, а тому, що це загалом небезпечно — вони ж так само непрофесійно та некритично поширюють будь-що, а не лише “про пінгвінів”. І в часі війни це серйозна суспільна загроза.
Так от, спершу ІПСО вдалася. На сайті Кабміну навіть з’явилася петиція про заборону “арктичних експедицій” (що само по собі вже показує інтелектуальний рівень цільової аудиторії ІПСО — але ж це все громадяни, “усі вони народ, всі богоносці”, як писав Подервянський).
Тобто виникла реальна загроза, що одним постом Шарія Рашка доб’ється, щоб Україна власноруч вистрелила собі в ногу. І спільними зусиллями “космачів” та фрустрованих патріотів обнулила 30 років попередніх інвестицій та зусиль, покладених як на розвиток наших полярних досліджень (які вже вийшли на світовий рівень із результатами у “Нейчур”), так само і на наше ствердження на такій важливій та все більш актуальній геополітичній площадці. Ламати — не будувати, і зусиллями “корисних ідіотів” ми могли вилетіти з оцього самого “Антарктичного клубу”, до членства в якому свого часу йшли довгих 10 років. Причому розпочали цей шлях у голодні дев’яності, коли більшість українців жили незрівнянно важче, аніж живе наш тил навіть в розпал великої війни.
Але, здається, голоси розуму все ж перемагають. Судячи з останньої істерики Шарія, де він прямо питає “невже дасте затихнути такому скандалу?!”, певний запас здорового глузду у нашому суспільстві залишився, і спільними зусиллями притомних українців його вдалося активувати.
До речі, от саме після цієї істерики Шарія навіть дуже тупий не може не зрозуміти, що це була саме ІПСО. І, як виглядає, замовники розчаровані її недостатнім успіхом.
Але не думаю, що русня на цьому заспокоїться. Чекаємо наступних “наїздів” — надто вже висока ціна питання.
Але що ж поробиш, “а ля гер ком а ля гер” — на війні як на війні. Русня гавкає, а наш криголам торує свій шлях.
Читайте також:
Євген Дикий: Готуйтеся, що до кінця війни буде тільки гірше
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
