автор: Леся Шовкун
відео: “Новинарня“, монтаж: Анна Клименко
Про це — у розмові з військово-політичним аналітиком, ветераном АТО, колишнім штурмовиком батальйону “Айдар” зразка 2014-2015 років Євгеном Диким.
Повна відеоверсія інтерв’ю
– 24 квітня нарешті сталася дуже довгоочікувана подія — Сенат США остаточно розблокував пакет допомоги для України, президент Байден його підписав, і нарешті до нас пішла зброя, якої так сильно бракувало впродовж цих понад пів року. Коли вона дійде туди, де її найбільше чекають, як це позначиться на фронті і чи ще не запізно для того, щоб ця зброя могла щось помітно змінити?
– Думаю, на полі бою це позначиться вже в межах тижня-двох.
А щодо того, чи не запізно… Скажімо так: я цілком допускав сценарій, за яким цю допомогу взагалі розблокувати не вдасться. Але все ж таки сталося диво. І хоча це дуже пізно, та все ж таки ще не запізно.
Варто визнати, що Дональд Трамп вплинув на перебіг російсько-української війни, мабуть, більше, ніж будь-який інший союзник Росії. Іран, Північна Корея — ніхто не зміг зробити так багато для РФ у цій війні, як Трамп.
Усі чекали, що він заблокує нам допомогу, коли стане президентом. А він примудрився зробити це на рік раніше. Це був такий подарунок Путіну, про який у Кремлі навіть не мріяли. І нам цей подарунок коштував дуже дорого.
Називаймо речі своїми іменами: Дональд Трамп персонально винний у смерті не однієї тисячі наших захисників і захисниць, які могли би жити, якби він не заблокував нам постачання боєприпасів. Але є те, що вже є.
Чому я кажу, що ще не запізно? Бо наші Сили оборони вистояли. Оскільки фронт не прорваний, і орки не пруть навіть на Харків, не кажучи, наприклад, про Київ, — значить, допомога все одно “вчасна”.
Так, якби ми отримали її сім місяців тому, багато що могло піти по-іншому. Але так чи інакше, після того, як Трамп зробив нібито неможливе, ще більш неможливе зробили наші захисники й захисниці.
Думаю, ніхто з аналітиків не чекав, що ми зможемо більш ніж пів року протриматися без допомоги США. А ми це зробили.
Весь цей час наші оборонці трималися на попередніх запасах, на тому, що постачають європейці. А європейці постачають відчайдушно. Вони вишукують для нас буквально все, що в них є. Проблема в тому, що є в них не так і багато. І виробничий процес поки що йде дуже повільно. До прикладу: річна норма армії Франції була 7 тисяч снарядів на рік. А нам треба 10 тисяч на день… Про що тут говорити?
Проте всі ці хаотичні, несистемні європейські поставки, як і наше власне виробництво, відіграли дуже значну роль у тому, що ми протрималися без американської допомоги.
Тепер, коли допомога нарешті йде, головне — щоб і в тих, хто її надаватиме, і в нас, хто розподілятиме, вистачило розуму не сподіватися, що в жовтні цього року Штати знову спокійно все проголосують (ідеться про початок нового бюджетного року у США, коли Конгрес голосує за видатки на наступний фінансовий рік, — “Н”).
Ми маємо зараз виходити з того, що це останній рік і останній транш.
Якщо в результаті станеться інакше — порадіємо. Але виходити треба з гіршого сценарію.
Відповідно, цей транш треба розтягнути не до кінця цього року, а на рік. З тим, щоб до жовтня все вже було поставлене й лежало на складах.
Водночас — слід ні в якому разі не припиняти пошук альтернатив і роботу по ініціативі президента Чехії Петра Павела. Дуже сподіваюся, що розблокування американської допомоги не “розхолодить” європейців у закупівлі для нас снарядів “за чеською ініціативою”. Це був би дуже поганий сценарій. Нам обов’язково треба отримати якомога більше снарядів і грамотно їх заскладувати — значною частиною не в Україні, щоб вони зберігались на недосяжній для ворога території.
І, звісно, в жодному разі не ставити на паузу розвиток нашої оборонки — а минулого разу ми говорили про те, що в цій сфері виникли несподівані підводні камені.
Американська допомога не повинна нас “розхолодити” в цьому сенсі — навпаки. По суті, цим пакетом Штати нам дають іще один рік. А далі виникає питання, як ми цей рік використаємо — “профукаємо”, зрадівши, що прийшла допомога і тепер “якось усе буде”. Чи навпаки, скористаємося цим шансом і за той час, поки можна буде витрачати цю допомогу, знайдемо альтернативи. Щоб через рік нас уже не надто хвилювало, що там у США проголосують чи не проголосують.
Простіше кажучи, нам знову дали шанс на перемогу. І від нас залежить, як ми цим шансом скористаємося.
На жаль, наша країна має не те щоб унікальний, але дуже значущий досвід у профукуванні шансів. Дуже хочеться вірити, що цього разу так не станеться.
– До речі, деякі дуже оптимістично налаштовані експерти вже припускають, що надходження американської допомоги паралельно з “чеською” дозволить нам не лише триматися далі, а й ледве що не перемогти цього року…
– А от такого шансу вже нема. Ця війна в будь-якому разі вже зайшла в довгограючу.
Ми не зможемо перемогти цього року. Але, якщо правильно скористаємося наданою можливістю, зможемо переламати хід війни на свою користь. Щоб подальший її розвиток — незалежно від того, буде це буде рік, два, три чи більше — йшов чітко саме в напрямку нашої перемоги.
А не так, як в останні місяці, коли це був рух — на щастя, за рахунок фантастичного героїзму наших хлопців і дівчат, досить повільний — але це все ж таки був рух у бік нашої поразки.
– Що для України найцінніше в цьому пакеті?
– У першу чергу — б/к. Звичайно, ті самі далекобійні ракети ATACMS — це дуже важлива допомога, яка значною мірою поміняє розклáди.
Ракета ATACMS
Раніше ми змогли витиснути максимум із тієї версії, що била максимум на 165 кілометрів — зокрема, завдяки цим ракетом вдалося фактично вирішити одну з ключових минулого року проблем на полі бою. Це проблема російських гелікоптерів, “вертушок”, які відіграли не останню роль у тому, що зупинився наш (контр)наступ. Прильоти “АТАКАМСів” по чотирьох рашистських аеродромах цю проблему, вважай, зняли.
А 300-кілометрові ракети фактично подвоюють ту територію, на якій москалі не зможуть почуватися спокійно. І на якій вони не зможуть постійно базувати свою техніку. А це вже дуже серйозно.
Згадайте, коли свого часу з’явилися HIMARS із версією ракет на 70 кілометрів, вони стали таким собі “геймченджером” — змінили правила гри. Бо якщо раніше ми могли діставати в межах 20-30 кілометрів, а тут раптом стали діставати на 70, у кацапів посипалася вся логістика.
Так, вони зрештою налагодили нову, де безпечна зона починається вже на відстані 70+ — але це у них зайняло щонайменше кілька місяців. А тепер безпечна зона починається вже за 300+. Побачимо, скільки часу в них піде на те, щоб перелаштуватися під нові правила.
Але при всій любові наших людей до “вундервафлей”, навіть у 300-кілометрових “АТАКАМСів” є одна суттєва вада: їх не може бути багато. По-перше, вони дуже дорогі, а по-друге, їх в принципі досить мало вироблено.
Тому, як на мене, набагато більшу роль відіграють речі значно простіші: артилерійські снаряди. Бо війна з артою і війна без арти — це дві різні війни. У ті кілька місяців, які наші Сили оборони витримали майже без артилерії, багато гармат були просто відведені в тил — щоб дарма ними не ризикувати. Бо просто не було чим стріляти.
Український артилерист на Бахмутському напрямку, березень 2023 року. Фото: ГШ
Тепер снаряди приїдуть, і це може суттєво вплинути на хід війни. FPV-дрони знову займуть свою нішу, для якої вони ідеально підходять: точних засобів враження близького радіусу дії. А по тому, що за 10 кілометрів і далі, буде нормально відпрацьовувати арта.
І ще я дуже сподіваюся, що в адміністрації Байдена вистачить розуму “спихнути” нам усі їхні касетні снаряди. Штати все одно зняли їх з використання, бо приєдналися до Конвенції про заборону касетних озброєнь. Тобто самі вони цих снарядів уже не використовують. А їх, між іншим, на складах — 3 мільйони! У цей пакет цілком вкладається.
Якби все це до нас пішло, цього б вистачило надовго. Бо нашим артилеристам, по-хорошому, треба 10 тисяч снарядів на добу. Більше — це вже не раціонально. То кацапи люблять по 60 тисяч снарядів на день випускати, просто “закидаючи” ними все навколо. А ми працюємо не по площах, а по точках, адже наша артилерія на порядок точніша за їхню. Передусім — завдяки нашим гармашам. Бо різниця, скажімо, між радянськими й американськими гарматами не така й фантастична. А от різниця між нашими гармашами і їхніми — реально дуже велика.
Читайте також:
Євген Дикий: Коли буде взято одне з великих українських міст — тоді влада прокинеться
– Якщо припустити, що США передадуть нам і згадані касетні боєприпаси, і все решта буде в достатній кількості — це дозволить українським Силам оборони з утримання позицій перейти у наступ?
– А ким перейти? Хто піде в наступ?
Проблему зі снарядами, можна вважати, вже вирішено, забули. Але хто ними воюватиме? У нас на фронті співвідношення по життєвій силі — 1 до 7, 1 до 10. І це не якась там абстракція.
Поки ми тут говоримо, кожен наш хлопець чи дівчина на нулі має зупинити 7-10 росіян.
І цю проблему нам уже, вибачте, жоден Байден не вирішить.
Так, був такий час, коли нам було ким наступати, людей вистачало — але тоді не було чим. Далі був оцей період останніх 7-8 місяців, коли не було ні ким, ні чим. Тепер нам дали, чим. Але вже нема кому.
Тому ще раз наголошу: допомога від США — це фантастичний шанс для України, який може піти як на користь, так і на шкоду.
Бо є небезпека, що відновлення надходження озброєнь буде сприйнято так, що “тепер у нас буде достатньо снарядів, АТАКАМси та інше — а отже, мобілізація вже не потрібна”.
Зрештою, такий наратив уже намагалися протягувати деякі високопосадовці, яким дуже не хочеться втрачати рейтинг.
Але якщо так станеться, то фронт далі продовжить “провалюватися”. Причому якщо раніше в нас була “відмазка”, що “Трамп не дає снарядів”, то тепер її більше не буде. І ті самі союзники почнуть зовсім по-іншому ставити питання: як це так, що вам уже все дали, а у вас і далі провал? І це вже буде виключно наша внутрішня проблема.
Втім, є й інший варіант розвитку подій. Що ця американська зброя навпаки, стане стимулом для мобілізації. Бо ж раніше багато хто казав, що боїться мобілізуватися, бо там нема чим воювати, нема снарядів. Тепер усе буде. Подивимося, чи вони мобілізуються.
Читайте також:
“Маршрутка” на війну й назад. Як в умовах кадрового голоду воює на Донеччині піхота 24-ї бригади
Фото з ФБ Олега Сенцова
— Поки наші воїни чекали на допомогу й сиділи фактично без б/к, росіяни на фронті скористалися моментом і жорстко поперли вперед. Ледве не щодня надходять новини про втрату позицій і цілих населених пунктів на Авдіївському напрямку (Очеретине, Первомайське тощо), а на Бахмутському під загрозою Часів Яр, який вони нібито прагнуть взяти до 9 травня…
– До речі, я в цьому сенсі дивуюся нашому інформаційному полю. Ще кілька місяців тому, бувало, журналісти просили прокоментувати ледве не втрату кожної вулиці — а зараз, таке враження, що до цього просто звикли! І ми вже навіть не реагуємо на втрату чергового населеного пункту…
Я не можу сказати, що фронт уже “посипався”, але він прогинається з дуже загрозливою швидкістю.. І ситуація всюди однакова: відступають у першу чергу саме через брак людей. Позиції просто нема кому тримати, тому їх займають орки, в яких людей вистачає.
– Про це, до речі, й офіційно сказав і Командувач Об’єднаних сил ЗСУ Юрій Содоль. Виступаючи у Верховній Раді перед ухваленням “мобілізаційного” закону, він визнав, що у відділеннях на лінії фронту залишається по двоє людей замість 10. І якщо за тактичними нормативами відділення має обороняти 100 метрів фронту, то двоє бійців, відповідно, можуть тримати максимум 20…
– Ну, мабуть, я знаю, що кажу. У мене ж інформація безпосередньо звідти. І насправді те, що з такими силами фронт іще не “сиплеться” — це просто унікальний героїзм наших хлопців та дівчат. Те, що вони там творять, у жодні теорії не вписується.
З точки зору військової теорії ми б давно вже не мали цю лінію фронту тримати.
А щодо того, чи є в них прив’язка саме до 9 травня — це, зрештою, не так важливо. Головне, що Часів Яр їм критично необхідний — хоч до 9 травня, хоч після. Часік — це ключ до величезної агломерації: Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка, Слов’янськ. І вся ця агломерація опиняється не просто під загрозою, а фактично під гарантією окупації, якщо ми втратимо Часік.
Тому вони так у нього вчепились, і вони за нього будуть битися дуже жорстко. Але й опір їм там дають шалений. Хоча бої йдуть уже в міській забудові на околиці міста, але далі їм просунутися не вдається.
– Прибуття б/к від американців хоч трохи вплине на ситуацію там?
– Вплине, однозначно. Але вважати це панацеєю теж не можна.
Те, що “бог війни” (артилерія — “Н”) повертається — це прекрасно. Але, на жаль, снаряди все ж таки людей не заміняють. Вони дуже людям допомагають, але замінити їх не можуть.
– Росіяни останнім часом досить часто почали завдавати дошкульних і, на жаль, точних ударів по наших позиціях, енергетичних та інфраструктурних об’єктах тощо. Знищили дві установки , б’ють “Іскандерами” й іншими ракетами по всьому, що можуть, часто влучають…
– А когось це досі дивує? Якщо два з гаком роки тому вони зайшли до нас абсолютно ненавченими і реально тупими, з кривими уявленнями про реальність тієї країни, куди вони заходять, то це ж не значить, що вони такими й залишаються. Вони так само навчаються, як і ми.
Всю цю війну обидві сторони вдосконалюють свої вміння, свої можливості. І їхня промисловість, на відміну від нашої, мобілізована й шаленими темпами працює на фронт.
Пожежа на Трипільській ТЕС після атаки РФ, 11 квітня 2024 року
– Сподіваюся, що вже нікого не дивує. Але напружує так точно. А тут іще керівник ГУР Кирило Буданов в попередив, що “в травні-червні нас чекають важкі часи”. Що він міг мати на увазі?
– Якщо говорити про ситуацію на фронті, то він, швидше за все, оцінював, що в росіян мобілізація пішла швидше, ніж ми прогнозували. І перші хвилі нового поповнення, які особисто я прогнозував на липень-серпень, здається, приїдуть раніше — десь саме в такі терміни. Ну і плюс у Буданова є дуже хороша інформація по російській промисловості.
Думаю, наші ГУРівці об’єктивно оцінюють, наскільки виросли темпи виробництва в РФ і ракет, і тих самих “Шахедів”. До речі, над “Шахедами” вони активно працюють не лише в плані кількості (а тут планують вийти на випуск 10 тисяч на рік), а й удосконалюють їх якісно. І вже вдосконалили так, що ці їхні дрони справді вже варто називати не “Шахедами”, а “Геранню”.
Бо та “Герань”, яка зараз до нас прилітає, вже дуже сильно відрізняється від базової іранської моделі, яку Іран постачав москалям і для збірки якої поставили лінію в Алабузі.
Не спромігшись створити щось таке самостійно, кацапи взяли за основу готову іранську модель. Але вони цим завжди славились. Взяти їхнього улюбленого героя Лєвшу — сам він винайти і зробити механічну блоху не зміг. Але коли хтось інший її вже зробив, русскій Лєвша її підкував.
І в цьому — їхня сильна сторона. Із “Шахедами” зараз відбувається така сама історія, як з підковкою блохи. Вони взяли за основу достатньо примітивний іранський виріб, і вносять у нього цілу низку інновацій. По системі навігації вони вже на порядок далі пішли, аніж те, що ця “Герань” починала.
Щоправда, це їм виробництво здорожчує. З кожною новацією, яку вони вносять, втрачається одна з ключових переваг “Шахеда”: його дешевизна. З кожною новою генерацією дрон дорожчає — але, відповідно, і стає все більш небезпечним. Зараз на “Герані” вже стоїть система “Комета”, яка раніше була тільки у крилатих ракетах. Вони практично навчилися убезпечувати дрони від засобів РЕБ — тепер їх так просто з курсу не зіб’єш. А тепер працюють над перетворенням “Герані” в баражуючий боєприпас: щоб воно не просто летіло по заданих координатах, а “слухалося” оператора…
Збитий на Вінниччині російський дрон “Герань” (“Шахед”) у нездетонованому стані. Фото: Нацполіція
Якщо вийде, це зробить цю зброю високоточною. Бо поки що “Шахед” не високоточний. А якщо він буде саме керованим, це зробить його значно небезпечнішим. І тоді вони можуть почати його використовувати не тільки для ударів по тилах, а й для ударів на фронті. Це було б вкрай неприємно і небезпечно.
Але нічого не поробиш — це гонка озброєнь. І вона йде з двох сторін.
Ми зараз чомусь говоримо саме про те, чим вони нас кошмарять. Але ж навіть за той самий час, що пройшов з нашої минулої зустрічі, українські БПЛА вже поклали там ледь не чверть усієї їхньої нафтопереробної промисловості.
Тобто ми тим часом теж удосконалюємо і якість наших дальніх дронів, і їхню кількість. І це, можливо, стане одним з елементів, який міг би переламати хід війни — якщо ми їх цими дальніми дронами закошмаримо сильніше, ніж вони нас.
Дивіться також:
Про лівобережний плацдарм, “український шахед” і вітчизняне оборонне виробництво: новий випуск програми “Дикий і Шовкун”. ВІДЕО
– Наскільки ті системи ППО й ракети до них, які нам уже обіцяють надати, допоможуть зменшити шкоду від ракетних обстрілів?
– Скажімо так: якщо хтось сподівається, що в межах цієї війни у нас буде ППО, яке дасть нам такі ж 99% збиття, як це було під час нещодавньої атаки Ірану на Ізраїль — то, на жаль, мушу розчарувати: такого точно не буде. Якщо ми будемо збивати хоча б три чверті всього, що летить, — це вже буде дуже непогано.
А от чи буде в нас ППО, достатнє для того, щоб вони не змогли покласти повністю нашу промисловість, підірвати тилову логістику і так далі — то тут я сподіваюсь, що буде.
У Рашці в цьому сенсі зараз ключова проблема в тому, що вони дуже велика країна. І прикрити ці величезні площі протиповітряною обороною просто неможливо — стільки ППО просто не існує. Як у російській рок-пісні співалося: “8200 вьорст пустоти”. І от туди в цю пустоту летить, летить, летить…
Нам із цим трохи краще, але ми теж не маленька країна. Закрити всю Україну “куполом”, на жаль, неможливо. Це все одно буде точковий захист окремих міст, окремих промислових об’єктів. Але кількість цих міст та об’єктів може суттєво зрости.
Ну і, знову-таки, війна — це про арифметику. Важко буде і нам, і їм. Але є одна важлива річ.
Оскільки я виріс на Подолі, мені в цьому контексті згадується старий єврейський анекдот: Абрам посеред ночі скаржиться Сарі, що йому погано. “Всім погано, спи давай!” На ранок Сара прокидається — а чоловік помер. Сара плаче: “Абраме, ну чого ж ти не сказав, що гірше за всіх?”
Так от, власне, питання стоїть, кому буде гірше. Тобто важко буде обом сторонам. І тут, до речі,
ні в якому разі не слід думати, що з якогось моменту стане легше. Такого не буде.
В цьому є сенс орієнтуватися на Другу світову війну. Коли весь час ставало важче, важче, важче й важче, а потім в якийсь момент одна із сторін просто вже лавиною покотилася вниз, посипалась.
Тобто не буде поступового полегшення, а буде тільки погіршення, погіршення, погіршення — до моменту, коли одна сторона з двох обвалиться сама.
І в цій ситуації зрозуміло, що вони продовжать нас кошмарити й будуть дедалі в цьому вдосконалюватися. Тому ми маємо: а) покращувати наш захист; б) так само покращувати наші засоби їх кошмарення.
І вирішальним буде не те, наскільки нам буде важко. А те, яким буде співвідношення.
Пожежа на одному з російських нафтопереробних заводів після влучання українського дрона. Скріншот з відео
– Наскільки це реально взагалі, що ми не просто від них не відставатимемо, а випередимо?
– Ну, поки що це реально. Про це свідчать навіть ті перші успіхи, яких ми добились: мінус Чорноморський флот РФ і мінус чверть їхньої нафтопереробної промисловості, причому тільки за останні місяці. В умовах, коли американської допомоги не було! Виключно своїми, “доморощеними” методами.
У них насправді багато слабких місць. І той самий Буданов з його командою над цими слабкими місцями дуже ретельно працюють. А допомагає нам у цьому те, що Росія велика і це дуже ускладнює їй захист від повітряних атак. А також те, що в них висока концентрація промисловості. Не багато розпорошених об’єктів, а дуже великі об’єкти, виведення з ладу кожного з яких одразу відчувається на цілій галузі.
І це, до речі, стосується не тільки їхнього паливного комплексу, а й оборонки. В них є дуже сильні підприємства, багато з яких — унікальні й “одиничні”. Відповідно, виведення з ладу одного такого заводу фактично “обнуляє” цілий вид озброєнь.
– Але ж у них величезні ресурси, і вони, на відміну від нас, без вагань усе вкладатимуть у ВПК і війну.
– Безсумнівно — вони заберуть зі шкіл, з лікарень, залишать людей без пенсій, але на фронт буде постачатися все.
– У такому разі, що їм заважає збудувати який-небудь секретний завод на такій відстані, куди ми просто не доб’ємо?
– А такої відстані не існує. У нас вже з’явилися дрони з радіусом три тисячі кілометрів. Це вже Сибір. А будувати завод десь на Камчатці ніхто не буде — бодай тому, що звідти продукцію не вивезеш і сировину туди не завезеш.
– Зате вояків з Хабаровського краю вони вже на війну привозять. Хоч людей їм і тут ніби не бракує…
– А вояків без проблем, так. Бо людей-то їм не бракує, а от конкретно вже готових військових підрозділів — ще й як бракує. Це теж, до речі, треба розуміти — що проблема з особовим складом не тільки у нас, а й у них.
Так, мобрезерв у них більший, ніж наш, а от із підготовленими підрозділами — непросто. Невипадково ж вони зазвичай серйозно наступають тільки на якійсь одній ділянці фронту. Не тому, що не хотіли б на всіх, а тому, що на всіх не вистачає ресурсу.
Тому й везуть військових навіть із Далекого Сходу. До речі, у 1941 році німців під Москвою зупинили саме далекосхідні дивізії, з того самого Хабаровського краю. Це ж тоді їх терміново перекинули з японського кордону під Москву.
– А тих своїх 2 тисячі “миротворців”, яких вони вивели з Карабаху, теж перекинуть воювати в Україну?
– Звичайно. Їм тут жоден “чмобік” не зайвий (а вони той “миротворчий контингент” — дуже сумнівної боєздатності). Але вивели вони їх з абсолютно інших міркувань — бо Азербайджан проти їхнього там подальшого перебування. Азербайджан виграв війну за Карабах, і росіянам там більше нема чого робити.
Підтримку Вірменії вони, так би мовити, відкликали, тому що Вірменія вирішила стати демократичною країною. І виявилося, що всі інші аргументи, які наводились — про “захист православ’я від мусульман”, наприклад, — це все повністю обнуляється, щойно країна хоче стати демократичною. Все, Вірменія тепер для Росії ворог.
Читайте також:
Виведені з Карабаху російські війська можуть перекинути в Україну: аналітик Bild назвав ймовірну кількість
– Повертаючись до теми наших “вундервафель” і розробок у галузі озброєння: чим збили стратегічний Ту-22М3? Це справді була ракета С-200, як кажуть чутки, чи щось більш новітнє? Росіяни, до речі, знову переконували, що це їхня ППО постаралася з “дружнім вогнем”, бо ж “не можуть х*хли так далеко збивати”.
– Це мене в москалях просто вражає — вони настільки не спроможні визнати, що нам хоч щось вдається у військовому плані, що готові раз за разом списувати свої втрати на власну криворукість. Їм легше весь час заявляти, що це їхнє ж ППО у 845-й раз збило свій же літак, причому кожного разу все дорожчий, аби лише не визнати, що ми здатні щось у них збити. Думаю, що коли ми зруйнуємо ракетою Кремль, вони теж заявлять, що це їхній же “Іскандер” помилково впав під час пуску, аби лише не визнати, що це долетів наш “Грім”.
А щодо “Тушки” — так, літак збила саме С-200. Щоправда, модифікована. Як саме, я зараз сказати не можу, але залюбки розповім про це після війни. А зараз можу сказати, що на момент початку війни вони були вже списані і передбачались тільки на утилізацію.
Власне, ці ракети не утилізували тільки тому, що це надто дороге задоволення — а кошти на нього виділити просто не встигли. Можна сказати, пощастило.
Зенітна ракета С-200. Ілюстративне фото
А далі їх почали “оживляти”. І це була окрема спецоперація. Єдине, що я можу сказати, — що це робив саме ГУР, Буданівська команда. Це вони придумали, як із цього металобрухту 1960-х років розробки зробити ракету, яка дійсно дуже серйозні речі робить на сучасному полі бою.
– І багато у нас іще таких ракет?
– Сотні. От вам, до речі, оптимістична новина.
Читайте також:
Україна створює “довгу” ракету “Нептун”, – Міноборони
– І, нарешті, перейдімо до ще однієї події, про яку говорили і якої очікували майже стільки ж, скільки й пакету допомоги від США: ухвалення закону про мобілізацію. Оскільки ви з Дмитром Лиховієм одними з перших почали порушувати цю тему, а ти взагалі є одним із головних “лобістів” удосконалення мобілізаційного процесу, прокоментуй, будь ласка — що з того закону зрештою вийшло і чи допоможе він поповнити лави нашого стомленого й змученого війська?
– Коментую: гора народила мишу. І насамперед: я б не називав цей закон законом про мобілізацію. Бо якщо називати речі своїми іменами, то це “закон про деяке впорядкування військового обліку”. І в цьому сенсі — справді, всі запропоновані там кроки є корисними. Але вони геть крихітні, малесенькі такі крочки. Ну, а мобілізації це взагалі мало стосується.
І в той же час відбулася… Я дуже не люблю розганяти зради. Я навіть саме це слово не люблю. Але в останній момент відбулася реальна зрада.
Цей законопроєкт від початку, коли Кабмін вніс його на розгляд парламенту, був недосконалим і слабеньким заме з точки зору сприяння мобілізації. Далі його ще більше вихолостили, вичистили правками навіть усе те нечисленне, що там нормального було.
Проте ухвалювати його все одно було варто, бо в цьому проєкті залишалася одна критично важлива норма — про граничний термін служби: 36 місяців.
В останній момент саме цю норму з нього викинули. Ось це — реальна зрада.
Я розумію, що люди які це зробили, не ставили собі на мету державну зраду і знищення української державності — навпаки. Як дуже часто буває в історії, ці люди хотіли, “як краще”. На превеликий жаль, історія людства знає безліч катастроф, викликаних людьми, які “хотіли, як краще. І ми зараз стоїмо на межі однієї з таких катастроф.
– Депутати, які голосували за цей закон, посилаються на те, що вилучити з нього норму про демобілізацію попросило військове командування.
– Так, і я розумію, як це сталося. Ситуація дуже проста: влада категорично не хоче іти на жорсткі кроки з мобілізації. А якщо таких кроків не робити, то замінити хлопців і дівчат на фронті просто немає ким.
Відповідно, коли армію ставлять перед фактом, що заміни бійцям не буде — армії залишається лише одне: вона в такому разі змушена не випускати тих, хто вже воює. Бо якщо цих відпустити, а їм на зміну ніхто не прийде — фронту не буде. Буде окупація.
Тому логіка військового командування цілком зрозуміла. Хоча я б на його місці, чесно кажучи, такий гріх на душу не взяв. Вони могли б сказати владі, що це так не працює — робіть щось із мобілізацією. Але, на жаль, наше військове командування дуже полюбляє свої посади. Тому їм сказали внести правку в закон — вони внесли. А в підсумку “вигрібати” будемо ми всі.
Бо давайте подивимось на ситуацію очима солдата, який воює. Починаючи щонайменше з грудня 2023 року йому розповідали, що ось-ось приймуть норму про “дембель”. Зрозуміло, що він буде не завтра й не післязавтра, але термін служби в принцип перестане бути нескінченним, як зараз.
І от в останній момент цих солдатів просто беруть і відверто “кидають”. Практично не приховуючи, що це робиться з однієї простої причини: щоб не створювати дискомфорту мобілізацією тій частині населення, яка не воює.
Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Ви уявляєте, як це сприймають наші захисники? Фактично ми, все українське тилове суспільство, сказали цим людям на “нулі”, що ми їх списали. “Відправили в розход”.
Ми прямим текстом заявили нашим оборонцям, що, мовляв, звиняйте, але нам дуже дискомфортно мобілізовувати вам заміну. Ми не хочемо проблем з голосами українців, у нас рейтинги від цього падають. Ми не можемо нічого зробити з “бойовими гуцулами” по всяких Космачах. Ми боїмося натовпів озвірілих баб, які б’ють воєнкомів.
Тому єдине, що ми можемо зробити, — це залишити вас там назавжди. Воюйте цю війну до кінця — власне, до вашого кінця, поки ви не скінчитеся, шановні наші захисники та захисниці.
Я б хотів, щоб хоча б ті, хто за це проголосував, мали мужність приїхати на фронт і прямим текстом сказати це там хлопцям і дівчатам. Бо поки що чути тільки якесь белькотіння про те, що “буде окремий закон”, що “можливо аж через цілих вісім місяців ми розробимо і внесемо проєкт”… Вибачте, але тут уже краще було б мовчати, ніж говорити.
Річ у тому, що вже зараз фронт сиплеться не тільки тому, що наших захисників вибивають із позицій у бою, а й тому, що багато де люди просто з позицій тікають. А після таких змін у законі, думаю, ця тенденція дуже посилиться.
Читайте також:
Сержант Бірчак: “Що, гуцульчики мої рідні, вОйни настрашилися? Діди в могилах не обертаються?”
– Але коли в січні ми, відповідаючи на запитання одного з глядачів, говорили про проблему СЗЧ(“самовільне залишення частини” — “Н”) ти сказав, що вона не настільки помітна, щоб помітно впливати на боєздатність підрозділів. А тепер сам визнаєш, що через це “сиплеться фронт”…
– Ну, після цього вже от нещодавно була оприлюднена цифра. Її не я оприлюднив, тому тепер ми вже можемо це обговорювати: офіційно в розшуку за СЗЧ — 100 тисяч бійців.
– Але це ж величезна цифра, хіба ні?
– Не така вже й величезна насправді. Це ж стосується всіх — не лише тих, хто воює, а й хто сидить у ППД, наприклад. І якщо врахувати, що загалом у війську 1 мільйон 100 тисяч людей, то це навіть не 10%. Тобто це все ж таки не катастрофа.
До того ж до “СЗЧшників” зараховують також людей, які, скажімо, в якийсь момент “зірвалися” й поїхали, бо в них, наприклад, виникли якісь проблеми вдома, а з командуванням про відпустку домовитися не вдалося. Значна частина з цих людей потім повертається на службу. А у нас така проблема з поповненням, що зазвичай якщо людина просто повертається, то питання “заминають” і не дають йому подальшого ходу, попри те, що формально людина вже вчинила кримінальний злочин. Тобто прирівнювати СЗЧ до дезертирства я б усе-таки не став.
Але багато хто й не повертається, звісно. Є чимало тих, хто “не доїхав” до фронту — втікають по дорозі. Мало того, я знаю випадки, коли тікали після навчання на Заході. Просто “зникали” там і в Україну не поверталися…
– Виходить, жодних позитивних змін для практичної мобілізації цей закон “про покращення обліку” не дасть, але натомість спровокує погіршення?
– Ну, облік теж є необхідним. Він не є достатнім для мобілізації, але є її необхідним компонентом. Без обліку ми просто не будемо знати, кого мобілізовувати. Тому те, що покращує облік, — це в будь-якому разі плюс. Але він крихітний і геть не вирішує ключової проблеми.
– Якщо вже говорити про облік, то як ти прокоментуєш ту ситуацію, що виникла з оформленням документів за кордоном у зв’язку з припиненням видачі паспортів? З одного боку, зрозуміло, що тим чоловікам призовного віку, які зараз за кордоном, теж треба стати на облік. Але ж “під роздачу” потрапили, наприклад, і юнаки, яким щойно виповнилося 18 і які тепер не можуть отримати паспорт. Якщо вони приїдуть за ним в Україну — то назад їх уже не випустять, хоча мобілізувати до 25 років також не будуть, а за кордоном ці хлопці, наприклад, уже вступили в західні університети й хочуть принаймні довчитися? Це одна з причин, якою пояснюють масові “штурми” консульських установ у перші дні після появи цього розпорядження МЗС…
– Це, вибачте за вислів, “гониво”. Я не знаю, скільки там таких хлопців, яким виповнюється 18. Але я бачив ті черги. Так сталося, що я щойно повернувся із закордонного відрядження, і у дні тих “штурмів” саме був у Європі.
Так от, ці черги складалися не з 18-літніх “дітей”, а зі здорових дядьків саме абсолютно призовного віку, які всі ломанулися, щоб встигнути оформити документи, поки закон іще не набрав чинності. Бо до його ухвалення ліниво було дупами поворушити, а тут вони раптом схаменулися.
І я дуже радий, що МЗС блискуче відреагував і закрив їм цю “дірку” між ухваленням закону і вступу його в дію.
– Але ж додаткового мобресурсу це все одно не дасть — сумнівно, що ці чоловіки повернуться в Україну й підуть воювати, якщо досі в них, м’яко кажучи, не виникало такого бажання.
– Так, на жаль, не дасть. Зрозуміло, що вони сюди не поїдуть. Але це такий собі крок до справедливості. Чому ті чоловіки, які лишились тут, обов’язково мають стати на облік, а ті, хто там, “особливі”? Вибачте, але якщо й ті, і ті є громадянами України, мають однакові права, мають виборче право — то й обов’язки у них мають бути однаковими.
Бо інакше виходить, як в Орвелла: “Всі тварини рівні, але є тварини, рівніші за інших”. Чому ті українці, які встигнули опинитися за кордоном, “рівніші” за тих, хто не встиг або й не збирався?
– Але багато хто зауважує, що тепер вони просто не захочуть залишатися громадянами України й шукатимуть шляхи з нього вийти. А діти “до 18”, які прописані на нині окупованих або навіть вільних територіях, але тих, які РФ “приписала” собі через конституцію (Донецька, Луганська, Запорізька й Херсонська області), просто оформлятимуть російські паспорти…
– Люди, які таке кажуть, просто не уявляють, що таке зараз жити з російським паспортом в європейських країнах. До того ж ті, хто захоче взяти паспорт РФ, автоматом втрачатимуть право на перебування там. Адже всі вони перебувають в інших державах саме як громадяни України. Хтось виїхав по безвізу, хтось має спеціальний статус як українець, що виїхав від війни. Отримання російського паспорта все це обнуляє.
А от із тим, що більшість цих чоловіків тепер намагатиметься “натуралізуватися” за місцем свого перебування, щоб не повертатися в Україну, я згоден. Але давайте по-чесному: дуже багато з них і так цим займався, бо повертатися вже й не планував.
Не знаю, чи існує точний український відповідник російському “скатєртью дорожка”. Але хочеться сказати саме так.
Так, ми втратимо якусь кількість наших формальних громадян. І слава Богу!
Я не хочу, щоб ці люди голосували на рівних із нами й тим паче з нашими захисниками.
– Але ця ситуація з протестами, точніше, з рішенням, яке їх спровокувало, виглядає нелогічною в контексті небажання влади втрачати рейтинг і дратувати українців посиленням мобілізації. Рішення призупинити видачу документів за кордоном спричинило обурення громадськості не лише там, а й в Україні — принаймні такий вигляд це має в соцмережах. А отже, відповідно, плюсів до рейтингу влади точно не додало. Оскільки для мобілізації це також не дає користі, то чому ж вони тоді пішли на такий “непопулярний” крок?
– Дуже просто: вони просто не врахували, що це може мати резонанс і по цей бік кордону. А втратити голоси закордонних українців вони не бояться. Бо знають, що відсоток тих українців за кордоном, які приїздять на виборчі дільниці в консульських установах, практично мізерний. Відповідно, для влади це “відрізана скибка” — подумаєш, якась дрібка голосів…
Євген Дикий. Фото: Новинарня
Але, до речі, про відрізану скибку. Під час згаданого мною відрядження я дізнався одну дуже цікаву річ. Не можу стверджувати, що так вважають усі українці, які зараз за кордоном — Боже збав, у нас навіть серед двох українців рідко буває однакова думка, а там їх 10 мільйонів. Але ризикну припустити, що та точка зору, про яку я зараз розповім, щонайменше не унікальна.
Полягає вона в тому, що всі, хто під час війни залишився в Україні — це вже морально “покалічені”, психічно неврівноважені люди. І війну-то ми, можливо, й переживемо — але ж ми тут усі тепер “каліки”… Ну як таким відбудовувати країну?
І ось тут — повернуться вони. Зі збереженою психікою, навчені гарним європейським практикам. Процитую дослівно мого колишнього однокурсника, з яким ми перетинались під час цієї моєї подорожі. Дуже розумна, до речі, людина, доктор наук.
Так от, виявляється, що українці там, за кордоном зараз — це генофонд для збереження нашої нації. Це найкращі зерна, які відклали, щоб потім їх засіяти назад у гідну землю. Ну, так, доведеться за зберігання цього генофонду заплатити якимсь відсотком тих, хто не повернеться, але ж воно того варте!
Так що існує такий градієнт списання. І поки ми “списали” наших бійців на фронті, за кордоном нас із вами “списали” рівно так само.
Ми кажемо бійцям — воюйте, поки не закінчитесь, тримайте нам фронт, щоб ми тут собі тішилися життям.
А з-за кордону наші співвітчизники кажуть нам усім: ну, ви там цей, тримайте Україну, щоб нам потім було куди повернутися і з шикарним генофондом її засіяти.
– І що ти відповів однокурснику?
– Оскільки ми давно знайомі й можемо з ним говорити абсолютно відверто, то “для преси” цього краще не цитувати. Хоч ми примудрилися навіть не посваритися, бо дружба з далекої юності все-таки такі речі пом’якшує.
Але дізнатися про таку думку було цікаво. У цієї війни так багато вимірів, що треба мати на увазі й такий…
Читайте також:
Скільки ще триватиме війна і чи вистачить в України сил: Бутусов заговорив про завершення війни за “корейським сценарієм”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
