автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото автора
Кажуть, що все відносно. І війна дає змогу відчути цю відносність у всій її гостроті. Те, що для пересічного мешканця міста розцінюється як негода, на фронті може стати добрим шансом. Туман, що зводить видимість майже до нуля, та непрохідне болото під ногами — це нагода дістатися туди, куди за інших умов було б зась.
Піхота 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила несе варту на околицях українського Нью-Йорка Донецької області. Така нельотна погода унеможливлює роботу ворожих дронів — як FPV, так і “скидів” та звичайних розвідувальних БПЛА. Звісно, зворотній бік ситуації в тому, що наші “пташки” так само не літають, а противник так само може використовувати туман для своїх переміщень.
“Королівська” бригада застала повномасштабне вторгнення в Попасній та Золотому. Саме вона боронила цей відтинок і зазнала там непоправних втрат у березні 2022-го.
“Скільки бригад билося в Бахмуті? Скільки зараз в Авдіївці? А ми тоді були самі, на досить великій ділянці фронту!” — з гіркотою згадують “королевичі”. Противник окупував Попасну 8 травня 2022 року, українським захисникам довелося відступити. Тоді медійники туди майже не доїжджали — увагу забирали події на Київщині та в Маріуполі. Тож бої за Попасну пройшли практично не поміченими для більшої частини суспільства.
Зараз місто перетворено на руїну. Навіть окупаційна так звана “влада” перестала визнавати Попасну офіційним населеним пунктом.
Під час одного з нещодавніх обмінів вдалося повернути кількох полонених бійців 24-ї бригади, що потрапили в полон саме під час боїв за Попасну.
А деякі з бійців досі вважаються зниклими безвісти. Адже попри те, що побратими бачили їхню загибель, дістати тіла не вдалося…
По тому бригада брала участь у контрнаступі на Херсон. Згодом билася в Бахмуті та на його околицях. Зараз уже понад пів року боронить Нью-Йорк і прилеглі території. Хлопці визнають: тут порівняно спокійніше. Хоча й розслаблятися не можна. І “прилітає” щедро, і почати штурм ворог може будь-якої миті.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Спершу їдемо на контрольний спостережний пункт роти. Подекуди видно терикони тимчасово окупованої Горлівки. На деяких відрізках шляху доводиться прискорюватися — тут машини “ПТУРяться”. Зараз уже рідше, однак затримуватись не варто.
На КСП чекаємо “маршрутку на фронт” формату “вантажівка”. Точка, до якої нас довозять, називається “Евак” — така собі станція, де за потреби забирають поранених, а також привозять особовий склад і необхідні речі. Далі для колісної техніки дороги нема, принаймні за такої погоди.
Поряд скинуті тетрапаки з питною водою — ті, кому вони призначені, заберуть їх згодом. Чужих і випадкових тут давно немає. На стовпах обірвані дроти, навколо кілька понівечених хат — вочевидь, раніше тут був невеличкий хутірець.
Ідемо на позиції. Кожен крок — окрема маленька битва. Ноги або грузнуть у глевкому місиві, або ж ковзають на льоду. Втримувати рівновагу важко. Однак Андрій, в.о. пресофіцера, запевняє — за кращої погоди довелось би пробиратися окопами, а це набагато важче і довше.
Дивіться також:
Горлівський напрямок: 24-та бригада з FPV-дронів ефектно палить росіян, які причаїлися на териконах. ВІДЕО
На позиціях 24 омбр, Донеччина. Фото: Олена Максименко / Новинарня
На першій позиції — нікого. На наступній — коти і собаки. Тут слова про брак кадрів набувають чітко вираженого, буквального сенсу: на певних ділянках у певний час просто немає кому стояти. Нарешті доходимо до позицій, де є люди.
Андрій, солдат-стрілець, розповідає: на цих позиціях вони вже третій місяць. Постійного позивного у чоловіка немає, тож побратими вигадують по 3-4 нових щодня.
Самі ці позиції “історичні” — окопи вириті тут з першого року війни. До повномасштабного вторгнення це була зона відповідальності “Едельвейсів”, 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Зараз бойові дії не надто активні, і здебільшого військові займаються побутом. Зокрема, тривалий час доводилося вичерпувати болото з окопів, щоб можна було пройти, а не “проплисти”. Приблизно раз на тиждень є можливість з’їздити “в цивілізацію” — прийняти душ, випрати одяг, перепочити.
“Я б сказав, що на війні все важко, — зізнається військовий. — Навіть ця тиша — теж важко переноситься, розумієте? Я не знаю, чого чекати”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Чути вибухи. Запитую, чи то свої працюють, чи противник. Андрій визнає:
“А тут не поймеш. На тій стороні працюють і наші, і їхні. Там дуже близько”.
Тут не транслюють недолугі стереотипи про те, що “після приїзду журналістів прилітає”. Навпаки, діляться спостереженням: коли приїздять медійники, “орки” поводяться тихіше.
“Чи якийсь договорняк, чи що?!” — сміються хлопці.
“Просто мене бояться!” — відказує в. о. пресофіцера.
Олексій із позивним “Героїн” каже, що наразі найбільше дістає саме “болото”. Коли підмерзає, стає краще. До решти можна звикнути.
“Та все сюди може долітати! Частіше через нас летить, більше в місто — 120-ка, 155-ка, 82-ка. А ми ж оце маємо на посту стояти, спостерігати. Там десь півтора кілометра до позицій росіян. Місцями ближче”, — розповідає боєць.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Героїн — командир взводу і старший позиції, однак за віком від молодший від решти. До того, як потрапити на фронт, вивчав екологію в Бережанському агротехнічному інституті. В липні 2023 року його відправили в армію.
“Приліт ВОГами, на мою думку, — прислухається він до чергового вибуху. — Якщо скид із дрона, то не чути “виходу”, а це був хлопок і “прихід”.
Посада Віктора з позивним “Шприц” очевидна — бойовий медик взводу. Дарма, що раніше до медицини стосунку не мав: був начальником виробництва. А тактичну медицину вивчав у Чехії, куди його відправила бригада.
“Перша робота — в травні, — згадує він. — Евак після штурму”.
Нещодавно він отримав кульове поранення в руку. Такі поранення означають максимально близький контакт, бої на відстані стрілецької зброї. Однак, на щастя, тепер частіше доводиться мати справу з сезонними захворюваннями, аніж із пораненнями.
Зараз “у тренді” дрібна авіація — FPV-дрони і скиди заважають жити найбільше. А ще влітку Нью-Йорк і околиці найбільше потерпали від великої авіації і КАБів — керованих авіабомб, що лишали вирви на місцях цілих будинків.
Дивіться також:
Російська авіація рівняє Нью-Йорк із землею. 24-та бригада тримає лінію фронту. ВІДЕО
Шприц згадує один із таких нальотів — тоді його “другий день народження” збігся з першим:
“Ми копали окопи й накрила авіація. Саме на мій день народження, в червні”, — зі сміхом згадує він. Хлопці, згадуючи той день, також сміються. Просто від того, що їх намагалися вбити, але того дня ніхто не постраждав.
“Бути тут важко, тож увечері поговорити з хлопцями, поржати, дуже допомагає, — пояснює військовий. — Так минає день за днем. Добре, що колектив хороший, усі бойові. Командири нормальні”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Попри “нельотну” погоду, нас із колегами просять не маячити купкою посеред окопу, а розійтися, і краще сховатися під маскувальними сітками.
Окрім людей, на позиції мешкає п’ятірко великих собак, троє менших, двоє “своїх” котів і один приблудний. Приблуду намагаються не годувати, однак він усе одно не йде.
Ще тут мешкає енна кількість мишей і щурів, однак собаки й коти чесно відпрацьовують армійську тушківку й контролюють популяцію гризунів.
“Бачив, як собака щура звідси забрала, — розповідає один із піхотинців. — Молодець! У нас і щури, і миші — всього вистачає. Ми й у кульочки все пакуємо, і догори підвішуємо, щоб не лізли, — а вони все одно якісь ходи знаходять…”
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Я ніколи не планував бути військовим, — зізнається Героїн. — Навіть не мріяв. Колись хотів бути поліцейським. Серіали поліцейські дивився… Дуже хотів. А потім воно саме відпало. Пішов в будівельній професії. Потім — АТО. Потім після АТО була можливість піти вчитися”.
Ми ще деякий час місимо болото. По такій дорозі броніки й апаратура за відчуттями починають важити в кілька разів більше за реальну вагу. А це лише кілька годин, а не щоденна варта з десятками кілограмів зброї і боєкомплекту.
Зрештою, потрапляємо на наступні позиції. Просто в окопах — польова кухня. За законами фронтової гостинності нас вмовляють пообідати чи бодай попити кави. Від останнього відмовитись несила.
Одна з колег — із Франції, тривалий час живе у Львові. Українською не говорить, але добре розуміє, а ще шанує львівську культуру кавопиття. Господарі розпаковують найсмачнішу каву, яка в них є — італійську. І гречно перепрошують у француженки, що не мають до неї круасанів.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
За столом усі говорять навперебій і майже одночасно.
“Можна в нього спитати, він майже від початку війни!.. — вказує один на побратима. — Я не з автобуса! Я з тих, що…” — підхоплює той.
“Не з автобуса” — це мем і усталене поняття, що утвердилося на тлі останніх рекрутингових тенденцій деяких ТЦК (коли чоловіків призовного віку умовно хапають десь на вулиці й везуть у ТЦК, де дуже оперативно мобілізовують — “Н”).
“У нас тут майже немає “з автобуса!” — запевняють хлопці.
“Я на Іспанію через Францію їздив. Я дальнобойщик, — ділиться той, що “майже від початку війни”. — Я був мобілізований два рази. В АТО. Такий цікавий напрямок — Маріупольський. Був у 56-й бригаді. А зараз знову… довелося”.
“Отак вийдеш у цивілізацію, подивишся новини — як ті бігають, тих ловлять… І деколи такий великий знак питання: що буде далі? Якщо чесно, не знаю. Вже нема кому [воювати]”,— зітхає військовий
Хлопці розповідають, що новобранці у бригаду не надходять давно. Натомість багато “старожилів” — у госпіталі. Однак, попри брак кадрів, хлопці визнають — облави ТЦК і пакування в автобуси проблеми не вирішать:
“Бо так виходить, що ми нічим не кращі від тих рускіх. Треба насамперед дивитися, щоб там не крали. Зловили одного в ТЦК на хабарі, дали другого — знову зловили, і там зловили, і ще там… І нічого не міняється в кращий бік.
Люди думали, що все закінчиться за 2-3 місяці. Але кацапйо, як бачимо, дуже серйозно настроєне. І хоч тут у нас вони ще не сильно поки лізуть, але обстріли йдуть, дрони літають, авіація працює…”
Дивіться також:
“По кому ви стріляєте?! – А х** його знає!” Під Горлівкою 24 омбр не відступила ні на метр. ВІДЕО
Він забіг до побратимів із сусідньої позиції по скоби та степлер. Військовий з позивним “Волонтер” — якраз той виняток, що “з автобуса”. На війні він з березня 2023 року. Однак і до того, як піти у військо, не стояв осторонь, а допомагав фронту — ще з 2017-го.
“131-му окремому розвідбату допомагав, то машину їм відправили, то так, по мєлочовкє… — він говорить дуже швидко, ніби випереджаючи питання. — Та всім, чим могли [допомагали]! Зробив був свій цех із виготовлення окопних свічок. З колегою разом займалися. Отак потрошку крутилися”.
“Волонтер”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
За цивільною спеціальністю Волонтер — регулювальник радіоапаратури, контролер вимірювальних пристроїв, працював завскладом. Про епічну зустріч із працівниками ТЦК згадує з посмішкою:
“Вийшов із буса — вискочила спецрота з автоматами. І перша фраза до мене: “А ви не тікаєте?” Кажу, ні”.
“А треба було! — сміються побратими.
“Каже до мене: так шо, їдемо зі мною на воєнкомат? — Ну, так, їдемо” — розповідає далі Волонтер.
У 2005-2006 роках він пройшов навчальний центр Внутрішніх військ, а пізніше — Волинське училище працівників поліції. Тому зараз перед відправкою на фронт у частині пробув… лише три дні.
Дружина була не рада, що чоловік знову вдягає однострій. Адже вже мала досвід чекання його зі служби — хай і у Внутрішніх військах.
“Така була робота, що я міг приїхати додому на 5 хвилин, перевдягнутися — й тут дзвінок по телефону, і я знову на виїзді”, — згадує чоловік.
Каже, коли жінка цього разу почула, що він іде на війну, то спершу не повірила:
“Думала, я жартую. Ну, я передав телефон старшому солдату, який мене в автобус “запрошував”. Він повідомив моїй жінці, що відповідно до статті такої-то Конституції України, я зобов’язаний прийти у військкомат, пройти ВЛК і таке інше. Тоді вона вже повірила…”
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Тепер Волонтер тішиться з того середовища і товариства, в яке потрапив:
“Багато цікавих людей, багато от таких пацанів! З якими реально ходив на штурми і знаю, що вони мене прикриють, а я їх прикрию. Ми універсальні солдати, розумієте, — і розвідники, і штурмовики”, — додає воїн.
І розповідає про свій перший бій. Про те, як за відчуттями він тривав не більше 5 хвилин, а по факту виявилося — щонайменше годину.
“Я коли тільки сюди в зону бойових дій потрапив, казали, що коли буде перший “приліт” — тоді й відчуєш, що ти на війні. Перший приліт стався на другий день. Я тільки прийшов, заступив на СП-ху (спостережний пункт — “Н”) все нормально. Витягую трубочку (тактичний перископ — “Н”) проглянути, що до чого, чи все нормально, — і чую тільки звук. Свист — і “чпок”.
Хлопці прибігли, дивитися, що там — чи я живий, чи цілий. А це вверху вибухнув снаряд, який осколочки розкидає. Кажуть, тобі, брате, крупно пофартило, що ти підкотився під стіночку. Якби не підкотився, посікло би”.
Зараз уже “виходи”, “приходи” і калібри Волонтер легко розрізняє на слух.
“Знаєте, що найстрашніше на війні? Страшно не те, що поранять, бо буде боляче, і не те, що вб’ють, бо… ну, не відчуєш нічого.
А страшно те, що коли йдеш з пацанами, і вони падають, твої пацани, а ти нічого не можеш зробити. Оце саме страшне. Оце саме найважче. А решта якось переживеться”, — на прощання ділиться боєць.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Вертаємося на Евак. Туди ж підходять хлопці з кількох позиції. Вони чекають на б/к та посилки з “Нової пошти”.
“Маршрутки” немає понад годину. Можливості зв’язатися з водієм — теж. Потім ми дізнаємося, що одна з ланок передачі інформації не спрацювала належним чином, і водій не знав, що час їхати за нами.
Час відносний, і якщо для Волонтера година бою відчулася як 5 хвилин, то ця година чекання між туманом і глиняним болотом відчувалася як маленька безнадійна нескінченність. Але і чекання, і бій рано чи пізно добігають кінця. Як і туман та болото.
Читайте також:
“Після 24 лютого ми стали крутіші в рази”. Майор Назар Ільницький, його пресслужба і 24-та бригада
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
