автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото автора
Вони штурмують кожного дня. Долають десятки кілометрів із вагою по кілька десятків кілограмів, клаптик за клаптиком повертаючи своє. Ходять у Кліщіївку “частіше, ніж у магазин”, сплять поряд з убитими ворогами, чорно жартують, ховають своїх та знову ідуть на штурм.
Сьогодні ці мужні воїни безжально нищать ворогів, які прийшли нас убивати. І наближають Перемогу “за себе й за того хлопця”, що попиває пиво в тилу, бо “не створений для війни”.
Але ще якихось рік-два тому вони самі були такими хлопцями. Будівельниками, єгерями, керівниками крутих автосервісів, геймерами і вчорашніми школярами.
Вони переконані, що на перемогу повинні працювати всі – інакше ми її не здобудемо. Їх обурює корупція в ТЦК, через яку на фронт відправляють алкоголіків та непридатних, які лише створюють проблеми бойовим підрозділам. А ще вони вважають, що той, хто не має мотивації воювати, на війні насправді й не потрібен…
Про все це “Новинарня” поспілкувалася з десантниками 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, що зараз на Донеччині.
“Кожен день, коли є праця, мені цікаво. У Кліщіївці працювали – бачу, пі*ари там якось залізли в дім, тобто вже залишки від дому. Я уразив десь п’ятьох у тому домі.
Наступного дня вилітав до точки, де треба було зачистити нірку (там був пі*ар). Відпрацював, і на “обраткє” вирішив продивитися вчорашню роботу. Опускаюся – а там уже 13 чмобіків. Зброю покидали і прикинулися, що всі мертві. Але я-то вчора бачив, що їх було максимум п’ятеро!
Аж раптом дивлюся – один із них кліпнув. Ну, я піднявся, полетів додому, взяв для них “подарунок” і… троє ще звідти вийшли, але трошки пройшли і вмерли”.
Мудрик. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Аеророзвідник “Мудрик” вичерпно ілюструє філософію Григорія Сковороди про сродну працю. Окрім позивного, він має прізвисько “Кліщіївський маніяк” – за продуктивність і любов до роботи.
Він багато сміється, щедро ділиться історіями і мріє, як противник тікатиме, щойно зачує по рації, що Мудрик у повітрі. А перш ніж піти у військо, “маніяк” займався обладнанням басейнів. “Був одним із найкращих”, – скромно додає він.
Розповідає, що з тиждень буквально “тероризував військкомат”, аби його забрали.
“Мені дали психологічні тести. Я пройшов на “відмінно”! Універсальний солдат. Кажуть, будеш служити. Я їм пояснив, що хочу приносити користь, навчитися чомусь. “Ну що ж, сам напросився – ДШВ”.
Та easy (“легко” англійською – “Н”)! Я вчився на СПГ-шника. Але я геймер! Тому прийшов – і одрразу на дрони. Взяв та й полетів. А потім дізнався, що дроном можна робити скиди – та ти що-о-о!..” – Мудрик не приховує емоцій.
Згадує – коли пішов служити, взагалі мало що знав про десантників. На “курсі молодого бійця” йому пощастило – їх навчали єгері:
“Мужики вогонь! Я їм зараз скидаю відео, вони там у шоці. А хто, кажу, мене вчив? На дронах вони не вчили, але все одно. Як батьки нам були. Ми читали топографію, зірки, орієнтування на місцевості. Зброя, розмінування… Виживання, перша допомога – все! – пригадує боєць. – За ті півтора місяця ми багато чого зрозуміли”.
Мудрик. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Він про все розповідає з легкістю – ніби переказує захопливий екшн. Так само легко згадує і перші свої бої. Навіть про поранення говорить як про геть пересічну річ:
“Ми виносили нашого побратима, “200-го”. І в нас влучив танчик… Але все добре. Так, ніжку подряпав. Почілив трошки в лікарні, там таблетки, антибіотики. Я боюся уколів, а мене 2 тижні двічі на день кололи! Краще був би тут, бігав собі, – Мудрик вочевидь не в захваті від медичних процедур. – Це у мене від батька, в нього навіть медичної книжки не було. Ні, ну але першу допомогу надати я можу. Бо для себе вчив анатомію, багато читав”.
Весь його досвід роботи зводиться до Бахмутщини – Іванівське і Кліщіївка. Про останню сміється – туди зараз ходить частіше, ніж в магазин:
“У нас є позиція. А моя місія наразі — це розвідка й ударні дрони. Дроном маю занести “подаруночок” або зачистити окопчики, бліндажики. Чи уразити, якщо піхота йде. Ну і знаходити їх також, а я знаходжу нички дуже добре!”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Спілкуємося в автівці в одному з тилових селищ Донеччини. Одна група його побратимів вирушає на полігон тренуватися, інша – на штурм. У Мудрика сьогодні вперше за тривалий час вихідний, і він тішиться, що вдалося виспатися. Заходиться сміхом, коли я називаю противників звичним для військових евфемізмом – мовляв, кумедно чути це від дівчат.
Військовий нарікає – у ворога величезна кількість не лише людей, а й дронів:
“Що той дрон штампувати – це конструктор лего. 3D-принтер, якийсь станок, піз*ик-піз*ик, склеїли – і все!”.
На запитання, чому, якщо це так легко, ми не можемо поставити на потік і штампувати “пташки” у потрібних кількостях, відповіді він не має. Визнає – і серед пі*арів не бракує тих, хто добре навчається. А щоб досягти такої майстерності, могти залетіти в бліндаж, потрібно добре грати в ігри.
Читайте також:
“Один наш дрон живий уже більш як пів року”. Як воює аеророзвідка батальйону “Свобода” бригади НГУ “Рубіж”
Дрони – “розхідник”, якого завжди бракує:
“Яким би ти не був великим майстром, але вони все одно пройо*уються. “Пташки” – це б/к. І дуже цінне. Бо нема “пташок” – нема “очей”, – нема “подаруночків” – нема захисту для хлопців, які сидять на позиціях”.
У роботі важать тисячі нюансів – від сили й напрямку вітру до форми і виду гранати. Тому ця робота – завжди про навчання і вдосконалення. Мудрик вірить, що фартовий. Бо влучає, навіть якщо кидає навмання:
“Днями кинув – і попав пі*ару прямо в голову. А я навіть не бачив, що він там є, хотів кинути в іншого. Там така нірка була – по коліно копають, щоб типу лягати. Я туди кидаю, а тоді був вітер, і це в той день перший виліт. Воно полетіло далі – і влучило іншому в голову. Ну, це фарт просто”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Мудрик не приховує, що йому справді подобається робити свою роботу. Так, ця робота жорстока – для ворога, який непроханим прийшов на нашу землю і хоче нас знищити. А отже, його треба зупинити:
“Вони самі винні. Мама мені каже: “Синок, вони самі прийшли. Тому ти молодець”. І я працюю”.
“Я поки що FPV не беру, – зізнається Мудрик. – Мені подобаються “мавіки” і “подаруночки”. Це більше ручна праця, файно”.
Одна з найбільших перешкод – робота РЕБів. Однак любов до ігор виручає і тут. Мудрик згадує, як нещодавно “пташку” вдалося повернути буквально дивом:
“Якщо вона падає з “подаруночком”, то це все. Ти вже нічого не можеш зробити. Але воно піднялося! Щось я таке зробив… Знаєте, як в відеоіграх? Коли хочеш виграти, просто тикаєш усе підряд (сміється – “Н”). О, все, витащив! І потім сиджу і думаю, а як це сталося?”
Визнає – найкращий день той, коли після операції всі повернулися цілими.
Мудрик. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Зараз на війні для нього немає нічого складного. Хоча на початку тривалі переходи з вагою давалися геть не безболісно:
“Зараз я йду Бог знає, куди, скільки кілометрів, в амуніції, з портфелем, який важить кілограм 50. Плюс іще “подаруночки”. А тоді це було найважче. Не по фізусі – психологічно. Ти вже ледве йдеш, розумієш, що вже просто нема сил… І нічого не можна зробити – треба йти. А якщо ще й ітимеш занадто повільно, то у пі*арів теж є “пташки”, і зараз їх більше”.
На запитання про повоєнні плани він лише сміється. Спершу був намір повернутися до цивільного життя, однак надто “втягнувся в роботу”. Мудрик вказує на шеврони, де викарбувана кількість підтверджених уражень – 16.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Це тільки початкове, в мене їх набагато більше, – скромно каже чоловік. – Ми з моїм побратимом “Котом” вирішили, що коли все закінчиться, чи якщо з нами щось трапиться, хотіли б бути інструкторами, передавати знання. Бо, наприклад, коли я був на КМБ, там за дронщиків не казали. А в нас досвід немаленький, було б добре його передавати.
А щодо цивільного життя, навіть не знаю… Воно не влізе. Приїхав я у відпустку – вони приходять, щось сміються одне з одним. Я на них дивлюся… З чого вони сміються? Цінності, враження – ти вже дивишся інакше на все це”.
Водночас Мудрик запевняє, що “тилове життя” його не дратує. І взагалі мало що дратує – недарма ж він психологічно стійкий:
“Я ж кажу, що в мене тести були на “відмінно”! – сміється. – Я спокійний, навіть коли по нам х**рять, чи коли я поранений”.
“У тилу” на Мудрика чекають маленька донька, мама, брат, сестра і куми. Він переконаний, що війна не змінила його аж ніяк. Зі старими друзями, які не пішли воювати, не припинив спілкування, хоча й підсміюється:
“Мій кореш з дитинства не пішов. Я кажу йому, що треба, а він: “Я не создан для війни”.
Та байдуже взагалі. Хтось дійсно боїться. Мені брат каже: “Мудрик, не всі ж такі одбиті, як ти”.
А я що – як не хоче, то й не хоче. Аби приносили користь, а не ї*лували. Кожен на своєму місці, і якщо кожен щось робить, то все працює. І ми воюємо.
Той, хто не хоче воювати, не потрібен на війні.
Якщо людині не подобається праця, ти йому хоч плати в 30 разів більше, хоч бий його, він усе одно буде це робити рукож*по. Ні, ну, може, на війні у нього щось інше відкриється, бо це все-таки інше. Але якщо не відкриється – то нащо він тут…”
Гагарін. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Юрій – командир роти. А ротний у війську – одна з найвідповідальніших посад. Це ланка між особовим складом та командуванням, тож у разі чого йому “прилітатиме” з обох сторін. У його обов’язки входить все – навчання, штурм, оборона.
Псевдо “Гагарін” Юрій отримав випадково – десь за балачками проговорився, що хотів би злітати у космос. Ім’я додало сенсу, тож побратими назвали його “Гагаріним”.
На війні він з початку повномасштабки. До того вчився – спочатку на будівельника, а згодом пішов на курси з ІТ. Однак закінчити їх не встиг.
За цей час Гагаріну і його побратимам довелося попрацювати в лісі під Кремінною, на Херсонщині і в околицях Бахмута, де бригада перебуває без дещиці рік.
Він згадує, як приїхали під Кремінну:
“Це був перший штурм, і нашому командиру хтось сказав, що “та ну, ці пацики через 5 хвилин втечуть!”
А ми прийшли і так сильно там зарубалося… Цей бій був якийсь безстроковий, десь 7-8 годин. Дуже довго, капець. Але ми зробили роботу. Було трішки тяжко, але все гарно вийшло.
Гагарін. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Я тоді ще солдатом був, на штурм ходив з хлопцями. Був і такий момент, що в нас уже години 4 бій тривав, і нам кажуть: хлопці, пробуйте відкочуватися, бо по ходу вперлися, не підете далі. Але ми відповіли, що вже підійшли до гарного рубежа, з якого можна далі їх розвалити. І ми це зробили!”
Тоді до перших будинків Кремінної, каже Юрій, залишалося менше 2 кілометрів…
Читайте також:
Бій у лісі під Кремінною: росіян атакує 67-ма бригада ДУК ЗСУ. ВІДЕО
Не бракує яскравих спогадів і з Херсонщини. Тоді до пункту призначення не доїхали:
“Нас дуже сильно накрили, що ми аж офігіли: танки, арта, вертольоти… Жорстко було. Я такого ще не бачив – в секунду по 10-15 вибухів було. На них майже рота танків виїхала. Нас почали ПТУРити, ми давай відкочуватись – а нам перерізали шлях. Ми в посадці тоді так швидко окопувалися, як ніколи!
Зрештою довелося вертатися селом, яке в той день тільки звільнили. Ми не були впевнені, що до кінця звільнили, не знали, чи пройдемо, – сміється “веселим” спогадам Гагарін. – Ну, вибору все одно не було. І нормально, вернулися!”
У сам Херсон тоді десантники не зайшли, однак дійшли до Дніпра, звільнивши декілька населених пунктів.
Гагарін. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Юрій переконаний, що зима не притлумить активності бойових дій.
“У нас бригада така, що у нас завжди штурм. Нема такого, щоб ми сиділи на одному місці. Зимою рідко коли заморожується. Тому варіантів два: або вони йдуть, або ми йдемо”, – прогнозує ротний.
За словами Гагаріна, найважливішою якістю для штурмовика є правильний настрíй, готовність до всього, і звісно, фізична підготовка:
“Бо штурмовикам треба багато ваги нести, і буває, що до місця штурму доводиться пройти 5 кілометрів. А потім ще штурм, і ще повернутися. Штурмовик на собі мінімум кілограмів 30 несе, а може бути і 40, і 50.
Зрештою, недаремно кажуть, що
війна – справа молодих. Якщо в оборону, то ще старші хлопці можуть годитися. Якщо штурм, то треба, щоб фізично був здоровий”.
На питання про те, як його змінила війна, Юрій довго мовчить.
“Я не знаю. Треба приїхати додому, хай розкажуть, – видає зрештою. – От відпустка була. Тут ти себе нормально відчуваєш, бо тут коло таке. А коли приїжджаєш додому, то зовсім інші розмови. Деякі проблеми такими смішними здаються, що просто капець! Не у своїй тарілці почуваєшся”.
У війську ж найбільшого болю завдають… друзі. Коли гинуть.
“Ти з ними живеш увесь час, спілкуєшся, їси за одним столом – можна сказати, з однієї миски… А потім їх втрачаєш, і це саме важче”, – визнає чоловік.
Гагарін. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Але саме друзі надають і найбільшу підтримку. А от новобранці, які надходять до бригади, вкиликають у нього особливий смуток.
“Блін… Я просто я не знаю, як військкомат їх бере! – обурюється Юрій. – У нього чорним по-білому написано: не придатний до ЗСУ.
В нього список хвороб, він не може не ваги носити… А його до нас присилають! Це ж для нас величезні проблеми!
А ти потім приїздиш, наприклад, у Львів приїхав – і там стільки здорових, сильних людей! Ні, вони нам хворих шлють…”
Корупція у війську йому болить особливо.
“Це просто дико бісить! Іноді думаєш, за що ти борешся?! – не приховує гіркоти командир. – Усі солдати, що приходили в роту, розповідали – у військкоматах беруть гроші. І що, цього ніхто не знає?!
Ситуація – зловили воєнкома на хабарі. А через два тижні він просто вже в сусідньому районі… Вони (співробітники ТЦК і СП – “Н”) ловлять алкоголіків або інвалідів, які не можуть дати грошей, і присилають нам. А ті, хто може дати хабар, прекрасно собі почуваються в тилу.
Що зробити, щоб це закінчилося?!
Біда в тому, що всі люди, які хотіли в Україні щось змінити, у перші ж дні [повномасштабного вторгнення] пішли воювати. Багато хто з них уже загинув. Для чого це все, заради чого стільки людей полягло, якщо ми не можемо навіть в тилу розібратися?!”
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Гагарін переконаний – зараз уся країна має працювати “на війну”. Кожен має після роботи ходити збирати дрони, плести сітки абощо:
“Чогось ми тут можемо сутками працювати без вихідних. Тобі в кращому випадку раз на рік дадуть відпустку на 10 днів, якщо пощастить – на 15. І нічого, працюють люди. А вони там не можуть зібратися! Навіть не знаю, чи набирається хоч 1% людей, які справді щось роблять.
А це не так має бути. Якщо ти вмієш гроші заробляти – чудово, тоді заробляй гроші. Але не купляй машину, квартиру, а віддавай ті гроші на снаряди, на ті самі “мавіки”.
Якщо вся країна не працюватиме [на перемогу], то ця війна й не закінчиться.
І це мало б бути на державному рівні, щоб усіх заставляти щось робити. Так, люди будуть обурюватися, плакати – але якщо вже ти “не створений воювати”, то роби те, що можеш, і допомагай!”
Юрій зізнається: ще не знає, що робитиме після війни – служитиме далі чи повернеться до цивільного життя. До цього етапу треба ще дожити.
В одному він упевнений: пережитий досвід буде згадувати завжди. А от перевідати дітям та онукам навряд чи захоче.
Читайте також:
Дикий і Лиховій: Щоб не програти війну, потрібен новий суспільний договір щодо мобілізації
Дєсант. Фото: Олена Максименко / Новинарня
У свої 19 він скидається на школяра. Та паспортний вік дисонує з глибиною пережитого. “Дєсант” отримав свій позивний іще до того, як потрапив на фронт – через дядька-десантника.
У військкоматі юнака не хотіли мобілізовувати: мовляв, вік не дозволяє. “А контракт підписати з кимось можна?” – не вгавав той. На нього подивилися, порадили піти додому і 10 разів подумати.
“Я тоді до кінця не поняв, що вони мали на увазі. А вже зараз зрозумів, що тут робиться, – визнає Дєсант. – Але коли приходять такі молоді пацани, з якими можна піти в штурм… у них більше енергії, більше мотивації, з ними веселіше! Не треба їх вмовляти, розказувати, що все получиться.
Зі старичками… ну як, вони не старички, але більше вік ніж у мене, – то з ними трохи важче. У них витривалість не та. Ну так, вони воювали багато років, від них я теж багато досвіду перейняв”.
Мама наполягала, щоб син здобував освіту. Коли той казав, що йому потрібні певні документи для військкомату – не повірила. Думала, хлопець жартує, а сам іде вступати.
Але Дєсант не жартував і разом з однокласником подав документи в ТЦК. За два тижні – дзвінок із 80-ї бригади: через три дні виїзд.
Однокласник також у цій бригаді, але в іншому підрозділі – друзям бракує часу на спілкування.
Десь на Донецькому напрямку воює і батько Дєсанта. Однак хлопець зізнається, що стосунків із ним не підтримує.
Окрім мами, вдома на нього чекають брати. Найбільше за Дєсантом сумує менший, якому 11. Середнім – 16, 17 і 18. А найстарший брат зараз за кордоном, але збирається повертатися і також має намір воювати.
Попри те, що Дєсанту у війську цікаво, брата він від цього відраджує:
“Кажу, сиди там, поки сидиться. Він мені до останнього не казав, що хоче повертатися. Не хочеться, щоб він сюди сунувся, я ж розумію, що це… Тут можна втратити багато чого. Може, й життя.
У собі я впевнений, що вернуся живим. В мене мотивації повно. А йому… Хай сидить вдома! Нєфіг сюди лізти! Хватить з нас і одного, що воює”.
Дєсант. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Дєсант – штурмовик, саме тому вік і фізична підготовка так багато важать у його роботі.
“До 35 – це максимум, з яким можна піти в штурм. Бо це найперше – “дихалка”, витривалість. Це вам не пару кілометрів прогулятися. Ми на день ходили й по 20, і більше. А в декого можуть бути проблеми з ногами, та хай навіть плоскостопість – воно дуже впливає, – розповідає молодий воїн. – Буває, люди скаржаться, що втомилися, хочуть відпочити, сідають десь у відкритому полі. Кажу: або ти йдеш, або тут і залишається. Не всі на це здатні”.
Штурмів у нього було вже стільки, що перший насилу може пригадати. Довго мовчить, згадуючи:
“Та в мене всі бої цікаво проходили… Ближче до літа, там уже почалося жаркіше, ходили вже в посадку. Мабуть, найбільше запам’ятався штурм, під час якого я втратив свого побратима. Було дуже все спокійно… ми в парі йшли. Намагалися закріпится, але його потянуло до лісу. А там пі*ар сидів… Ну і з “пекача” (кулемет Калашникова – “Н”) уї*ав. І мене ледь не зачепило. Якби командир не сказав, що “ви не туди йдете”, я б уже тоже…”
Читайте також:
“Ми взяли позицію, яку нікому не вдавалось шість разів поспіль”: деталі бою у звільненій Кліщіївці від штурмовиків 80-ї бригади
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Як і побратими, чи не найбільше він нарікає на ворожі дрони, які останнім часом збільшили активність і ускладнюють роботу українських захисників.
Згадує, як його група отримала завдання – знайти певні бліндажі та завести туди групу закріплення:
“Біля нас не працювали наші дрони, рації, нічого. І треба було все зробити без цього всього. Нас у групі було 12. Половина залишилася на точці, а ще шестеро пішли знайти ті бліндажі. Це був ще навіть не вечір, нас дуже добре було видно. Там така галявина, соняшники. І схил вниз, а далі село – і видно навіть, як пі*ари собі бігають. А ми ж усі з опізнавальними знаками, скотчем обмотані – світилися, як фанарь!
Словом, не вийшло в нас знайти ті бліндажі. Ми почали відкочуватися – і тут по нас пішла працювати арта. В той момент дуже повезло – я різко впав і… геть порвав штани.
Далі почала працювати наша арта, переглушило їхню. Ми сиділи й чекали двох людей, які бачили ті окопи й точно знали, де вони є. Поки сиділи – прилетіла 120-ка (мінометна міна калібру 120 мм – “Н”). Усі отримали контузію, але пощастило – без осколків. Так, один мене легенько по шиї черканув.
У мене ще інший був штурм… Ми рухались на точку й нас засік дрон. Там були руїни, і ми в них добре сховалися, нас майже не було видно – але він засік. Тоді прилетів прямий 120-й. Ми всі сиділи просто в рядок, і я сиджу ось так, а тут мій побратим (показує). І він усі осколки взяв на себе. Мені теж два залетіли, але дуже дрібні.
Та то таке. На мені все дуже швидко заживає, не встигаю навіть вдихнути”.
Читайте також:
Комвзводу 80-ї бригади ДШВ знищив російські вертольоти, закрив собою начальника зв’язку, втратив око та повернувся воювати в підрозділ
“Немає такого, що нам не вдавалося”, – каже Дєсант після довгого мовчання у відповідь на запитання, що дається найважче.
Хоч іноді доводиться давати раду з побратими, які переживають страх, паніку чи ступор.
“Ну це ми розуміємо дуже добре, – зітхає він. – І в нас вибору немає, треба працювати з тією групою, яка є. Доводиться всякими способами заохотити, запевнити, що нічого там аж такого страшного… Тим людям, які там ще не були, легше – вони цього не бачили”.
Дєсант. Фото: Олена Максименко / Новинарня
У самого Дєсанта зі страхом свої взаємини:
“Воно прилітає, ти отримуєш якийсь, ну, адреналін… Страх є. Але коли біля тебе йде побратим, і ти знаєш, що він тебе не кине, або що в будь-який момент, коли почнеться обстріл, ми зможемо дуже ефектно відкотитись – то вже ніби й не страшно. А коли входиш з ворогом у контакт, страху зовсім немає, взагалі! Вже потім, коли ти усвідомлюєш, що це було, тоді й страх з’являється”.
Не раз їм траплялося поповнювати обмінний фонд. Один із противників з осколком у сідниці чотири дні блукав по посадках, і було чути його розпачливе: “Памагітє, памагітє!”. Він виявився головним сержантом.
“За чотири дні він міг би дуже легко стекти кров’ю. Але вони якусь наркотичну фігню собі колють, що він нічого не відчуває, – розмірковує Дєсант. – Уявіть собі: чотири дні без їжі, без води… Але потім нам довелося його нести 2 кілометри. Було дуже важко. Чесно кажучи, хотілося його на місці там… Не така вже й важлива людина, а тоді ще так добре прилітало, що ми могли б і самі там залишитися разом із ним”.
Потім полонений, звісно, запевняв, що воювати його змусили. Зрештою, так кажуть вони всі.
Траплялося, що під час штурму брали в полон і російських зеків, розповідає боєць.
“Один був поранений, просив: “Застрельте мене, застрельте”. Були такі, що ми з ними намагалися говорити, а вони просто геть нічого не хотіли. Вдалося тільки чотирьох пі*арів взяти, які хотіли жити. Вони казали, що приїхав до них у тюрму якийсь дядько, розповідав, що їм цілий рік платитимуть, а вони взагалі будуть бліндажі копати… Ну, чого вони тільки не говорили! Всяку маячню плели.
Було таке, що взяли в полон мера міста. То він там таку фігню навалював! Але про те, що він мер, таки не спи*дів! А нам головне, що за них можна визволити наших пацанів.
Є, звісно, й такі, що не хочуть здаватися. А дехто вчасно втікає. Наприклад, ми мали штурмувати одну посадку – а вони за день до того якось про це дізналися. Там повна штурмова група була, і всі з*балися. А залишили тільки якихось шахтарів (ну, це вони так говорили, що вони шахтарі). Вони переконували, що “тільки окопи копають”.
Але й ті спочатку не хотіли вилазити. Довелося закинути їм три гранатки. Зрештою в полон “дійшло” тільки двоє з шістьох. Один з посадки вибіг і по полю побіг, то його артою накинули. А четвертий відбивався. Їм понаговорюють, що ми знущаємося з них, будемо катувати і потім застрелимо. Було таке, що вони з собою носили бумажку з інструкцією, як не здатися в полон”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Дєсант зізнається, що терпіти не може воювати взимку – краще вже при +35. Правда, ця зима буде для нього першою.
Попри відданість теперішній роботі, пристрасть Десанта чекає на нього в мирному житті – це армреслінг. Він змагався і навіть заробляв на виграшах. Багатьох вводили в оману його юний вік і невисокий зріст:
“Там усі такі крупні. А я дивився ролики, як правильно, займався, – розповідає хлопець. – Ще хотілося б на “Богатирські ігри”, але то треба масу набрати. А тут її набрати дуже важко! За кожний вихід по 5 кг скидаєш”…
Читайте також:
“О 9 ранку почали, а о 12 вже все захопили”: заступник командира 80 одшбр розповів, як вибили росіян з 15 позицій під Бахмутом. ВІДЕО
Лєший. Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Невдало їхав у маршрутці, можна сказати так!” – зі сміхом відповідає Олександр на запитання про шлях до війська. В минулому – будівельник, зараз штурмовик. Псевдо “Лєший” знайшло його саме:
“Коли приїхав сюди, ніякого позивного не мав. Десь на другий вихід ми повинні були по КСП копати. Ніби як туди не мало прилетіти, але прилетіло поруч і одного таки “затрьохсотило”. Прийшов хтось зі старших, дає мені рацію. Каже, який твій позивний? І хтось поруч ляпнув – “та Лєший він!”. Так воно і залишилося”.
Він проходив “учебку” разом із Мудриком. Тепер аеророзвідник Мудрик супроводжує вилазки штурмовика Лєшего з повітря.
Олександр також говорить про важливість витривалості для штурмів. До великої ваги і відстаней додається випробування мінімальним “раціоном” – пляшка води і шоколадка. А виходи можуть тривати і по дві доби.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Ходити доводиться в Кліщіївку. Військовий зазначає – села просто немає:
“Коли ми її штурмували, ще перед лісом були, то там були цілі будинки, навіть світло горіло. Потім ми закріпилися на першій вулиці і вийшли на відновлення. А коли після відновлення повернулися, тут уже навіть складно було зрозуміти, що це вулиці були: самі руїни стоять. Настільки росіяни херячили по будинках, саме зі своєї сторони. Розбирали танчиками все підряд”.
Визнає – найважче заходити в штурм. Але спершу страшно, а потім звикаєш.
“Обов’язково хтось має йти вперед, у дозорі, – пояснює Лєший. – Я, в принципі, в більшості випадків саме в дозорі й перебуваю. І старшим групи ходив. Тобто я йду першим. Зрозуміло, що ти ж не просто заходиш, як попало, а зв’язуєшся зі своїм ротним, ми постійно на зв’язку, постійно отримуєш задачі”.
Лєший. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Після штурму військові окопуються і чекають на групу закріплення. І лише по тому знімаються.
Чоловік визнає – морально перебувати тут непросто. Підтримують рідні – на нього чекають дружина і 13-річна донька.
“Ми всі тут уже трохи “хворі”, в нас юмор чорний – по-іншому тут ніяк, – сміється Олександр. – Наприклад, буває, що доводиться спати біля вбитого ворога – покладеш його під час штурму, а потім доводиться якийсь час сидіти в тому ж підвалі ”.
Зараз на їхньому напрямку ситуація стабільна, каже Лєший. Проте ворог вчиться і вдосконалюється, тож розслаблятися ніхто не збирається.
“Ніхто за нас не зробить цю роботу”
На подвір’ї сільської хати “двіж”. Хлопці курять, жартують, зосереджено пакують боєкомплект, перевдягаються, допомагають один одному поклеїти на руки синій скотч. Це – відправна точка виїзду на штурм. До ніг горнеться розімлілий від сонця кіт – він нікуди не поспішає.
Бійці загалом не дуже охочі до спілкування – надто не до того, однак дехто погоджується.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Давид із позивним “Дава” також командує ротою. На війні він з літа 2022 року, а до того очолював офіційний сервіс “Мазди” в Україні.
“Пам’ятаю свій перший бій. Це був узагалі перший бойовий вихід нашого підрозділу, в нас тоді був новостворений батальйон, – згадує він. – Ми вийшли, 12 км пройшлися під дощем по Херсонській землі. Задовбалися. Ну, і потрапили під мінометний обстріл. Слава Богу, вийшли. Правда, із втратами, але вийшли”.
Дава перераховує населені пункти, які звільнили тоді, в листопаді 2022-го: Тягинка, Давидів Брід, П’ятихатки, Любимівка…
“Там люди всі такі привітні, з квітами стояли, там, з прапорами, всі плачуть, радіють уздовж дороги”, – пригадує військовий. Додає, що тут такої теплоти дещо менше.
Дава. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Розповідає про специфіку місцевості: “Доводиться багато ходити, багато дуже відкритих ділянок, треба швидко рухатися. Посадок, які були таким-сяким прикриттям, уже немає. Все фактично на відкритій місцевості. З будівель у населеному пункті теж нічого не залишилося, навіть підвали майже всі завалені”.
Кліщіївку, каже Давид, можна викреслювати з мапи України як населений пункт.
“Ну, таке, котики бігають, собачки. Помаленьку розміновуємо: щось своїми силами, щось силами саперів. Але села як такого тут уже нема”.
У підрозділі окремо виділяють час для тренувань і навчання новачків. Звісно, в “учебці” вони отримують базові знання. Але звикнути до розривів, навчитися відрізняти на звук “входи” і “виходи”, калібри та знаряддя, відстані й рівень загрози – усе це можна лише безпосередньо на місці подій.
“Мене вчили, але коли я приїхав сюди, то починав вчитися по-новому, – згадує Дава. – Коли військовослужбовець хоче саморозвиватися, він розвивається і буде постійно щось нове вивчати для себе, якось удосконалюватися.
Звісно, люди є різні. Усі бояться, і це насправді добре. Бо коли в людини є страх за своє життя, вона починає думати. Але, на жаль, страх буває дуже великим, коли людину просто паралізує. Оце вже погано. Це війна. І я своїм хлопцям кажу, що ніхто, крім нас, не зробить цю роботу”.
Дава. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Війна змінила його – став жорсткішим, змінилися цінності: “Найголовніше — це життя, щоб усі були живі й здорові. А все інше набувається”.
Наближення зими у Давида занепокоєнь не викликає. Це вже друга його зима на війні, і він вважає, що взимку буде навіть простіше:
“Менше ворожих “пташок” літатиме, тому що холод, замерзає. Правда, це Донецьк, і зими тут – абстрактне поняття. Того року, наприклад, два тижні були міцні морози, а решту часу – мінус один, мінус два. І вітри!”
Ніби на підтвердження, протяжно виє вітер.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
До Давида горнеться сіра кицька. А вдома чекають батьки, менший брат і кохана.
“Дівчина чекає, коли я вже їй пропозицію зроблю. Немає часу, щоб це зробити – усміхається ротний. – Бо кожен день робота… Та все вдасться! Ми ж сильні, ми все зробимо! Ми своїх не кидаємо, і свою землю теж не дамо ворогу. Все відіб’ється, все відвоюється!”
“Доббі” приїхав на війну, покинувши роботу Польщі – працював там на будівництві доріг. Позивним нагородили побратими ще на полігоні. Чому прозвали саме так – він чи то не пам’ятає, чи соромиться розповісти про обставини.
Від лютого 2022-го Доббі змінив не одну спеціальність:
“Зараз я на евакуації. Раніше ходив на штурми. На Кременній, на Херсоні. Був навідником, був кулеметником. Зараз трошки спина не стягує ходити з кулеметом. На пікапі їздив, на БМП їздив. На штурми ходив. На позиції ходив”…
Доббі. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Він згадує свій перший бій під Кремінною:
“Нормально ми тоді штурмонули. Потім нас артою накрили…
Із Кременної насперекинули на Херсонський напрямок. Весело було. Цікаво – пі*арів убивати. Я тоді кулеметником був. Відстрілював за добу до 2000 патронів. По 1800 носив. І мені нормально було”, – посміхається.
Тепер Доббі їздить на квадроциклі – такий транспорт дозволяє заїхати на самий “нуль” і забрати важких “300-х”.
На цій ділянці, каже, трапляються “опади” і 120-го, й 80-го калібру, іноді відпрацьовують “вертушки”. І, звісно, горезвісні дрони.
“Нам причеп мають зробити, – тішиться Доббі. – Так можна вивозити й лежачих, і сидячих. Думаю, трьох-чотирьох чоловік можна вивезти. І “200-х” можна заскочити забрати. Або б/к підвезти”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Ще до роботи у Польщі Доббі два роки працював єгерем. Тож різного роду “квадрики”, самоходи і мотоцикли – це його стихія і його слабкість.
Один раз за час війни чоловік їздив у відпустку, однак враження від того лишилося гнітюче:
“Дуже багато молодих хлопців, яким нічого не бракує, сидять і п’ють пиво, розважаються. Для них війни немає”.
Визнає – дуже мало старих друзів пішли на війну. З тими, хто не пішов, перестав спілкуватися – після недолугих запитань типу “Як на війні?”, “Скільки ти вбив людей?”.
Доббі. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Дружина заразу у Польщі – з 1-річною донькою і 3-річним сином. Однак військовий не рветься до них, допоки триває війна.
…Коли останні приготування завершені, хлопці вантажаться у “Козак”, який доправить їх до наступної точки штурму. Звідти почнеться чергове надлюдське випробування, що стало для них буденністю.
А колись на них чекатиме ще одне випробування – повернутися додому.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
