автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву Марини Мірзаєвої
“Рішення йти в армію не має бути імпульсом”, – вважає Марина Мірзаєва “Мамайка”. Історик за фахом, яка працює над кандидатською, досліджує долі жінок-бійчинь УПА, пише про них книгу, із жовтня 2022 року сама у війську. Марина мобілізувалася в 3-тю окрему штурмову бригаду. Доти волонтерила, купувала для армійців із різних підрозділів екіпірування та “ґаджети”: від бронежилетів до артилерійських бусолей, ліків та автівок.
Ця бойова дівчина вже знайома читачам “Новинарні” як засновниця та організаторка фестивалю “Під покровом Тризуба” з військово-історичним ухилом (читайте матеріал 2019 року: “Марина Мірзаєва: Українцям слід щоранку нагадувати, що Москва має бути зруйнована”). У неї в Боярці можна було послухати не тільки патріотичних пісень, а й сучасних письменників, істориків, подивитися на реконструкції боїв УНР.
У новому інтерв’ю “Новинарні” молодший сержант “Мамайка” розповіла, як намагалася потрапити в армію, що їй дає служба, що вона робить у відділі МПЗ, чому ідеологічна робота з бійцями важлива та як закінчиться “столітня війна” з Росією.
Мати право писати про війну – така мотивація піти в армію була в Марини Мірзаєвої. Хоч дівчина і мала друзів-військових, цього їй було замало.
– Відчувала, що не маю права писати про війну, бо я не в ній, я її не розумію. Мене це лякало. Минулого літа я записувала на диктофон розмову з “азовцем”, якого пораненим евакуювали вертольотом із “Азовсталі”, він розповідав, а в якийсь момент сказав: “Ти ж не військова, не зрозумієш”. Він це сказав не тому, що хотів образити. Але мене це зачепило, – розповідає Мірзаєва.
Марина Мірзаєва у цивільному житті
Марина відповідально підійшла до майбутньої служби. Тактичну медицину відкинула майже одразу, хоча ще позаминулої зими записалася на вишкіл у “Госпітальєри”, який через вторгнення так і не відбувся, розуміла, що добрим медиком може не стати. Підтягла фізичну форму. Пройшла снайперські курси, але щоб бути гарним стрілком, кількох тижнів замало. Думала і про те, щоби стати аеророзвідницею.
– Насправді ці пошуки були довгі, – зітхає дівчина. – А потім я поговорила з другом із ССО “Азов”, розповіла про своє прагнення бути у війську, займатися дронами. Він мені сказав: “Марино, ти ж знаєш історію, працюєш із наративами, текстами. Навіщо тобі вчитися чогось нового, якщо ти і так можеш розвиватися?” І покликав мене у відділ морально-психологічного забезпечення (я одразу відповіла, що не психолог!) у бригаду, що якраз формувалась.
Марина Мірзаєва з побратимами
Читайте також:
Український МПЗшник проти російського замполіта: в чому різниця
Третя штурмова набирала добровольців, які б долучились до мотиваційної роботи з особовим складом бригади. Так Марина і сама стала “у війні”, і слухає розповіді побратимів про бої.
– Усі зірки склалися. Рішення йти в армію не має бути імпульсивним, – переконана дівчина. – Ми багато спілкуємося з військовими про мотивацію. І ті, в кого нема української “прошивки”, стрижня, хто пішов воювати через почуття агресії до ворога, уже дуже втомлені, і в них немає стовпів опертя. Але коли в людини ці стовпи є, вона так само втомлена, та ці люди все одно з різним настроєм прокидаються. Мотивація має бути не тільки завдяки агресії, а й любові, чіткому бажанні перемогти.
Марина Мірзаєва з побратимами
У Марини було відношення – документ із військової частини про те, що цей новобранець їм потрібен, посада для нього є. Але у військкоматі у Фастові почали говорити, що жінку можуть мобілізувати хіба кухаркою чи медиком.
– Я запитала, чому мене не мобілізувати за відношенням. Почали щось про вік говорити. Вони просто не хотіли мене мобілізувати. В іншому ТЦК пройшла без проблем.
Марина Мірзаєва під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Рідним Марина не сказала. І це було перше в її житті рішення, про яке не порадилася з мамою, хоча вони дуже близькі. Тетяна Мірзаєва влаштовувала фестиваль “Під покровом Тризуба” і жила ним так само, як і дочка.
– Правда, закидала якісь зернинки близьким. Усі реагували приблизно однаково: “Ти така особлива, розумна. Ти більше зробиш у цивільному житті. Навіщо тобі армія?” Я робила вигляд, що слухаю. Коли вже мала військовий квиток, написала мамі довге повідомлення, бо навіть подзвонити боялась. Вона мене не пускала дві години в квартиру, – сміється Мірзаєва-молодша. – Потім вийшла в сльозах. Треба було її заспокоїти. Адже матері одразу переживають, що ти загинеш чи потрапиш у полон.
Марина розповіла про посаду, запевнила, що це безпечно. Правда, у кінці липня дівчина потрапила під обстріл касетними снарядами. “Ціла. Пощастило швидко зупинитися і вистрибнути… На жаль, не всім так щастить”, – написала в соцмережі вона.
Читайте також:
3-тя штурмова бригада під Бахмутом розбила танкову колону ворога. І знищила цілу роту окупантів. ВІДЕО
Молодший сержант “Мамайка” (позивний із доармійських часів через захоплення дівчини козаком Мамаєм, його волелюбністю і мудрістю) служить у відділі морально-психологічного забезпечення (МПЗ) бригади. Вона з іще двома колегами з відділу безпосередньо працюють з особовим складом в групі гуманітарної підготовки.
“Добрі МПЗшники” 3 ошбр: зліва направо – Андрій Лапан, Олександр Алфьоров, Марина Мірзаєва. Полігон, грудень 2022
– Частина людей займаються розслідуваннями порушень, у них шалений документообіг. Ми їх називаємо “злі емпезешники”, – регоче Марина. – А ми – “добрі емпезешники”.
Коли ССО “Азов” розширився до бригади, до добровольців із бойовим досвідом додалося дуже багато мобілізованих. Тож “добрі емпезешники” намагалися зробити все, щоб бійці “у татухах і з бекґраундом” і новобранці почувались єдиним колективом. “Світогляд”, “Історія України”, “Всесвітня історія” й “Історія Азову” – вісім лекцій, які мав почути кожен боєць. Їх читали для всіх рот, груп, батальйонів.
Спершу мобілізовані не розуміли, навіщо витрачати час на щось, крім стрільб чи фізпідготовки. Та взимку почалася переміщення бригади на Бахмутському напрямку. “Ідеологи” продовжували читати лекції, проводити зустрічі з бійцями. Говорили й про зовнішній вигляд. Після бойового завдання не варто йти одразу в прифронтове місто пити каву чи забирати посилку з пошти, спершу слід перевдягнутися в чисте.
Мірзаєва читає лекцію побратимам
– Ти – військовий, герой, майбутній ветеран, на тебе дивляться діти, ти повинен уміти говорити правильні речі, відповідати, якою має бути перемога. І сам усвідомлювати, що ти маєш опісля неї робити, – наголошує Марина. – І вже десь цієї весни я побачила, наскільки ті, хто “не в темі”, стали “в темі. Вони асоціюють себе з “азовськими” цінностями, вітаються, як “азовці” (під час вітання тиснуть не долоні, а передпліччя – “Н”).
Така еволюція надихає Мамайку.
Вони їздили до ремонтно-відновлювального батальйону з лекціями про УПА, про російські міфи. І ті, чия війна проходить у гаражах, чиї руки постійно в мастилі, наприкінці сказали, що замовили прапори бригади з надрукованою “Молитвою українського націоналіста”.
Мірзаєва і хлопці з підрозділу “Вовча зграя”, червень 2023
– Ці хлопці зберігають їх, наче реліквії. Витягають із шухляд побожно. І я така: “Вау!” – у Марини світяться очі, коли про це говорить. – Приїздили до взводу, які самі себе називають “Вовча зграя”, і місце, де вони живуть, нагадує мені криївку. Усюди плакати, портрети! У них є оце братерство! І це ключове. Ми намагаємося плекати це. Адже ми – найближчі один одному люди зараз. Наші сім’ї далеко. Кожен із нас має підставити плече побратиму.
У бригаді працюють над тим, щоб створити хорунжу службу, щоб у кожному підрозділі був свій виховник. Адже в умовах бойових дій не до всіх можна доїхати.
Марина Мірзаєва і її шеврон (нарукавний знак) Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
– І ми вже з ними будемо співпрацювати. Адже у нас постійно щось відбувається. То артисти приїжджають, то фотографи. Дуже класний вийшов історичний фотопроєкт. Ми зробили знімки, на яких наші воїни відтворили пози вояків УПА зі старих світлин. Я називаю свою службу міні-фестивалем, – сміється дівчина.
Фестиваль “Під покровом Тризуба”, який започаткували Марина з друзями, цьогоріч не відбувся, як і торік. Але він продовжиться після перемоги.
– Будемо знайомити прийдешнє покоління з ветеранами. Я завжди кажу хлопцям, що, крім рідних, на них найбільше чекають у рідних містах і селах саме діти. Вони завжди дивляться на захисників із таким трепетом і захватом, що завдання ветеранів – не тільки захистити Україну, а й зберігати образ героя у повоєнній державі, – говорить Мірзаєва.
Марина Мірзаєва на фестивалі “Під покровом Тризуба”. Архівне фото
Фестиваль і надалі залишиться в Боярці, під Києвом. Хоча в місті немає локацій для події такого масштабу, яку планує дівчина.
– Щось вигадаємо, – посміхається старший солдат Мамайка.
Третя ошбр відома своїми правоцентристськими цінностями: війна – насамперед чоловіча справа. Жінки – переважно медики або виконують тилову роботу. Хочав бригаді є і снайперка, і штурмовичка.
Марина вважає, що жінкам у будь-якому підрозділі потрібно постійно тренуватися і вдосконалюватися, тверезо оцінювати підготовку і хист, адже штурмовиком чи снайпером може бути тільки добре вишколений військовий.
– У нас є дівчата-медики, які хочуть на виїзди. Але бажання замало. І є дівчинка, якій 19, постійно проводить навчання, вчиться сама. І хлопці хочуть, аби вона поїхала на передову. Я їжджу на позиції, коли умовно безпечно, щоб не бути вантажем для когось. До мене ставляться бережно і з великою повагою, – розповідає Марина.
Марина Мірзаєва записує розповідь побратима
Вона пам’ятає першу лекцію про історію Русі для батальйону, кістяк якого – ветерани “Азову”. У наметі – понад сотня чоловіків, міцні, в татуюваннях, із бородами.
– Дивляться на мене і чогось чекають, – сміється Мамайка. – Я згадала мамину пораду, що, коли хвилюєшся, треба так і сказати. Кажу: “Хлопці, я вперше бачу стільки чоловіків у формі. Тому страшенно хвилююсь”. Але лекція пройшла добре. Мені не потрібно, як дівчатам на бойових, виборювати своє місце. Але в мене є інші виклики – виборювати сприйняття. Мені пощастило з добрим почуттям гумору і з тим, що відчуваю аудиторію, адже проводила екскурсії у Національному музеї історії України, лекції, уроки для школярів. Десь потрібно сказати, що ти – не просто дівчинка з вулиці, що, якби не мобілізація, у травні би захистила кандидатську.
Марина тішиться, що прийшла в бригаду під час злагодження, встигла познайомитися з усіма підрозділами.
– Коли вже приїхали на схід, іду прифронтовим містом, зустрічаю наших хлопців, а вони: “О, наша вчителька пішла”, – регоче історикиня. – Я завойовую довіру і тим, що прошуся з хлопцями на тренування, на виїзди, щоб бачили: ти – своя, ти не боїшся, розділяєш із ними і небезпеку, і якісь виклики. Іноді просто потрібно приїхати в дім до підрозділу і попити чаю, поговорити. Щоб мене слухали, мають поважати. А щоб поважали, я повинна постійно працювати над собою.
Марина Мірзаєва з побратимами
“Добрих емпезешників” підтримують командири різних рівнів. Відвідують лекції, показуючи особовому складу, що це важливо.
– Приємно, коли хлопці приїхали з бойового чергування, мають днів три на відпочинок, на пошту з’їздили, в кав’ярню теж, речі попрали, дзвонять: «Заїдь до нас. Ми деградуємо. Можеш нам щось інтелектуальне розказати?» До одних приїхала, а їхні сусіди: «А чому до нас не заїхала?» Іноді за роботою не знаю, який день, – посміхається. – Із танкістами говорю ближче до їхньої теми, із розвідниками – про їхнє, з ремонтниками – так само. Для мене кожен побратим важливий, і вони про це знають. Крім того, я часто записую історії бійців. Підтримую тих, хто займаються творчістю, пропоную подумати про створення якогось проєкту.
Марина спілкується з колегами з інших бригад і вважає, що ідеологічна практика 3-ї штурмової була би корисною й іншим підрозділам.
Мірзаєва на полігоні
– Якщо говорити людині, що вона – герой, підтримувати її, казати, що ми поруч, це додає їй снаги. Тестування показують, що в нашій бригаді – одні з найвищих показників мотивації, порівняно з суміжниками, – гордо каже Мамайка.
В Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Мірзаєва взяла академвідпустку. Науковий керівник підтримав її рішення бути у війську.
– Секретар навіть запитав: “Марино, можна, я вам раз на місяць писатиму і питатиму, як ви?” – посміхається Мамайка. – Долучаються до моїх зборів. Це дуже зворушливо.
Книгу “Жінки свободи”, що має вийти цьогоріч, вона дописала, хоч і важко було зупинитися.
– Це мала бути історична книга від початку. Я почала до історичних подій додавати роздуми про нинішню війну, побратимів, взаємини, побут. Мені порадили рефлексії про сучасність залишити вже для другої книги.
Мамайка не має часу дивитися фільми, а книги змушує себе читати, аби дізнаватися щось нове. Її час для себе – переважно після 10-ї вечора до 2-ї ночі.
– Коли дуже втомлена, можу просто лежати і нічого не робити. Тоді змушую себе бодай щоденник не закинути. З’явилися проблеми зі сном: можу цілу ніч думати, хто повернувся зі штурму, а хто – ні. У мене дуже розвинена емпатія. Кажуть, що потрібно перебороти це. У мене поки не виходить.
Марина Мірзаєва під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Мірзаєва і попри втрати намагається триматися впевненою, міцною. Говорить із побратимами полеглого про те, яким він був. Пригадує колір очей, характер, кого їй нагадував герой. За роботою емоція не вивільняється, а ховається всередину.
– Я можу наодинці розплакатися через дрібницю,
– зізнається дівчина.
Якось вона пила каву з групою військових і хотіла записати інтерв’ю з одним хлопцем. Той сказав, що за день повернеться з бойового завдання, тоді й поговорять.
– День. Друга доба. Третя. У мене всередині все холоне. Але, слава Богу, з хлопцем усе добре. Але ще коли я привезла на наш напрямок волонтерську допомогу, заїхала в гості до одного взводу. І було так тепло! Ми фотографувалися, пили чай, багато жартували. Я з усіма записала розмови. А один із них був мовчазний і сидів у куточку, позивний “Слон” (Єгор Лях – “Н”). Він невдовзі загинув (поліг у бою 25 січня 2023-го). Мені про це написав командир взводу. Було дуже боляче, – зітхає молодший сержант Мірзаєва. – 2 травня загинув старший чоловік, позивний “Борода” (Олександр Порожняк). Він мене вразив, бо йому було років за 50, а він такий живчик, неформальний лідер, дуже схожий мені на повстанця з УПА з псевдо “Гамалія”.
Борода і Гамалія
У березні Марина з побратимом їздили на день народження побратимового однокласника, який воював у львівській ТрО.
– Я вперше відчула себе найстаршою, 26 років, – посміхається Мірзаєва, – бо там усі 20-річні. Було дуже душевно: повстанські пісні, лимонад, торти. Засиділись у них. А через день вони їхали в Бахмут. В іменинника поранення, ще один хлопець загинув, а за місяць – іще один. Ти розумієш, що вся ця компанія зникає. Я пам’ятаю той вечір до деталей: хто що говорив, як жартували, хто сидів навпроти, їхні профілі. Ти розумієш, що ці люди надто молоді, надто живі в моєму спогаді, а їх уже немає. Усвідомити це дуже складно.
– Навіщо ти ведеш щоденник?
– Щоб не забути. Бо воно все стирається з пам’яті. Почала записувати 24 лютого. Пишу туди про переживання, якісь події, про штурми наших хлопців. У соцмережах воно наче й фіксується, але потім зникає за іншими дописами. А щоденник – ніби літопис, це на роки, це готове джерело, береш і працюєш, – пояснює історикиня. – Жодна з моїх героїнь ОУН та УПА не вела щоденник. Є спогади про них.
Марина Мірзаєва у війську
Але спогади можуть відрізнятися залежно від настрою. А щоденник – така картата ковдра, де є про біль, а є – про щем: береш лате в прифронтовому місті, сідаєш на сонці з побратимами, про щось говорити. І це такий момент спокою, який теж потрібно зафіксувати. Ти потім не згадаєш, як ви пили ту каву і реготали, як бачили ракету: “Куди воно вдарить?”. Війна – це не тільки смерті й бої. Це для когось молодість, для когось – переоцінка минулого.
Мірзаєва завжди любила фільми про війну. І нинішнє протистояння з Росією вона сприймає як таку собі пригоду, хай важку і небезпечну, виклик, який потрібно подолати.
– Те, що ми зараз проживаємо, дуже кристалізується. І ми в наші роки розуміємо значно більше, ніж молодь Франції чи Британії. Можливо, вони ніколи й не осягнуть ціни життю. Поки чекала на тебе, пила каву на сонечку, зловила себе на думці, що я щаслива. І коли настане перемога, буде дуже велика переоцінка всього. Якщо пропрацювати з ветеранами опісля війни їхній досвід, перевести це в плюс, буде набагато цікавіше життя. У дослідниці Другої світової із Франції і у мене, дослідниці Другої світової з України, яка у війні, думаю, будуть дуже різні дискурси. Вважаю, матиму право говорити про війну через призму власних переживань. І це бонус, – говорить історикиня. – У нас є власна візія, як розбудовувати країну, відновлювати її. Цієї візії просто потрібно дотримуватися. Наш досвід буде дуже корисним світові. Для мене як для націоналістки спокуса зруйнувати останню імперію, знищити Росію дуже велика! Яка Сорбонна? Який Оксфорд? Тут таке відбувається!
Про нас писатимуть у підручниках історії. Ви хочете вивчати це? А ми це творимо!
– каже Мамайка.
Марина спілкувалася з бійцями Інтернаціонального легіону. Вони нарікали, що у рідних країнах, особливо європейських, життя нудне й обмежене рамками кар’єри, побудови родини, матеріальним. Націоналістом бути не модно.
Марина Мірзаєва під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
– Я питала француза, що робитимуть його земляки, якщо раптом Росія нападе. “Як що? Виїдуть кудись”, – здвигнув плечима він. Стара матінка-Європа забула про те, з чого починала: шляхетність, лицарство, здоровий традиціоналізм. Я думаю, нам потрібно буде переоцінити історію ХХ століття. Фактично в Україні війна триває від 1917-го, відколи про себе заявила політична нація. Столітня війна. Просто в різних фазах і періодах, – вважає Мамайка. – І ця система, побудована в Європі, не працює. Ми жили в омані, це було самодурство. Ви махнули рукою на Польщу та країни Балтії (перед Другою Світовою – “Н”), про Україну мовчу, і думали, що відсидитесь. Коли розпався СРСР, теж думали, що домовитесь із Росією. І, скільки би росіяни не купували еліту й не створювали кафедр у європейських університетах, брехню не сховаєш. Й ось вона вибухнула. Гній тече, а Європа цей гній ковтає.
Читайте також:
“А весілля плануємо в Севастополі”. Історії семи добровольців Інтернаціонального легіону
– На якому етапі війни ми зараз, якщо порівнювати з якоюсь із відомих війн у Європі?
– Я не порівнюю нашу війну з європейськими, бо вони зовсім різні. Скажімо, під час Столітньої війни між Англією і Францією, де загонами керували аристократи – всі якісь родичі, троюрідні брати один одному. У європейських війнах завжди була традиція полону. У нас – ні. До нас завжди приходили загарбники-кочівники з Азії, наприклад, Монголії. І ми не могли порозумітися у мовному плані. Європейці можуть одне одному щось пояснити, хай і на пальцях. А коли ти намагаєшся пояснити дикуну: “Я мати, у мене дитина, не вбивай мене”, а він – кочівник, у нього є цінність отари і нема цінності сім’ї, рубає цю матір із дитиною. Тож у нас, хліборобів та підкорювачів, і закладено, що людина, яка приходить, – торговець, і ти з ним домовляєшся, або ворог, і ти з ним воюєш.
Європейці не розуміють, що в нашого ворога – ментальність кочівника. Перше, що вони роблять на нашій території, – вбивають. Згадаймо Батурин, Муравйова, який за три дні вбив п’ять тисяч цивільних у Києві. Буча – вбиті цивільні, Маріуполь, Ізюм. Ми не зможемо з ними домовитися, в них інше мислення. Якщо ми їх не вб’ємо, вони вб’ють нас, – пояснює історикиня. – Європейці думають, що ми радикальні, але йдеться про наше виживання. Українці завжди володіли різною зброєю і гуртувалися перед загрозою. Є загроза – хоп! Майдан, волонтерство. Це і перевага, і недолік. Ми – не державники, не вміємо жити тоді, коли нічого не відбувається. Треба набувати цих рис.
Марина Мірзаєва під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Марина говорить усім іноземним знайомим, що росіяни брехливі, підступні, вдають із себе європейців. Але насправді за ними стоїть порожнеча.
– Що означає російський прапор? Та нічого! [Це прапор] Голландського торгового флоту, тільки перевернутий. Петро І побачив, наказав зробити такий же, тільки трохи інший. Як може існувати нація, чий прапор означає нічого? – сміється дівчина. – Як вони можуть умирати за нього? Це реально сюр!
Читайте також:
Історик Олександр Алфьоров: “Росіяни” – не нація, а морально-психологічний стан
А 9 травня? Коли священник іде з портретом Сталіна, який розстрілював священників, стара кагебістська проститутка з іконою Ніколая ІІ, розстріляного більшовиками. Це – орда. Вони щось перейняли, щось украли, вигадали історію.
Мірзаєва спілкувалась із кількома ветеранами ОУН та УПА. Одна ветеранка їй колись сказала, що обов’язок нашого покоління – завершити цю війну перемогою. Історикиня говорить: ми вже пройшли два етапи визвольної боротьби – маємо власну державність, нині боремося за територіальну цілісність. Наступний – розпад Росії. Він може статися зараз, а може – пізніше, каталізатором буде ця війна.
Марина Мірзаєва у 3-й “азовській” бригаді
– Росія завжди розпадалася раптово. Довгі процеси, а потім – клац! – імперія розпалася. Обов’язково буде цей “клац” і зараз. Чеченцям, дагестанцям постійно приходять звістки про загиблих на чужій війні близьких. Рано чи пізно їх має схвилювати питання, чому не гинуть чоловіки з Москви чи Пітера. І чому Росія – для мене остання імперія? Тому що Путін зумисно кидає на війну нацменшини, щоб вони не повставали. Рано чи пізно втомлюються люди від цих негативних емоцій, постійно воювати на чужій території, коли тебе всі в світі чмирять. Ми тримаємося, бо за нами правда, наші сім’ї. Важливо, щоб світ нас і далі підтримував, а українці в тилу не розслабляли булки, – наголошує дівчина. – У містах потрібні зміни, реформи. Аби сюди не прийшов загарбник, потрібно постійно маркувати себе як українців. Ми на золотому етапі, коли можна використати всі можливості і стати сильною нацією і сильною державою.
Мірзаєва працює над кандидатською
– Що для тебе буде перемогою?
– Це повернення всіх територій, розпад Росії. Я скажу, що Україна перемогла, коли побачу, що держава у змінах стане на той шлях, за який віддали життя її найкращі сини та доньки. Бо ціна вже багато років платиться зависока. Тож ми просто не маємо права бути слабкими, щоб тут лунали ворожі мова, музика, культура. Україна має бути сильною, квітучою і розвинутою, відбудованою без пилу совка чи імперії, стати на світовій арені повноцінним суб’єктом, щоб до нас ішли за порадами. Світ завжди воював і завжди воюватиме. Ми зможемо дуже багато чого сказати про війну зі свого досвіду.
Якщо зробити Україну таким собі експертним хабом, чимало ветеранів зможуть читати лекції в інших країнах, проводити практичні заняття, вважає Марина. І це означатиме не тільки зайнятість, а й своєрідну реабілітацію. Самі українці повинні вчитися приймати ветеранів та створювати умови для травмованих фізично і морально.
Марина Мірзаєва у війську
– Мають бути програми, як спілкуватися з людиною із протезом чи тим, хто нібито дивно поводиться на вулиці, раптом може розплакатися. Думаю, навіть на рівні шкіл потрібно починати цього вчити. Адже чи не в кожній родині воює чи батько, чи хтось із родичів. Діти повинні вміти спілкуватися з однолітками, у яких загинули батьки.
До мобілізації Мірзаєва займалася волонтерством. 24 лютого 2022-го з родиною вони виїхали з Боярки.
– Я казала собі: “Залишся! Це твоє рідне місто!”. Але поруч сиділи молодший брат і мама, і я розуміла, що нам нічого буде робити в Боярці в разі погіршення ситуації. Точилися бої за Гостомель. Я – не медик, не стрілець. Продукти і ліки закінчаться.
Поїхали до Львова, бо поруч кордон, через який можна возити допомогу військовим. Невдовзі дівчина виставила номер картки, написала, що може купувати необхідне для армійців. Полетіли перші перекази і перші замовлення.
Мірзаєва-волонтерка
– Я навіть не рахувала гроші. Ми постійно щось купували! У мене були друзі в Польщі, Литві, Чехії. Вони купували, у нас усе збиралося, а далі вже від нас їхало. Перші броніки ми купували в Польщі за якісь шалені гроші. Нас було троє волонтерів, ми зібрали мільйон гривень. Ми довірили одне одному гроші, довірили ще одному волонтеру забрати у Познані броніки, насправді лажові, але це були броніки! – наголошує на цьому слові Марина. – Поляки ще ж не пускали. Як ми витягували їх… А як ділили потім! Їх 120. А кожен дзвонить: треба 100! І ти почуваєшся винним, що людям не додаєш. Це жах і стрес. Стріляли в один бронежилет, ніби порядок. Але які плити в інших? Я завжди була проти саморобних.
А скільки мама перегнала машин на ЗСУ! Ми днювали і ночували на кордонах, нас уже впізнавали. А ще – шалена відповідальність. Посилки на мільйони гривень від людей, яких ти не знаєш, ідуть людям, яких ти не знаєш. Шукаєш машину, але не знаєш водія-волонтера. Це вже потім перезнайомились.
Волонтерки Тетяна Мірзаєва (мама, білявка) і Марина з підопічними
Спершу збирали гроші на особисті картки, потім – на рахунки ГО “Валькірія”. Нині волонтерити продовжує мама Марини. Так само закуповує коптери, автівки.
Мірзаєва розповідає про випадки, які ніколи не забуде:
– Нам “Вінницькі скіфи” надіслали офіційний запит на ГО. Командир Сергій Котенко підписав, а наступного дня загинув (полковник поліг у бою під Запоріжжям 9 березня 2022-го – “Н”). Я не знаю, чи це його останній документ. Але це було дуже боляче і зворушливо.
Марина Мірзаєва під час інтерв’ю. Фото: Настя Федченко / “Новинарня“
Ще була ситуація: мати попросила аптечку сину на Чернігівщину. Посилка їхала через Київ. Хлопець не виходив на зв’язок. Ми його шукали. Знайшли вже не на Чернігівщині. Потім матір хвилювалась, що він не виходить на зв’язок. А потім скинула фотографію, що він нарешті все отримав.
ССО “Азов” замовив дорогі плитоноски. Марина пожартувала: “Звіт приймається тільки топлес”. Але хлопці справді надіслали групове фото в шортах і плитоносках без футболок.
– А якось нам прийшов цілий пакет трусів із дурнуватими малюнками. Я докинула їх до іншого і написала: “Фотозвіт обов’язковий”. Вони написали скромно: “Марино, ми не знаємо, чи варто в цьому фотографуватися”. Ці хлопці тепер – мої побратими, – посміхається молодший сержант Мірзаєва.
Волонтерки Тетяна Мірзаєва (мама, білявка) і Марина з підопічними
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Новинарні”
“Жінки на захисті України” за підтримки ІМІ.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
