автор: Олена Максименко
фото автора та з соцмереж
Герць, у якому беруть участь захисники і захисниці України, часом має більш ніж дві сторони. Нерідко доводиться протистояти не лише зовнішньому агресору, а й зашкарублій, місцями прогнилій внутрішній системі. Найгірше, коли долати ці перешкоди випадає в максимально вразливому стані – після поранень, травмувань та захворювань, що виникли під час військової служби.
“Новинарня” поспілкувалася з пораненими та травмованими, медиками та представниками командування Збройних сил. “Смітники” резервних батальйонів; військово-лікарські комісії, проходження яких перетворюється на пекельний квест; виведення поза штат, що практично прирікає на голодну смерть; нескоординованість і неповага державних структур та багато інших больових точок, яких можна було би уникнути. Кожен досвід поранення унікальний і трагічний по-своєму. Але є спроби держави та громадських активістів розв’язати ці проблеми.
Вікторія (ім’я змінене) приєдналася до добровольчого батальйону в перші роки війни. Під час повномасштабного вторгнення її підрозділ влився до бригади Сил спецоперацій ЗСУ. Восени дівчина отримала важку травму під час порятунку поранених. По поверненню у військову частину після лікування Вікторія та інші поранені дізналися, що вони в цій частині більше не служать. За чотири місяці лікування ніхто не попереджав, що таке взагалі можливо.
Ми спілкуємося в одному зі спальних районів Києва. Військову відпустили на вихідні. Вікторія скаржиться: ми нібито хочемо в НАТО, водночас у нашій армії існує ганебна практика – коли поранені виводяться поза штат, не мають коштів для існування, не можуть поїхати додому і перебувають, наче заручники, в спеціальних частинах.
“Мене і сімох інших поранених просто викинули на так званий “розподільчий центр” “сухопутки” (Сухопутні війська ЗСУ – “Н”). Викинули з ССО. Серед них пацан, якому командування ССО особисто вручало орден, – розповідає ветеранка. – [Вивели за штат] без повідомлення, без комунікації. Могли, наприклад, подзвонити і сказати: “Знаєш, у тебе таке поранення, напевно, ти не зможеш виконувати свої обов’язки так, як ми хочемо… Хочеш – переведись кудись”. Але вам без права вибору повідомляють, що ви більше тут не служите”.
За її словами, “розподільчий центр” – це резервна частина без умов для важкохворих людей. У “розподільник” потрапляють різні люди з різними проблемами і з різних видів військ.
Поміж собою військові називають це місце “зливним бачком”.
Тут є люди у віці, що означає для них мінімальні шанси потрапити на службу до “нормальної” бригади.
“Хтось мав поранення, у когось виникали чи загострювалися вікові хвороби – артроз, діабет, серцево-судинні або онкологія, хтось пересувається на милицях, – розповідає Віка. – ВЛК визнавала їх обмежено придатними, військові частини позбавлялися цих бійців. Хтось не міг нормально пересуватися, хтось потребував медикаментозного лікування. І людей відправляли в цей “розподільник”. Вони викладають фотографії в фейсбук і пишуть: “Порівняйте, як живуть полонені росіяни, і що відбувається тут”.
Продовжувати “службу” в “розподільнику” відправляють зокрема й таких людей, за якими потрібен постійний догляд – хто самостійно не може поїсти чи сходити в туалет. “Ми кіпішували: завезіть їх у лікарню, тут не може така важкохвора людина перебувати! Періодично там хтось вмирає”, – свідчить Вікторія.
Ілюстративне фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Подібні заклади офіційно вважають “резервними батальйонами”. Однак військові частини не поспішають набирати людей звідти.
“Ти хворий, ти старий, ти баласт. Тобі рік до пенсії чи пів року, – пояснює цю логіку військова. – Один із цих чоловіків ППОшник, інший – артилерист, ще був понтонер. Після того, як ти важко працював на захисті Вітчизни, ти мусиш залишатися тут, як у не найкращому “будинку для людей похилого віку”.
Зі свого досвіду Вікторія робить висновок: “Ці резервні батальйони – не знаю, в який момент їх створили, – перетворилися на місце, куди частини скидають людей із залежностями, скажімо м’яко. Бо немає механізмів, як їх демобілізувати, і ніхто не хоче проблем з таким контингентом. І от уявіть: в цьому ж “розподільнику” – важко хвора людина, і вона перебуває в переповнених приміщеннях поруч із подібними “аватарми”. Там ти морально відчуваєш себе як на смітнику”.
До важкого поранення дехто з побратимів Вікторії по ССО виконував бойові завдання на межі можливого, ходив на територію Росії і влаштовував там “фаєршоу”. А про перебування в такому “розподільнику” їм соромно дати інтерв’ю і зізнатися, що це з ними відбулося.
“Таке порівняння, як зґвалтованій дівчині соромно. Так і офігенному бійцю соромно, що його викинули як непотріб на смітник”, – каже Вікторія.
“Я розумію, що військова частина – це не центр медичної реабілітації. Але розробляйте тоді механізми, як вирішити проблему. Нехай ця людина буде або вдома, або знайдіть, чим її зайняти – з урахуванням її побажань та можливостей. Бо людина це заслужила своєю кров’ю! А не просто випхати бодай кудись і зробити заручником”, – нарікає військовослужбовиця.
Звідси не завжди беруть людей для подальшої служби відповідно до досвіду й навичок.
“Для розуміння – в “розподільнику” не приймаються відношення (листи з підрозділів, які хочуть забрати до своїх лав конкретного військовослужбовця – “Н”). Хоча теоретично це частина, і частина має приймати відношення. Але ні, – розповідає Вікторія. – У них механізм такий: через кадровий центр “сухопутки” людей “резервують”, або приїжджають “покупці” і обирають… Грубо кажучи, підрозділи з великою “текучкою” кадрів (ви розумієте, що я маю на увазі) набирають там поповнення. Яке поповнення вони наберуть серед обмежено придатних?!”
Наприклад, у статусі обмежено придатного опинився побратим Віки, електронщик, спеціаліст по мікроконтролерах, який займається доопрацюванням зв’язку, ремонтом дронів, виготовленням мін-пасток та систем дистанційного підриву. Були підрозділи, зацікавлені в такому фахівцеві після лікування. Попри це, з “розподільника” його розподілили в штурмову піхоту.
Читайте також:
“Десь за дві години він загине. А поки всміхається…” Доба з життя на війні бойового медика Лесі Литвинової
Сергій із позивним “Граф” розповідає про підводні камені, які трапляються на шляху пораненого чи травмованого бійця.
Граф – т.в.о. начальника медичної служби однієї з бригад ЗСУ. Він говорить дуже емоційно, повторюючи, що ненавидить кадрових військових. Вдруге мобілізований (після 2015-2017 років АТО). Раніше працював 15 років на “швидкій”, донедавна – в реанімації ковідного відділення.
Начмед Сергій “Граф”
У Сергія є два важливі спостереження: перше, в чому пощастило пораненому, – що він вижив. Друге, в чому йому має пощастити, – його прізвище має бути в бойовому розпорядженні, або “беерці”.
“Якщо в нього немає “беерки”, то “ми тебе туди не посилали”, – пояснює Сергій. – Припустимо, солдат числиться на другій лінії, а його наказом запхали на першу. Якщо командир притомний, зробить “беерку” заднім числом. А якщо навпаки – пораненому можуть навіть “пришити” СЗЧ (самовільне залишення частини). Тому що в стройовій службі простіше поставити “СЗЧ”, ніж розбиратися”.
Відсутність б/р означає відсутність виплат за поранення. Однак лікування все одно відбуватиметься коштом держави.
Масі Найєм
“Часто буває ситуація, коли хлопці поїхали без бойового розпорядження, і з ними щось трапляється. Це недобре. Треба бути відповідальним, – коментує Масі Найєм.
Засновник юридичної фірми, правозахисник, адвокат, Масі у 2022 році вдруге став на захист України, в червні зазнав важкого поранення і втратив око. А в процесі одужання заснував громадську організацію “Принцип”, що надає правову допомогу військовим.
Найєм каже: – Треба зрозуміти, що це війна, на війні є втрати, за це держава платить, але має бути аргументація, чому вона сплачує. Щоб не було такого, що хлопець, який не воював, отримує відшкодування. Тому “беерка” – це дуже важлива історія. Якщо хтось із командирів нехтує, я вважаю справедливим не виконувати наказ без б/р”.
Водночас Найєм зазначає: “Якби це сталося на полі бою і ми раптом вимушені були б поїхати на сусідні позиції – звісно, для мене був би пріоритет врятувати побратимів, навіть якщо немає бойового розпорядження. У випадку поранення мені, напевно, було б за це відшкодувань. Чи це справедливо? Ні. В цій ситуації треба було б розбиратися, чому ти поїхав туди”.
Ще одне, в чому героєві має пощастити під час поранення, – це проконтролювати, кому він передає особисту зброю та засоби захисту. Він має віддати це представникам медичної роти.
“І дай Бог, щоб ця зброя знайшлася, коли він випишеться з госпіталю! – каже начмед Граф. – А то: “Вась, а де твій автомат?” – “Та як де, медики забрали.” – “А медики кажуть, що немає автомата твого! Де автомат дівся?!” А це стаття [Кримінального кодексу]”.
Рік тому Масі Найєм під час підриву в авто на міні отримав тяжкі вибухові травми.
“Я тоді був не здатний слідкувати за зброєю і за всім іншим, – згадує свій стан Найєм. – Якщо трапиться така пробоема (щодо втрати зброї – “Н”), її треба буде вирішувати в судовому порядку. Не було в людини фізичної можливості захистити, проконтролювати. Це можна доводити, проводити розслідування. Але я як юрист точно не згоден з тим, що військовий, який не мав можливості проконтролювати, має нести відповідальність”.
Транспортування поранених в евакуаційному автобусі “Австрійка” батальйону “Госпітальєри”. Фото: “Новинарня“
Читайте також:
Порятунок з “Австрійкою”. “Новинарня” взяла участь у першій ротації унікального евакоавтобуса “Госпітальєрів”
Після поранення військовослужбовця доправляють у стабпункт, де його стабілізують. Наступна точка – госпіталь.
“Госпіталі – це страшна річ, – каже Сергій “Граф”. – Пораненому пощастило, якщо його зачепило несильно і все минеться без наслідків, хоча б у найближчі п’ять років. А якщо поранення важче… Все залежатиме від того, куди він потрапить. Є, безумовно, грамотні лікарі, фахівці, віддані своїй справі. Я зустрічав таких, котрим уже під 60, і вони досі не зіпсовані ані грішми, ані своїм становищем. А є… роз*іздяї”.
Про якість медичних послуг говорить і Масі Найєм: “Дуже турбує зараз фронтова медицина. Там відбувається жахіття. Я знаю, що багатьох людей могли б врятувати, але не врятували. Неправильне застосування протоколів і таке інше. І ніхто це не контролює. Якби могли контролювати, було б набагато легше. Я чудом вижив. Якби не певні нюанси, я б не вижив. Саме завдяки помилкам лікарів”.
Один із бійців Графового підрозділу отримав у плече відкатником САУ, результат – перелам ключиці.
“У Львові йому з гімна і палиць зліпили пластину і пообіцяли: “Братан, за рік знімемо!”. А воно починає боліти. Нас тоді на декілька тижнів передислокували на Херсонський напрямок. Він приїжджає в Одеський військовий госпіталь, а заввіділенням травматології йому: “Чого ти сюди припхався? У тебе все нормально, я на тебе зараз взагалі ВСП викличу, бо ти ухиляєшся від служби!” У мене визрів “план Б”. Я зателефонував до себе на роботу, де я працював до війни, і прошу: “Виручай! Можеш пластину хлопчику зняти й подивитися?” Виявляється, ключиця зрослася літерою “ґ”. Коли травматологи вскрили шкіру, вони були в шоці – як там зроблено все настільки на “від*бись”.
Тепер із тим хлопцем все гаразд – він одужав, продовжує працювати в артилерії, його снаряди лягають в ціль.
Читайте також:
“І ніхто не підійшов до мене непритомного!” Вісім поранень штаб-сержанта Панди із 30-ї бригади
Про ставлення лікарів до поранених розповідає Наталія, дружина військовослужбовця Сил ТрО ЗСУ.
Її чоловік, доброволець, був травмований під час бою на Донеччині наприкінці листопада 2022 року. Зламані три кістки в нозі, вивих суглоба. “Робили операцію в госпіталі в Чернівцях, там усе чудово. Всі витрати по операції повністю покриті державним коштом. Після цього він був удома на відновленні. Потім треба було робити другу операцію, але лікар не захотів класти його в госпіталь вчасно, і чоловіка на два дні вивели в частину”.
Надалі – львівська військова поліклініка. “Це був жах, у кращих традиціях каральної медицини “совка”, – розповідає дружина пораненого. – Окремо відзначу ставлення лікаря, який продовжував відпустку: він відверто зневажає пацієнтів. Я б назвала це залякуванням, бо з другого місяця після операції він почав казати чоловікові: “Даю вам відпустку останній раз, розробляйте ногу, як хочете, це в ваших інтересах”. Ніяких інструкцій щодо розроблення ноги не надавав, скерування до реабілітолога – теж не було. Про те, що можна піти до сімейного лікаря і скористатися кабінетом реабілітації за місцем проживання, ми дізналися в останній місяць. Враховуючи, що сімейного лікаря не було на прийомі, чоловік потрапив на реабілітацію за два тижні до від’їзду в частину.
Дарницький центр реабілітації поранених. Ілюстративне фото
Друга операція, як виявилося, була взагалі непотрібна. Але лікарі наполягали, сказали, що метал заважає суглобу гнутися, і тому треба витягати. Після операції виявилося, що суглоб не гнеться не через метал, а через відсутність реабілітації зі спеціалістом. Що пластини витягати було зарано, щонайменше через рік це слід робити, а не через п’ять місяців. І схоже, що пластину витягнули тільки тому, що з пластиною він був би умовно придатний. А суглоб не гнеться і зараз. Нога болить, опухає, синіє, є остеопороз у місці перелому, чоловік ходить із ціпком. Завтра він їде в зону бойових дій, йому не можна носити важке, але ж без бронежилета, зброї й шолома там не можна”.
Що робити з некваліфікованими та нехлюйськими лікарями? “Провести повну ротацію, – пропонує начмед Граф. – Запхати всіх працівників госпіталів в окопи, і навпаки. По-друге, має пройти не одне покоління. Люди просто від початку, коли ідуть навчатися, стикаються з такою кількістю перепон, що відбувається професійне вигорання”.
Окремі начмеди – не під запис – розповідають про категорію військових-симулянтів, котрі банально шукають приводу вшитися полікуватися замість служити. І таким іноді йдуть назустріч лікарі.
Наступний підводний камінь – виплати за поранення. В ідеальній ситуації – при пораненні вояка були свідки, і людина, яка відповідає за документацію, відповідальна. Але з цим щастить не всім.
“А уявіть, що ця людина, яка сидить від місця події за 200 кілометрів, заповнює папірці і нібито проводить службове розслідування, – сука, – коментує у своєму стилі начмед Граф. – Тоді поранений може не отримати виплати. Або навпаки: якийсь водій тилового полковника по блату домовиться, щоб йому зафіксували неіснуюче поранення. І таке буває”.
Після поранення військовослужбовець
|
Якщо з більш-менш типовими пораненнями і травмами держава дає раду і покриває витрати на лікування, то з пошкодженнями більш рідкісними ситуація гірша.
Із військовослужбовцем ЗСУ Віталієм Крестенковим, у минулому керівником організації “Асоціація ветеранів АТО”, знайомлюся в коментарях на сторінці Командування Медичних сил ЗСУ, де він пише про свій досвід. Спілкуємося онлайн – зараз Віталій перебуває на лікуванні в німецькому Штутгарті.
Віталій Крестенков. Архівне фото
Його випадок медики характеризують як захворювання. Коли військову частину Крестенкова у Харкові обстріляли ракетами, Віталія відкинуло вибуховою хвилею. Відтоді почалися постійні болі у кульшовому (тазостегновому) суглобі. Потрапити до лікаря вдалося лише за два місяці. У чоловіка почався некроз кульшових суглобів. Чи спровоковано це обстрілом – точно невідомо. Але захворювання класифікують як таке, що виникло під час проходження служби. Далі почалася тривала бюрократична боротьба, аби отримати необхідні виплати й компенсації.
“Мене прооперували в серпні [2022 року], – згадує Віталій Крестенков. – Намагалися списати, але я багато юридичних моментів вивчав, щоб захищати себе. Тож подали документи на лікування за кордоном”.
Військовому було потрібне ендопротезування, тобто заміна суглобу, однак, за його словами, в Україні немає відповідних державних програм.
“Багато людей мені кажуть, що це держава фінансує. Але наспраді держава фінансує протези. А на ендопротезування жодних коштів ніхто не виділяв. Живий приклад – Михайло Діанов, захисник “Азовсталі”. Чому після полону йому почали жертвувати на остеосинтез, тобто збирати кістку? І Ренат Ахметов його за власні кошти направив на лікування до іншої держави”, – пояснює Крестенков.
Читайте також:
Захисника “Азовсталі” Михайла Діанова успішно прооперували у США
Віталій каже, що спілкувався з депутатами стосовно того, щоб держава змінила нормативну базу і передбачила ендопротезування за державний кошт для учасників бойових дій та військовослужбовців.
“Коли я в госпіталі лежав, бачив, що в багатьох ушкоджені саме суглоби – ноги, руки, від напруги, від усього іншого. Люди в “броні” коли стрибають, навантаження іде на кульшові суглоби”.
Адвокат Масі Найєм зазначає – все, що пов’язано з захистом територіальної цілісності, держава має повністю брати на себе. Одак наразі реальність вносить свої корективи.
“Певні технічні процедури, які відбуваються для того, щоб держава надала ці протези, надто розтягнуті в часі, і це шкодить здоров’ю, – коментує Масі. – Очікувати певних висновків, стати на чергу на протезування, отримати проте – це може забрати три-чотири місяці. А рана не чекає на бюрократію. Тож, звісно, якщо є можливість, військові або рідні самі платять [за протез]”.
Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю слугує проміжною ланкою між військовослужбовцями, які потребують протезування, та виробниками протезів.
Віталій Музиченко, директор фонду, пояснює алгоритм такого протезування:
Тривалість процесу залежить від складності роботи. Музиченко зазначає, що за законом процес має тривати не довше за 45 днів. Однак деяких частин може не бути на складі, тоді доведеться замовляти їх за кордоном. Іноді людину забезпечують протезом за два тижні, а іноді – за два місяці.
Віталій Музиченко
“Якщо ми говоримо про високофункціональний протез, коли ставлять біоніку, коли високий рівень ампутації і велика кількість шарнірів, це може зайняти близько трьох місяців”, – визнає Музиченко.
Однак тут ідеться лише про ті види протезів, які можна вдягати/знімати. Все, що стосується протезування внутрішніх органів, проходить по лінії Міністерства охорони здоров’я.
Віталій Крестенков запевняє: таких як він, – із внутрішніми травмами – в ЗСУ чимало. ВЛК їх намагається списати, адже так простіше. Чоловік чотири місяці проходив обстеження, їздив по лікарях. Як військового його були готові прооперувати безплатно, але не могли забезпечити власне протез суглобу.
Іноді такі витрати покривають окремі обласні бюджети. Але, за його словами, це найдешевші ендопротези, котрі ставлять важкохворим людям похилого віку. І не в кожній області є такі прогами.
“Вибачте, мені лише 32 роки, – говорить військовий. – Коли в мене стоятиме найдешевший ендопротез, мені через п’ять, максимум десять років доведеться його змінювати, шукати кошти на повторну операцію”.
У МОЗ та обласних адміністраціях стверджують: імпланти для остеосинтезу — ефективне рішення, яке допоможе постраждалим від війни пролікувати складні ураження кісток. Для цього Міністерство обрало три пілотні лікарні в Ужгороді, Вінниці та Черкасах, куди імпланти для остеосинтезу будуть постачатися як гуманітарна допомога. Компанія-постачальник імплантів була обрана в результаті ретельної тендерної процедури, це інноваційний європейський виробник, отже, пацієнти отримають лікування сучасними та якісними протезами.
У таких випадках, як у Крестенкова, лікування і власне протезування оплачує Німеччина. Одну операцію з ендопротезування кульшового суглобу йому уже зробили, на черзі – ще одна. Далі – реабілітаційний центр.
“Немає статистики, скільки людей цього потребує, – говорить військовослужбовець. – Знаю, що тільки в Харкові близько 50 осіб потребували саме ендопротезування та остеосинтезу. Коли нас медевакуаційним літаком направляли на лікування, було близько 40 людей, і всі з захворюваннями або пошкодженнями суглобів, деякі – лежачі”.
Віталій також нагадує, що після кількох місяців лікування військовим перестають виплачувати заробітну плату. Для того, щоб продовжити отримувати зарплатню, потрібно пройти ВЛК. А це неможливо, перебуваючи за кордоном.
Здебільшого йдеться про припинення виплат через чотири місяці. “Ті військовослужбовці, які знаходяться за кордоном на лікуванні довше, залишаються суто на своїх коштах та на допомозі від інших людей – волонтерів, діаспорян”, – підсумовує чоловік.
Після виписки зі шпиталю починається “найвеселіше” – проходження військово-лікарської комісії. Начмед Граф вважає, що особливо “епічно” це відбувається у Дніпрі: “Просто застрелитися! Це лікарі, які працюють рівно з 9-ї ранку до 5-ї вечора, з годинною перервою на обід. Вони, до речі, також є військовослужбовцями. Хлопці займають чергу тільки за талонами…”
Фото з фейсбуку позивного “Мауглі”
Втім, поки готувався матеріал, ситуація зрушила з мертвої точки. Тепер електронна черга в Дніпрі таки запрацювала. А також у низці інших міст: Києві, Харкові, Одесі, Львові, Вінниці, Миколаєві, Житомирі, Рівному, Чернівцях, Білій Церкві, Старокостянтинові й Десні. До кінця травня така послуга мала стати доступною у всіх військових шпиталях, розповіла “Новинарні” представниця Управління стратегічних комунікацій Апарату Головнокомандувача ЗСУ Оксана Горбач.
Однак все одно військовослужбовці не самі формують графік відвідин лікарів. Пані Горбач уточнює: електронна черга створена для того, щоб начальники медичних служб могли дистанційно записати своїх підлеглих на ВЛК.
“Військовослужбовець повинен звернутися до начальника медичної служби, який запише його на певний день та час на ВЛК або консультацію, – пояснює речниця. – Щодо ВЛК, то мова йде про запис до секретаря цієї комісії. До нього приходимо, він призначає лікарів, які повинні зробити огляд і дослідження, які потрібно пройти – кров, аналіз сечі тощо. Наприклад, може бути призначена МРТ. Є обов’язкові дослідження, є додаткові, які власне секретарі визначають. Графік огляду військовослужбовець отримує від секретаря, коли треба прибути на огляд до конкретного лікаря”.
Також, за словами Горбач, збільшується кількість місць, де можна пройти ВЛК, за рахунок їх відкриття на базі цивільних закладів охорони здоров’я. Ідеться не про додаткове навантаження лікарів, які вже працюють, а про нові ВЛК з додатковим штатом.
9 травня Міноборони запустило сайт “Турбота після поранення”, доступний за адресою turbota.mil.gov.ua. Це свого роду “гід”, де прописаний алгоритм дій при пораненні чи захворюванні, зокрема щодо проходження ВЛК, отримання виплат, протезування, статусу УБД тощо.
Під час проходження військово-лікарської комісії. Ілюстративне фото: Армія інформ
Масі Найєм і його “Принцип” – одні з тих, хто власне лобіюють зміни в цьому напрямку. Правник у погонах вважає, що ВЛК – одна з найскладніших і найдовших реформ, над якою доводиться працювати. Ґанджі починаються вже на рівні банальної інклюзивності закладів, де військовим слід проходити обстеження.
“Це такий дебілізм! – обурюється Масі. – Хто, як не ВЛК, має бути інклюзивним?! До вас не приходять здорові люди – до вас приходять поранені! Це все одно що зробити кінотеатр для сліпих”.
Проблему визнає й Оксана Горбач. Представниця Генштабу запевняє, що робота над цим триває: “Було проведено ряд інтерв’ю, візитів, перевірок, консультацій із військовослужбовцями, ветеранами, лікарями, які проводять ВЛК. Проблема доступності цих закладів виявлена. В межах роботи нашої міжурядової робочої групи є окремий напрямок, який спрямований на покращення питання безбар’єрності й інклюзивності цих закладів. Те, що можна зробити власними силами, Командування Медсил і підпорядковані їм військові госпіталі вже роблять. Триває також пошук коштів на те, щоб забезпечити кращу інклюзію”.
Але, констатує Горбач, і пошук коштів на це, і сам ремонт закладів забере певний час.
Так само керівництво переконує, що триває робота щодо загального покращення сервісу в закладах ВЛК. Робоча група розробила низку рекомендацій.
Представниця Управління стратегічних комунікацій Апарату Головнокомандувача ЗСУ Оксана Горбач. Фото: Military Media Center
“Мова йде і про вимоги до приміщень, і до місця для задоволення фізіологічних побутових потреб відвідувачів, в тому числі, наприклад, перев’язки. Це й інформування, навігація, організація черги. В тому числі сервісні речі, такі як вода, чай, місця для сидіння і так далі”, – пояснює Оксана Горбач.
Читайте також:
Зеленський узаконив спрощення проходження ВЛК: що зміниться
На початку травня Верховна Рада прийняла закон, що дозволяє проходити ВЛК на базі цивільних медичних закладів. Він ще не запрацював.
Попри спроби законодавчих змін, існує проблема з можливістю пройти ВЛК за місцем проживання військового, а не за місцем служби.
Начмед Граф розповідає: “Уявіть, чувак – у нього нога від коліна до п’ятки в апараті Ілізарова – приписаний до частини, яка входить до ОК “Схід”. І ВЛК він мусить проходити де?.. Правильно, у військовому госпіталі в Дніпрі. А живе він, приміром, у Львівській області. І як цей чоловік має пересуватися? ППД наше (пункт постійної дислокації) розбите й окуповане, воно було в Сєвєродонецьку. У бліндажі жити, щоб рани в цього загнили?! В теорії, він би міг пройти ВЛК за місцем проживання. Але насправді не дай Боже в людини, якій ногу зібрали з 15 шматків, щось так просто підпишуть і дадуть групу!.. Ні, він має бути за 30 днів в частині! І так щомісяця…”
За словами Оксани Горбач, і над цією проблемою триває робота. Адже їхати важкопораненому до своєї військової частини для отримання довідки довго, складно, а подекуди взагалі неможливо.
Представниця головкома запевнила, що довідки будуть відправлятися засобами електронного документообігу безпосередньо в шпиталь.
Для втілення цих зрушень необхідно було внести зміни до законодавства. “Верховна Рада проголосувала за ці зміни, зараз очікується проходження фінальних етапів погодження цих законів у вищих інстанціях”, – зазначає пані Горбач.
За її твердженням, “ВЛК стає трохи швидшою для військовослужбовця, трохи зручнішою”.
Окрема історія – вигорання, з яким неминуче стикаються медики. Навіть найкращого фахівця в певний момент може перестати “вистачати” на всіх, і він працюватиме суто формально, не відступаючи обов’язків, однак і не проявляючи людяності.
Про це говорить і Масі Найєм. Він переконаний – прийняти правильні закони недостатньо. Адже в ВЛК лишаться ті самі люди: “У них немає розуміння, як і для чого держава це змінює. І найголовніше, вони травмовані певними спілкуваннями з [пораненими і хворими] військовими. Військові теж бувають досить строгими, м’яко кажучи.
Тут треба втілити зміни на кшталт реформи поліції, але не так погано”.
Масі Найєм наголошує, що і за процесом впровадження електронної черги, і загалом реформою ВЛК має слідкувати суспільство.
“На часі цифровізація документів, щоб військові не бігали, взагалі нікуди не їздили, а щоб відбувався обмін документів між ВЛК і частиною”, – пояснює він.
Окрема болісна тема – визнання ВЛК військовослужбовця тимчасово непридатним. Це передбачає повторний переогляд за 6-12 місяців, залежно від характеру травми. У цей період військового можуть вивезти в розпорядження командира військової частини або поза штат, після чого за два місяці йому перестають нараховувати заробітну плату. Усе, на що він може розраховувати – сума від 700 до 1000 гривень на місяць. При цьому перебувати він має в ППД (пункті постійної дислокації) частини. Де, звісно, не може йтися ані про реабілітацію, ані про лікування, що могло би прискорити його повернення в стрій. Звільнитися із ЗСУ за таких розкладів також неможливо.
“Це ненормально, знаєте, краще було б взагалі не платити! – коментує таке принизливе становище Масі Наєм. – Краще б заплатили хоча б 40 людям по мільйону, але полікували б їх нормально. Мабуть, треба з [західними] партнерами говорити, що пораненим потрібна зарплатня”.
Варіанти рішення пропонує й представниця страткому Апарату Головнокомандувача. Оксана Горбач розповідає про законотворчі ініціативи. Перша з таких – військовослужбовців, визнаних непридатними до служби з переоглядом через 6-12 місяців, звільняти в запас.
“Звільнившись запас, військовослужбовець може знаходитися вдома, лікуватися, проходити певні комісії для того, щоб отримати соціальні гарантії, виплати тощо, – коментує Горбач. – Він не повинен перебувати в військовій частині”.
Заробітну плату в такому випадку поранений не отримуватиме, однак зможе претендувати на виплати і компенсації з боку Міністерства соціальної політики. Зрештою, за наявності цивільної професії, матиме шанс заробляти.
“Пропонується також, щоб військовослужбовці, які є в розпорядженні відповідних командирів, мали продовжувати отримати грошове забезпечення до того моменту, доки вони не звільнені або не переведені на іншу посаду, – перераховує пропозиції пані Оксана. – І третє – це стосується вже військовослужбовців за наявності інвалідності 1-ї чи 2-ї групи, з тим, щоб так само дати можливість звільняти військовослужбовців з інвалідністю з військової служби, з виключенням військового обліку”.
Горбач висловлює надію, що найближчим часом ці пропозиції будуть розглянуті Верховною Радою та ухвалені в цілому.
Наразі парламент 30 травня прийняв у першому читанні законопроєкт, згідно з яким військовим, що отримали травму (поранення, контузію, каліцтво), пов’язану із захистом Батьківщини під час ведення бойових дій, які зараховані у розпорядження відповідного командира під час тимчасової непридатності до військової служби, встановленою ВЛК, щомісячно має виплачуватися додаткова винагорода в розмірі 6 000 гривень упродовж усього часу перебування в розпорядженні.
Із Масі Найємом спілкуємося в офісі ГО “Принцип”, за день до його повернення на фронт. Пес Бармалей, він же ж Бармік, привезений свого часу з Авдіївської промзони, зустрічає радісним гавкотом.
Масі Найєм під час інтерв’ю. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
“Зараз назад на фронт, і я розумію, що буде дуже страшно”, – зізнається він на питання про самопочуття. Каже, що після поранення умови служби для нього не змінилися, на “паперову” роботу він не перевівся, лише дещо змінився характер задач з огляду на те, що стріляти з одним оком складніше. Поєднувати службу з громадською діяльністю вдається завдяки сильній команді ГО. Раз на тиждень – зустріч колективу, офлайн або онлайн, обговорення задач.
Читайте також:
Адвокат Масі Найєм безоплатно захищатиме військового, який поширив у мережі відео, де комбат підриває волонтерське авто
Масі розповідає: після поранення ним в Україні опікувалася держава. Однак за кордоном, у Німеччині, він лікувався не за програмою міжнародної допомоги, а власним коштом.
“Мустафа (старший брат Мустафа Найєм – ексдепутат, нині голова Держагентства відновлення та розвитку інфраструктури – “Н”) знайшов найкрутішого лікаря, який побачив, що в мене може бути зараження мозку. Він подивився, сказав, що українці все зробили класно, але треба доробити. І от вони вирізали тут вену, шмат шкіри, тут порізали, поставили, вену сюди заживили, і потім на другу операцію, поставили туди”, – розповідає Масі, показуючи на собі операції після поранення.
Тепер ГО “Принцип” надає правову й інформаційну підтримку таким самим пораненим, “щоб зробити їм легше”. Організація провела активну рекламну кампанію та почала взаємодіяти з урядом на рівні міністерств – оборони, ветеранів, охорони здоров’я, соціальної політики, цифрової трансформації.
“Все почалося з нашої зустрічі з Михайлом Федоровим, коли я пояснив, що є проблема з ВЛК, – розповідає Масі Найєм. – Він як віцепрем’єр зібрав робочу групу. На перших порах було складно – нас випитували, навіщо ви створили цю організацію, якщо є міністерства? Інші казали, що я будую на цьому політичну кар’єру. Ми витримали паузу, дали всім охолонути і пояснили, що ми будемо це робити.
Дякуючи Федорову, дякуючи адекватності Євгена Мойсюка (заступник головнокомандувача ЗСУ – “Н”), в якого в підпорядкуванні командувачка Медичних сил, дякуючи іншим міністерствам, до нас дослухаються. Ми маємо можливість на Комітеті [Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки] говорити. Мар’яна Безугла в цьому допомагає, Сергій Рахманін, Соломія Бобровська – народні депутати. Я бачу, що зараз немає неадекватності, як зазвичай у держави, коли її критикуєш. Є певна неузгодженість дій міністерств”.
Реклама ГО “Принцип” у Київському метро
Зокрема, поранені військові досі не можуть обслуговуватись у приватних закладах.
“Мені здається, що це питання визначення розмірів відшкодування, – припускає Найєм. – Якщо якась приватна лікарня буде отримувати неадекватно великі гроші, це неправильно. Але я все одно це питання вирішив би. Адже зараз є у держави монопольне право будь-який бізнес залучити на мобілізаційні потреби”.
Військовий визнає: приватні лікарні – це про якість послуг, якої часом бракує комунальним закладам.
“За рік померло дуже багато дуже досвідчених людей, – зауважує Масі. – Ми не здатні будемо їх відновити через мобілізацію і навчання. Для цього потрібні досвід і час. Це про п’ять-шість, можливо, вісім років. І мені здається, що держава цього не розуміє. Бо якби розуміла, вона зробила б історію з пораненими пріоритетною. І тому логічно було б, якби їх лікували у приватних лікарнях. Мабуть, логічно було б змусити приватні лікарні надавати ці послуги за ціною, за якою плюс-мінус зможе жити цей бізнес, але не отримувати надприбутки.
Проте це важка історія з точки зору економічних рішень. Якщо платити менші гроші – лікарні, можливо, розоряться, не буде мотиву далі їх розвивати. Але якщо ми програємо війну, їх взагалі тут не буде”.
Масі Найєм згадує слова уповноваженої президента України з безбар’єрності Тетяни Ломакіної. На питання про критерії ефективності лікарні, вона зазначила, що найголовніша задача щодо поранених – повернути їм самостійність і працездатність. Адже саме в такому стані вони зможуть себе забезпечувати.
“Мені здається, що в державі ніхто стратегічно не мислять щодо поранених, що ми маємо їх полагодити швидко, – міркує Масі. – Інакше за п’ять років це ляже тягарем – поранений буде просити допомогу, а якщо ні, він буде чудити кримінальний злочин, як сталося з убивством Каті Гандзюк…” (Найєм був адвокатом загиблої громадської діячки Катерини Гандзюк. Тут він має на увазі п’ятьох засуджених виконавців смертельного замаху на Катю – ветеранів 5-го батальйону УДА, серед яких є поранені та ампутанти).
Також юрист виділяє проблему з тими військовими, котрих списали: жодних державних програм підтримки чи ознак піклування про таких людей немає.
“Цього немає навіть на рівні паперів. Наприклад, я поранений, вийшов після лікарні в серпні, мені ніхто не передзвонив, не спитав: “Масі, а як твоє здоров’я?” Ні з Міністерства охорони здоров’я, ні з якогось іншого. Немає політики щодо того, щоб відстежувати цих ветеранів, що з ними далі стається. А якщо я зараз у такому розпачі, що приймаю наркотики, бухаю і завтра зроблю ще гірше собі й відтак стану тягарем для держави? А може, я хочу повіситись?
Чесно кажучи, в мене був психічно дуже нестабільний стан, у січні – я думав, що я йо*нусь!
Чи я мав можливість кудись подзвонити? Ні. Чи я знав, що хтось про мене попіклується? Ні. А в тих, кого списали, просто мрак! Вони списані в поганому сенсі, і немає ніякої надії, що хтось про них буде піклуватись”, – каже Найєм.
Він переконаний: важливо, щоб програми, над якими зараз працюють міністерства, розроблялися не з огляду на ресурсні можливості, а з огляду на індивідуальні потреби військових. Щоб це були дієві адекватні програми, а не безкоштовний проїзд чи знижки на комунальні послуги.
Особливо критично Масі Найєм відгукується про Міністерство у справах ветеранів: “Воно кволе, імпотентне. Це величезна біда. Проблема в тому, як воно діє. Втім, буду обережний з оцінками, адже що на мені велика відповідальність. Я військовий, не маю права піднімати градус дискусії”.
Чоловік зізнається: вже 11 місяців після поранення нід не почувається щасливим. Рятує терпіння, любов і підтримка рідних, але аж ніяк не держструктури: “Якби я не мав такого брата і таку сестру, це закінчилося б дуже ганебно. Я перші два тижні дуже сильно бухав. Мені не можна було взагалі. Але потім я вирівнявся”.
Масі ще раз повторює, що частково розв’язати проблеми щодо поранених військовослужбовців можна було б за допомогою міжнародних партнерів, котрі зараз охоче інвестують в Україну та в громадський сектор, який робить роботу держави.
“Зараз є дуже вузьке вікно. Тільки ми переможемо, ми нічого не зробимо по ветеранах. Ви розумієте, що дива не станеться? Буде шалена ескалація, коли звільнять півтора мільйона людей…” – попереджає Найєм.
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”.
Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
