автор: Людмила Кліщук
фото Українського ветеранського фонду, надані Олександром Фасолею та з відкритих джерел
Ракети летіли з Чорного моря. Чоловік міцно спав у своєму помешканні під Одесою. Прокинувся. Одягнув протези на обидві ампутовані ноги. Поставив чайник. Зробив кави. Вийшов надвір. Було 24.02.2022. Ракети летіли з Чорного моря, і ветеран точно знав, що робитиме далі.
Цей 31-річний чоловік — ветеран російсько-української війни Олександр Фасоля. Сержант. Сапер, який філігранно виконував свою роботу в зоні АТО — заміновував, розміновував, розкладав “сюрпризи” для росіян за кілька метрів від їхніх позицій.
У 2018 році Олександр підірвався на ворожій протипіхотній міні, виконуючи бойове завдання під Мар’їнкою. Втратив дві ноги. Але з повномасштабним вторгненням росіян знайшов, як бути корисним армії й країні.
Ми зустрічаємося вітряного березневого дня в Києві. Днями з Фасолі дістали ще один осколок, який залишався в тілі з моменту важкого поранення майже п’ять років тому. Олександр не проти випити кави у парку на території лікарні. Перш ніж запалити цигарку, ветеран по-джентльменськи запитує: “Ви не проти?”. На його зап’ястках — синьо-жовті браслетики.
У Олександра цивільне життя та військо постійно чергувалися. Одразу після училища — у 2010-му, 18-річним — він пішов служити “строчку” у військову частину в Кам’янці-Подільському. Там спеціалізувалися на навчанні саперів. Пройшов курс молодого бійця, склав присягу. Далі — 28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового походу.
Потім — трохи “гражданки”. “Ой, та ким я тільки не працював — і інтернет проводив, і охоронцем був, і продавцем-консультантом, і помічником кухаря, і на заводі фруктові соки робив”, — пригадує Сашко з усмішкою.
У 2014-му Фасоля добровільно пішов із заводу у військкомат. Не пригадує, який це був місяць, але добре пам’ятає пору — збирали яблука. Орієнтовно, мабуть, серпень-вересень. “Так, за власним бажанням. Заради майбутнього. Для країни. Для малих дітей”.
Спочатку Олександр служив у Державній прикордонній службі в Херсонській області. Стояли на кримських перешийках — Чаплинка, Каланчак.
У 2015 році — демобілізація і… повернення до війська невдовзі.
— Я заново зібрав документи і знову пішов у військкомат. Підписав контракт. Уже з рідною 28-ю бригадою. Це був 2016 рік. Два місяці в навчальному центрі, потім у частину — і в Луганську область, — пригадує Фасоля.
Перша ротація тривала аж 11 з половиною місяців. Всього за спиною в сапера Фасолі — три ротації. Служив на посаді командира відділення. Працювали по-різному — і мінували, і розміновували.
— Але більше, все-таки, клали “подарунків” для росіян. Чи результативно? Результативно, — усміхається ветеран.
— Кажуть, що сапер помиляється лише раз… — починаю формулювати наступне запитання.
— Та ні, чого ж раз, — перебиває Олександр. — Як він може лише раз помилитися? Раз — це коли він вибирає професію, — сміється сержант. — У моєму випадку — можна і тричі помилитися. Бо я такий, що і ще раз пішов би.
Але все ж запитую — чи була помилка тоді, у 2018 році, біля Мар’їнки?
— З нашої сторони там помилки не було. З моєї — теж. Це все відбулося на нашій стороні, контрольованій Україною. Під***и знали, що ми туди маємо заїжджати і там ходити. Перед цим бойовим завданням, на тому ж місці, де я підірвався, за день до того ходила вся наша група. Від комбата і до мого підлеглого. Росіяни вночі залізли на нашу територію. Це були ПМНки, дві штуки. Плюс одна саморобна. Ця територія — це наші ВОПи. Місце, де я підірвався, було своєрідною “мертвою зоною”, куди можна зайти, пробратися і “зашитися”. Коли вони (росіяни) заходили — ніхто навіть не бачив, як це відбулося, — переповідає Фасоля обставини підриву.
О 13:25 пролунав вибух.
Це була третя ротація Олександра Фасолі. У нього от-от мав закінчитися контракт, але сержант планував підписувати новий. Завадила травматична ампутація ніг.
Лікування та інтенсивна реабілітація тривали до 2019 року. Чимало осколків відтоді “гуляли” його тілом. Ще два продовжують “гуляти” й надалі.
Запитую, чи був депресивний стан після поранення? Якщо так — як вигрібав?
— Сказати чесно? В мене такого не було. Що допомогло? Все ось тут, — Фасоля торкається вказівним пальцем скроні. Головне не падати духом. Психологи приходили — максимум пили зі мною чай чи каву, а особливих зусиль не потрібно було до мене докладати. Я сам працював із собою. Не допускав психологічної слабинки. Це важливо.
Після повномасштабного вторгнення русні Фасоля повернувся до Сил оборони.
— Я прекрасно пам’ятаю той ранок, бо живу біля моря — і з моря летіло. Мешкаю за 10 хвилин їзди маршруткою від Одеси. Того ранку я вів себе як нормальна людина: встав, включив чайничок, зробив каву, вийшов на вулицю покурити. Бахкає. Потім перестало. Наступного дня приїхав друг з роботи, каже: “Скучно, треба щось робити”. Я йому: “Ну, зараз щось придумаємо”.
У перші дні Олександр із товаришем почали допомагати волонтерам. Розвозили на блокпости необхідні речі.
Потім Фасоля записався в добровольче формування територіальної громади. Стояв на блокпосту фактично до кінця 2022 року. Основна робота — перевірка автомобілів. Тією дорогою прямували багато переселенців із Миколаєва, Херсона, а також із Луганщини, Донеччини, інших фронтових територій.
За службу в ДФТГ Олександр не отримував ніяких грошей, це все — на добровільній основі, без оформлення у війську. Мав лише посвідчення з печаткою сільської ради. Але потрібним себе відчув.
— Які були враження від варти на блокпосту?
— По щирості, аж легше на душі стало, коли одягнув форму. Не вистачало мені її, — ветеран говорить це з вогником в очах.
— На вашу думку, чи готова Україна стати повноцінною ветеранською країною? І після перемоги, і вже зараз? З доступністю інфраструктури, з інклюзивністю?
Сервіс Uklon, наприклад, запускає таксі класу “Інклюзивний”. Здається, потроху підприємці і бізнеси починають впрягатися й розуміти, що ветеранів, зокрема і з ампутаціями буде чимало…
— Добре, що є така включеність. Погляньте, навіть тут, на території цієї лікарні, багато тих, хто в колісних кріслах. У мене теж є думки та плани — відкриття реабілітаційного центру. Поки що все на рівні ідеї. Не хочу багато розказувати наперед.
А от щодо доступності й інклюзивності — я в це сильно не заглиблююся, бо стараюся на візку не пересуватися. Мені це не треба. В мене було кілька волонтерських візків — я їх усі пороздавав. Чим більше ти їздиш на візку — тим більше звикаєш. Мені більше подобається ходити. Хай на протезах, але більше ходжу. Більше кайфу.
— Які були ваші відчуття, коли пішли вперше на протезах після поранення?
— Та які відчуття… Взяв і зробив: встав і пішов. Спочатку важко було. Важко звикнути. Але все в наших руках.
— Який ваш улюблений анекдот про ампутації?
— “У морі завжди вода тепла і в п’ятки ніколи не холодно”, — усміхається.
— Після таких ампутацій статеве життя продовжується?
— Моєму синові — вже один рік. Аргумент? — знову усміхається Олександр.
— Про що ви мрієте?
— Те, про що я мрію, точно не здійсниться. Не виростуть, — киває на ноги. — Але… Я дуже хочу, щоб всі жили тихо, мирно та спокійно. Щоб безлад закінчився воєнний. Щоб більше не було війни. І найголовніше — щоб усі були здорові.
— Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
— Здається, озвучувати це питання ще зарано. Як і шукати на нього відповідь. Як сапер, я можу сказати так: щоб вільно проїхатися, наприклад, землями Херсонщини, треба ще років десять мінімум працювати. Там сті-і-і-ільки “насіяно”! Донеччина, Луганщина, Миколаївщина, Херсонщина, Харківщина, Запорізька область — теж.
Тому перемогою для мене буде той день, коли кожна дитина в Україні зможе пройтися там, де вона захоче, по розмінованій українській землі.
І їй не заборонятимуть ходити десь, бо частина землі замінована.
От тоді буде перемога — коли територія України буде повністю розмінована.
Читайте також:
“Ми там, де маємо бути”. Три історії військових, які були поранені, але й далі воюють за Україну
…2022 рік. Блокпост на Одещині. Потік автомобілів — інтенсивний. Але люди їдуть не на відпочинок до моря. Цей регіон не пустив до себе ворога і став прихистком для багатьох українців, у яких окупанти відібрали дім. Безпекові заходи — посилені.
На блокпосту стоїть худорлявий скромний чоловік у військовій формі. Періодично затягується цигаркою. Він перевіряє документи, вишукує небажаних “гостей” — дбає про безпеку своєї громади й області.
Водії показують документи і вміст багажників. Пасажири дратуються, чому перевірка така ретельна. Діти вередують. …Вони не здогадуються, наскільки впертий чоловік перед ними.
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!