“Яку двіжуху я зібрав!” Пам’яті Василя Поліщука, що пішов на війну після Майдану і загинув у боях за Харківщину

автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архівів рідних Василя Поліщука

Молодий, але втомлений боєць фотографується, тримаючи в руці книжку. На обкладинці – розбите війною місто і великий тризуб. Назва – “Вони перемогли”.

“Раджу кожному в свою бібліотеку”, – підписує фотографію боєць. Його звати Василь Поліщук. І це – його останній допис на фейсбуці. 22 серпня 2022 року.

Через три дні Василеві виповниться 27. А ще за два, 27 серпня, він загине біля села Рідне на Ізюмському напрямку від вибухової травми. Перед цим устигне підбити російський танк.

Книжка, яку він радив кожному, – моя. Її чорнової назви не знав ніхто, крім моїх редакторок та найближчих друзів. Бо ж не надто толерантне слово – “Ампуташки”. “Ампуташки – це завжди пєчалька”, – сказав мені Василь, розповідаючи про пораненого побратима, в якого була травматична ампутація ноги. Це було 16 березня 2019 року на Світлодарській дузі, де ми й познайомились.

Цей матеріал – дуже особистий для мене. Він – про ще одного знайомого, якого вбила Росія. Боляче дізнаватися про кожного загиблого воїна, але коли гинуть знайомі, бракне повітря, щоб дихати.

Сестра Оксана, батько Валерій та побратим Олексій розповіли “Новинарні” про Василя, його життя, чин і мрії.

“Ми тримаємо позиції!”

Василь Поліщук

Своїм ім’ям він завдячує дядькові, якого ніколи не бачив. Той Василь, старший батьків брат, помер у дитинстві, в далекому Казахстані, куди із заходу України заслали його маму.

Василя в дитинстві кликали “Васюня”. Він обурювався: “Я не Васюня, я Васюняка!” Нині сестра з батьками інакше, ніж Васюнякою, його й не називають.

“Він старший від мене на рік і три місяці. І в дитинстві ми лупилися добряче, класу до десятого аж”, – посміхається Оксана Поліщук, сестра воїна.

Батьки віддали їх до школи разом, щоб старший син наглядав за сестричкою. Якось на Новий рік вона розповідала вірш у сільському клубі і впала. Василь підбіг, підняв малу, почав обтрушувати їй коліна…

Василь та Оксана Поліщуки йдуть у дитсадок, Старий Іржавець, 1998

“Коли подорослішали, я зрозуміла, що капець як його люблю. Якраз почалися зміни в Україні, Майдан, і Вася туди їздив. Пам’ятаю: вечір 18 чи 19 лютого, мама з татом дивляться новини з Майдану – і тут лице Васі в касці. А він же вчиться! У Лубнах у коледжі. А з екрану каже: “Ми тримаємо позиції, все добре”. І такий щось замурзаний. Батьки кинулися йому дзвонити, він підтвердив, що на Майдані.

Я теж хотіла поїхати тоді за ним. Ми вчилися разом. Але викладачі мене відмовили”, – згадує Оксана.

Під час нашого спілкування на позиціях на Світлодарській дузі Василь розповідав мені, що під час Революції гідності добряче отримав гумовим кийком “Беркута” по голові й відтоді мав проблеми з короткостроковою пам’яттю.

“Він ніколи не жалівся. Можна навіть сказати, із радістю розповідав, як міліціонери вдарили його по ногах, – посміхається сестра. – Торік улітку в нього були навчання на Київщині, то він приїжджав, і ми гуляли центром. Він показував, де вони жили під час Майдану, де будували барикади, де його били по голові.

Не любив чимось хвалитися. Але й ніколи не розповідав чогось дуже страшного. Завжди якось згладжував. Тільки одного разу, як був дуже поранений в “Азові”, розповідав, що під час евакуації бачив кишки побратимів на деревах. Це і все, за всі ці роки”.

Василь у коледжі, за кілька місяців до Майдану

На Майдані з Василем був Павло Наконечний (у соцмережах – Добротворський), засновник організації “Поклик Яру”, що популяризувала Холодний Яр та його героїв. Він долучився до війська в перший же день повномасштабного вторгнення.

Боєць на псевдо “Історик” був убитий російськими окупантами 19 червня 2022-го.

“Мене ця новина просто розбила, – каже Оксана. – Ми тоді говорили з братом і я розповіла, що Паша заповів, щоб його кремирували. Вася сказав, що теж би так хотів. Що не хотів би гнити й годувати черв’яків”.

Не хотів залишатися “диванним воїном” – і пішов на фронт

Після Майдану рідні страшенно переживали, щоб Василь не пішов на фронт. Він дуже хотів в “Азов”, шукав можливість туди потрапити. Казав батькам і сестрі, що працює, а сам проходив курс молодого бійця.

Зрештою в січні 2015 року потрапив у батальйон “Дніпро-1”. Підрозділ тоді був недалеко від Донецького летовища. У свій перший виїзд на передову Поліщук не розумів, що може статися.

“Хотілося стати тією піщинкою історії, яка може змінити щось. Не хотів залишатися “диванним воїном”, адже потрібно будувати і захищати країну”,

– пояснював Василь.

Василь Поліщук в “Азові”

“Якось у середині квітня ми з дружиною стоїмо коло горіха на городі й бачимо, як від ставка по стежці йде Вася. По формі. Підійшов, ми почали йому казати: “Ти ж молодий, може, не йшов би…”. А він: “Я вже все вирішив, там багато моїх хлопців, я буду з ними”, – пригадує батько.

Відтак Василь поїхав на АТЕК – підготовчу базу полку “Азов” у Києві. Вже з новим підрозділом поїхав на передову в травні 2015-го. Широкине, Красногорівка, Чермалик. Потім “Азов” вивели з фронту, але бійці продовжували брати участь в окремих операціях. На одному із завдань, 7 вересня 2017 року, Василь дістав уламкове поранення лівої легені. Після нього залишився великий оперізуючий шрам, який починався на грудях і закінчувався на спині, каже сестра.

Валерій був коло сина в лікарні. Пригадує, щойно Василеві стало легше, як він попросив батька сходити до зупинки коло лікарні Мечникова. Одна з медсестер розповідала, що там на барахолці продають книги.

“А за кілька днів його дозволили вивозити на вулицю – сам не ходив. Медики попередили, щоб ми далеко від корпусу не відходили. А Вася командує: поїхали по книжки. Я йому кажу, що нам перепаде. Їдемо, а медсестра біжить за нами і кричить, щоб повернулися, – з посмішкою пригадує Валерій. – Ну але доїхали туди, він книжок набрав. Задоволений: “Хоч начитаюсь”.

У них великий телевізор був у палаті, але він не любив його дивитися. Із ним у палаті лежав іще один Василь, то вони як почнуть говорити – одразу зрозуміло, як хочуть вернутися до своїх. У того Василя погано рука працювала після операції, а він снайпер. Казав: “Аби один палець працював, щоб на гачок тиснути”. Отакий у них настрій був!”

Василь та Оксана з батьком Валерієм

У Поліщука була обпалена третини легені. Василь відновлювався в різних шпиталях чотири місяці.

“Коли йому в Києві у шпиталі МВС сказали, що списують і дають другу групу інвалідності, він такий ґвалт підняв – пів госпіталя на вухах стояло! – пригадує батько. – Навідріз відмовився від інвалідності й від роботи при штабі, куди його відправили, бо сказали, що не зможе виконувати бойову роботу”.

Спочатку було дуже важко, розповідав мені Василь тоді на передовій. Але він старанно розробляв пошкоджений орган.

“Я нормально дихаю. А ще бігаю і розвиваю легеню. Втрачений шматок – це не смертельно, людина може відновити легеню до 90%”, – казав в окопі армієць.

А ще сміявся, що бракує часу на себе, тож реабілітації не проходив.

“Він бігав у сусіднє село за 5 кілометрів. У нього не зовсім усе загоїлось, він дуже кашляв. Але бігав”, – каже Оксана.

Василь із побратимами

У січні 2018 року Василь звільнився з “Азову”. А 14 березня у шпиталі помер 20-річний снайпер-“авець” Марк Гудзовський на псевдо “Упрямий” – дістав важке поранення від кулі снайпера біля Водяного під час виконання бойового завдання. Поліщук важко переживав загибель друга.

“Може, про це і не варто розповідати, – тихо говорить Оксана, – але він навіть про самогубство думав. Трохи його переклинило тоді. Місяців чотири він оце такий був. А потім узяв себе в руки, жив, радів”.

Їздив до Львова вступати в Академію Сухопутних військ. Батько розповідає: усі нормативи син здав, а ось медкомісію не пройшов:

“Лікарі спитали про шрам: “Що це в тебе?” А він: “Голився під пахвами, то й порізався”. То я вже потім читав, що якщо було серйозне хірургічне втручання, це є протипоказанням для навчання у військовому виші”.

Читайте також:
Магнетичний Фештрига. Пам’яті “Сакури”, головного сержанта розвідроти 93-ї бригади

Після другого поранення втік назад на передову

Тоді війна забрала у Василя не тільки друга, а й дружину. Вона не витримала, що чоловік постійно не вдома, розлучились. Синові Івану нині 6.

Знайомий допоміг Василеві пройти медогляд. І в серпні 2018 року Поліщук підписав контракт із 30-ю бригадою імені князя Костянтина Острозького. Радів, що зможе частіше бувати на передовій.

У підрозділі познайомився з дівчиною Ольгою, одружились. У 2020-му в них народилася донька Аня.

Весілля Василя та Ольги, 2020 рік. Поруч — сестра Оксана та брат Богдан.

Перед повномасштабним вторгненням Росії бригада стояла на Світлодарській дузі вже понад пів року.

Там ми бачилися з Василем у серпні 2021-го. Я писала про пораненого напередодні на позиції армійця на ім’я Олександр. Поліщук, хоч уже й не був на посаді медика, надавав йому першу допомогу.

“Легке поранення, навіть турнікет не знадобився – обійшлися ізраїльським бандажем з аптечки, яку боєць мав при собі. Там і крові особливо не було”, – розповідав Василь.

Утім, і маленька куля 5.45 могла наробити великої шкоди, говорив. Тож насправді Сашкові пощастило, що не зачепило кістку.

Василь показує пробиту Сашкову футболку. Фото: Новинарня

Трохи більш ніж за два роки до того Поліщук мені розказував про іншого побратима, який мав численні осколкові поранення, зокрема і в шию, травматичну ампутацію лівої ноги вище коліна, відірвані пальці на руках.

“Прилетів вистріл СПГ, – казав Василь. – Він був при тямі, коли я надавав йому допомогу. Поранений поводився на п’ятірку з плюсом, дотримувався всіх інструкцій, не панікував. Приємно працювати з такими людьми”.

Час від часу у спілкуванні з сестрою Василь казав, що ця ротація на Світлодарці стане останньою. Він хотів звільнятися і жити у Звягелі поруч зі своїми дівчатами, облаштовувати цивільне життя. У вересні 2021-го в нього закінчився контракт.

“Але командир роти подивився на його досвід і попросив, якщо може, залишитися в підрозділі. Вася і не роздумував: “Треба, то треба”. І підписав контракт іще на рік, – зітхає батько. – Я його так просив уже звільнитися. Батькам дуже важко чекати дітей з війни”.

“Велику” війну Василь зустрів на передовій. Молодший сержант Поліщук боронив Україну і побратимів. 7 квітня 2022 року був поранений удруге – прикривав друга від рою уламків. Скалкові поранення в обох. Зачеплені нерви. У Василя так і залишився уламок під ліктем. Але бійці не подавали лікарняні виписки в жодні установи.

“Коли їм треба було в травні проходити “перекомісовку” у Вінниці, вони обоє просто втекли на передову”, – каже батько.

Читайте також:
“Продати гараж на Соломі” й загинути за Україну: яким був аеророзвідник Фелікс Куртаніч, що воював з 18 років

“Які шашлики, Ксю? Нам тут по 100 снарядів у день прилітає…”

На початку серпня “30-ка” заступила на Харківщину. Підрозділ Василя був на Ізюмському напрямку, але рідні про це спершу не знали. Військові намагалися не розголошувати переміщення.

“25 серпня, у свій день народження, він мені подзвонив по відеозв’язку, – розповідає сестра. – А напередодні виставив фото: замурзаний, на носі – піт. І підпис: “А це я, тримаю у руці мохіто з подвійним ромом і відпочиваю на пляжі, на передовій”. Я ще жартувала: “Шашлики смажите?”

А він такий засмучений: “Які шашлики, Ксю? Нам тут по 100 снарядів у день прилітає, як “добрий день”, ніхто і не рахує їх”.

Я, не знаючи, пожартувала, а хлопці потім, як приїжджали на похорон, казали, що в них не було їжі, бракувало навіть води. За чотири тижні він схуд на 15 кілограмів! У його рюкзакові, коли хлопці прислали, ми знайшли на дні повно бульйонних кубиків. Оце їх і їли. Мені показували на карті місце його загибелі – це лісосмужка, а навколо степ, і все. Якби запалили вогнище, їх би дуже швидко побачили”, – розповідає сестра.

Батько теж вітав сина з уродинами. Василь сказав, що все добре, як говорив зазвичай.

27 серпня о пів на дванадцяту Поліщук написав мамі і дружині: “Привіт, у мене все добре”. О другій по обіді йому написала сестра: “Привіт. Як ти?” Брат завжди відповідав, що все гаразд. Цього разу Василь не відповів – його вже не було серед живих.

“Вони, кожен, жили у своїй “нірці”. Їм не можна було будувати бліндажі, бо якби росіяни побачили насип серед поля, вистрелили б туди, загинуло б багато людей. Коли почався танковий обстріл, хлопці почали заряджати протитанкову зброю, – відтворює події того дня Оксана. – Вони бачили один танк. Вася зі своєї “нірки” вистрелив із РПГ, щоб відволікти ворога, і хлопці встигли зарядитися. Брат влучив. Але за цим танком, невидний для наших, стояв другий танк. Там побачили, звідки стріляли, і відкрили вогонь.

Труна була закрита. Тато дивився тіло. Обличчя не було зовсім, тулуб потріпаний. Пряме влучання. Хлопців урятувало те, що він перевів вогонь на себе і влучило тільки в його “нірку”. Вони на похоронах казали, що їм не вистачило хвилини, щоб побачити другий танк і поцілити в нього. Дуже себе винили”.

Убитий Василь пролежав після вибуху ще майже три доби – його не могли забрати через обстріли.

“Його побратим Ярослав ночами лазив на ті позиції і під обстрілами потроху відкопував Васю. Я сам їздив по тіло сина в Лозову. Упізнавав. І вирішив, що нікому і ніколи не можна бачити те, що бачив я, – батькові важко про це згадувати. – Мені здається, що не мають так видавати тіла наших героїв – просто в пакет поклали, і все”.

“Він потім іще снився мамі, казав, що страшенно хоче пити. Чи то тому, що не вистачало води, чи тому, що лежав на спеці. Мама дуже плакала. То він знову приснився й попросив не ридати, бо вже весь плаває у воді”, – розповідає Оксана. І додає:

“Хлопці його цінували – він їх учив і медицини, і ще якихось корисних штук. Вони на похоронах усі дивилися в землю. Не могли нікому і в очі глянути”,.

Що Василь загинув, його дружині Олі близько 3-ї сказав телефоном командир роти – Анатолій Семененко, “Семен”. Той самий, який у розмові з “Новинарнею” казав, що “Бійці не стільки бояться ворога, скільки засмутити маму”.

За два тижні росіяни вбили і Семена.

“Оля подзвонила мені і сказала, що не знає, як повідомити мамі. У мене якраз гостював молодший брат, йому 17. Коли Бодя почув, що сказала Оля, він почервонів, а потім, як їхали до батьків, просто мовчав.

Я хотіла повідомити мамі сама. Але до неї вже приїхала староста і сказала про дзвінок із військкомату. Мама не хотіла вірити… А тато, коли я йому подзвонила, буквально почав задихатися. Потім він сказав, що як їхав на роботу, побачив на дорозі машину “Груз 200”. І ще подумав: “Не дай Бог нам колись таке пережити”, – переповідає сестра.

Могила Василя Поліщука в Старому Іржавці, біля неї — донька воїна Аня

Коли Василя поховали, Оксані приснилось, що вона літає над його могилою, а він стоїть і читає букви на хресті. Наступного дня батьки пішли на цвинтар, а прізвище на табличці “розтеклося”.

Дружина Василя віддала деякі його речі брату Богдану. Вася після того знову наснився сестрі. Та запитала, чи не ображається, що його футболки і светри носить брат. “Не ображаюсь, Ксю. У мене тут так багато шмоток!” – сказав Василь.

Снився і маленькій донечці, казав, що любить маму.

Читайте також:
“Він був людиною із серцем завбільшки з планету”. Спогад про Євгена Колесніченка, який загинув у боях під Бахмутом

“Що ти сумний такий? Усе нормально!”

Олексій “Вепр” уже три роки служив на контракті в 30-й бригаді, коли до них у підрозділ прийшов Василь.

“Спочатку ставився до нього, як і до всіх. А вже пізніше почали більше спілкуватися і дружити, – пригадує неговіркий чоловік. – Мені подобалась його відкритість, він завжди вмів підтримати, якесь добре слово сказати, пораду дати, просто поговорити”.

Поліщук ніколи не скаржився на біль чи погане самопочуття, хоч про поранення побратиму розповів.

“Після того, як його поранили 7 квітня, він щодня дзвонив зі шпиталю, розпитував, як хлопці, як обстановка. Переживав за всіх”, – каже Олексій.

Коли Василь загинув, він був на іншій позиції. Каже, до останнього не вірив, що побратима вже нема. І хоч їздив на похорон, не хоче вірити в це і зараз:

“Мені завжди здається, що він десь у відпустці, госпіталі чи “учебці”. Що ось приїде і скаже: “Що ти сумний такий? Усе нормально”.

Він ніколи ні на чому поганому не зациклювався. Коли його ховали, хтось, здається, з “Азову” зауважив: “Якби Вася був живий і побачив це, сказав би: “Яку двіжуху я зібрав!”.

Фото Василя Поліщука на Стіні пам’яті полеглих за Україну в Києві

За словами Вепра, Василь не тільки ділився знаннями з медицини, а й ініціював заняття для побратимів: як накладати турнікет, перев’язувати рани.

“Завжди все детально пояснював. Наводив приклади ситуацій, які можуть статися, і розповідав, як у них поводитися. Він був для хлопців авторитетом, його слухали, не перебивали. І коли він став командиром відділення, теж міг надати допомогу пораненому, ніколи не казав, що це не його справа”.

Читайте також:
“Моя мрія – захищати Україну від м***лів”: яким був офіцер-десантник Влад Паленичка, що загинув у боях за Херсонщину

Читав російську класику, щоб знайти там відповідь, чому Росія загарбує чужі території. Не знайшов

Поліщук заочно здобував фах історика у Рівному. Він обожнював читати, розповідає сестра. Навіть під обстрілами знаходив хвилинку для читання, жертвуючи часом на їжу чи сон.

“Він із самого дитинства любив книжки, – каже тато Валерій. – Як їздили в райцентр у Лубни, хлопці бігли до яток із пістолетами, машинками, а Вася – до розкладок з енциклопедіями. Вони дорогі були, але ми купували, і він їх перечитував по кілька разів повністю. Вчителі казали, що він розповідав те, чого й вони не знали”.

Про читання Василь казав і мені чотири роки тому в зміїстих траншеях за Троїцьким. Нарікав, що довго не міг дочитати “Ідіота” Достоєвського. Особливу увагу російській класиці почав приділяти саме з початком російської агресії. Думав, знайде відповідь на питання, чому Росія завжди прагне захоплювати чужу територію. Але так і не знайшов.

А ще розповідав, що намагався вчити вірші – для покращення пам’яті. Мав йому допомогти й скандинавський ворон Мунін на лівій скроні. Який не тільки служив Одіну, а й відповідав за пам’ять.

“Вася був дуже веселий. Коли додому приїжджав, таке враження, що сонце засяяло”, – говорить батько.

“Завжди позитивний, завжди жартував. Ніколи не скаржився, що бракувало їжі чи амуніції. Сам собі докуповував. Зарплату ніколи не відкладав – намагався використати на нові враження. Я вже потім зрозуміла, що брат спішив жити. Певно, правильно, що встиг щось побачити, спробувати, скуштувати, – розмірковує Оксана. – У перші місяці [після його загибелі] ми багато плакали. Але потім вирішили, що Вася точно не хотів би цього бачити. І зараз у мене таке відчуття, що цього всього не було, і ми його просто чекаємо”.

“Я бачив тіло сина, я все розумію, але в глибині душі мені здається, що він повернеться, – додає батько. – Щоранку і щовечора я запалюю свічку біля його фотографії і плачу. Душа просто перевертається, коли усвідомлюєш, що вже ніколи його не побачиш…”

Читайте також:
Мати янголів. Письменниця Галина Голіцина втратила на війні двох синів-патріотів з різницею у вісім років

Пам’ять, а не статистика

Оксана створила петицію на сайті Президента, де просила присвоїти братові посмертно звання Героя України. Вдалося набрати необхідні 25 тис голосів. На сайті є відповідь – Зеленський доручив прем’єру Шмигалю комплексно опрацювати питання та повідомити про результати його та авторку петиції.

“Ми зверталися в бригаду, там сказали, що питання не на часі. Але, на мою думку, Вася віддав свою молодість країні, поки інші дуркували, відмовлявся від інвалідності, рятував життя як бойовий медик. Можливо, це не супер героїчна історія, як, наприклад, підірвати міст. Але він не побоявся викликати вогонь на себе, можливо, усвідомлюючи, що може статися. Він мені писав, що вони прийшли захищати свою землю, що робитимуть це, якщо треба, голими руками. Він не боявся, рвався в бій. Пройшов Майдан. Маючи двох діток, майже їх не бачив, бо захищав країну.

Можливо, йому й не дадуть Героя. Але поки ми збирали голоси, розповіли про нього багатьом людям. Багато хто пише слова підтримки…

Коли хтось гине, під фотографіями пишуть: “Вічна пам’ять”. Але яка ця вічна пам’ять? Хто їх не забуде? Мало людей: рідні, друзі. А якщо ти десь покажеш людину, вона якось увійде в історію, не буде просто статистикою. Нам не потрібна ця медаль, нам цінніше те, що про нього дізналися багато людей”, – пояснює Оксана – “Кокосик”, як інколи називав її Василь.

Рідні виконали його останню волю й піддали тіло кремації. Прах поховали в рідному селі Старий Іржавець. На могилі стоятиме кельтський хрест, і на ньому – скандинавський ворон Мунін.
Такий пам’ятник хотів Василь. Описував його дружині під час останньої їхньої відпустки в Карпатах.

***

Василь Поліщук спілкується з журналістами в окопі на передовій. З фотоапаратом – Анастасія Федченко

У березні 2019-го на Світлодарській дузі Василь сказав мені: “Акцент на тому і робиться, щоб вбити наше терпіння і патріотизм цією виснажливою війною. Вона закінчиться. Просто треба набратися терпіння і цілеспрямованості“.

Ми наберемося терпіння. А наші воїни помстяться за кожного.

Читайте також:
У боях за Бахмут загинув екіпаж Віталія Кобця з 93 омбр – герої репортажу “Новинарні”, які воювали на трофейному танку


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.