автор: Мирослава Ільтьо
фото автора та з відкритих джерел
26 жовтня донька снайпера Євгена Колесніченка, семикласниця Аня, написала текст на моє прохання розповісти про сучасного Героя України, яким вона захоплюється. Аня написала:
“Я хотіла б розповісти про мого сучасного героя України. Мій герой розуміє мене та підтримує, як ніхто інший. І цей герой — мій тато. Він пішов на війну 24.02.22. Герой України зараз знаходиться на Сході. Він снайпер. До війни мій тато працював на звичайній роботі, а зараз він військовий, який захищає мою домівку та мене. Раніше, десь у четвертому класі, моїм героєм був Тарас Григорович Шевченко. Я дивувалася його хоробрості й відважності. Але зрозуміла, що мій герой — мій тато. Його звати Євген Колесніченко. Скажу чесно, що всі українські військові — герої. Але мій тато кращий, йому немає рівних.
Я його дуже люблю та ціную. І чекаю зустрічі”.
Зустрічі зі своїм героєм дівчинка не дочекалася.
Її тато загинув 11 листопада під Бахмутом. На рідній Донеччині.
За кілька тижнів до трагедії Аня також змонтувала відео про тата.
Коли вся Україна святкувала звільнення Херсона, Аніна мама, Євгенія, отримала в месенжері повідомлення з невідомого номера. Як з’ясувалося, його відправила сестра побратима з роти, де раніше ніс службу Євген.
У повідомленні йшлося про співчуття.
Євгенія поспіхом набрала одного з чоловікових товаришів по службі… І дізналася, що Євген із двома побратимами підірвалися на мінах.
Євген пішов у військкомат іще на початку лютого. Проходив медкомісію. Документи про те, що він у резерві, були готові якраз на 23 лютого.
У переддень російського вторгнення він попросив дружину виїхати з дітьми у безпечне місце: передчував загрозу. Подбав про повний бак пального, рюкзак із необхідним для дружини.
А рано-вранці 24-го вже був у військкоматі. Вже аж потім дружина дізналася, що вже з першого ж дня він був у ЗСУ, з побратимами – був і в Ірпені, і в Бучі. А коли Київщину звільнили від гострої загрози, приєднався до 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені Івана Виговського.
“Їх було десятеро друзів, які пліч-о-пліч із перших днів “повномасштабки” боронили столицю. Восьмеро потрапили у 16-й батальйон, а двоє – Женя і ще один побратим – у 13-й. Женя ще довго намагався перевестися до друзів у 16-й.
Все літо він тримав оборону під Бахмутом. А пізніше їх відвели в Черкаси на полігон, і я трохи заспокоїлася”, – ділиться вдова.
Євгенія їздила до чоловіка на Черкащину. Поселилися в орендованому будинку на березі Дніпра. Євген запропонував після перемоги купити там будиночок і на березі милуватися заходом сонця.
У сім’ї залишилася квартира в Авдіївці. Ще дві – в Донецьку. Увесь цей час Євгенія та Євген мріяли про власну оселю, мешкали в орендованих.
“Ти будеш вишивати в шезлонгу, а я гратиму з дітьми у м’яча…” Я йому ще казала: та ну перестань, яка Черкащина, – тільки столиця, рух! А він відповідав: “А я хочу прийти додому й бути тільки з вами, в тиші з найдорожчими. Кохати тут дружину, пестити дітей, гладити собаку”. Я була на це готова. Але тоді йому цього не сказала…”
Читайте також:
“Моя мрія – захищати Україну від м***лів”: яким був офіцер-десантник Влад Паленичка, що загинув у боях за Херсонщину
Пізніше Євгена перевели під Запоріжжя. А трохи згодом – знову під Бахмут.
Ще у вересні він успішно пройшов співбесіду у славнозвісний 47-й батальйон, до Валерія Маркуса, але не дочекався документів із Генштабу на переведення.
У кінці жовтня на базі їхнього батальйону створили зведену штурмову роту, в яку потрапив і Євген. Став командиром відділення у званні солдата.
“Мого Женю дуже поважали. За ним були готові піти завжди. А він казав: “Я не поведу людей на точку, поки не знатиму, що туди ходила розвідка і що ми повернемось”, – розповідає дружина.
Побратим Олександр пригадує: “Якби не Євген, уся наша група загинула б на тому вогневому опорному пункті. Хоч я й маю вище звання, він узяв ініціативу та відповідальність за рішення на себе.
Відвів людей. Скомандував усе озброєння і речі вивезти бусом. Це було пекельно, з пробитими колесами, все капало. Але на руках ми б усе це не винесли. Бус відігнали на безпечну відстань – і була серія прильотів. Під якими полягла б уся група, якби Євген швидко не акумулював усі знання й зусилля, щоб зберегти не лише наші життя, а й озброєння”.
Президент Федерації гандболу України Андрій Мельник на похованні Євгена Колесніченка не стримував сліз:
“Женя трохи молодший, але ми встигли пограти. Тоді, наприкінці 1990-х та початку 2000-х років, у “Шахтаря” була зміна поколінь, і Женя прийшов до нас як молода кров. Зазвичай у гандболі запам’ятовуються дуже жорсткі люди, а він був такий інтелігентний гравець. Стати чемпіоном України з гандболу – це треба мати стержень. У нього він був”.
Читайте також:
Захищаючи Донеччину, загинув ексгравець “Динамо”, воїн ЗСУ Сергій Баланчук
Євген був родом із Донбасу, який йому болів усі вісім років війни.
У травні 2014 року, в день так званого “референдуму” в Авдіївці, подружжя Колесніченків заарештувати, коли вони йшли на ринок.
“Нас схопили сепари. Але поруч стояла міліція й забрала нас у райвідділ, а кровожерливим “ополченцям” сказали: мовляв, давайте без прилюдної крові. Проте міліціонери нас одразу попередили, що в них забрали всю зброю: “Тому якщо вони по вас прийдуть, ми вас віддамо”, – пригадує Євгенія.
Каже, що анітрохи не здивувалася, коли їх затримали: “Авдіївка – дуже маленьке місто. Всі знали про нашу проукраїнську позицію. До того ж я носила блакитно-жовту стрічку на рюкзаку”.
На щастя, зійшлися на тому, що міліціонери їх відпускають, але патріотичне подружжя повинне залишити місто. Наступного дня Колесніченки з трьома дітьми й усіма пожитками, які влізли у стареньку “Славуту”, виїхали з Авдіївки.
Спершу поїхали саме на Черкащину. А в серпні приїхали до Києва – і залишилися.
Євгенія, яка раніше працювала в ломбарді, вирішила: у столиці їх так багато, що місце собі точно знайде. Пощастило після першої ж співбесіди отримати роботу у своїй же попередній фірмі, яка перевезла офіс із Донецька.
Читайте також:
“Він був у самому пеклі”: на Донеччині загинув киянин Євген Олефіренко “Елвіс”
Проте спершу сім’ї було досить скрутно в столиці з трьома дітьми. Молодшим, двійнятам, на той час іще не виповнилося і двох років. Перший час для підробітку ходили мити туалети й прибирати помешкання, усе вдвох. Після роботи Євген ще підтаксовував.
Розуміючи, що дружині буде важко в незнайомому місті самій із трьома малими, чоловік ухвалив непросте для себе рішення не йти у військо. Але все одно намагався допомагати, займаючись волонтерством.
“Як багатодітна мати і переселенка я мала право на всілякі гуманітарні набори. Ходила по всіх точках видачі, збирала ці набори, ми це пакували – і він відвозив “на нуль”, – зізнається Євгенія.
До повномасштабного вторгнення Євген працював у багетній майстерні, виготовляв зістарені дзеркала, займався оформленням ресторанів, нічних клубів. Подружжя мріяло про сімейний бізнес – власну багетку. Євгенія займається вишивкою, створює схеми і набори для вишивки хрестиком, а Євген міг би це оформлювати.
Євгенія ділиться, як чоловік їй у подарунок зробив із дітьми величезне дзеркало в рамі, розмальоване фламінго на всю стіну.
Жінка вишила для Євгена шеврон із фламінго. Але передати не встигла – разом із власноруч вишитою сорочкою для коханого поклала в труну.
Читайте також:
“Прощай, Сімбо”. У Києві поховали бійчиню 24 омбр Ольгу Сімонову. ВІДЕО
Якось під час важкого бою у хлопців згоріли всі речі разом із бусом. Спершу він підірвався на міні під час відходу, але після цього був ще придатний до ремонтування. Хлопці його відтягнули, та наступного дня у бус влучив танк. Тут уже було без шансів.
Євген поділився цією історією з дружиною. Після тієї розмови зв’язку з бійцями не було кілька днів. А коли він з’явився, Євгенія приголомшила чоловіка новиною:
“Кажу, коханий, я зібрала гроші вам на бус! Він так плакав… Женя не розраховував, що це взагалі реально, що цим буде хтось займатися. А я половину суми, понад сто тисяч, зібрала вже за першу добу”, – розповідає жінка.
Оскільки придбаний бус потребував ремонту, спершу вона відвезла його на ремонт до Харкова, де машину ще завантажили різною гуманітаркою для Бахмута. Розвантажувала пакунки під касетним обстрілом. Щоб доправити машину у місто з пекельними боями, Євгенія приїхала з Польщі, де разом із дітьми рятувалася від війни.
А менше ніж через місяць їй знову довелося здолати тисячі кілометрів. На цей раз – щоб привезли тіло коханого до Києва.
Побратими допомогли з машиною для транспортування “на щиті”. Євгенія в холодному кузові лягла поряд із чоловіком.
“Це був наш час, і я рада, що мене ніхто не відмовляв це робити. Я розмовляла з ним, просила поговорити зі мною, подати знак… обіймала його всю дорогу, гріла”.
І диво сталося. Коли спинилися на заправці, повз безліч машин і людей із хот-догами до згорьованої вдови підбіг собака. Він став на задні лапи, передні поклав на плечі жінці, яка присіла до нього, і пильно дивився в очі.
“Вилизував мене, а потім двома лапами тримав мою руку – ту, яка дуже змерзла, бо я обіймала нею мішок із коханим. Дивився мені в очі, аж поки я не підвелася, щоб рушити далі в дорогу. Жека просто знає, що якби він прийшов котиком, я б не зацінила. Бо люблю собак, як і він”, – з усмішкою крізь сльози розповідає Євгенія.
У Євгена залишився фронтовий друг – рудий собака Дружок. Прибився і не відходив від чоловіка, ходив із ним на чергування, спав поряд. Євген встиг передати чотирилапого друга кінологу. Сказав, що повернеться й забере уже вихованого хлопчика. Не судилося.
Читайте також:
“Лети, Лелеко”. Як доброволець Юрій Сірик жив, воював та загинув під час штурму села Новоселівське на Луганщині
Євгеній Колесніченко з дружиною Євгенією. Фото з ФБ
“Ми з ним “гуляли” по відеозвязку – я одягалася красиво, йшла “на побачення” з ним. По набережній, у кав’ярні йому показувала: ось, подивись, замовила каву, ось тістечко. Він і до війни мені часто освідчувався, але з фронту завжди писав, що кохає. Я навіть не знаю, які мені парфуми подобаються. Він завжди приносив різні. І мені всі вони завжди подобалися”, – ділиться спогадами молода вдова.
Євгена Колесніченка, снайпера штурмової бригади, 35-річного батька трьох дітей, який 11 листопада загинув у боях під Бахмутом, провели в останню путь у Михайлівському золотоверхому монастирі.
Євгенія стояла у красивій вишитій сукні, виструнчена, як тятива. Тримала високо голову і рівно спину.
Уже потім, схилившись на коліна, жінка гладила чоловікове обличчя, заплітала тугу косичку, і щось із усмішкою говорила на вушко чоловікові. Чин похорону в храмі – то був останній шанс намилуватися своїм коханим.
* * *
Ми сидимо на кухні із ввімкненою піснею “Бумбоксу” “Люди”. Із телефону лунає: “Люди ми тільки тоді, коли дуже сильно любимо, тільки коли дуже любимо ми, можемо зватись людьми”.
По щоках жінки, яка втратила чоловіка на війні, течуть покотом сльози. “Він був великою людиною із серцем завбільшки з планету”, – каже вона пошепки.
Читайте також:
“Я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено”. Похорон Романа Ратушного та реінкарнація крутянців
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
