“Здобутий в Італії досвід практично не застосовуємо – нема де”, – медик Гліб Бітюков, який працював в італійській лікарні у розпал епідемії

автор: Олена Шарговська
Фото з ФБ Гліба Бітюкова

За ініціативою міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, 4 квітня в Італію вилетіла група з 20 українських медиків – допомагати боротися з коронавірусом у провінції Марке, де на той час була найбільша кількість хворих та померлих від коронавірусу. Вони пропрацювали в лікарнях міст Пезаро й Урбіно три тижні.

Серед тих, хто зголосився лікувати пацієнтів із коронавірусною інфекцією в Італії, – Гліб Бітюков. Новинарня розпитала у нього про досвід лікування COVID-19 в Італії і його відмінності від українського.

В середині 1990-х Гліб закінчив медичний коледж і більше п’яти років працював на “швидкій”. Але потім почав займатися готельним бізнесом і туризмом, відкрив власну справу – і від медичної справи на певний час відійшов. Повернувся – під час Майдану.

Коли почалася війна – став інструктором з тактичної медицини в організації “Захист патріотів”, яку організувала Уляна Супрун. У пунктах постійної дислокації й на передовій навчав добровольців та військових ЗСУ і Нацгвардії першій допомозі на полі бою. Врешті-решт, повністю відмовився від свого бізнесу і перейшов у медицину.

<

►

>

Коли Супрун очолила Міністерство охорони здоров’я, то запросила Гліба бути її радником. Маючи відповідний досвід, він займався трансформацією екстреної медицини.

“Перш за все, система потребувала перепідготовки працівників. Звісно, хочеться мати краще обладнання, кращі автомобілі. До цього треба рухатися. І оплата праці  медиків критично низька. Це так само треба змінювати. Але, крім цього, найбільша прогалина – це знання і навички працівників. Тобто треба було їх навчати більш сучасними методами, більш сучасним протоколом. От цим я і займався”, – розповідає Гліб.

З Уляною Супрун

Кілька років тому він закінчив International EMS Institute – навчальний заклад з підготовки працівників екстреної медичної допомоги в Америці. Потім навчався на Мальті у College of Offshore and Remote Medicine, який готує парамедиків для роботи на віддалених територіях, там, де немає доступу до материка. Паралельно закінчив Тернопільський державний медичний університет, бакалаврат медсестринства. А зараз навчається в Києво-Могилянській академії на магістратурі з менеджменту охорони здоров’я, працює у відділенні інтенсивної терапії київської клінічної лікарні №17 і в українсько-швейцарському проєкті “Розвиток медичної освіти”.

Читайте також:
МОЗ назвав умови для поновлення футболу в Україні з 30 травня

“Працювати з хворими на COVID-19 – це був мій вибір”

Коли в Україні почався карантин через пандемію COVID-19, 17-та клінічна була визначена як лікарня другої черги – тобто пацієнтів із коронавірусною інфекцією там мали розміщувати тоді, коли будуть заповнені основні, опорні лікарні (детально про модель роботи лікарень в умовах пандемії дивіться в матеріалі “Новинарні“: Медреформа працює: як та за які гроші зараз лікують і виявляють COVID-19).

“У нас був виділений і підготовлений окремий корпус для розміщення пацієнтів із COVID-19. Й оскільки я працюю у відділенні реанімації – це якраз мій профіль, ми мали займатися пацієнтами з коронавірусною інфекцією”, – розповідає Гліб.

Він наголошує: працювати в “ковідному” відділенні ніхто нікого не змушував.

“Це був вибір самих працівників.

Ніхто не розумів, у якому режимі все відбуватиметься, тому ми фактично погоджувались на те, в чому не розбиралися.

Я був один із тих, хто сказав: «Так, звісно, я погоджуюсь!».

Бо я вважаю: якщо я медичний працівник, то не маю права відмовлятися. Із самого початку, коли обрав цю професію, я погодився працювати з різними пацієнтами”, – наголошує Бітюков.

Незабаром після цього Глібові запропонували увійти до групи з 20 українських медиків, які мали  полетіти в Італію, щоб допомогти перевантаженим італійським колегам та перейняти їхній досвід боротьби із COVID-19. Крім фахового досвіду, для участі в місії було по суті лише дві умови: мати закордонний паспорт і знати англійську мову. Гліб усім цим критеріям відповідав, і його кандидатуру швидко погодили.

“Знову ж таки, ніхто нікого не змушував, оскільки всі розуміли, що це епіцентр подій. «Поїздка в Італію» звучить цікаво, але насправді в даному контексті це нічим не відрізняється від поїздки в Чернівці, до прикладу. Тобто ти Італію фактично не бачиш. Ніяких розваг, мандрівок чи магазинів там немає. Все зачинено. Ти бачиш готель і лікарню, і все.

Тим більше, нічого додатково за це не платили, я отримував звичну зарплату у своїй лікарні. Я просто був на цей час у відрядженні в Італії”, – розповідає Бітюков.

Українська делегація в Італії

Поїздку організували дуже швидко. Пропозиція надійшла в четвер (2 квітня), а в суботу вранці група вже вилетіла.

“Звісно, всі ми розуміли небезпеку, чим це може обернутися. Але коли дивишся на якісь критичні події здалеку, вони завжди видаються жахливими і лякаючими. Грозова хмара, яка наближається, у 90% випадків виглядає чорнішою, ніж є насправді. А потім, коли починається дощ, ти вже розумієш, що не так усе й страшно.

Так само жахливою здавалася нам ситуація в Італії. Ми всі були готові до найгіршого, що ми потрапимо в центр буревію. Насправді все виявилося легше, ніж ми очікували. Хоча місто Пезаро, де ми працювали з пацієнтами з коронавірусною інфекцією, було одним із найбільш наближених до епіцентру епідемії”, – каже медик.

Читайте також:
“Grazie, amici!” Українських лікарів зустріли в Італії піснями Руслани й відправили до Марке

“Три пари рукавичок, дві маски і щиток – це перебір”

Найперше, що показали італійські колеги після приїзду в лікарню Пезаро – як одягати засоби індивідуального захисту й використовувати обладнання. Тепер Гліб Бітюков вважає, що захист був “перебільшеним”: повний хірургічний костюм, по дві пари рукавичок на кожну руку, а коли заходили до пацієнта – додатково вдягали ще третю пару. На ногах – бахіли, на голові – шапочки, а обличчя захищене двома масками – поверх максимально надійної типу N95 надівали ще звичайну хірургічну, плюс обов’язкові окуляри чи захисний щиток.

“Я зараз аналізую іноземні джерела, які описують використання засобів індивідуального захисту – в них ідеться, що звичайної маски N95 або хірургічної достатньо, якщо додатково ви притримуєтесь соціальної дистанції – там, де це можливо.

У лікарні треба розробити певний маршрут пацієнта і розуміти, на якому етапі які процедури йому виконують, і які з них безпечні, а які – ні. Відповідно, медичний персонал був одягнутий в засоби індивідуального захисту, які відповідають ситуації. Скажімо, під час аерозоль-генеруючих процедур – таких як інтубація, екстубація, бронхоскопія – необхідно використовувати маску N95, плюс рукавички і, можливо, додатково щиток чи окуляри. З мого досвіду, щиток кращий, – ділиться міркуваннями Біттюков. – Також має значення, наскільки довго працівник перебуває з хворим. Якщо більше 15 хвилин – це вже «зона ризику», коли можливе зараження”.

Після знайомства з адміністрацією українських медсестер та лікарів розподілили по відділеннях відповідно до спеціалізації. Гліб Бітюков спершу працював у відділенні субінтенсивної терапії, де перебували не нанайважчі пацієнти – щоб вивчити, як побудовані процеси в італійській лікарні, звикнути до того, як вони працюють, ввійти в курс справ. Потім його перевели в інтенсивну терапію.

“Спочатку було важко через мовний бар’єр, все-таки італійці переважно не знають англійської мови. Дуже мало медичного персоналу спілкується англійською, тим більше так, щоб можна було все на ходу пояснювати. Тому в кожній зміні мені знаходили людину, яка б могла спілкуватися англійською, і через цю людину я вже тримав контакт із рештою медичного персоналу й пацієнтами.

Але чим далі, тим я більше вникав у курс подій, і мені вже не особливо потрібен був перекладач. Дуже швидко мені почали довіряти абсолютно всі процедури, які виконує їхній медичний персонал. Бо вони побачили, що я це дійсно знаю і вмію робити”, – каже Гліб.

“Лікують однаково, але в Україні ти бігаєш із ртутним термометром, який може бути один на палату”

Окрім усього іншого, Гліб іще й спортом займається

Що далі, то більше українці почувалися повноцінними співробітниками італійської лікарні: “У певний момент, враховуючи те, що їхні працівники важко працювали протягом тривалого часу, я почав повністю заміняти італійських медиків. Завдяки цьому в них з’явилася можливість інколи відпочити вдома, не приходити на зміну”.

Зрештою, за словами Гліба, все справді виявилося не аж так жахливо, як очікували українці.

– Звісно, працювати з пацієнтами в інтенсивній терапії важче, ніж зі “звичайними”. Але від нашої реанімації це не сильно відрізняється, – запевняє медик. – І в українських, і в італійських лікарнях пацієнти з коронавірусом, які цього потребують, під’єднані до апаратів штучного дихання, їм подається кисень через аналогічні апарати. Єдина різниця в тому, як ти вдягнутий.

– А як же моменти непередбачуваності? Адже COVID-19 ще зовсім мало вивчений порівняно з “класичними” захворюваннями.

– Якщо ми кажемо про інтенсивну терапію, то відмінність невелика. З пацієнтом у реанімації кожної хвилини абсолютно несподівано можуть статися різкі зміни або в бік погіршення, або в бік покращення стану. Те саме й тут. Коронавірус ускладнює процес газообміну, відповідно, ти більше звертаєш увагу на сатурацію, на пульс, на життєві показники.

І звісно, постійне вимірювання температури. От в Італії це набагато простіше, ніж у нас, бо там є інфрачервоні термометри. А тут ти бігаєш з ртутним термометром, який може бути один на палату, і вимірювання температури в чотирьох людей може займати 40 хвилин, оскільки витрачаєш по 10 хвилин на кожного пацієнта.

Читайте також:
Ярослав Глагола, який лікує COVID-19:
Вірус надзвичайно заразний і підступний, але карантин – не вихід

“У нас коронавірус більше вражає молодих, тому й летальність нижча”

Ілюстративне фото

В італійській лікарні, де працювала українська місія, середній вік пацієнтів становив 80 років. Молодших за 70 узагалі було, зате лікували хворих віком і по 90, й по 100 років.

І в цьому немає нічого дивного, адже італійська нація – одна з найстарших в Європі, і тривалість життя там вища, ніж середня по Євросоюзу.

В Італії чимало будинків літніх людей, до того ж в італійців великі сім’ї, які підтримують літніх членів родини. Можливо, це також сприяло поширенню коронавірусу в країні, припускає Гліб Бітюков. Якщо інфекція потрапляла в будинки літніх людей, там вона миттєво поширювалася, і протягом кількох днів весь будинок міг бути інфікований. Тому в Італії страждали переважно літні люди.

В Україні, на думку Гліба, картина дещо інша.

“Наскільки я бачу, вірус мутує, і в нас він уже вражає і більш молодих людей. Окрім того, в нас не так багато людей похилого віку, як в Італії. Саме з цим я пов’язую те, що в Україні менша летальність. І це, звісно, добре”, – наголошує фахівець.

Крім того, він звертає увагу на нерівномірність епідемічної ситуації в Італії:

– Коли ми кажемо, що Італія постраждала від коронавірусу, треба розуміти, що йдеться не про всю країну. Є декілька регіонів, які дуже потерпали від COVID-19. Тоді як решта Італії залишилася більш-менш чистою від коронавірусу – там ситуація була набагато кращою, ніж зараз у нас в Україні.

– Як ви вважаєте, чому там вдалося локалізувати поширення інфекції?

– По-перше, постраждалі регіони більш індустріально розвинуті. Це регіони з великою кількістю міжнародних підприємств. Люди з них дуже багато подорожують – і у справах бізнесу, і приватно. Щільність населення теж велика. Отже, обмін і комунікація між мешканцями цих регіонів та іншою частиною світу більші, ніж в інших місцевостях.

Друга причина – кожен регіон в Італії має певну автономію, і ця автономія дуже сильно проявляється в системі охорони здоров’я. Тобто кожен регіон може окремо налаштовувати роботу системи охорони здоров’я.

Я, правда, не можу сказати, що достатньо ретельно дослідив різницю між регіонами і знаю напевно, чому саме в тих регіонах ситуація була гіршою. Але здогадуюся, що, можливо, особливості системи охорони здоров’я в окремих регіонах теж було причиною.

Якщо ж дивитися на 80% території Італії, то там була досить непогана епідеміологічна ситуація, захворюваність була невисока. І автономність регіонів запобігала поширенню інфекції між регіонами.

Читайте також:
Коронавірус в Іспанії “помолодшав”: після збільшення кількості тестів майже половина інфікованих – до 40 років

“Усіх пацієнтів з коронавірусом приймає одна лікарня, на яку виділяє ресурси весь регіон”

“Коронавірусне” відділення в італійській лікарні

В регіоні Марке було виділено кілька лікарень, які приймали пацієнтів із короновірусною інфекцією. Відповідно, решту медзакладів перевели на лікування інших пацієнтів.

– Це досить характерна відмінність систем охорони здоров’я в Україні і в Італії, – наголошує Гліб. – Вони на рівні системи охорони здоров’я розробили відповідний план: що потрібно робити для того, щоб боротися і запобігати поширенню COVID-19, виділили на рівні регіону декілька лікарень.

Ми були в місті, яке не є центром регіону – за нашими мірками це, швидше, районний центр. І там була звичайна міська лікарня, повністю переведена на надання допомоги коронавірусним пацієнтам. Решта лікарень, які розташовані на певній відстані, взяли на себе лікування всіх інших пацієнтів – зокрема, і тих, хто у звичайний час мав потрапити в міську лікарню.

І оце та сама яскрава відмінність: всіх пацієнтів з підозрою на коронавірусну інфекцію привозили в цю лікарню. Потім їм робили тестування, і ті, в кого COVID-19 підтверджувався, залишалися там. А решту транспортували в інші лікарні.

Тобто

була одна окрема лікарня, яка на себе прийняла весь удар, весь потік пацієнтів.

Це важливо для розуміння, що слід робити на рівні системи охорони здоров’я. На рівні країни або регіону, області, потрібно перерозподілити всі необхідні ресурси – і людські, й матеріальні: обладнання, засоби захисту. Саме так зробили в Італії.

У лікарнях, де лікуються пацієнти з коронавірусною інфекцією, їх кількість збільшується в геометричній прогресії. Виникає необхідність в обладнанні, і його перевозять з інших лікарень, треба більше лікарів – їх переводять з інших лікарень. В Україні такої практики немає.

– Що, на вашу думку, варто змінити в українських лікарнях на прикладі Італії?

– Я б сформулював питання інакше: що потрібно змінити в системі охорони здоров’я України на прикладі системи охорони здоров’я в Італії.

Вони одразу розробили певний план дій: розподілили стратегічно, куди будуть привозити пацієнтів і що потрібно в цих місцях для надання їм ефективної допомоги. Лікарня, в якій ми працювали, у звичайній ситуації мала абсолютно стандартні відділення – педіатричне, гінекологічне, терапевтичне, кардіологічне. Серед них і відділення реанімації, яке мало п’ять ліжок плюс шосте – в ізольованому боксі.

За один день у них кількість пацієнтів збільшилася в шість разів, і з п’яти ліжок вони зробили відділення реанімації на 30 ліжок. Тобто, фактично кілька відділень моментально перетворили на реанімацію, збільшивши її вшестеро.

Крім реанімації, в період епідемії організували відділення субінтенсивної терапії, де перебувало  ще 20-30 пацієнтів. Тобто, загалом приблизно 60 пацієнтів достатньо важких. Решта – це  пацієнти з коронавірусною інфекцією, які не потребують інтенсивної терапії. Загалом у лікарні було близько 200 пацієнтів. Тобто в них було три рівні: інтенсивна, субінтенсивна і звичайна терапія.

Відповідно, всі працівники цієї лікарні працюють із коронавірусними пацієнтами. Вони всі потребують спеціальних засобів індивідуального захисту, а лікарня – певної кількості обладнання. Для того, щоб це забезпечити, з інших лікарень стягнули ресурси: обладнання, працівників.

На обладнанні, з яким я працював у цій лікарні, я бачив наліпки, де написані міста, з яких це обладнання сюди приїхало. Ось вам приклад того, що можна зробити.

Наприклад, у нас Чернівецька область захлинається від перевантаження пацієнтами. Але я ніде не бачу закликів: “Давайте допоможемо Чернівецькій області, перекинемо туди обладнання, медичних працівників туди відправимо”.

Кількість хворих у Києві і в Чернівецькій області співставна, але потужності Києва і потужності Чернівецької області зовсім різні. І ми ніде не бачимо, щоб з інших областей туди стягувались люди, щоб їм матеріально це компенсували.

“На практиці здобутий в Італії досвід фактично не застосовуємо – нема де”

– Чи застосовуєте отриманий в Італії досвід на практиці? Адже саме це було основною метою поїздки – перейняти досвід лікування коронавірусної хвороби в найбільш “гарячому” на той час регіоні Європи…

– Щодо лікарів ситуація взагалі абсурдна – чимало з тих, хто побував у Італії в складі місії, отримав належний досвід, просто не мають можливості скористатися ним в Україні. Бо лікарні, де вони працюють, не визначені опорними по COVID-19.

Чому їх не перевести на час пандемії туди, де їхні цінні навички необхідні?!

– Наскільки я знаю, подекуди ті питання, про які ви говорите, все ж вирішуються, але тільки в межах деяких областей, а не системно. Наприклад, заступниця головлікаря Полтавської обласної клінічної інфекційної лікарні розповідала, що їм частину обладнання передали з іншої полтавської лікарні – бо інфекційна була визначена опорною. А в Мукачеві натомість з місяць тому скаржилися, що дуже важко відстежити, щоб везли пацієнта везли туди, куди треба. І через це багато внутрішньолікарняних вогнищ інфікування…

– Так, це основна проблема – немає системності. А ще – немає алгоритму маршруту пацієнта. Як пацієнт рухається в межах регіону, в межах області, в яку лікарню він потрапляє. І як пацієнт рухається в межах лікарні, що з ним відбувається, куди його направляють.

– Це через те, що міністерство досі не розробило відповідних документів, чи просто інформація не доведена на місця?

– Документи на рівні МОЗ розроблені, але немає якогось певного розуміння на рівні областей і на рівні лікарень. Насправді багато що залежить від самих лікарень і департаментів охорони здоров’я в областях.

Не варто очікувати, нібито Міністерство охорони здоров’я кожному розпише до дрібних подробиць, що йому робити і як поводити себе з кожним пацієнтом.

Інколи треба просто ввімкнути здоровий глузд і подумати, що робити. Як має бути вдягнутий персонал, куди потрапляє пацієнт тощо.

– А якщо говорити про умови – чого зараз найбільше бракує в лікарнях в Україні?

– Різниця між оснащенням українських лікарень та італійських колосальна. Та “районна” за нашими мірками лікарня, де ми працювали, обладнана в десятки разів краще, ніж наші столичні лікарні.

Вона має всі апарати для забезпечення оксигенації пацієнта, все необхідне обладнання для штучного дихання, бронхоскопи, апарати УЗД, всі засоби для інтубації, інфузомати, монітори пацієнта тощо. Те, що має бути одноразове – все одноразове. Там ніхто не миє, не стерилізує інтубаційні трубки, бо “їх може не вистачити”. Ніхто не миє, не стерилізує бронхоскопи або ендоскопи. Воно все просто одноразове.

Там є буквально все. Абсолютно інакше налагоджені процеси роботи. Тобі не потрібно звітувати за кожен шприц, за кожну голку, або за кожний бинт, який ти використав. Ти просто береш все, що тобі потрібно, на складі, і використовуєш. Потім дивляться, чого на складі не вистачає, замовляють і все.

Вони, звісно, теж скаржилися, що їм не вистачає обладнання. Справді, до ідеального 100-відсоткового забезпечення є куди рости. Але якщо порівняти їх і нас, то в нас, можливо, тільки кілька відсотків цього забезпечення є, а їм потрібно кілька відсотків додати до ідеалу.

Читайте також:
Український лікар в Італії:
коронавірус для медицини зараз те саме, що й напад РФ на Україну в 2014-му

“Коли пацієнт помирає – емоційно це витримати непросто”

– В Італії ви, певно, не раз зустрічалися зі смертю пацієнтів. Це для вас морально важка ситуація чи ви сприймаєете її як неухильну частину роботи?

– Кожен медичний працівник із цим стикається. А якщо ти працюєш в реанімації з важкими пацієнтами, то бачиш таке частіше, ніж інші.

Я бачу смерть досить часто. Звісно, вчишся її сприймати як звичайну роботу… Але повністю відсторонитися від емоційної складової важко.

Кожному медичному працівнику доводиться знаходити баланс між емпатією, емоціями і професійністю.

Зовсім не бути емоційним і не відчувати емпатії до пацієнтів – це погано, адже тоді ти не зможеш ставити потреби пацієнта на перше місце. З іншого боку, дати цій хвилі емоцій занадто сильно тебе накрити – теж погано, тому що тоді ти будеш втрачати холодний розум і не зможеш діяти спокійно по відношенню до пацієнта. Тому цей баланс кожен знаходить для себе самостійно.

Звісно, смерті вражають. Особливо коли це люди, яких ти бачиш протягом лікування у свідомості. Ти з ними розмовляєш, спілкуєшся з їхніми родичами. Пацієнт входить у твоє життя, і ти якимось чином вже починаєш за нього хвилюватися, співчувати йому…

А потім його не стає. Ти докладаєш зусиль для того, щоб він жив далі, але цього не стається. Емоційно це не просто витримати.

З часом, звісно, до всього поступово звикаєш. І медичний працівник ставиться до смерті інакше, ніж звичайна людина. Але завжди залишаються емоції, з якими ти маєш упоратися. Те саме ми бачили в Італії.

Читайте також:
В Італії зафіксували сплеск нових інфікувань COVID-19