“Алмаз” і “Рубін”. Як рідні брати командують сусідніми взводами на Авдіївській промці

 

автор: Анастасія Федченко
Київ – Донеччина
фото автора

“Ви за старшинством позивні обирали?” – жартома питаю в Олександра та Миколи Алмазових. “Ні”, – усміхаються “Алмаз” і “Рубін”.

Вони – рідні брати з Харківщини, сержанти Збройних сил. На фронті з 2014-го. Сашко пішов воювати у 20, Коля – у 18 років.

Молодшого брата розподіляли в інший підрозділ, але старший забрав у свою 92-гу механізовану бригаду ЗСУ.

Тепер Алмаз і Рубін командують взводами на сусідніх “опорниках” в Авдіївській промзоні, хоча поки не мають офіцерських звань.

Про них командир батальйону каже, що це – майбутнє війська: “Якби мені з десяток таких, як вони, мій бат був би найкращим”.

Олександр і Микола схожі і водночас різні. Сашко стрункіший і більш говіркий. Він розмовляє російською. Коля говорить суржиком і стриманий, слова зайвого не скаже.

Новинарні” брати розповіли, як воно: воювати вже чотири роки пліч-о-пліч із членом сім’ї.

Старший брат “Алмаз”

24-річний Олександр середнього зросту, худий, сіроокий. Він говіркий, меткий, підкований. На шиї – татуювання, наби діамант. Псевдо Олександра – “Алмаз” – похідне від прізвища армійця: Алмазов.

“Обстановка тимчасово напружена. Чому тимчасово? У них (бойовиків – “Н”), швидше за все, пройшла ротація. Вони ще не обкатані. Зараз ми їх обкатаємо, будуть сидіти і мовчати до наступної ротації”, – розповідає Олександр про стан справ на “промці”.

“Обкатати” в нього означає дати адекватну відповідь на ворожий вогонь і змусити противника замовкнути.

“Ворог три дні нас провокує вийти на перехресний вогонь. Доти ті, хто там стояли, так не робили. Вони в перші два дні так повипендрювались, отримали порцію і припинили стріляти”, – усміхається боєць.

Він поки не має офіцерського звання, але вже командує взводом.

Олександр прогнозує: нинішні теж “отримають порцію” і припинять стріляти.

Воює проти піхотинців 92-ї бригади так званий “інтернаціональний підрозділ” “ДНР” “П’ятнашка”. Олександр каже: у ворога ротуються тільки підрозділи, бригада залишається стояти.

“Є такі, що на п’ятірочку працюють, а є й ті, що на трієчку. Зараз, скажімо так, на п’ятірочку. Працюють прицільно, у бійниці влучають. Буває трохи, скажемо так, некомфортно, коли виходиш працювати до кулемета, і в сам кулемет прилітає. Навіть у цей кулемет, ось прострелений щиток”, – армієць показує на “Максим”.

Раритетний кулемет зразка 1930 року викликає посмішку, але, за словами бійців 92 омбр, працює точно, наче швейцарський годинник.

Також по позиціях українських військових цілять ворожі снайпери.

“Рука набита в них. Пристріляні позиції, – коментує Сашко. І додає:

– Ми відповідь даємо, звісно. Тому що якщо не давати, як-то кажуть, заплюють”.

Влітку ворог добре укріпився. Бойовики накопали нових траншей, укріпили бліндажі, обладнали нові вогневі точки.

“Зеленка” їм сприяла. Зараз, коли листя опадає, ми краще бачимо їхні окопи, бачимо, звідки вони ведуть вогонь, нові позиції, які вони зробили влітку. Мішки, ящики, цегла – все це стає видно. Так, як ми будуємося, так і вони будуються. Піхота робить свою роботу”, – усміхається Алмаз.

Читайте також:
Будні війни: ЗСУ просунулися під Мар’їнкою, оточивши ворожий ВОП
та влаштувавши город

Найгірше в обладнанні бойовиками нових позицій – те, що вогневі точки розташовані в нових місцях.

“Так ти знаєш, що до тебе можуть потрапити тільки на 12 годин або на годину. А коли зробили нову позицію, можна очікувати всього”, – говорить взводний Сашко.

Такий “сюрприз” стався з ним у серпні – перед обличчям вибухнула куля МДЗ (запалювальна куля миттєвої дії).

“Стріляв тоді ПТРДшник (протитанкова однозарядна рушниця системи Дегтярьова – “Н”), вона (куля) влучила у бетонний відлив, і від бетонного відливу осколками і всім цим мені посікло обличчя. Нормально, нічого серйозного абсолютно. У мого товариша теж перед обличчям розірвалась, але в нього серйозніше, у нього 60% слуху втрачено”, – розповідає Алмазов-старший.

“Я пам’ятаю тільки спалах перед лицем. Побачив спалах, упав одразу, і вся реакція. Товариші були недалеко. Запитали, чи все нормально. Нормально, кажу. І все”, – пригадує Олександр.

Залишилися шрами на правій щоці. Їх одразу виявила дружина.

“Поранення таке, що особливо не приховаєш. Довелося розповісти”, – усміхається хлопець.

Після цього випадку Олександр не став боятися більше, але ходить тепер по позиціях уважніше, став більш акуратним.

Для Алмазова-старшого це вже другий контракт. Перший підписав у червні 2014-го.

“Я жив на той момент у Слов’янську, вчився, працював, бачив на власні очі, як діє на людей пропаганда, як хтось пішов у “ДНР”, бо повірив у “русскій мір”. Добув у місті до 21 травня, потім поїхав до батьків на Харківщину, пройшов комісію і поїхав служити”, – розповідає Алмаз.

Зараз він заочно отримує вищу технічну освіту у Харківському національному технічному університеті сільського господарства ім. Петра Василенка. Хоче мати цивільну спеціальність, а кріто того – закінчити офіцерські курси. Нині – старший сержант.

“Маю отримати офіцера, бо стою на офіцерській посаді. Мабуть, потім іще підпишу контракт. Звик до армії. Коли вдома, то ніби добре, але все одно тягне сюди. Хвилююсь за товаришів. Добре, коли всі вдома”, – каже взводний.

Олександр показує в телефоні фото доньки. Білява мила дівчинка Аня корчить гримаси, показує язика, вдягає окуляри, позує з татом. За місяць їй виповниться чотири. Народилася вже під час війни.

“Багато чого в житті пропускаєш. Багато моментів не бачиш. Наприклад, донька перший раз виступала, вони танцювали… Шкодуєш багато про що. Сумуєш безумно. І дитина сумує. Приїжджаєш – і в першу чергу до дитини. Часто телефонуєш, питаєш, цікавишся”, – із теплом у голосі пояснює Сашко.

Під час нашої розмови Алмазов-старший розповідав, що невдовзі має стати татом удруге – дружина при надії, збирається поїхати на пологи.

5 жовтня, за кілька днів після нашого знайомства, Олександр зателефонував і сказав, що в нього народилася друга дитина. Теж донька.

Молодший брат “Рубін”

Микола Алмазов “Рубін” середній на зріст, кароокий і надзвичайно спокійний. А ще неговіркий – попередив одразу. І справді: хлопець говорить мало, але по суті.

“Фортифікаційні роботи [бойовики] проводять, окопуються, будуються”, – каже Коля.

За його словами, що два тижні у ворога проходить ротація.

“Змінюється тактика бою, поведінка їхня. Змінюється все. Якщо ще тиждень тому працювали в хаотичному порядку, то зараз прицільно по позиціях працюють. Та й зауважуємо, як машини заїжджають, вивантажують людей звідти, боєкомплект”, – розповідає Рубін.

На шиї у нього теж тату – коштовний камінь в обрамленні гілочок.

Рубіновий взвод щодня “розмовляє” з ворогом. Окупанти матюкаються і кричать, аби “укропи” здавались. Українські військові щовечора вмикають гімн України.

“І як вони реагують?” – питаю.

“Прицільно реагують, – усміхається юнак. – Одразу починають працювати з автоматів, кулеметів. Їх дратує гімн”.

У 18 років Микола пішов у військкомат і підписав контракт. У свої 22 має чотири роки війни за плечима і такі гарячі точки, як Щастя, Трьохізбенка, Красногорівка, Мар’їнка. Тепер ось на Промці.

Читайте також:
Коваль, легіонер, брат загиблого кіборга.
Три бійці батальйону “Донбас-Україна”, які воюють поруч з домівками

Рубін заочно здобув середню освіту. Зараз на другому курсі того ж харківського технічного вишу, де вчиться й Алмаз – заочно здобуває фах у галузі автомеханіки. Скоро в Миколи сесія, тож він у перервах між боями та копанням траншей гортає конспекти.

Вчиться Алмазов-молодший на четвірки і п’ятірки. Розмірковує: “Актуальна професія, є робочі місця. Цивільний фах буде. А щоб стати кадровим військовим, одержати офіцерське звання, можна курси закінчити. Одразу дві професії можна отримати”.

Однокашникам у Харкові на сесіях Микола не розповідає, хто він і де воює. Не намагається таким чином отримати поблажку від викладачів. Каже – так простіше. Та й більше впевнений у собі, коли самотужки здобуваєш знання.

Питаю, чому не відклав навчання на пізніше, коли закінчиться війна або контракт.

“Якщо виходить і вчитися, і служити, то чому б і ні? А відтягувати далі… Воно буде все складніше. А зараз можна дєрзать”, – усміхається Коля.

У нього ще два роки контракту попереду. Хлопець, який у званні сержанта тимчасово виконує обов’язки командира взводу, ще не знає, чи продовжуватиме службу в ЗСУ, чи повернеться до мирного життя.

“Поки війна у країні, треба боронити свою державу, землю. Я пішов воювати, щоб ворог не прийшов додому. Хотілося б, щоб вони швидше звідси забралися”, – говорить Микола Алмазов.

Читайте також:
“Це держава достойна, щоб за неї воювати”.
Історія поляка, який отримав український паспорт і пішов до ЗСУ

“Плюс у тому, що точно знаєш,
на кого можна сподіватися і спертися”

Брати Алмазови прийняли рішення йти воювати незалежно один від одного. Коли Миколу розподіляли в інший підрозділ, Олександр посприяв, аби брата забрали в його бригаду і батальйон. Відтоді вони пліч-о-пліч на передовій.

Зараз вони щодня бачаться і розмовляють, підтримують одне одного.

У дитинстві, як усі брати, билися. “Ми такі махачі влаштовували”, – сміється Микола.

Сашко каже: війна зміцнила їхні родинні зв’язки.

“Ми ніколи не були далекими один від одного. Але на “гражданці” не було автоматів, боїв, не доводилося спини один одному прикривати”, – говорить Алмаз. Рубін стоїть поруч і мовчки всміхається.

Олександр додає: “Плюс у тому, що точно знаєш, на кого можна сподіватися і спертися. А мінус – коли їдеш додому у відпустку, хвилюєшся, щоб нічого з ним тут не сталося”.

Вони, хоч і поруч, постійно хвилюються один за одного. І пригадують один випадок, коли не на жарт перелякались за найріднішого.

“У Мар’їнці було, коли 152-м [калібром] обстріляли, більше 40 штук [снарядів] упало. Ми стояли на сусідніх позиціях. Снаряди попадали в 10-15 метрах від бліндажів. Була ніч. Світла не було, рації сіли. Зв’язку немає, не додзвонитися. Хвилювався дуже”, – розповідає Алмаз.

Каже – стало легше, коли Коля вийшов на зв’язок.

Олександр і Микола Алмазови, 92 омбр, Авдіївська промзона. Фото: Анастасія Федченко, Новинарня

“Звісно, переживав за нього. Звісно, коли вийшли на зв’язок, стало значно легше. Ти знаєш, що ось ти чуєш його голос, розмовляєш із ним. Файно”, – усміхається Рубін.

Читайте також:
“Це неправда, що військо не змінюється”.
Як колишній “правосек” Баскаков командує ротою у 24-й бригаді ЗСУ

“Батьки в Сімферополі не знають, що я на війні”.
Як Сергій на Донбасі воює за Крим

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна