Адвокат Майдану Євгенія Закревська: Те, що комусь погрози, мені – додаткова мотивація

 

спілкувалася: Олена Максименко

Уже чотири роки поспіль вона веде справи постраждалих під час Революції Гідності, а також тих, хто був викрадений або ж зазнав тортур у Криму й на Донбасі. Вона півтора року їздила на окупований півострів збирати докази злочинів РФ, аж поки Росія не заборонила їй в’їзд. Її діяльність нагадує лицарську обітницю: монотонно, день за днем, вона подає позови в українські й міжнародні суди, відвідує засідання, по крупицях збирає фото, відео, артефакти та свідчення подій 2013-2014.

Євгенія Закревська, адвокат, учасниця “Адвокатської дорадчої групи”, розповіла “Новинарніпро особливості судових процесів у справі Майдану та свою роботу, здобуті перемоги і замкнені кола системи.

Дівчинка, Євромайдан і адвокатська група

30 листопада на Майдані була одна дівчинка, яка приїхала на правозахисний семінар. Вона сором’язлива, я не буду називати її прізвища, але ніколи не забуду її ролі. Приїхала в Київ заздалегідь, і потрапила, власне, на все, що там відбулося (розгін студентів на Євромайдані). Вона зранку після цієї ночі пішла на семінар, розповіла про побиття, і фактично, цей правозахисний семінар перетворився на початок “Євромайдан SOS”.

Стало зрозуміло, що в цей момент змінюється порядок денний, і правозахисники теж мають щось робити, от просто зараз. Вони відразу зареєстрували “гарячу лінію”, зареєстрували сторінку на “фейсбуці”, одразу почали координувати.

“Євромайдан SOS” в тому числі реєстрував потерпілих, вони збирали всю інформацію, шукали їм адвокатів. І багато адвокатів тоді в це впряглися, вони давали свої контактні дані – був створений пул адвокатів.
Частина з них стали потім кістяком “Адвокатської дорадчої групи”.

Початок: не боятися і діяти

Я до Майдану також займалася правозахисною діяльністю. Зокрема і мирними зібраннями, і захистом від тортур, дискримінації.

Майдан для мене почався в ніч на 30 листопада, коли перша хвиля розгону відбулася і мені в розпачі зателефонували друзі безпосередньо з-під стели. Ми були неподалік, пили каву. Одразу побігли на допомогу, але поки ми добігли до Майдану і побачили результат – закривавлених людей, “швидкі”… Це не вкладалося в голові.

Розгін “Беркутом” студентського Майдану 30 листопада 2013

І от саме цей момент мені тоді видався переламним. Тобто він або буде переламним, або в нас або буде “відкат” до Білорусі. Абсолютно ідентичні кадри я бачила в прямому ефірі – стрім із Мінська з виборів 2010 року – це настільки пряма аналогія! Або ми просто зараз маємо щось робити.

А щось робити – це не дати злякатися. Це, по-перше, розповісти, що сталося. Просто розказати всім – це вже половина роботи!
Потрібно було допомогти цим побитим людям десь переночувати. І потрібно, щоб вони не побоялися подати заяви. Це означало, можливо, підписатися під своїми викривальними показами. І от звідти все, власне, почалося.

Багато з людей, які постраждали або були очевидцями, були дуже злякані – біжать назустріч із переляканими очима і кричать: “Ні, не треба! Розвертайтеся, туди не можна!” Я дуже не хотіла, аби таке в подальшому стало нормою.

Проблема доведення

Я досить часто стикалася з насильством міліції, і його дуже важко доводити! Вся державна система націлена на те, щоб його приховати. Воно в 99% випадків не доводиться. І навіть таке абсолютно нахабне, зухвале, очевидне, організоване беззаконня – я розуміла, що попри те, що зараз це здається очевидним, доводити це буде дуже і дуже важко.

Кримінальна відповідальність – індивідуальна. Немає спільної відповідальності групи міліціянтів, які били людей 30 листопада – це з точки зору Кримінального кодексу. З точки зору концепції прав людини – є, це пряма відповідальність держави. А з точки зору притягнення до кримінальної відповідальності – немає.
Можливість збирати і фіксувати докази є переважно у держави, а не у простої людини. І це завідомо нерівні умови.

В таких умовах людину мала б захищати прокуратура (раніше злочини правоохоронців були підслідні саме їй), але в найкращому випадку вона починає працювати за місяць, за два, коли вже пізно, коли можливість зібрати докази і щось зафіксувати фактично втрачено. А по-друге, прокуратура дуже часто була не зацікавлена в цьому.

На даний момент у прокуратури забрали слідство і вона не може розслідувати нові злочини. Їх мало б забрати на себе ДБР (Державне бюро розслідувань), але воно ще не створене. Тому злочини міліціонерів (тепер це поліцейські) немає кому розслідувати.
Тобто розслідують це ті ж самі поліцейські. Якщо це корупційний злочин, то це розслідує НАБУ, а якщо це тортури і побиття поліцією, то це ніхто не може розслідувати, крім самої поліції.

А раніше, на момент Майдану, це була підслідність прокуратури. Тому злочини Майдану мають бути доведені до суду саме прокуратурою (Департаментом спеціальних розслідувань ГПУ, який очолює Сергій Горбатюк). Проте навіть технічно зареєструвати нове провадження в межах цього розслідування вони вже не можуть.

Боєць “Беркута” стріляє в спину беззбройному маніфестанту під час Революції Гідності на вулиці Грушевського, зима-2014.
Фото: FB Роман Сініцин

В чому ще проблема доведення? Ми знаємо, що нас били міліціонери, ми бачили форму. Навіть якщо ми довели, що це був конкретний підрозділ – хто з них бив?.. У більшості були закриті обличчя. Досі немає механізму обов’язкової ідентифікації таких міліціонерів (тепер – поліцейських).

Якщо ми не можемо виокремити конкретну людину, то питання до керівництва. І потрібно довести, що це насильство було за наказом. Це тоді буде перевищенням повноважень із боку керівництва. А якщо це не було наказом, а, скажімо, просто “недогледіли”, тоді це просто халатність командира плюс злочин конкретного “невстановленого” виконавця.

Халатність – взагалі дуже легкий злочин, і в нього вже спливають терміни давності.

Яким чином можна довести, що це був наказ? Хтось має сказати, що це був наказ, тому що очевидно, що письмового наказу такого в принципі бути не може. Не може бути наказу бити людину, ніхто цього не напише при пам’яті. Отже, це має хтось почути – сторонній. А сторонніх тут бути не може. Або це мають бути чиїсь покази зсередини. У нас немає інших засобів доведення.

Для того щоб хтось сказав про те, що був такий наказ, мають бути якісь “плюшки” – навіщо йому про це говорити? Совість замучила? По-перше, це визнання себе винним. По-друге, це небезпечно. По-третє, і головне, зазвичай ті, проти кого доводиться давати свідчення, продовжують бути твоїми керівниками. А чому умовний “беркутівець” має керуватися якимись альтруїстичними міркуваннями?..

Фото: Олена Максименко, Новинарня

Я знаю, що такі свідчення дійсно важливі, що ниточка до ниточки вони дадуть результат, бо не скрізь все так погано, що слідчі у “майданівських” справах мотивовані їх розкрити. Але я не можу умовному порядному “беркутівцю” це донести.
Тому що він бачить те, що навколо нього, і воно не змінюється. Або змінюється в гірший бік. Або він бачить невідповідність того, що декларують керівники МВС і того, що відбувається.
Чому він має повірити в щирість тих, хтось розслідує ті колишні злочини, якщо зараз навколо нього відбувається те саме?

Читайте також:
Четверо підслідних “беркутів” з Майдану втекли до Росії. ВІДЕО

“Білими воронами” стали ті “беркути”, які, можливо, хотіли щось розповісти – їх було немало, насправді.
Проте саме позиція міністра Арсена Авакова і керівництва МВС, керівників на місцях зробила так, що більшість із них так і не заговорила, не дала покази, що вони (ті, хто міг дати свідчення) були витурені з органів. Вони вимушені були звільнитися, і ми не отримали ці докази.

Відповідно, якщо ми їх не отримали свідчень від “беркутів” (або отримали дуже мало), то єдина можливість доведення цього злочину, притягнення до відповідальності – це повністю намалювати картину подій і довести, що про таку ситуацію не міг не знати керівник та це не могло відбуватись без його відома і без його наказу. І все таки знайти, співставити, хто конкретно що робив. І через нижчу ланку таки притягнути до відповідальності зокрема тих, хто повище. Якщо пощастить, то розкрити весь цей ланцюжок.

Тобто замість умовного простого ланцюжка взаємодії “А–В–С”, потрібно відтворити всю множину подій і довести, що ці А, B, C розташовувались саме тут і саме в такій послідовності і по-іншому ці події не відбулися б.

Але, знову ж таки наголошую, що стандарти доведення в кримінальних справах, у трудовому праві, в ЄСПЛ (Європейському суді з прав людини) і навіть у Міжнародному кримінальному суді абсолютно різні.

Боєць Внутрішніх військ МВС під час Майдану-2014.
Фото: Олена Максименко, Новинарня

Міжнародний кримінальний суд більш реалістичний. Він виходить із того, що якщо людина займала певну посаду, виконувала певні повноваження і мала певну владу, інформацію та не завадила злочину, вона вже винна в тому, що відбулося. І це є саме формою умислу, не халатністю. Тут трішки вирівняні шанси.

Ми розуміємо, що ніколи не вдасться так чисто зібрати докази проти якоїсь структури, яка їх вчиняла, захищаючи свої інтереси і маючи для цього всі інструменти. Розуміємо, що така структура не лишить після себе якісь очевидні докази, яких нам зазвичай вистачає, коли ми доводимо злочин у кримінальному процесі. От в цьому найбільша проблема розслідування масштабних злочинів владних структур за правилами звичайних кримінальних справ.

З точки зору ЄСПЛ важливо довести лише факт порушення прав людини, довести що ці події дійсно відбулися – взагалі неважливо, хто конкретно із міліціонерів це робив. Держава винна, все! І в тому, що вона не змогла встановити цих осіб і притягнути їх до відповідальності – вона винна!

Заяви про злочин перші потерпілі подали вже 30 листопада чи 1 грудня. Перші допити відбулися в грудні.
Пам’ятаю, як це відбувалося – ти не відпускаєш людину від себе, не дозволяєш їй самій лишатись у кабінеті або піти самій в туалет, контролюєш вихід із відділку чи управління. Ти несеш відповідальність за те, щоб ця людина зараз із потерпілого не перетворилася на підозрюваного.

І як виявилось, це були абсолютно виправдані побоювання. Тому що ще раніше, ніж почали розслідувати справу проти “беркутів”, почали розслідувати справу проти майданівців, які 30 листопада когось там начебто побили.

Це дуже велика різниця – коли ти захищаєш людину, яка на свободі, чи тобі доводиться працювати з потерпілим, який в цей час перебуває в СІЗО.

Читайте також:
Відпустити не можна затримати.
Втеча “беркутів” від суду – налагоджена система

Перемоги є, за них треба боротися

У мене є потерпілі по кожному епізоду. Потерпілі під час Майдану, під час подій у Криму – це не тільки полонені, а й місцеві активісти, і на Донбасі – перші вбивства, тортури, полон… Перемоги в цих процесах є.

Засуджений харківський “беркут” Андрій Єфімін.
Фото: Громадське

У нас є вирок по одному “беркутівцю” за 18 лютого – події в Кріпосному провулку. Він не тікав. На ньому немає вбивств – у нього побиття. Це харківський “Беркут” (Андрій Єфімін – “Н”).
Він визнав провину. Вирок – п’ять років позбавлення волі і три роки випробувального терміну, тобто умовно.
І плюс відсторонення від посади, і плюс МВС сплатило компенсацію дружині постраждалого (200 тис. грн. – “Н”).

До речі, цю компенсацію людина передала у благодійний фонд “Повернись живим”.

Окрім того, що ми вирішуємо питання винуватості, притягнення до відповідальності, під час розслідування встановлюються і фіксуються події.

Насправді, окрім як під час розслідування, це системно ніде ніяким чином не відбувається. В нас ніде не зафіксовано, що саме відбулося – так, щоб більшість із цим погодилася, щоб це було досить вірогідно. Досі гуляють настільки абсурдні версії, настільки відірвані від реальності, що в мене руки опускаються.

Встановити об’єктивну істину – не менш важливо, ніж притягнути до відповідальності. Це ще одне завдання слідства, яке зазвичай не є для слідства типовим. Слідство зазвичай не вважає це за своє завдання. Але тепер доводиться, оскільки немає виходу. Тому що немає простого швидкого шляху, як це люблять Луценко і Матіос – знайти того, хто дасть покази зсередини, а якщо справа так не розслідується, то значить, вона не розслідується взагалі, і ми ставимо на ній хрест.

В ДСР розслідуються такі справи, які за цими “стандартами” не можливі для розслідування. І ось переломити цю позицію, як на мене, було дуже важливо.

На даний момент, слідчі вірять у те, що вони ці злочини дійсно розслідують і доведуть до суду, що вони роблять щось таке, що має сенс, і матиме результат.

Євгенія Закревська, мітинг на Майдані. Фото: Микола Мирний / Центр інформації про права людини

Є ще юридичні успіхи: по деяких “майданівських” епізодах, зокрема по 30 листопада, в ЄСПЛ було подано скарги, і в нас комуніковано декілька справ по Майдану. 

Те, що держава не може знайти того, хто це зробив, це її проблема, з точки зору Європейського суду, це не стосується потерпілого, його право порушено, це зафіксовано.

На цій підставі було подано скарги до ЄСПЛ щодо порушення права мирних зібрань, щодо тортур – по різних епізодах. Там ще були епізоди 1 грудня, ще були епізоди викрадення студентів 20 січня.

Частина цих справ комуніковано – це значить, що вони пройшли перший етап відбору і що вже ЄСПЛ запитав інформацію від держави, і свої контраргументи на це ми надали.
Аналогічно комунікована справа по Юрію Вербицькому та Ігорю Луценку, по викраденню, тортурах і вбивству.

Комунікація в ЄСПЛ – це вже певний успіх, тому що 90% поданих до ЄСПЛ скарг не доходять до цього етапу – відсіюються.

У нас комуніковано певну кількість справ і щодо порушень прав людини в Криму в березні 2014 року, там суд засекретив дані, тому детально ми розповісти не можемо. Але це порушення, які відбулися до і під час анексії Криму. Які, як на мене, були необхідні Росії, і виключно завдяки яким ця анексія відбулася.
Але ми не питання анексії розглядаємо, тому що в індивідуальних скаргах це питання порушення прав конкретної людини, а не держави. Власне, з цих порушень і складалося захоплення Криму – вони були необхідні Росії для того, об забезпечити проведення “референдуму”.

Те, що я роблю, це представлення інтересів конкретних людей, індивідуальні скарги.
Паралельно Україною як державою було подано міждержавну скаргу до Росії – тобто, скаргу держави на державу. Цим займається Мін’юст, окреме управління, наразі його очолює Іван Ліщина.
І якщо в індивідуальних скаргах, де скарги подані і проти Росії, і проти України, ми [з Мін’юстом] суперники, скажімо так, ми одне з одним боремося, то в скарзі міждержавній все навпаки, ми на одному боці.
І в наших інтересах, інтересах заявників довести порушення саме Росією прав наших громадян, і ефективний контроль Росії на момент до “референдуму” і під час “референдуму” території Криму.
В подальшому порушення не припинилися, і вони також мають бути визнані, зафіксовані та зрештою припинені.

Читайте також:
“І червоним фломастером – помер”.
Соцмережі згадують ці дні Майдану-2014

Фото: Олена Максименко, Новинарня

Як починалось розслідування:
нищили навіть акти про знищення

[Розстріл] 20 лютого – ще один переворот свідомості. Чимало людей одразу взялися допомагати родинам загиблих, хтось підтягнувся трошки пізніше.
Ми (адвокати) лише починали між собою координуватися. А вже у вересні 2014 року були висунуті підозри, передано справу до суду по перших трьох “беркутівцях”.

Ми намагалися, по-перше, всі дані зібрати до купи, примусити співпрацювати МВС, прокуратуру і СБУ, створити якийсь центр розслідувань – на той момент цього всього ще не було.
Ми організовували спільні зустрічі з генпрокурором, СБУ із верхівкою МВС – але Аваков жодного разу не приїхав! Тільки підлеглих направляв.

І позиція генпрокрурора Віталія Яреми на той момент була така: “трьом “беркутівцям” вже висунули підозри – і то вже забагато! Більше я вам нікого не віддам!” Це було поміж словами, але, фактично, прямим текстом.

Слідчі не мали шансів якось далі це просувати, навіть якщо хтось і збирався. Тоді втік [екс-командир “чорної роти” “Беркута”] Дмитро Садовник – ми не те, що передбачили це, ми про це прямо казали в момент, коли його випустили (рішенням Печерського суду) під домашній арешт. Ми про це говорили майже щодня, я почуваюся якоюсь Кассандрою, Капітаном Очевидністю! Є мої записи на “Українській правді”, коли ти говориш на біле – біле, на чорне – чорне, а потім це виявляється якимсь одкровенням, коли це справджується.

Інші майбутні обвинувачені, в тому числі у вбивстві, займали на той момент нормальні посади. Троє заступників Сергія Кусюка, керівника київського “Беркута”, продовжували працювати. Один із них, Олег Янішевський, навесні 2015 року писав лист підтримки в апеляційний суд про те, щоб за клопотанням прокуратури не відстороняли від роботи командирів рот “Беркута”, яким інкримінований розгін 30 листопада, тому що вони дуже-дуже потрібні, зокрема це стосувалось Євгена Антонова, командира 3-ї роти. Тобто Янішевський спочатку пише цей лист, а за місяць йому пред’являють підозру у вбивствах 20 лютого.
І їх так тоді і не відсторонили. І зараз суди не відстороняють від роботи в поліції підозрюваних – колишніх “беркутівців”, яким інкримінуються тортури, побиття, перевищення повноважень, напади на журналістів.

Наприкінці 2014 року нам все ж таки вдалося натиснути на Ярему, і він створив Управління спеціальних розслідувань, яке поступово почало збирати справи із прокуратури Києва, з регіональних прокуратур, з МВС…

Але це також не відбулося просто! З одного боку, приймати можна, тільки якщо ти маєш ресурс розслідувати, це люди, кабінети, комп’ютери таке інше, це доводилося врахувати. З іншого – потрібно, щоб справи захотіли віддати ті, в кого вони лежали мертвим вантажем вже більше року.

23 лютого в міліції знищили документи, що стосувалися дислокації, переміщень, наказів по “Беркуту” і громадській безпеці в цілому. Внутрішнє розслідування з цього приводу проводив, якщо не помиляюся Андрій Дидюк (ще один заступник Кусюка). Дидюк зараз обвинувачений по 30 листопада. І він проводив службове розслідування, щоб з’ясувати, де втрачені документи, хто в цьому винен, у першу чергу щодо “Беркута”. Розташування сил, позивні, схеми, рапорти, накази – тобто все-все.

Його “чудове” розслідування зводиться до того, що кілька десятків працівників пишуть, що Кусюк сказав їм принести документи і скласти їх в холі. Вони безропотно (і цілком незаконно!) це все зробили, і більше ніхто нічого не бачив, не чув.

Документи, а це повний хол, випарувались. Після того за моєю скаргою було проведено повторне розслідування, яке встановило, що перше розслідування – проведено “ніяк” (кеп!), що половина тих, хто писав “пояснення” і приносив Кусюку на “закланіє” важливі документи – докази злочинів, порушили відповідний порядок. Але документи це не поверне.

Якщо ми говоримо про службові розслідування, то розслідування по 30 листопада проводилося ще Віталієм Захарченком, висновки були десь в січні 2014 року, у висновках ішлося, наприклад, про таке: “близько трьохсот осіб почали активно перешкоджати руху працівників МОП «Беркут», кидаючи в них каміння, скляні банки, пластикові предмети… основними причинами затримання учасників акції стало вчинення ними хуліганських дій, які призвели до порушення громадського порядку”.

Цей висновок не переглядався потім вже новим керівництвом МВС. Потім він використовувався представником МВС у судовому процесі, коли я вимагала визнати незаконними дії МВС під час тієї ночі 30 листопада в порядку адміністративного судочинства. Успішно.

Конкретно в цей суд юрист МВС приніс цей висновок і доводив, що дії МВС були законними. Заперечував проти позову.
Я виграла той суд.

Потім, коли скасували міліцію і створили поліцію, був додатковий етап, привід знищення документів. Незважаючи на те, що ця інформація була відома, ми знали, які саме документи будуть знищені, повідомили про це, були направлені депутатські запити, щоб при ліквідації не змінювати тривалість зберігання різних, в тому числі секретних, документів… Але все одно, дуже велику кількість документів було винищено.

Такий прецедент був,
що навіть нищили акти про знищення!

Читайте також:
Справа Майдану: прокуратура оголосила підозри за стрільбу по правоохоронцях

“Немає підстав вважати, що Майдан розстрілювали росіяни”

“Беркутівці” на дахах під час “мирного наступу” майданівців 18 лютого 2014.
Боєць Внутрішніх військ МВС під час Майдану-2014.
Фото: Олена Максименко, Новинарня

Коли розслідується злочин, ми маємо йти від виконавця, від місця злочину – що відбулося, хто де був, звідки стріляли, де загиблі. Ми встановлюємо, бачимо – ось ця людина стріляє – ми не завжди знаємо, хто це.

З іншого боку, звісно, ми знаємо, що потрібна загальна обстановка – хто мав переміщатися сюди, хто переїжджав тощо.

А потім ці два ланцюжки мають перетнутися.

Ми не можемо з самого початку говорити, чи це російські снайпери, чи ні. Ми знаємо, що от ця людина на фото, ми думаємо, що вона стріляє. Потім із іншого боку ми встановлюємо, хто це.

З цієї точки зору ми перевіряли максимально, і в мене були побоювання з самого початку, що слідство, знайшовши декілька простих рішень, буде просто відсікати всі інші версії, щоб не ускладнювати собі життя.

Тому кожного свого потерпілого я дуже прискіпливо  перевіряла, чи можливо, що це не той напрямок пострілу, який був встановлений.

“Чорна рота” “Беркута” 20 лютого 2014

Коли зробили відеосинхронізацію, коли співставили уривчасті відео із великими відео і стала зрозуміла загальна картина подій, і плюс кулі, плюс ідентифікація куль, плюс покази безпосередніх очевидців – все це якщо зібрати докупи, то в даний момент я можу стверджувати так, як це записано в обинувачувальному акті, який зараз розглядається у Святошинському суді: постріли в протестувальників здійснювалися з сектору, в якому перебували групи правоохоронців у чорній формі з жовтими пов’язками, серед них був один у камуфляжі. І серед них було іще декілька без жовтих пов’язок – інша підгрупа. Ця група осіб переміщувалася від Жовтневого вище по Інститутській. І саме з їхнього боку здійснювалися постріли, які ранили і вбивали.

Я в цьому переконана. І це підтверджується доказами.

Немає на даний момент достовірних фактів для того, аби говорити, що вбивали з якогось іншого сектору – з “України”, з Жовтневого, з Нацбанку.

Відеосинхронізація

Читайте також:
Розстріл на Інститутській 20 лютого: слідство надало докази провини
“беркутівців” у смерті майданівця Варениці

Металевий стовп, пробитий кулею снайпера

Якщо куля пройшла через перешкоду, яка має певну товщину, то з певною похибкою можна зробити візування: відствітити ці два отвори і подивитися, звідки міг бути здійснений постріл. Перетин Інститутської і, Ольгинської, будинок клубу Кабміну з лівого боку.
Багато хто переконаний, що стріляли точно з тієї будівлі.

Якщо ми пригадуємо цю умовну траєкторію пострілу, зараз на її шляху ми побачимо тільки цю будівлю. Але якщо ми були там 20 лютого, то якраз на цій траєкторії, на цьому рівні стояли вантажівки, позаду вантажівок стояли бетонні блоки, і на цих бетонних блоках над вантажівками якраз були особи в чорній формі із жовтими пов’язками.

І вони стріляли в протестувальників. Це зафіксовано на відео.

Тому говорити що в розстрілах,
саме у вбивствах і пораненнях,
брали участь якісь інші особи,
окрім українських правоохоронців,
у мене на даний момент немає ніяких підстав.

Що стосується того, що Росія, очевидно, мала вплив на події, на рішення, які приймались керівництвом Української держави і керівництвом МВС, які в тому числі призвели до людських жертв, що Росія готувалася і використала ці події з максимальною для себе користю – це так, з цим я не можу сперечатися.

Це видно і з доказів, показів свідків що зараз досліджуються у справі Януковича. Але говорити про те, що їм для цього треба було направляти сюди своїх “снайперів” – не варто, наші все зробили самі, своїми руками. Для них це не стало проблемою. На жаль.

Хто має кулі – відгукніться!

Одразу після 20-21 лютого на місці подій працювала перша слідча група – активісти їх супроводжували, дивилися, самі показували, що вже встановили – серед них були люди, обізнані з балістикою, зі стрілецькою зброєю, знали, на що потрібно звертати увагу, знали, що не можна нічого чіпати.

Вони з одного боку забезпечували доступ слідчих, забезпечували супровід, пояснили, розповіли, а з іншого боку – зафіксували цей факт (вилучення куль, гільз), щоб все це потім не зникло. І це було дуже правильно.

Те, що тоді зробили, це була база для подальших доказів. Потім ще було кілька виїздів.
На вулицях відбувся бій, тобто, не одне вбивство, не одна гільза… Це було неординарне завдання.

Була група майданівців, яка збирала сама гільзи і кулі – це було не зовсім правильно, тому що куля і гільза на місці злочину мають бути процесуально прив’язані до місця, де її знайдено.
Їх можна виправдати тим, що вони не мали компетенції, і боялися, що “зникнуть докази”, на відміну від першої групи, яка все зробила правильно.

Але принаймні, можна встановити, з якої зброї були випущені кулі.

Купа куль лишилася в барикадах. Коли барикади розтягували, їх знайшли. Якщо не помиляються, останні частини барикад прибирали в червні 2014-го – і ще там були докази!

Квіти на барикадах після перемоги Майдану.
Фото: Олена Максименко, Новинарня

Але це те, що було на території Майдану. Те, що було на території правоохоронців на той момент, все, що за бетонною барикадою [біля верхнього входу ст. метро “Хрещатик”], було максимально зачищено. З показів із того боку доходило до того, що хтось стріляв, а хтось зразу збирав гільзи.

Але там, за бетонною барикадою теж знайшли частково – гільзи. Куль не знайшли.

З боку правоохоронців все було зачищено також і і 18-го числа. Кріпосний, Інститутська, Шовковична, Грушевського… Тоді повністю все було змито, абсолютно чисто… Просто в той день, менше як за годину після тієї масакри, ще світло було – Кріпосний начисто вимели – кулі, гільзи, гранати, залишки речей, одягу – все, і буквально вимили від крові комунальники, це є на фото. В динаміці.

Але ще ж були кулі в тілах загиблих і в тілах поранених. Частина лишилася в лікарні – звідти хтось віддав у прокуратуру, а десь не віддали. Бо ніхто за ними не прийшов.

Пораненими спочатку займалися місцеві прокуратури, і навіть не запитували в них про ті кулі. Про деякі кулі ми взагалі дізнаємося в судовому засіданні, що вони десь були, намагаємося подати якісь запити, щось знаходимо, чогось вже немає.

Один потерпілий сказав: “Ну як, у мене є куля! Я хотів, щоб мені зробили кулончик! Ну добре, я її віддам слідству, обійдуся без кулончика!..”

Хтось собі на сувеніри розтягнув – а це теж важливо, якщо цей хтось пам’ятає, а ще краще, сфотографував місце, де він знайшов цю кулю.

Знаю, що декілька куль лишилися в бронежилетах.
Знаю, що ці бронежилети відправляли для музеїв Майдану.
Але досі не можу знайти кінці і власне кулі, і пробиті бронежилети.
Раптом хтось прочитає – відгукніться!

А відео, свідчення збираються досі. І під кожну дату мені дають щось нове, хтось щось відкриває.
Я так розумію, якась виставка пройшла, хтось якийсь фільм випустив – все, вже ексклюзив не потрібен, воно віддається.

Вул. Інститутська, 20 лютого 2014

Іноземні журналісти дуже важко діляться матеріалом. Одне і те саме видання може обурюватись – такий кривавий злочин в центрі Європи, винні не притягнуті до відповідальності – і відповідати на мій запит про важливе відео, яке, я точно знаю, є – “ми не зобов’язані його вам надавати”.
Не зобов’язані, дійсно… Але інші – надають і ми дуже вдячні.

Коли на засіданнях присутні громадськість і ЗМІ
– судді працюють краще

Я сподіваюся на наших суддів, що на їхні рішення не має впливати кількість громадськості і ЗМІ на засіданнях, що вони виносять рішення незалежно. Тому що єдиний позитивний вплив, який може мати громадськість на судове рішення – це утримання судді від незаконного рішення.

Але очевидно, що наявність уваги громадськості впливає в тому числі на бажання суддів розглянути і довести цю справу до кінця. Це індикатор важливості справи, а відтак – і важливості роботи судді.

Окрім всього іншого, якщо ми не торкаємося навіть корупційних моментів, заангажованості тощо – це складні справи! Дуже складні! Від них не буде ні матеріальної вигоди, ні задоволення. І часто виникають проблеми то з одного, то з іншого боку.

Тобто суддям чисто по-людськи не хочеться, вони відторгають цю справу. Це видно, реально. Якщо ж є інтерес з боку суспільства, якщо судді самі для себе вирішили, що це важливо, вони по-іншому ставляться! Вони частіше призначають засідання, більше відводять часу, більш ефективно використовують час, з повагою ставляться до сторін, вони демонструють набагато кращі стандарти правосуддя, ніж коли цього немає.

Це і суто людський фактор, і професійне: коли прикута увага, люди демонструють свої кращі професійні якості.

Днями було засідання в Святошинському суді. Це був 95-й епізод за два роки. Фактично, це 95 кримінальних справ. Один суд, за два роки!

Кожен епізод – це повноцінне вбивство, або замах на вбивство.

Хоч один приклад у звичайних наших судах, де справи начебто швидко розглядаються – є такий? Немає. Немає в нас інших прикладів, коли так максимально ефективно планували роботу, так максимально досліджували, економили час всіх сторін і свій власний, і потерпілих, і організовували роботу з такою швидкістю (яку всі вважають дуже маленькою).

Жовтий мікроавтобус “Фольксваген” Автомайдану в пастці “беркутів” у Кріпосному провулку, 23 січня 2014 року

До того теж було слухання, але потім ми через об’єктивні причини почали спочатку – 95 справ зробити за два роки!

І ще днями було засідання по “Автомайдану” – це напад на вулиці Щорса і на Кріпосному провулку 23 січня. Коли захопили Олександра Кравцова.
Там, здається, ми слухаємо півтора роки. І за півтора роки там долучені докази і досліджено матеріали аж по двох з половиною потерпілих. І жодної людини не допитано!

Це щоб порівняти швидкість.

А ще мало відбутися засідання теж по нападу на “Автомайдан” по підлеглих Добровольського – “беркутівців” першої роти київського “Беркута”. Там взагалі нічого! Воно навіть не розпочалося, не проведено навіть підготовче засідання – за два з половиною роки з моменту передачі обвинувального акту до суду! От різниця!

Читайте також:
ГПУ передала в суд справу щодо ще чотирьох “беркутів”
за розправу над Автомайданом

Увага, резонанс – у таких складних справах без цього важко. І не тільки суду, насправді. Це впливає на прокурорів, на те, як вони готуються до засідання, на те, як вони організовуються. Навантаження на них теж велике.
Або вони дійсно це роблять – досконально знають матеріали справи, планують свої виступи, ретельно готуються, або ж шукають шнур від проектора на двох засіданнях поспіль.

“Не вірю в наказ суддям не розглядати справи”

Можна також говорити про свідоме затягування судових процесів. І небажання розглядати є.

Це небажання активно використовує захист. Тому що це простіше – не розглядати справу взагалі, і чекати, поки спливе термін. Або зміниться влада. Або втечуть обвинувачені, або ще щось.

На рівні захисту, я би, напевне, вважала це позитивною стратегією, правильною. Якщо накладається одне на одне – то так, власне, і виходить.

Але в те, що є якийсь наказ “згори” суддям не розглядати ці справи, я не вірю. Це просто нереалістично.

Гадаю, в останню чергу судді думають про уникнення чи не уникнення винними покарання – вони думають про те, що це їм “геморой”, важка справа.

Справа, яка займає два-три роки мінімум – це найпростіша з “майданівських”! – і вона вважається все одно однією справою! І не принесе їм (суддям) нічого хорошого – хоч би що вони вирішили, скоріше за все, багатьом не сподобається.

“Останні півроку я знову волонтер”

Євгенія Закревська. Фото: Ганна Грабарська / Вибори.Українська правда

Погроз, які би могли на мене вплинути, не було. Я не зважаю на спам у “фейсбуці” і всяку таку фігню, не вважаю таке реально чимсь серйозним. Ну, смски якісь незрозумілі… Спроби зламу акаунтів. Але непрофесійні.
Те, що комусь погрози, іншим – додаткова мотивація.

Держава не підтримує моєї діяльності, і не має підтримувати – це неправильно, якщо адвоката напряму фінансує держава. Для цього є система безоплатної правової допомоги. Але вона фактично не поширюється на потерпілих.

Спочатку це було волонтерство, потім, коли була створена “Адвокатська дорадча група”, нам десь третину діяльності якийсь час покривала грантова допомога. Останні півроку це знову волонтерство.

По декількох потерпілих на Сході співпрацюємо з “Медійною ініціативою з прав людини” – тут виходить синергія: вони займаються висвітленням, медійною стороною, а я займаюся тим, що мені притаманно – юридичною допомогою.

Читайте також:
На Майдані вимагали правосуддя для “головного тітушки”,
який уник тюрми завдяки високим покровителям у владі

Адміністрація президента ліквідує райсуди в Києві.
Адвокат Закревська: Розгляд справ Майдану буде паралізовано

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

- реклама -

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: