автор: Наталія Терамае
“Снікерси” – це росіяни. “Всі називають їх зазвичай “пі*ари”, “ка*апи”, ще якось, а в нас – “снікерси”, – сміється мій візаві і стихає.
Такий евфемізм народився голодної зими 2025 року в “норах” на Запорізькому напрямку. Це був другий захід Валерія Пузіка в одну й ту саму річку під назвою “українське військо”.
Уперше він пішов на фронт добровольцем ще в січні 2015 року: брав участь у бойових діях у складі 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” (ДУК ПС). Під час повномасштабного вторгнення РФ, у березні 2022-го – долучився до одеської 126-ї бригади ТрО. До січня 2026 року був в угрупованні військ “Південь”, воював у полях зокрема і як піхотинець.
Нині Пузік – військовослужбовець у складі платформи “Культурні сили”. Він автор близько 20 книжок, серед яких “Мисливці за щастям”, “Ким ми були”, “З любов’ю – тато!”, “Моноліт”. Інші його іпостасі – художник та режисер.
На час нашої розмови Валерій Пузік мав прем’єру своєї п’єси “Tengo frio” (“Мені холодно”) на фестивалі перших п’єс у Києві (17-26 липня 2026). Як й інші твори автора, ця – про пережитий досвід війни. Валерій розповідає, як десять років тому в нас не сприймали серйозно воєнну літературу і знецінювали пережите тих, хто був на Донбасі. Але бумеранг повернувся.
Про бойову роботу мінометника і піхотинця, життя на позиціях і близькість смерті, трупи росіян під ногами та особливості колумбійців в українській армії, а також як творчість рятує життя і що він планує писати далі – у розширеній текстовій версії інтерв’ю “Новинарні” з Валерієм Пузіком.
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YouTube-каналі.
Підписуйтеся на канал “Новинарня“, щоб бачити більше фронтових репортажів та інтерв’ю.
– У 2015-му можна було дозволити собі малювати і писати на позиціях. А враховуючи 2022-й і далі, особливо не помалюєш фарбами. Графіку можна зробити, книжку можна написати. Я написав. [Минулої зими] 40 днів на позиції був, спати не міг. Це можна розцінювати як щоденник, як якусь рефлексію на події, які відбуваються тут і зараз. Коли є вільний час, береш телефон, нотатник і починаєш записувати.
Дуже добре пишуться вірші. Чим ближче до лінії фронту, тим більше їх стає. Я навіть почав думати, що
зона бойових дій – це справжня земля поетів.
Мабуть, хочеться якоїсь рефлексії, зафіксувати емоцію, а вірш цьому піддається.
– Чи ходили ви на картонкові протести, де першою вимогою було повернути міністра Федорова, потім – відставка головкома Сирського? Ваша оцінка цього виміру громадянського суспільства?
– Я дивився на картонки. Деякі розцінював як мистецтво, дуже круті. Сам не ходив, бо я військовослужбовець, і в нас обмежене пересування: через службу немає часу і відпроситись на протест – не кожен командир погодить.
– А які картонки вас зачепили з мистецької точки зору?
– Не хочу цитувати, там були провокативні написи – про “сир”. Це таке круте мистецтво протесту. Навіть подумав, може, помалювати на картонках. Але потім зрозумів, що без контексту самого протесту це дивно сприймається. Воно працює в просторі як перформанс. Це дуже круто виглядає. Коли класні фотографи фотографують, і фотографія з цією картонкою виглядає як мистецтво.
– Одна з фотографій, яка зачепила людей і викликала обговорення: актор Тарас Цимбалюк з картонкою “Без Федорова нам пи*да”, а в його подруги – “Досить забирати найкращих чоловіків”. У вашому військовому й творчому колі які були рефлексії на цю тему?
Актор Тарас Цимбалюк на протесті. Різні гасла “картонкового майдану”
Читайте також:
“Картонковий майдан” за Федорова: що насправді означають протести, чи звільнять Сирського і про що попереджають авторитетні аналітики
– У мене – ніяких. Я бачив цю фотографію. Мені не подобається Цимбалюк як актор. Рефлексувати на його картонку – якось…
– Те, що вони висловили – вияв думок значної частини населення.
– Не слідкував за цим взагалі. Насправді дуже багато шуму навколо, який не хочеться перебирати в себе. Коли ми заходили на позицію, ще перші дні читали новини, а потім був місяць без зв’язку, і я зрозумів: новини ні на що не впливають.
– Але впливають на емоційний і психологічний стан. Інформаційний простір впливає на нас. Ось ця фраза “досить забирати найкращих чоловіків”. І ще – недавно загинув актор Євген Бушмакін, і його дружина написала, що його вбила Росія, але не вберегла українська армія. Що це може означати для нашого суспільства? Чи нема тут перенесення провини з Росії на українську сторону?
– Тут залежить, які очікування були в людини, яка потрапила у військо. Коли ми заходили на позицію, я знав, що можу не повернутись. Це називається “лотерея “Українська піхота”. Виграв джекпот, якщо вийшов. А інші – залишились лежати по посадках. Нещасливий квиток, будемо розцінювати це так.
Як українська армія має вберегти людину, яким чином? Він був у зоні бойових дій, виконував якесь завдання. Коли ти йдеш на завдання, відповідно, наражаєш своє життя на ризик.
Можливо, мається на увазі, що актор міг би в тилу робити кіно, чи створювати якісь [мистецькі] речі, які можуть промовляти до європейців або на всеукраїнському рівні. Але ми всі військові.
Так, я зараз сиджу в Києві, у тиловій військовій частині, але може настати момент, коли прийде бумага і потрібно буде зібрати “усі свої речі”, як у Максима Кривцова, усе своє життя і відправитися автостопом. (Цитата з вірша загиблого поета і воїна Максима Кривцова: “І коли / смородина сонця / упала за горизонт / я взяв / усі свої речі / усе своє життя / і рушив автостопом / по автостраді: / війна – “Н”).
Коли я приїхав у Київ в лютому цього року, війни тут не відчував. Жив у квартирі, де не було ні світла, ні води, якісь прильоти на районі. Але ти розумієш, що це не війна: захочеш – підеш каву вип’єш, піцу візьмеш. Коли ти сидиш на позиції, і немає води, немає їжі… Потім сніг топиш…
Валерій Пузік топить сніг для отримання води на позиції. Фото з особистого архіву
– Про ветеранську літературу. Звісно, що це цей досвід, який зараз задокументований, першочергово про війну, про фронт. Але чи буде в нас література, скажімо, про політичні події, які впливають на наше майбутнє, на формування цієї держави? Наприклад, як зараз ця історія із ротаціями в уряді і в армії.
– Я би не писав. Мені це нецікаво. Можливо, в серіалах якихось, в кіно – цілком так.
– Можливо, хтось стоїть і знімає вже прихованою камерою там на Банковій.
– Можливо, Зеленський напише мемуари.
– Це буде цікаво?
– Хто його знає, як він напише. Він же ж хороший ніби драматург. Коли буде комедія – можна буде посміятися.
– Інколи взагалі є відчуття, що ми живемо в кіно. Може, це продовження “Слуги народу”?
– Більше схоже на реаліті-шоу. Як у фільмі “Шоу Трумана” – треба знайти десь у небі двері і відкрити їх.
– Що вас зараз зачіпає? Який творчий продукт – кіно, література, театр?
– Крайніх пів року я займався театром, писав п’єси. Мені навіть здалося, що ця форма ідеально трансформує бойовий досвід: ти можеш прописати двох-трьох персонажів і висловити все, що хочеш. Це може допомогти людям з бойовим досвідом виписати травму і побачити її зі сторони на сцені. Я просто навчався в “Театрі ветеранів”, курс драматургії. П’єса “Tengo frio” (“Мені холодно”). Мені цікаво, як воно сприймається (подія відбулася в рамках Третього фестивалю перших п’єс (17-26 липня 2026) – “Н”).
– Що сподвигло художника Валерія Пузіка піти добровольцем у 2015 році на Донбас, хоча сам ви подолянин?
– Якийсь внутрішній патріотичний порив. Була Революція гідності – на тому пориві треба було йти далі. Треба було гасити пожежу – наш дім горить. Можливо, зараз би я не пішов.
Я просто пам’ятаю цей момент, коли збирався, якраз тоді в батьків був. Зранку прокинувся по будильнику, виходжу, сніжок лапатий падає, відчиняю двері і йду на вокзал. Коли обернувся, батьки вмикали на кухні світло. Я би, може, повернувся й сказав собі: нікуди не їдь, вчи англійську мову, перепливай Тису (сміється – “Н”).
Це було перед Різдвом, тоді за старим календарем. Саме Різдво я вже в “Десні” зустрічав.
У 2015 році Валерій Пузік пішов добровольцем на фронт. Фото з особистого архіву
Мене там примусили писати, якщо чесно. У мене був досвід роботи в журналістиці, я потрапив після вишколу в “ДУК інфо”, це інформаційний підрозділ Добровольчого українського корпусу. Після співбесіди мене туди запхали, і я місяць був змушений обдзвонювати й писати про війну. Я не розумів, як це робити.
Пам’ятаю перші смерті. І ти йдеш після ротації опитувати людей, які були із загиблими. З’явилося відчуття, що потрібно фіксувати тут і зараз, тому що завтра людини може не стати.
– Школа ДУКу дала вам й ідеологічний вишкіл.
– Я зрозумів, що я українець і за що воюю. Тебе оточували люди, на яких ти хочеш орієнтуватись. Це прямо наставництво. Здавалося б, твої командири, але водночас вони направляють. Ці командири виростили не одне покоління людей, які стали потім легендами. Той же Да Вінчі, Максим Кривцов, Рута (Алла Пушкарчук (18.11.1994 – 25.04.2024) – “Н”).
Ти розумієш, що це командири, які, якщо треба їхати в Донецький аеропорт, збираються і їдуть, ризикують життям.
Це коли хлопці, наприклад, хотіли залишатися в Пісках, їх забирали, тому що Гатило (Валерій Чоботар – “Н”) сказав, що якщо не буде ротації, у всіх буде проблема з головою.
Це люди, які вибудовують стратегію, і вона вшивається.
Валерій Пузік: “У ДУК тебе оточували люди, на яких ти хочеш орієнтуватись”. Фото з особистого архіву
На жаль, в Збройних силах України є така штука, що ти людина функції. Якщо ти солдат, стрілець, то ти солдат і стрілець. І ніхто не буде з тобою маніжитись. А в ДУК було розуміння людської психології. Там всіх об’єднувала ідея.
Максим Кривцов колись чудово сформулював, що
побратимство – це відповідальність за життя і за ідеї.
– Чи можливо це в сучасній українській армії? Адже запроваджуються на добровільній основі хорунжі служби, які, власне, мають працювати із ідеологічною основою.
– Час покаже. Від цього насправді залежить те, чи переможемо ми у цій війні, чи буде Україна державою вільною, незалежною, суверенною. Чи, можливо, ми наступимо на ті ж граблі, що й сто років тому і відчуємо на своїй шкурі репресії. Це екзамен, мабуть.
– А окупація з репресіями все-таки нам загрожує?
– Так, війна ж активна.
– Але ж ми відвойовуємо території потрошку. Завдаємо ударів по Криму. Нас підтримують партнери. Перемагаємо?
– Позиція, з якої я виходив у Запорізькій області, – там зона проникнення росіян була 94 кв. км, по лінії. “Сіра зона”…
– Як ви здобували військовий досвід? Ви були в артилерії.
– Мінометна батарея – це 2015 рік. Другий чи третій помічник. Подаєш снаряди, заряджаєш, стріляєш, оце все крутиш. Але це не високоточна робота. Моя задача була закинути міну, щоби вона вилетіла, а якщо застрягла в стволі – витягнути. 120-мм міномет.
Потім у нас був “Васильок”, теж прикольна зброя, прямо улюблена. Він класно стріляє, не треба бігати за мінами, там касети. Ну він важкий, кілограм 500. В мене після нього шість гриж у хребті.
Читайте також новину 2022 року:
“Війна добробатів закінчилась”: ДУК “Правий сектор” стає частиною ЗСУ
– У 2022 році ви знову добровольцем пішли з довідкою про обмежену придатність. Зважаючи на стан здоров’я, вам не заважало служити?
– Інколи спина давалася взнаки, інколи нога німіла. Чим більше таскаєш, тим більше воно ниє. Було таке, що важко піднятися. Але до повномасштабного мені показали вправи, як ставити себе на місце.
– На яких ви були напрямках і які населені пункти пройшли?
– Одеса, Миколаїв, Херсон, Запорізька область – мінометка. Запорізька область – піхота.
– Якщо говорити про території і про землі, мене зачепив опис території у ваших “Мисливцях за щастям”: “Знайомі сапери, які працювали в тих полях, розповіли, що зібрали 16 тонн вибухівки. І це тільки вздовж дороги. “Зайшли в пшеницю трохи далі, – каже один, – а там росіяни насипали так, що хай Бог милує”. Це про деокуповані території.
– Перший час казали, що якщо є визначена дорога, тільки нею ходити. Люди залишалися без ніг через якісь дурні ситуації – піти посцяти в город. Була корова, яка розлетілась [від підриву].
Валерій Пузік: “На кожного військового, який писав в умовах бойових дій, треба додавати у співавтори війну”. Фото з особистого архіву
Бувають моменти, коли гортаєш свої книжки, як-от “Мисливці за щастям”, і розумієш, що деякі речі вже навіть не згадав би. Час пресує образи, оповідь, і це буде зовсім інший текст, ніж зразу писати. Можливо, вони не такі рівні, не такі довершені, але в них більше нерву. Я читав пару книг, написаних з відстані в кілька років, і якось воно мене не сильно чіпало. Розуміння, що твоє життя крихке і ти можеш завтра загинути, впливає прямопропорційно на текст і на те, що ти пишеш.
От, наприклад, модно писати про піхоту, і треба через пару років випустити книжку. Ти пишеш, але це занадто вилизані тексти. Це не погано, але в моїй оптиці і не класно.
Війна сама диктує, що тобі писати. Тобто на кожного військового, який писав в умовах бойових дій, треба додавати у співавтори війну. Навіть якщо ти будеш просто описувати свою втому, яка накопичилась, це буде настільки щирий і правдивий текст, аніж ти цю втому потім будеш згадувати, сидячи в кафешці й п’ючи якесь капучино. Це дві різних речі.
– Часто повторюють те, що військові, які повертаються в цивільне життя, мають адаптовуватися. В якийсь момент подумалося, чи ми коректно сприймаємо цю реальність. Ми вдаємо, ніби тут війни немає, а хтось приходить в цю нашу реальність і має прилаштовуватись. Насправді, можливо, все навпаки. Можливо, це цивільні мають адаптовуватись до того, що є постійна війна і не жити в країні рожевих поні.
– Я пам’ятаю свій 2015 рік, коли повернувся, а на роботу не беруть, кажуть, що контужений, ПТСРник і так далі. Враховуючи попередній досвід, я розумію, що більшість військових, в принципі, не потрібні. Їх ніхто не чекає. От вони зручними будуть, якщо будуть мертвими. На жаль.
Проблема в тому, що ЗМІ нерідко підміняють поняття. Коли люди у формі, на цьому завжди акцентується увага. Людина може бути бандитом, одягнути військову форму і піти в супермаркет стріляти людей. Але всі будуть писати, що це військовий пішов стріляти.
Пам’ятаю, як було: АТОшник кидався гранатами в селі. Це створення якогось непозитивного образу. Якщо людина до війська могла це зробити, то для чого прив’язувати це до військової форми? Тобто самі наші ЗМІ зачасту роблять це криве дзеркало.
Валерій Пузік. Фото з FB
– Тобто відповідальність на медіа? Той, хто формує інформаційне поле.
– Всі ми формуємо інформаційне поле. Я в соцмережах формую, ви, кожен третій, четвертий, п’ятий, навіть Цимбалюк з тим, що “без Федорова нам капець”.
Я взагалі останнім часом почав жити за принципом:
я нічого нікому не винен, і мені теж ніхто нічого не винен.
– Я десь це вже чула: “я вам ничего не должен”.
– Це з фільму якогось?
– Це кандидат в президенти казав.
– Зеленський? О, цитати великих людей. Треба в титри додати – “іронія”.
Я спілкувався дуже багато з людьми, які очікують допомоги і розчаровується від того, що не розуміють їхніх потреб. Очікування створює ілюзії, що буде добре, а воно насправді якось недобре зовсім. Ти думаєш, що людина тобі друг, а насправді вона не друг.
Зараз, після 2022-го, літературне середовище стало лояльнішим до військових письменників. Коли я починав писати, тебе готові були зрівняти з лайном. У мене коли перша книжка вийшла, я стільки, вибачте на слові, гімна про себе не читав ніколи.
– “Моноліт”?
– Так, “Моноліт”. Мені здавалося, що я роблю все правильно, щоб мене ідентифікували як письменника, а не якогось чувака, який написав книжку про війну. Автори, які почали писати після повномасштабного вторгнення, можливо, цього не пам’ятають, і їм простіше, тому що з’явилося більше видавництв і багато підтримки.
А на той час тебе топили, гасили і все. Той негатив призупинив весь ріст.
Наративи, які були присутні під час АТО, не давали Максимові (Кривцову – “Н”) видати книжку, тому що була така лінія кон’юнктурна, що це нікому не цікаво. Особливо мені подобалася фраза “це нікому не продається”, “кому потрібні ці щоденники?”. Тоді такого слова “свідчення” ще не було. Типу там графомани, хай пишуть свої мемуарчики, а прийде колись автор і напише великий український роман.
Я пам’ятаю якісь рецензії, що українським військовим потрібно зрозуміти, що їхній досвід не унікальний, що це вже все було, і вони не істину говорять.
– Ви запам’ятали цих рецензентів?
– Я заскрінив все, у мене багато скрінів. І коли бахкає в сусідньому дворі, просвітлення відбувається, оказується, що цей досвід такий унікальний. Виявляється, що якась “мова війни” з’являється і “нова щирість авторів”. А в 2016-му цієї щирості не було? Коли писали про Луганський аеропорт, Донецький, бойові дії, локальні блокпости, шахти, про Ілловайськ.
Мені здається, що найбільш недооцінена книжка Андрія Сови “Звіт за серпень ‘14”. Це просто унікальне свідчення.
– Ви зараз в “Культурних силах” – це об’єднання військовослужбовців, які, власне, працюють в сфері культури.
– Там є різні напрямки й задачі. Є задачі, які ставлять Збройні сили. Є цивільні напрямки – взаємодія із суспільством, проекти з меморіалізації, освітні курси для людей, які починають описувати свій військовий досвід. Є чудовий проект “Книга на фронт”, де завдяки Андрію Овчаруку бійці можуть отримати безкоштовно книжки. Тут дуже круті люди, насправді. Є музиканти, кінематографісти. Коли я туди вперше потрапив, подумав, що це фабрика Енді Воргола, де створюється таке всяке цікаве. Але з поправкою на те, що це військова структура.
– Чи ваша робота в “Культурних силах” допомагає вам у просуванні вашої творчості?
– Та мені не треба просувати свою творчість.
– Організація виставок за кордоном.
– Мені здається, що я вже пройшов такий шлях, що мені допомога не потрібна. Я можу видатись без проблем, виставку можу зробити без проблем.
Мій основний ресурс – це час, якого немає просто. Якось так складається в армійській системі координат. Ресурс для будь-якого митця – це спокій, час, відчуття того, що ти тут і зараз на правильному місці.
– Ще цитата з вашої книжки “Мисливці за щастям”: “Дні минають одноманітно, тонуть у рутині, руки пахнуть мазутом, порохом та бензином, одяг прокопчений димом, губи обвітрені, у тілі суцільна втома, а також хронічна нестача вітамінів, дому та сім’ї”. Чи є у вас фантомні болі за фронтом?
– У мене є фантомні болі за відчуттям дому. Хочеться просто бути вільним. Тому що зараз все життя регламентує армія. На рік 30 днів вдома – це дуже мало. Діти ростуть. Хочеться просто побути, пожити.
Валерій Пузік у 2022 році. Фото з FB
– А де ваш дім?
– Там, де моя сім’я – в Одесі. У Києві я на службі. Тут у мене окрім місця, де я сплю, і місця, де я працюю, нічого немає. Мене взагалі не цікавить це місто. У мене цього тимчасового житла у Збройних сил України було стільки… Де ми тільки не спали, не жили: під горіхами, в посадках, під землею, в хатах, в підвалах, вентиляційних шахтах, під мостами.
Пам’ятаю, ще в Херсоні був такий образ – ми перекотиполе, вітер подув, і ми покотилися. Це втомлює. Хочеться належати собі. Це доволі дивно насправді. Всі ж ми вільні люди, але залежимо від десятків командирів. Інколи ти приходиш в підрозділ, у тебе вже якийсь новий начальник. І все.
– У вас дуже красиві образи півдня на картинах. Вони такі релаксаційні, у деяких просто хочеш жити. Це мирні картини?
– У 2022 році я подумав, що буду малювати щось таке, щоб мені подобалось. Ми жили в катакомбах, в Одеській області. Це ще був квітень чи травень. Очікували висадки російського десанту. Я чергував: лежав під якимось деревом, і сонце так красиво сходило. Тоді я намалював перший світанок, і так воно пішло.
Картини Валерія Пузіка можна знайти і купити на його ФБ-сторінці
Лінія горизонту – це ж простір свободи. Ми жили у вентиляційній шахті, а я малював пейзажі, розгорнуте море. Це створює відчуття простору. Особливо, коли вже в норі жили, це листопад-січень, то прям хотілося побачити небо. Але особливо не полазиш, тому що за 850 метрів – росіяни.
Там був цікавий момент. Перед Різдвом ми вилізли – небо таке рожеве.
А під ногами лежать тіла росіян.
Ми заходили на позицію, вони вже лежали, потім ми ще трохи поклали. Снігу не було, і дивишся – такі морди лежать, десь собаки підгризли, десь лисиці.
– Ви клали їх артою чи стрілецькою зброєю?
– Ми працювали ОЗМками (осколкова загороджувальна міна – “Н”) і вручну підривали – ювелірна робота.
Це був той час, коли секунди вирішують, будеш ти живий чи ні. Ми вилазили, ставили міни, залазили в нору, чекали росіян, вони підходили досить близько до наших входів, ми вибирали, в кого є рюкзак, щоб підірвати в першу чергу.
У нас з логістикою були проблеми: води не було, їжі вже не було. І ми зрозуміли, що якщо розпаковуєш кацапський рюкзак, то там щось їсти має бути і вода є, “снікерси” там є.
З ворожого рюкзака. Фото з особистого архіву Валерія Пузіка
І ми навіть жартували: “Снікерси йдуть, зараз будемо підривати”. Це прям хітово.
Всі називають зазвичай “під*ри”, “кац*пи” і ще щось. Такі йдуть з автоматом, говорять, курять, а потім показують “Там вход в нору” – ми ж мішки підкладаємо, щоби було закрито й нічого не закинули – підходить такий, і пфффф – всьо, є “снікерси”.
– Ви встигли стати ще й морпіхом?
– Я не встиг стати морпіхом. У Херсонську область ми зайшли в складі 126-ї бригади тероборони, яка з часом стала бригадою берегової охорони, а потім – морської піхоти. Але на той час я перебував у відрядженні в ОК “Південь”.
– А як ви заходили на Херсонщину?
– Це теж був доволі специфічний досвід. Нам карти ніхто не дав. Ми їхали машиною. Це доволі смішно. Поворот не туди, а там все заміновано було. Те, що ми не підірвалися, – чудо, можливо, можливо, щось інше. Можливо, Бог накрив долонькою або сказав “проїжджайте”. А після нас теж був поворот не туди, і хлопці підірвалися. Тією самою дорогою плюс-мінус їхали. Пару днів пройшло…
– Як колумбійці до вас потрапили?
– Це як я потрапив до колумбійців. У 6-ту роту 128-ї гірсько-штурмової бригади. Там колумбійці були. Я був там із приданим підрозділом.
Читайте також:
“Колумбія Pictures” представляє. Як Україна залучила на війну в лавах ЗСУ тисячі добровольців із Латинської Америки
– Як ви комунікували?
– Нормально, через перекладач. “Гоу-гоу”, “поко-поко”, “топ-топ”, “ням-ням”, “автомато”, “руссо підар – пах-пах”.
Всі ці концепції філології про мову війни, мова змінюється. Та вона така примітивна. Стільки матюків, як в піхоті, я ще не вживав.
Щоб пояснити іншій людині, ти матюкаєшся, речення на п’ять слів, з них – чотири матюки. Лише так знаходиться комунікація.
Це просто комедія жахів. Дуже смішно, але водночас і дуже сумно. Коли треба набої, кажеш – “піх-піх”, “пах-пах”, “пух-пух”. Дивиться на тебе, не розуміє, а треба стріляти, ворог суне. О, Боже, простіше самому піти взяти.
В нас там були українці. Навіть в переговорах по рації були такі випадки, я сиджу з колумбійцем, закуняв, а він мене будить – “рація, рація, бла-бла-бла”. А передавали, що зайшли в тил росіяни.
– Що ви зробили?
– Вилізли, постріляли, а потім прилетів дрон і їх добив.
– А яка була мотивація колумбійців?
– Гроші. Вони там могли наговорити всякого – треба допомогти, ще щось. Але коли ти з ними довго граєшся в цей транслейт, то вони розповідають, що в того проблеми, в того проблеми, нема де заробити, приїхали на заробітки.
– Нещодавно ви сказали, що втомилися писати про війну. Ваші нові тексти будуть не про війну?
– Про війну. Одна книжка складається з двох книг: перша – на 90-95% написана в норі, а друга – про день виходу (документальний роман “Людська нора, голод і Бог на війні”, видавництво “Віват” – “Н”).
І як не писати про війну, коли війна була і є? Вона ж буде завжди з нами: у свідомості, в пам’яті, буде промовляти голосами загиблих, їх будуть згадувати.
Якщо ти митець, мені здається, це обов’язок – розповісти історію тих, хто загинув, захищаючи Україну. Десь якимось чином підсвітити їхню діяльність, їхню творчість, допомогти людям дізнатися про нові проєкти, пов’язані з їхніми іменами. Це насправді важливо, це відповідальність.
Наприклад, ми зараз з видавництвом “Наш формат” готуємо нову книжку Максима Кривцова, який загинув, захищаючи Україну.
Читайте також:
Тепер він розквітне фіалкою. У Києві попрощалися з поетом і воїном Максимом Кривцовим “Далі”. ФОТОРЕПОРТАЖ
Це, фактично, остання укладена ним збірка віршів. Хотілося би зробити її дуже крутою. Це буде, скоріше за все, артбук. Ще два військовослужбовці, Ігор Гусєв і Стас Жалобнюк, надали для цього видання свої картини із серії “Новий мілітарний пейзаж”. Вони ідеально пасують до текстів. Наприклад, роботи Ігоря Гусєва відображають певним чином бачення Максима, якими мали бути ілюстрації у цій книзі. Такими контрастними, ядовитими, щоб очі різали.
Із серії “Новий мілітарний пейзаж”
– Для кого ми як нація пишемо книжки про війну?
– Письменник, як мінімум, працює з поколіннями. Це не якась швидкотривала історія. Мабуть, ми промовляємо до наших нащадків. Ми даємо їм відповіді на запитання, які вони ставитимуть: ким ми були, за що боролися, яку ціну поклали на вівтар перемоги?
Ось ми зараз активно вивчаємо “Розстріляне Відродження”. Якщо враховувати, що вони творили сто років тому, то наші внуки будуть нас читати.
Я сам про Одесу читаю дуже багато текстів, які нікому довгий час не були потрібні. Навіть знаходжу деякі мемуари, які за часів незалежності були видані накладом 100-200 примірників. Це оповіді про себе людей, які прожили в Одесі все своє ХХ століття.
– Це така оптимістична точка зору, що ми пишемо для прийдешніх поколінь. Тобто не варто перечіплятися через бар’єр, коли кажуть про втому і що зараз важко сприймати твори про війну.
– Хороший текст буде працювати завжди. Можливо, інколи цей текст випереджає час, тут і зараз нецікавий, але умовно через 10-15-20 років заново прозвучить.
Можемо навіть розібрати на прикладі Максима Кривцова, який вигадав назву “Вірші з бійниці” ще в 2015 році. Але не міг знайти видавця, і лише після смерті набув популярності. Його знають у світі, про нього створюють проєкти. Чому це сталось так пізно – для мене доволі дивно. Чому треба віддати життя, умовно, за Україну, щоб тебе почули?
– Тому що нам треба, умовно, героїв. З такими легше працювати. Про що ваші оці два тексти, над якими ви працюєте?
– Перший – про драматурга Миколу Куліша. Події відбуваються в Одесі 1923-26 років. Це історія про написання ним п’єси з робочою назвою “Голод”, про голод на Херсонщині, відома загалу під назвою “97”. Це одна з ліній роману.
Друга лінія – це Лесь Курбас, який знімав свої фільми на Одеській кіностудії і якраз в 1924-му зіштовхнувся з першою серйозною цензурою. У червні 1924-го вийшла резолюція Комуністичної партії, яка чітко прописувала візію радянського більшовицького письменника. Курбас своїми фільмами – він чотири зробив – випередив свій час, але його просто знищили як кінорежисера. Це є в протоколах засідання правління ВУФКУ. Олександр Довженко постійно відсахувався від фільму “Ягідка кохання”, тому що явний вплив на нього мав Лесь Курбас: запропонував актора, пластичне вирішення. Це зафіксовано в мемуарах – розмова Леся Курбаса з Олександром Довженком на Одеській кіностудії. Довженку, мені здається, простіше було відмовитися від фільму, сказати, що це невдача. Рятуючи себе, він зробив правильний вибір.
Курбас мав авторитет, з ним рахувалися. Але Комуністична партія почала його затискати. В кінці 1924-го в Курбаса було підписано три контракти на повнометражні фільми на Одеській кіностудії. В 1925-му цього вже не було.
Читайте також:
“Ми виховуємо дітей своїми вчинками”. Бойова медикиня Катерина Зарембо – про материнство на війні, жінок в ЗСУ і зміни в такмеді
– Чому для вас важливо звертатися до матеріалу 1920-х років?
– Мені дуже цікаво. Це історія Одеси, яку довго замовчували. Це не Мішка Япончик, це не проросійський міт, який прослідковується через усе ХХ століття. Це приглушене, розстріляне мистецтво, яке мало вагомий вплив на місто та регіон. І люди, які створили, можливо, навіть геніальні речі, але через призму більшовицької ідеології були змушені обрізати собі крила. Той же Довженко.
Валерій Пузік. Фото з FB
– Чи ви свідомо міняєте “міф Одеси”?
– А я не міняю, цей роман – повна реконструкція. Там деякі розділи пишуться на основі мемуарів. Довженко про Курбаса особливо і не згадував. У Кавалерідзе чудові рядки про Курбаса, про його роботу на Одеській кіностудії. Василь Василько, мені здається, зробив колосальну роботу по тому, як ми розуміємо зараз Леся Курбаса. Усі п’єси, які до нас дійшли, записав він. Першу книгу спогадів 1957 року теж уклав він.
На Одеській кіностудії працював Юрій Тютюнник, генерал армії УНР, якого виманили з Польщі, пригрозили розстрілом сім’ї, і він погодився працювати, його використовували в агітках.
І коли з кількох джерел зіставляєш, створюється неодноманітна і неодновимірна історія. У Куліша є розповідь, як у 1920-1922 роках, коли він працював інспектором шкіл, то приїжджав в одне село в Херсонській області, і дядько, який віз його на бричці, всю дорогу мовчав, тому що, як потім сказав, думав, що Куліш з ЧК.
– У вас уже є видавець?
– Це буде видавництво “Віват”.
Друга книга має назву “Безодня”, це нелінійний сюжет, де головний герой повертається в своє дитинство в 1990-ті. Так, на війні він повертається. У мене є обіцянка, яку я маю виконати. У мене друг дитинства загинув, коли йому було 13 років. Я пообіцяв на похоронах, що напишу про нього книжку. Постійно беруся за неї і постійно не можу її написати.
Читайте також:
“Де українські ремарки? Цінуйте їх, поки живі”. Історії шістьох наших письменників, які воюють
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
