автор: Олена Максименко
фото авторки та з архіву Культурного хабу “Південь”
У старовинній будівлі Львова немає центрального опалення. Тут гріються лампою УФО, чаєм та сміхом у колі своїх. Вихідці з півдня України вийшли на рамки статусу внутрішньо переміщених осіб. І попри те, що більшість із них залишили своє минуле життя в окупації, вони активно розбудовують спільноту, втілюють мистецькі та освітні проєкти, волонтерять, розповідають про принади своєї історичної батьківщини та підтримують одне одного.
“Новинарня” побувала на зустрічі команди культурного хабу “Південь”.
Маленька Олівія народилась у перший день повномасштабного вторгнення в Херсоні. Її мама, Галина Паранчук, розуміла, що необхідно виїжджати. Але як, якщо на дорогах російські блокпости? Галина наважилася на евакуацію за місяць, 24 березня:
“Я б хотіла виїхати підводним човном, але ми його не знайшли, тому поїхали звичайним. Це була тільки друга така поїздка цього човна, а ще за кілька цю можливість прикрили. Але кілька родин з дітьми встигли виїхати. Серед них – і ми з чоловіком”.
Галина Паранчук. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Це був дуже небезпечний варіант, адже втікачів по воді окупанти розстрілювали. Галина цілком усвідомлювала ризики:
“Я досі пам’ятаю, як у мене мерзли ноги. На воді ще стояв лід, а човник металевий. Було дуже-дуже холодно. Але вибору не було: в нас дитина, в неї були проблеми зі здоров’ям. Мені пропонували їхати через Росію, але я не потягнула. Ми готові були до смерті – з усіма попрощалися, склали заповіт. Просто було розуміння, що більше я так не витримаю. Мені пропонували не ризикувати, спробувати виїхати наступного дня машиною, але я так і сказала: “Ні, я прийняла рішення, сідаю і їду. Якщо помру, то помру з родиною”. Як виявилося через два роки, тоді в мене була післяпологова депресія”…
У Херсоні залишилася мама Галини, медик за фахом. Жінка на пенсії, але у місті бракує фахівців – багато молодих спеціалістів виїхало, тож вона повернулася до роботи.
“Вона там працює, допомагає родичам, які старші за віком і не можуть себе обслуговувати, допомагає сусідам… коротше всім, кому може, – розповідає Галина. – Пробувала виїжджати, але повернулась. Багато людей старшого віку повертається в Херсон, бо тільки там почуваються вдома. І це відчуття для них важливіше, ніж безпека, ніж навіть їхнє життя. У мене вже кілька рідних померли там від стресу чи серцевої недостатності”…
Галина за фахом – спеціалістка з економічної кібернетики, з червоним дипломом. Але з часом вона прийшла до графічного дизайну. У хабі координує всі процеси. Жінка згадує, як після пекельної евакуації на два роки закрилася, не брала участі у суспільному житті. Пробувала виїздити за кордон, не могла отямитися.
“А потім вийшла в люди, почала спілкуватися. Прийняла те, що є. Потроху почала ходити на зустрічі з херсонцями, на культурні заходи. Там познайомилася з Артемом. Ми поспілкувалися, обмінялися даними. Я дізналася, що будуть відкривати культурний хаб і запитала, чи не потрібна допомога. Артем сказав, що потрібна, і запропонував приєднатися.
“Я не знаю, що було для Галі страшніше – річкою вибиратися з окупованого Херсону чи вся ця співпраця з нами!” – сміється Артем Костюченко.
Артем Костюченко. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Артем – уродженець Скадовська, голова громадської організації “Молоді ініціативні”. Він – енерджайзер цього товариства. Ще до 2022 року він товаришував зі скадовським міським головою Олександром Яковлєвим, його заступником Олексієм Степовим та військовим капеланом Миколою Литвиненком.
За словами Артема, ГО він отримав “у спадок” як таку собі “валізу без ручки”. Але взявся організовувати молодіжний центр, шукати гранти, налагоджувати взаємодію з міською владою. Згадує, як познайомився на той час іще з кандидатом у мери Яковлєвим:
“Я думав, що він якийсь будівельник. Простий хлопець, такий класний. І ми з ними вже у 2021 році дійсно налагодили взаємодію. Було так круто розвивати цей молодіжний “двіж”. Я завжди всім казав: якщо хочете показати свій проєкт всій Україні – привозьте його у Скадовськ. Тут влітку вся Україна!
І це працювало, нам реально дали гроші на класний проєкт. Команда була в шоці. Ніхто не вірив, що ми такі гроші отримаємо – це було 50 000 доларів на першому етапі…”
Олексій Степовий, який був заступником голови нині окупованого росіянами міста, тепер – начальник управління з питань цифрового розвитку Львівської обласної державної адміністрації. Він просить його не знімкувати – рідні й досі в окупації.
Хлопці сумно зазначають, що зараз “Молоді ініціативні” учасники ГО розкидані по світу. Хто виїхав, хто воює, хто зник.
З початком окупації активісти почали виїжджати, адже через свою діяльність були серед найбільш вразливих. Дехто, перш ніж виїхати, встиг зазнати допитів і тортур.
“Деякі члени організації дуже сильно постраждали в окупації, були “на підвалі”. Слава Богу, всі вціліли й зуміли вибратися, – згадує Олексій. – Коли ми виїхали, запустили перший проєкт: евакуацію. Вивезли 2800 людей. Евакуйовували з лівого берега. Олешки, Гола Пристань, Лазурне, Скадовськ, Каланчак, Херсон…”
Місцевий підприємливий люд намагався організувати евакуацію платно: вимагали від 6 до 10 тисяч гривень з людини. З цих коштів частку “башляли” росіянам на блокпостах. Активісти намагалися будь-що зламати цю схему. Знаходили кошти, щоб перекривати витрати на евакуацію, а в окуповані міста, навпаки, везли продукти, ліки й генератори.
Щоб мінімізувати ризики, ініціативу з евакуації назвали максимально нейтрально – “Берегиня”.
Один із перевізників сам звернувся до активістів: хотів забрати зі Скадовська свій транспорт і радився, як туди дістатися. В подяку за це пропонував вивезти з окупованого міста, що їм потрібно. Активісти попросили вивезти людей.
“Коли він почав евакуйовувати свій транспорт, ми повідомляли місце, де забрати людей: це могли бути Скадовськ, Лазурне, Каланчак, Каховка тощо. Ні перевізник про цих людей нічого не знав, ні люди про перевізника. Їхні персональні дані залишалися тільки в нас. Тобто це було таке собі “соціальне таксі”, – пояснює Артем.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Олексій додає: “Ми собі поставили ціль за будь-яку ціну вивезти як можна більше людей. Спершу в нас був один перевізник, потім іще один, іще… На скільки сил вистачало, стільки вивозили”.
Активісти компенсовували перевізникам по три з половиною тисячі гривень за кожну людину. Ніяких “зелених коридорів” не було, кожен виїзд був окремою історією і надією на удачу.
“Ми поламали ринок, – каже Артем. – Познайомилися з декількома організаціями, які теж це робили, скоординувалися і розуміли приблизно, яка ціна у нас, яка в них, і що ми можемо грати на пониження. Хтось, звісно, ризикував своїм життям, але в якийсь момент уже понісся трафік, на блокпостах всі були задоволені. Ти брудний, зачуханий російський окупант, отримав дві консерви тунця – і вже щасливий! Вони тунця того ніколи не бачили. В нас такі історії були – вони коли спиртягу медичну бачили, то аж очі витріщали, типу: “Це ж не бояришник, це ж елітний алкоголь!..”
Найстарший у товаристві – Микола Литвиненко. Рівнем енергійності він не поступається молодшим колегам. Каже – радо пішов би до війська, та в його 67 не беруть. Микола брав участь не лише у двох Майданах й у війні від самого її початку, а протистояв Росії ще до того, як це стало трендом. Коли та вдерлася в Абхазію, їздив туди і допомагав вивозити людей. На фронт їздить від Міжконфесійного батальйону військових капеланів.
“Я був немолодий, але з ініціативою було все в порядку, – каже він про себе. – І просто підставляв плече молодим, у яких бурлили емоції. Купа напрямів, і отам, де вони розганялись, треба було трошки “бігти збоку”, щоб вони з колії не вискочили”.
З 2014 року Микола, за словами товаришів, “тусувався” з Радою майдану, Сотнею Самооборони й іншими подібними ініціативами. Радив охочим їхати з ним разом та фільмувати війну.
Жорсткий диск із тим, що тоді відзняли, зараз надійно заритий на городі у окупації. До кращих часів.
Микола Литвиненко. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Мер Скадовська Олександр Яковлєв приходить пізніше за всіх – затримався на “круглому столі” з питань окупованої території. У хабі він займається подекуди більш приземними речами – наприклад, електрикою. Про евакуацію зі Скадовська тепер згадує зі сміхом. Як і Галині, йому пропонували виїздити човном.
“Кажу: окей, я подумаю, а що від мене потрібно?” – “А з чого ти вмієш стріляти?” – переповідає чоловік той діалог, після якого вирішив вибиратися самостійно, автівкою.
Олександр народився в Горлівці, виїхав звідти ще дитиною. Але місце народження у паспорті сприяло довірі, бо на блокпостах стояли так звані “ДНРівці”.
“О, зємєля!.. Ти куда собрался?” – питали його. Відповідав, що їде “на Родіну” – і загарбники пропускали досить спокійно.
Зараз Яковлєв займається здебільшого фондом “Берегиня Таврії”, який возить з-за кордону автівки для військових.
Після того як останні активісти в серпні 2022 року виїхали з окупації, в Олексія, Артема й Олександра виникла ідея створити простір у Львові – на кшталт того, що був у Скадовську.
Читайте також:
“Наша мова – це бренд, який символізує незламність”: історія херсонки, що навчає іноземців української
Марта Погоріла до товариства приєдналася останньою. Вона народилася в Одесі, але з 2020 до 2022 року жила у Херсоні. За її спиною – понад 20 років досвіду організації персональних виставок в Україні та Європі. Активізм на Майдані та в перші роки війни. У Херсон вона переїхала слідом за подругою Світланою Волковою, разом із якою розвивали спільний бренд:
“Мені дуже сподобалось це місто. В мене маленька дитина, а тут все поруч: садок, школа, якраз у 2022 році дитина мала йти в перший клас. Я вибрала найкращу школу, ми потрапили до найкращої вчительки! У 2021 році, коли війська підійшли близько до кордону, я почала моніторити ситуацію і підписалась на всіх росіян – поганих, “хороших” – просто на всіх можливих російських блогерів і новинників.
І пам’ятаю перший вкид – це був червень 2021 року. На радіо “Ехо Москви” запросили якогось політолога, питають у нього: “Як ви думаєте, чи буде вторгнення?” А він каже: “Єслі будет, то одноврєменно с двух сторон. С Харькова і Хєрсона. Два-трі дня – освободім Ніколаєв і Одессу”. І в коментарях усі задоволені! Для мене це стало маркером. Херсон вони у своїй голові вже “пройшли”, їм два-три дні треба було на Миколаїв і Одесу.
У мене тривожна валізка була зібрана, всі документи готові. І я проговорила цю історію зі Свєтою: якщо почнеться, то сідаємо в машину – і батько чи брат вивезуть. Тому морально ми були готові”.
Марта Погоріла. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Так зрештою і вийшло. Телефоном подруги обговорювали кращий час та маршрут для виїзду. Їх вивіз батько Світлани “собачими стежками” – він херсонець, добре знав місцевість. Згодом чоловік приєднався до війська, втратив обидві ноги. Зараз також мешкає у Львові, пройшов реабілітацію і протезування, працює, веде активний спосіб життя і повернувся до кермування машиною.
“Миколаїв і Одеса були дуже небезпечними напрямками, тож ми тоді поїхали до Чернівців, – згадує Марта. – А далі – в Румунію, там у моєї мами є друзі й колеги. Там ми зі Свєтою дуже багато волонтерили, але постійно були на зв’язку з херсонцями. Іноземні журналісти просили нас зв’язати їх із жителями міста, які говорять англійською, французькою, німецькою – і ми знаходили таких людей. Були ті, хто давав коментарі з окупації італійською, навіть івритом. Херсон мене здивував”.
З евакуацією Марта також дистанційно допомагала. Перевізники, з якими вона співпрацювала, їхали з Одеси, закуповували гуманітарку, ліки, привозили в Херсон, а звідти забирали людей. Коштувало це 4000 гривень з людини, але жоден пасажир не платив за себе сам – на перевезення кожного Марта знаходила спонсорів.
Для чоловіків віком від 16 років були окремі інструкції: мати в кишенях дрібні гроші та пачки з цигарками. Коли на блокпостах окупанти починали до них чіплятися й обшукувати кишені, то знаходили цей дріб’язок і цим вдовольнялися.
Евакуацією з окупованих територій активісти опікуються і зараз. Звісно, тепер це явище менш масове і сильно ускладнене. Про налагоджений механізм не йдеться, це такий собі “крафтовий” процес.
“Кожен випадок унікальний, але вивозять людей постійно, – говорить Олексій. – Торік вивезли з Луганська 18-річну дівчину: вона майже 12 років, тобто більшу частину свого життя, прожила в окупації. А коли стала повнолітньою, виїхала. А сьогодні виїхала ще одна дівчина, з Сімферополя. Тобто ці випадки непоодинокі”.
У Культурному хабі “Південь”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Серед інших напрямків діяльності – проєкт підтримки команд екстреного реагування ДСНС у Херсоні – закупівля обладнання для рятувальників, зокрема генераторів та газових балонів. Психологічна допомога дітям та арттерапія. З 2022 року також займалися кіберзахистом на окупованих територіях. А також проєкт із відбудови.
“Коли звільнили правобережжя Херсонщини, активно почали привозити гуманітарну допомогу, саме будівельну, – згадує Степовий. – І я побачив, що люди її беруть, але або просто складають на хаті, або продають. Щоб такого не відбувалося, був придуманий проєкт “Майстерня нескорених” – ми направляємо на місця координаторів, щоб вони розглядали заявки людей і переконувалися, чи реально їм треба стільки-то відповідного обладнання, будматеріалів тощо”.
Артем, Олексій та Микола постійно їздять на Херсонщину і бачать ситуацію у прифронтовому регіоні. Вони кажуть – історія про незламність – це красивий фасад, картинка, за якою стоїть колосальне виснаження людей.
“Вони живуть в своєму просторі, де у них завдання вижити. Є чітко поставлені завдання, які треба виконувати, – і вони цим рятуються”, – розповідає Олексій про Херсон.
“Оптимізм і гумор – як ліки, – додає капелан. – Без них там просто поїде дах”.
Артем додає – коли херсонські активісти потрапляють бодай у Миколаїв, він видається їм острівцем безпеки і спокою. Це таке задоволення: просто побути в місті, випити кави, насолодитись тишею. Порівняно з постійною напругою Херсонщини – це як ковток свіжого повітря. Поки ти в Херсоні, цієї напруги можна не помічати, але коли приїздиш на “спокійнішу” територію, контраст дуже помітний.
У маршрутників у Херсоні є пристрої, які сигналять, коли наближається дрон, водій вживає заходів. На ринках над торговельними рядами натягнуті антидронові сітки. Та все ж, попри загальний тривожний фон, люди живуть життя, радіють, смажать шашлики, будуть плани й навіть наважуються на купівлю квартир, розповідають активісти…
Читайте також:
“Васі більше нема. Йому дрон відбив голову…” Який вигляд має війна у найбільш зруйнованому місті Херсонщини – Бериславі. РЕПОРТАЖ
Про культурні ініціативи, які втілює Хаб, розповідає Марта. Тут представлені п’ять областей – Одеська, Херсонська, Миколаївська, Запоріжжя та Крим:
“Кожній області ми приділяємо окрему увагу, проводимо не зовсім мистецькі, а радше концептуальні етнографічні виставки. Така виставка, яка триває місяць-півтора, розказує про конкретний регіон. У цей час проводимо також інші події – лекції, презентації книг тощо. Не обов’язково пов’язані саме з цим регіоном і навіть не обов’язково дотичні до півдня – це залучає додаткову аудиторію”.
Наприклад, галичани, які ніколи не були на Миколаївщині, навряд прийдуть на подію, де “все про Миколаїв”. Однак прийдуть на лекцію, кінопоказ, майстерку, а заодно побачать виставку і таким чином дізнаються більше про регіон.
“Це дуже важлива місія, розказувати про наш південь, – переконана активістка. – Наприклад, я відповідаю за мистецьку і культурну складову, і мені завжди так радісно, коли люди дізнаються щось нове і дивуються. Кентаври – це Миколаївська область, вхід у царство Аїда – Херсонська. І ці краї описані в грецькій міфології. Кінбурнська коса, Очаків – тут тренувалися Ахіллес! Люди, що не доїжджали туди, не чули цих байок, не зв’язують історію України цих країв із грецькою міфологією. А цей зв’язок є. І дуже важливо про це говорити. Люди мають знати, чому важливо відновлювати регіони, які постраждали. Тому що вони варті цього”.
Міський голова Львова Андрій Садовий на відкритті Культурного хабу “Південь”
Стратегічним партнером Хабу “Південь” є НеМо – Ukrainian Heritage Monitoring Lab. Громадська організація, яка моніторить і документує пошкодження культурної спадщини по всій Україні – бібліотеки, церкви, будинки культури тощо. Минулого року НеМо запустили освітню програму для молоді Херсону й області, а цього року залучили також Запорізьку і Миколаївську області.
“Стали їх заохочувати вступати до Львова на архітектуру і реставрацію, – розповідає Марта. – Через п’ять-шість років вони повернуться додому й будуть відбудовувати свої регіони. Ми підтримуємо зв’язки зі студентами, які вступили за цією програмою, і завдяки цьому до нас підтягується молодь. Вони хочуть волонтерити, хочуть допомагати й бути зі своїми – і так про це й кажуть”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
На підвіконнях – паперові шопки з вертепу. У сюжеті кожної з них вплетена історія постраждалої будівлі: тут і музей Марії Приймаченко, і будинок Поліни Райко, і Харківська бібліотека. Кілька тижнів під час Різдва активісти ходили з цими шопками по різних інституціях, колядували та заодно ознайомлювали зі знищеними елементами культурної спадщини.
Зацементовані диски з викарбуваними візерунками – результат майстерки, де охочі опановували технологію так званих “кам’яних вишиванок” – це унікальні орнаменти, якими оздоблені будівлі Нової Каховки. Їхній творець – архітектор Григорій Довженко, представник школи бойчукістів. Опікуються збереженням цього спадку мати й донька – Тетяна та Єлизавета Євсеєви.
“Ще до повномасштабного вторгнення деякі будівлі були в поганому стані, вони занепадали і місцева влада хотіла їх зносити, – пояснює Марта. – Але активісти почали захищати їх, пояснювати, що це дуже важливі речі. Вони створили громадську організацію, разом з волонтерами відновлювали ці кам’яні вишиванки. І навіть після повномасштабного вторгнення вони й далі говорять просто про цю тему, проводять майстер-класи. Люди самі пробують цю методику і заодно більше про неї дізнаються”.
У Культурному хабі “Південь”
Хаб створює спільноту. Вихідці з півдня тримаються своїх, спільнота допомагає не лише тамувати тугу за домом, а й вирішувати практичні питання, як то пошук лікаря, роботи, дитсадка чи школи.
“Простір неймовірний, атмосфера прекрасна! – говорить Марта.
Галина сміється: “Я вже посивіла з цим осередком! Але я себе відчуваю потрібною. Роблю помилки, підправляю, я роблю щось хороше, чую слова подяки, “вау, непогано вийшло”. І завдяки всьому цьому відчуваю себе живою”.
Читайте також:
Наталина боротьба. Історія волонтерки з Херсонщини, яка попри тяжкі випробування продовжує допомагати військовим
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
