автор: Анна Калюжна
з Донецької області
фото авторки, надані 66 омбр та з відкритих джерел
Це перше інтерв’ю комбрига Ростислава Силівакіна “Крота” за час “великої війни”. Хоча похвалитись йому є чим уже давно. Його бригада за 2025 рік знешкодила – пораненими і вбитими – понад 8 тисяч окупантів, йому вдається стабілізувати ділянки, куди перекидають бригаду, а кількість СЗЧ і відмовників у ній за час його управління зменшилась у 5 разів.
Шлях до комбрига Ростислав пройшов від командира взводу. Побратими, з якими він починав бойовий шлях в АТО, – теж в управліннях інших бригад. І Силівакін не погоджується з гучними оцінками Валерія Маркуса щодо цих офіцерів та радить йому самому стати офіцером й міняти військо зсередини замість критики.
На великій війні Крот втратив батька, який повернувся з-за кордону, щоб стати на захист України, воював за Бахмут. Принципи командира Силівакіна не дозволили “сховати” рідну людину від боїв десь на тиловій посаді, хоча якби захотів – то мав би можливість це зробити. Але вони обоє ніколи б на таке не пішли.
Про його війну і принципи, дискредитований офіцерський корпус, вплив підготовки, незаслужені нагороди та як обійшли тактику “інфільтрацій” – в інтерв’ю Ростислава Силівакіна “Новинарні“.
Дивіться відеоверсію інтерв’ю Ростислава Силівакіна на YouTube-каналі “Новинарня“:
З командиром 66-ї механізованої бригади Ростиславом Силівакіним на позивний “Крот” (бо має поганий зір) зустрічаємося в населеному пункті на Харківщині, який під час повномасштабного вторгнення Росії побував в окупації. Хоча зараз у цьому містечку, як і в більшості тих, які після звільнення стали тилом, залишається все менше слідів важких боїв 2022 року.
Це перше інтерв’ю, на яке Ростислав зголосився протягом великої війни. Хоча тоді, в лютому 2022-го чотири роки тому, він зустрічав її вже у ролі комбата, і протягом “повномасштабки” майже весь час обіймав посади в управлінні кількох різних бригад.
Перед цим Силівакін давав інтерв’ю ще у 2021 році – і теж для “Новинарні” (тут його детальна біографія).
Сьогодні Ростислав прихворів – має озноб, але на пропозиції перенести інтерв’ю відповідає відмовою. Військова людина. У свої 31 він уже половину життя – військовий.
Їдемо на командний пункт батальйону ближче до Лиманського району.
З авторкою інтерв’ю Анною Калюжною
“У зоні відповідальності нашої бригади противник пробує дрібними групами піхоти інфільтруватись [в наш тил], захопити окремі наші позиції, і створити собі більш сприятливі умови для просування в напрямку населеного пункту Ізюм.
➡️ Підписуйтеся на канали “Новинарні” в Телеграмі та в YouTube, а також у ТікТок та Instagram.
Якщо порівнювати з іншими ділянками фронту на Лиманському напрямку, у нас не найскладніша наразі обстановка, противник основні зусилля зосереджує не на нас, а на наших сусідах, які стоять ближче до населеного пункту Лиман”, – розповідає Крот.
66-та механізована бригада імені князя Мстислава Хороброго, якою командує Ростислав, воює на Лиманському напрямку (північніше від міста Лиман). Під час контрнаступу на сході України восени 2022 року бригада звільнила Лиман та ще декілька населених пунктів поблизу. І після цього воює тут усі чотири роки без ротацій, але і не змінювала напрямків, що є доволі великою рідкістю.
Командир механізованого батальйону “Онуки Адольфівни” 66-ї ОМБр “Юдж” доповідає “Кроту”, що з тимчасово окупованого села Шандриголове в ангари в зоні відповідальності бригади просочились двоє солдатів РФ. Батальйон їх знищив. Розказують мені, що зараз ворог здебільшого до переднього краю не доходить, його знищують на підступах.
“Крот” та “Юдж”. Фото: Анна Калюжна / Новинарня
– Противник на нашому напрямку припинив свої спроби просування, тому що зазнав величезних втрат. За минулий рік – понад 8 000 вбитими і пораненими. Переключили основні зусилля на сусідню бригаду. Коли противник втратить спроможність просуватись там, знову спробує у нас продавити. Вони весь час шукають слабкі місця в обороні.
– Але ж протягом 2025 року на всіх ділянках змінилася тактика, і там само, як тут у вас, росіяни скрізь намагаються не штурмувати, а інфільтруватись?
– Так, їхня тактика протягом 2025 року суттєво змінилася. Порівняно з 2024 роком, противник не зосереджується на штурмових діях окремих наших позицій, а намагається безліччю дрібних груп просочитися (інфільтруватися) між позиціями, якомога глибше в тил. Для того, щоб там накопичитись до якоїсь критичної маси й порушити стійкість нашого переднього краю, дестабілізувати нашу оборону.
Час від часу – приблизно раз на місяць-два – противник також пробує штурмувати на техніці. Зазвичай успіхів не має.
Минулого місяця в них була остання спроба під час сприятливих для цього погодних умов (туман) провести механізований штурм силами до чотирьох БТРів, до 10 мотоциклів.
Але успіхів противник не мав, вдалося зупинити їх, використовуючи інженерні загородження, мінування підступів до позицій, вогонь з позицій, БПЛА на оптоволокні. В принципі, ми готові відбивати ворожі штурми і в хорошу, і в погану погоду. Для нас це не є якоюсь проблемою чи чимось надзвичайним.
Протидія ж тактиці інфільтрації нескладна – максимально ешелонувати оборону, наскільки це можливо за наявного ресурсу. Ні для кого не секрет, що ми завжди відчуваємо дефіцит в особовому складі. Та попри це, створюючи дрібні загальновійськові резерви з дрібних груп піхоти кількістю до 10 чоловік, створюючи ешелоновану оборону, з цим можна доволі ефективно боротися. І останніх пів року безумовно всі вклинення противника чи просочування в глибину нашої оборони знищувалися без якихось проблем.
– Наскільки максимально глибоко вони заходили у ваші тили?
– Безпосередньо в нашій смузі оборони це було до 5 кілометрів.
Загалом росіянам на деяких напрямках росіянам вдавалося заходити вглиб наших позицій на понад 10-15 км. Така ситуація була щонайменше на Куп’янському, Добропільському та Гуляйпільському напрямках. На всіх напрямках Сили оборони організовували контратаку.
Читайте також:
Командувач ДШВ Олег Апостол: Коли відбувається зустрічний ближній бій, наші групи перемагають у 90% випадків. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю
– Ви згадали про нестачу особового складу. Восени президент Володимир Зеленський і відповідальний в ОП за ситуацію у військах Павло Паліса проїхали по фронту. Після цього та гарячих дискусій і багатьох закликів давати людей в основні бригади, які тримають оборону, була заява обох про те, що будуть переглянуті підходи до поповнення – людей будуть давати в механізовані бригади. Чи ви відчули за ці декілька місяців, що поповнення стало більше?
– Нам би хотілося отримувати по 200 чоловік в місяць, по 300 чоловік в місяць. А нам дають на порядок менше, ніж необхідно для того, щоб створити стабільні ротаційні умови виконання завдань на передньому краю, щоб нарощувати бойовий потенціал і спроможності до проведення наступальних дій. А підрозділам необхідно проводити наступальні дії, як мінімум для того, щоб перехопити в противника ініціативу, розвиватися і підтримувати високий бойовий дух.
Але з’явилася принаймні якась система, згідно з якою комплектують бригади. Порівняно з попередніми роками ситуація з поповненням особовим складом стало набагато кращою.
Спілкуючись також із різними командирами бригад, зробив висновок, що з’явилася систематичність – щомісяця в бригаду надходить фіксована кількість людей. І це дало змогу, перш за все, якісно організувати підготовку цих людей. У 2024 році було так, що в один місяць міг узагалі не надходити особовий склад на поповнення, а на інший місяць він надходив, але не було часу на якісну підготовку. Доводилося набагато швидше застосовувати молоде поповнення.
Зараз із цим набагато краще. Особовий склад, який прибуває до нас, безумовно проходить мінімум сім днів адаптаційної підготовки. А особовий склад, який без базової загальновійськової підготовки (БЗВП) – крім того, ще півтора місяця проходить БЗВП. І це значно вплинуло на якість виконання завдання.
Кількість відмовників, дезертирів і так званих СЗЧшників, порівняно з 2024 роком, зменшилася мінімум у 5 разів.
Якщо у 2024 році відмовників були десятки, то у 2025 році – один-два випадки на місяць. Або й узагалі не буває таких випадків.
Так, безумовно, інколи надходить на доукомплектування особовий склад, який за станом здоров’я не може справно виконувати завдання. Таке трапляється. Але майже зникли відмови від виконання бойових завдань із таких причин, як страх, відсутність мотивації й тому подібне.
Ростислав Силівакін “Крот”. Фото: 66-ї ОМБр
Тиждень тому їздив на заняття до військовослужбовців свого другого механізованого батальйону, яких напряму з ТЦК до нас направили, які ще не мають БЗВП, ми самі проводимо їхню базову підготовку. Самі військовослужбовці доволі позитивно відгукуються про якість підготовки і про побутові умови, в яких вони перебувають, про відношення своїх командирів до них. Ну, і банально на питання “чи є хтось, хто вважає, що не зможе виконувати бойові завдання” – жоден не відповів, що вагається чи не зможе. Хтось з них боявся сказати, хтось промовчав, але ти не маєш таких явних випадків, щоб казали “я не буду воювати і все”, такого немає.
Особовий склад, який отримує якісну підготовку, більш упевнений в собі, більш упевнений у своїй зброї, й ефективніше виконує завдання, і спроможний боротися зі страхом.
– Ви сказали, до вас потрапляють люди, які за станом здоров’я не мали б пройти ВЛК, але їх привозять, щоб, як я розумію, покращити показники мобілізації. Наскільки критична ця проблема?
– Я думаю, є необхідність змінити порядок проходження ВЛК і якісного оцінювання, хто придатний, а хто непридатний. Насправді ж проблема набагато більша. Бо до нас потрапляють з печаткою “придатний” військовослужбовці з величезною кількістю проблем. І чомусь на ВЛК цих проблем ніхто “не бачить”. А ми опиняємось у ситуації, коли людина потрапила на військову службу, а застосувати ми її не можемо.
Наприклад, прибували військовослужбовці без пальців з припискою “придатний”, з грижами, серцево-судинними захворюваннями. Вони накопичуються, ми з усіх сил намагаємось їм знайти хоч якесь застосування. З часом, служачи в колективі, навіть “обмежено придатні” зголошуються виконувати бойові завдання.
Так, хотілось би, щоб до нас прибували фізично здорові люди. Але, мабуть, це неможливо з нашими шляхами мобілізації.
Поки їдемо на одну з локацій інтерв’ю, командир, продовжуючи тему необхідності наступальних дій, розповідає про нещодавнє відбиття потрібної для оборони добре укріпленої позиції противника на панівній висоті.
– Було прийнято рішення підготувати групу з п’ятьох військовослужбовців і, використовуючи перевагу в якості підготовки нашого особового складу та в погодних умовах, цією групою за підтримки БПЛА захопити цю позицію. Як ми планували, так все і вийшло. Безпосередньо на самій позиції було знищено трьох військовослужбовців противника, а також поблизу позиції – ще трьох, які готувалися проводити свої дзеркальні штурмові дії.
І це все зробив мобілізований особовий склад, який пройшов підготовку в нашій бригаді, на наших полігонах, з нашими інструкторами. Вдалося провести успішні дії без жодних втрат.
Тому що ні для кого не секрет, що в позиційній обороні, глухій, коли ми тільки програємо, бойовий дух зводиться до нуля.
Ті підрозділи, які проводять час від часу якісь наступальні дії і мають в них успіхи, – там бойовий дух набагато на вищому рівні. Тому ми стараємося за будь-якої можливості, за будь-яких сприятливих умов, маючи ті ресурси й ту кількість людей, які в нас є, проводити успішні наступальні дії.
– Як мотивувати людей стріляти у ворога і дати йому мотивацію піти, на жаль, деколи на 100 й більше днів у холодну нору, без умов, із постачанням лише з дрона?
– У першу чергу, як я вже казав, якісно навчати солдата під час бойової підготовки, під час адаптації. Ті ж самі побутові умови солдат повинен відчувати і розуміти, що командирам не байдуже на нього, не байдуже на те, як він живе, як він готується, як він виконує завдання і чи повернеться він живий.
Другий момент – ми значно протягом 2025 року наростили систему психологічного відновлення військовослужбовців після виконання завдань. У нас у кожному батальйоні і на рівні бригади є так звані пункти психологічного відновлення, де після виконання бойових завдань з військовослужбовцями працюють психологи. Організовують їхній відпочинок, за необхідності – медичне обстеження, різноманітні терапії, спрямовані на психологічне розвантаження.
І це дає свій результат: люди, які навіть по 100-150 днів пробули на позиціях, готові знову йти і виконувати бойові завдання. Бо це напряму їм демонструє, що їхнім командирам не байдуже.
Я говорю не безпосередньо за себе, я говорю за кожного зі своїх командирів батальйонів, командирів рот. Ще раз кажу, що в такій діяльності, як організація бойових дій, головне – створити ефективну команду. Команду, де від командира бригади до сержантів всі будуть мати приблизно однакові моральні цінності, моральні орієнтири. І розуміти, як правильно працювати з людьми й чого ми хочемо досягти.
66 омбр працює по росіянах. Архівне фото
Я вважаю, що 66-й бригаді за 2024-2025 роки вдалося створити таку команду. На мою думку, у нас ефективний колектив з командирів підрозділів, сержантів, головних сержантів підрозділів, які розуміють, як необхідно працювати з особовим складом, ефективно готують цей особовий склад і, як мінімум, людяно ставляться до особового складу.
У тих командирів, які спроможні розуміти всі чинники, що впливають на готовність військовослужбовця виконувати завдання, і знають, як домогтися необхідних умов і як впливати на цього солдата та як до нього ставитись, набагато менше проблем із “СЗЧшниками” чи відмовниками. В нас такий колектив.
– Тобто по-людяному все ще йдуть піхотинці на позиції?
– Командири мають вміти застосовувати різні форми й методи впливу на військовослужбовців. Але, безумовно, в пріоритеті має стояти якісна бойова підготовка, ставлення до людей, до військовослужбовців. І вже поряд із тим – вимогливість і дисциплінарна практика до тих військовослужбовців, які, маючи нормальні умови й нормальну підготовку, все одно не виконують бойові завдання. Тоді буде ефект.
І, відповідно, особовий склад, який потрапляє до нас у бригаду для проходження служби, з перших днів відчуває, як командири намагаються їх підготувати, в яких умовах вони живуть, як вони харчуються, як спілкуються. І хочеш не хочеш, але протягом тижня-двох підготовки навіть у так званих “бусифікованих” людей трохи свідомість змінюється.
Ростислав Силівакін. Фото: 66-ї ОМБр
– Є такий стереотип, що штурмові дії – це вірна смерть, але, знову ж таки, тут питання до безпосередніх організаторів цих дій, до командирів рот, командирів батальйонів, командирів бригад. Незалежно від завдання, яке нам ставить вище керівництво, завжди можна оцінити обстановку, і – якщо ти на своєму рівні бачиш, що це завідомо невиконувана задача, що там будуть великі втрати – відстоюй свою думку, надавай іншу пропозицію, аргументуй.
Авторитарна система військових сил виховувала в багатьох офіцерах панічний страх відстоювати свою думку, надавати інші пропозиції, суперечити вищому керівництву.
Кожен офіцер, якщо не згоден з якимось новим рішенням, може запропонувати інший альтернативний варіант. Якщо він його мені аргументує, я з ним погоджуся. Я-то знаю, що я завжди так робив.
Багато вищих керівників не готові розділяти з командиром відповідальність за втрату території. Мені в тому плані пощастило більше. Виконуючи завдання спочатку в оперативно-тактичному угрупованні “Старобільськ”, ми також втрачали території, втрачали позиції. Але і з командиром ТГр (тактична група – “Н”), і з командиром ОТУ була здорова комунікація й ніхто мене не знімав [з посади] за зняття СПшки (спостережного пункту).
І ці ж мої начальники – командир ТГр “Кремінна” і командир ОТУ “Старобільськ” – розділяли відповідальність за втрату цих територій разом зі мною.
– Загальновідомо, що є проблеми з брехнею і неправдивими доповідями в армії на дуже різних рівнях – починаючи від найнижчого і закінчуючи, можна сказати, найвищим. Як ви думаєте, у зв’язку з чим і чи є зараз брехня в армії найбільшою проблемою Збройних сил?
– Особисто на мою думку – так. Це величезна проблема. Можливо, не найбільша, але величезна проблема, яка зумовлена, знову ж таки, проблемами з комунікацією, атмосферою колективу, який виконує завдання. В багатьох випадках окремі командири підрозділів панічно бояться доповісти старшому керівнику про втрату позиції чи про те, що не вдалося виконати якесь завдання. І бояться настільки, що спотворюють інформацію.
Але відповідальність за це лежить не тільки на керівниках, а також на тих офіцерах, які не мають в собі мужності, не мають сили волі прямо, відверто доповідати про обстановку, якою вона дійсно є.
Коли я служив у 93-й ОМБр, був командиром батальйону – мені нічого не заважало доповідати реальний стан справ. А як комбриг перед командувачами віддувався – мене мало хвилювало, я кажу відверто. Але ми не спотворювали інформацію.
Коли вже служив заступником командира бригади в 30-й, 47-й бригадах – так, я стикався з таким явищем, як нездорова реакція командувача на доповідь про втрату територій. Комбригу було незручно керувати бригадою в такій атмосфері. Коли я вже став командиром бригади, я вважаю, що мені повезло – служити з такими людьми, які нормально сприймали всі доповіді про реальний стан справ.
Читайте також:
Командир 8-го КДШВ Дмитро Волошин: Через обман у доповідях про передній край ми програємо в локальних боях
– Протягом 2025 року ми бачили, що прориви противника нібито стали глибшими, були втрачені багато міст, які вважаються основоположними: Куп’янськ (потім відбили), Сіверськ, імовірно, Вовчанськ. Противник підійшов впритул до Лиману, вже бої в Костянтинівці, яка ще рік тому була ледь не в тилу. В Покровську і Мирнограді – у нас війська фактично у відриві від основної частини Сил оборони. Також у певний момент стався величезний прорив до Гуляйполя. Керівник благодійного фонду “Повернись живим” Тарас Чмут називає це “колапсом фронту”. А ви як вважаєте? Чому так сталося, що у нас 2025 рік настільки неуспішний?
– У різних випадках – різні причини втрат територій, провалів фронту, втрат міст. У деяких випадках, на мою думку, там доволі довгий проміжок часу була спокійна обстановка – як на Гуляйпіллі, наприклад. Підрозділи, які там стояли, не були в пріоритетах комплектування – це одна з причин.
Друга – підрозділи не готувалися.
Ніщо так згубно не впливає на підрозділ, як спокійна обстановка.
Підрозділи найбільше розвиваються і стають боєздатнішими і професійнішими тільки в складних умовах обстановки. І на прикладі своєї 66-ї бригади я ще раз в цьому переконався. Набагато швидше вдалося сформувати колектив, знайти в цьому ж колективі хороших ініціативних офіцерів саме в складних умовах. Керівники себе проявляють, приймаючи рішення, реагуючи на ті чи інші зміни в обстановці. У спокійних умовах, на спокійних ділянках фронту, які різко стали атакованими, неможливо було оцінити тих чи інших офіцерів. Всі були “класними пацанами”, бо поки спокійно – всі класні.
З іншої точки зору, воюючи проти такої держави, як Росія, втрати території – це не найгірше, що може статися. Україна неодноразово під час своєї історії була під окупацією. Найгірше, що для нас може бути – це втрата боєздатності Збройних сил України і втрата державності.
Якщо ми збережемо боєздатність, то незалежно від того, скільки втратимо в території, у нас буде потенціал для того, щоб відбити ці території. Основна наша задача на даний момент – завдати противнику максимальних втрат. А на даний момент ми можемо завдати йому максимальних втрат, стійко обороняючи позиції.
Має бути розуміння, що коли мова йде про безкінечний людський ресурс Росії, це очевидно, що на одному і тому ж самому рубежі ми не спроможні закінчити війну.
Читайте також:
Перемога, від якої відмовилися. Як президент Зеленський змінив комунікацію щодо бачення підсумків війни і чим це загрожує
– У 2025 році Збройні сили перейшли на корпусну систему і відмовилися від тимчасових утворень у вигляді ОТУ. В корпусі воювати легше, ніж в ОТУ – це справді ефективніший організм?
– Коли корпус воює своїми силами і засобами, своїми бригадами – безумовно легше. Для будь-якого командира бригади набагато легше працювати безпосередньо з начальником. І корпусу, як органу управління, набагато ефективніше керувати своїми бригадами, які вони забезпечують, розвивають. Безпосередньо у нас ситуація так склалася, що ми входимо до складу 18-го корпусу, але виконуємо завдання в підпорядкуванні 3-го армійського корпусу. І попри це, доволі легко і зручно працювати з управлінням 3-го корпусу.
У порівнянні з ОТУ це позитивний досвід. Та далеко не всі бригади [воюють] у смузі відповідальності своїх корпусів. Знадобиться ще багато часу, щоб зробити це перегрупування і корпуси почали воювати виключно своїми бригадами. Я вважаю, що на 100% цього неможливо добитися. Тому що обстановка на фронті динамічна, постійно щось міняється.
Фото: 66 омбр
“Крот” – кадровий військовий. Після навчання у ліцеї та військовому виші – Львівській “сухопутці” – він пройшов бойовий шлях від командира взводу до командира бригади. За нашими спостереженнями, часто командири, які здобували військову освіту, формуючи свою команду, надають перевагу теж кадровим офіцерам, навіть якщо вони поступаються у своїх якостях “піджакам” (тим, хто отримав офіцерське звання, навчаючись на військовій кафедрі). Та у “Крота” – нетипове бачення:
– Я б надав перевагу “піджакам” з хорошою ініціативою і бажанням навчатись і розвиватись. Професіоналом ми його завжди встигнемо зробити – навчити статуту і тим знанням, які мають кадрові офіцери, можна протягом виконання бойового завдання. А кадрові офіцери, які неспроможні проявляти ініціативу, – їх уже нічим не виправиш.
– У вас в основному на посадах комбатів і їхніх заступників у вас кадрові чи “піджаки”?
– Заступники – кадрові, а батальйони очолюють не кадрові. Тільки в танковому командир теж кадровий, але в нього нема проблем з мотивацією, ініціативністю, ентузіазмом. А механізовані, ББС, мотопіхотний батальйони очолюють не кадрові.
– Це добровольці, які прийшли у 2022-му?
– Це громадяни України, які виконують свій конституційний обов’язок. Добровольці можуть бути на війні між Таїландом і Камбоджею. Хто як прийшов його виконувати, самостійно чи примусово, – мені байдуже. В мене є різниця у ставленні до того, як вони виконують обов’язки, а не як вони сюди потрапили.
Я завжди горджусь, коли якісь мої підлеглі досягають нових посад. Я впевнений, що вони будуть робити ЗСУ кращими. Теперішній командир 47-ї бригади полковник Максим Данильчук служив зі мною в 30-й бригаді, також офіцер з нормальними цінностями, професіонал. І я був дуже радий призначенню, бо я розумію, що він цю бригаду буде витягувати на свій рівень, формувати колектив.
– Він доволі молодий, можливо, наймолодший комбриг. Раніше це був Шаміль Крутков, який очолював вашу рідну 93-тю, а зараз – Данильчук. Вік якось впливає на вміння і спроможність людини керувати бригадою?
– Можна сказати, що частково вік впливає. Але більшою мірою впливає характер. На конкретному прикладі – в нього немає проблем із силою волі, характером, і він буде справлятись.
Нормальні люди гуртують навколо себе нормальних людей, зі стійкими моральними цінностями. На мою думку, перша задача КБр – сформувати нормальний колектив.
Читайте також:
Мобілізаційна хвиля 2024: рекрутовані, бусифіковані, свідомі. Із чим прийшли в армію ті, хто зовсім не поспішав приходити (ч. 1)
– Ви спілкуєтеся з іншими підрозділами, можете назвати ще таких людей, на кого б можна було рівнятися в цьому питанні?
– На мою думку, наразі це підрозділи 3-го армійського корпусу, де вони сильно вкладаються у формування своїх колективів; 59-та бригада, яку очолює полковник Сак; 47-ма бригада, – це ті, з якими я найчастіше спілкуюсь. Це 128-ма гірськоштурмова.
– Ви згадали полковника Олександра Сака і 47-му бригаду, де зараз служить Володимир Шипка, з якими ви починали шлях у 93-й, а потім вас “рознесло” по різних бригадах. Далеко не всі військові, які починали командирами рот, доросли до комбригів. А вони доросли. Як думаєте, чому?
– Це сильні характером люди, які усвідомлюють, як працювати з підлеглими, мають свою ціль, і не бояться брати на себе відповідальність. Ми виховали в собі правильні цінності, і далі всю службу керуємося цими цінностями. Не могло по іншому статись, щоб ці люди не стали командирами бригад.
Ростислав Силівакін і Володимир Шипка. Фото: 93 омбр
Олександр Сак і Ростислав Силівакін. Архівний колаж “Новинарні”
Якщо офіцер у нашій бригаді поводиться негідно, вживає алкогольні напої чи ще гірше – наркотичні речовини, він іде на позицію й виконує завдання як військовослужбовець-піхотинець. У деяких випадках він ті завдання виконує до того часу, поки не знайде собі нове місце служби.
Тому що офіцерський корпус в Україні дискредитований вже давним-давно. І ми мусимо з цим боротися. І, як на мене, якщо людина неспроможна достойно себе поводити, будучи на посаді командира батальйону, то нехай хоч краще достойно себе поводить на позиції, будучи в ролі піхотинця.
– Ви згадали про офіцерський корпус, який дискредитовано. Наприкінці 2024 року вийшов такий собі багатосерійник колишнього головного сержанта 47 омбр Валерія Маркуса, де він, зокрема, багато годин присвятив розповіді про те, чому негідними офіцерами є на той момент комбриг 47-ї бригади Олександр Сак та його заступник – Іван Шаламага. Із Шаламагою ви по службі не стикались, тому я вас запитую про Сака, з яким ви довго служили і якого зараз назвали одним із взірцевих…
– Я взагалі не розумію, як сержант, маючи свій якийсь там життєвий досвід, рівень освіти, може оцінювати загалом офіцерський корпус Збройних сил України. Так, я згоден, що офіцерський корпус в Україні дискредитований. Це системна проблема. Є непоодинокі випадки, коли офіцери поводяться негідно. З тим треба боротися. Не можна на це закривати очі і робити вигляд, що такої проблеми не існує.
Проблема існує, але, тим не менше, в Збройних силах України є безліч компетентних, ініціативних, підготовлених нормальних офіцерів з нормальними моральними цінностями, людськими якостями, як і кадрових, так і не кадрових. І не можна оцінювати всіх таким чином, що “за корову купив освіту”. Кожен з різних причин пішов навчатися в навчальні заклади. І після випуску молодого офіцера, в першу чергу, на нього впливає те, в який колектив він попадає служити, до чого він там звикне і чого його навчать.
Що стосується Сака – мені пощастило, що свій шлях в бойових підрозділах я розпочав під його керівництвом. Я був у нього командиром взводу, він був у мене командиром роти. В подальшому він був командиром батальйону, я був приблизно рік у нього заступником командиру батальйону. І я впевнений на тисячу відсотків, що Сак – це компетентний офіцер, який в організації бойових дій керується, перш за все, мотивацією військової ефективності і, створюючи колективи, розвиваючи свій підрозділ, керується нормальними людськими цінностями. Чому його так оцінює Маркус? Для мене це загадка. Я цілком не згоден.
Читайте також:
“Маємо згуртуватися”: командир 47-ї бригади Стафф відповів на винесення конфлікту Маркуса в публічну площину
І весь Запорізький контрнаступ, вибачте мені, це не була операція однієї 47-ї бригади, де командир бригади Сак сам собі вибирав місце в бойовому порядку, ділянку прориву і як йому виконувати завдання. Це була загальновійськова операція силами двох корпусів, якщо не помиляюся.
Але ж чомусь, говорячи про події на Запоріжжі, вся увага акцентується навколо 47-ї бригади, але не акцентується, що було безліч бригад, які не досягли й половини того результату що 47-ма. Якби всі бригади, які брали участь у цьому наступі, виконали свої найближчі завдання, можливо, відкрився б потенціал вийти на оперативний простір і досягти більш глобальних результатів, ніж захопити одне село.
Валерій Маркус
Можливо, сержанту цього не дано понять. Питання в іншому. Якщо ти так дискредитуєш офіцерський корпус, “всі офіцери – негідники”, то
стань офіцером, покажи рівень, змінюй на краще. Хоча б на своєму рівні.
Критикою в ютубі ти ніх*я не поміняєш.
Мені з першого дня служби в армії багато чого не подобається в системі Збройних сил. Починаючи від корупції, закінчуючи особистою поведінкою офіцерів. І попри це, я стараюся на своєму рівні, де я можу, це змінювати. Командиром роти – в роті, командиром батальйону – в батальйоні, командиром бригади – в бригаді. І виховую вже своїх підлеглих офіцерів так, як я б хотів це бачити. Стараюся хоча б у своїх масштабах вплинути на це.
Можливо, колись пощастить стати на ще більшу посаду – буду впливати на ще більшому рівні. Як на мене, набагато більше користі буде від такого способу дій, ніж сидіти і жалітися, що всі навколо під*раси, зробіть з цим щось. Так не можна.
Читайте також інтерв’ю тоді ще майора Сака “Новинарні” у квітні 2021 року:
26-річний комбат Олександр Сак “Стафф” із 93-ї бригади: Готуємося до масштабної війни з Росією
– В Міноборони ще за попереднього міністра з’явилась така ініціатива, як маркетплейс, де військові можуть на зароблені бали за знищення ворога і техніки собі заробляти певні матеріально-технічні засоби. Це працює?
– Так, воно реально працює. Відповідно до балів, ми можемо додатково собі замовляти обладнання, в тому плані це краще, ніж у попередні роки. Також держава виділяє ресурси для закупівлі всього необхідного, наприклад, НРК, з розрахунку 7 млн гривень на воюючий батальйон.
У порівнянні із першою половиною 2025 року – це величезний крок вперед.
Ми маємо набагато більше спроможностей самостійно себе забезпечувати. Це хороші ініціативи, але наші потреби зростають, кожного дня війна стає дорожчою.
Під час служби в 93 омбр. Ростислав Силівакін – крайній праворуч
“Крот” неохоче говорить про свої попередні успіхи в боях до служби в 66-й бригаді, незважаючи на те, що йому за часів АТО/ООС вручали “Народного героя”, а також він має орден “Богдана Хмельницького III та II ступеня, один з яких – за перші бої під час “повномасштабки”. Ту операцію і називає найуспішнішою.
– На базі мого батальйону створили батальйонно-тактичну групу, і з району Великої Писарівки (Сумщина) поставили завдання на блокування противника, який намагався південніше від Балаклії обійти Харків із Півдня.
В умовах абсолютної невідомості ми змогли зупинити просування переважаючих сил противника в кількості чотирьох батальйонно-тактичних груп. Крім того, надалі мали навіть успіх відкинути їх трохи назад і звільнити деякі населені пункти: Гусарівка, Чепіль, Протопопівка поблизу Балаклії, також не допустили захоплення П’ятигірська.
Доволі довгий період, ще будучи командиром батальйону,
я налаштовував своїх військовослужбовців, що в нас немає шансів вижити, що ми в кожному разі помремо, тому наша задача – вбивати максимальну кількість противника
і забезпечити, поки наша держава проведе мобілізацію.
Коли ти це день в день внушаєш військовослужбовцям протягом року, люди починають вірити і нормально сприймати. Тож коли дійшло до виконання бойових завдань, мало кого хвилювало його життя – в усіх на першому місці стояло виконання завдання. Починаючи від більшості рядових – закінчуючи командирами рот і командиром батальйону. І це впливало на бойовий дух. Ніхто не скаржився, що він втомився воювати.
Мені боляче бачити, як зараз офіцери деякі кажуть “я втомився”.
Що значить втомився? Ти що воюєш за якусь Камбоджу, бл*ть? Ти воюєш за існування себе і своєї сім’ї, й інших цивільних людей!
Стисни зуби, навчись боротись зі своєю втомою і виконуй завдання. Противник не пробачить нам того, що ми втомились. Наші попередники ОУН, УПА не стомлювались, а воювали до кінця, і показали просто феноменальну силу волі в набагато важчих умовах воювати проти окупанта.
Чим ми гірші? На війні немає “втомився”, на війні є: якщо ти спроможний – значить, ти зобов’язаний. Незважаючи на те, як там поводяться інші.
Читайте також:
Комроти Роман Кулик: Військові вже настільки втомилися, що будь-які гроші перестали бути стимулом
– Коли вам давали орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня і “Народного героя”, ви в інтерв’ю моїй колезі Насті Федченко сказали, що не варто давати нагороди за факт добре виконаної роботи, бо це – ваша робота. Я знаю, що багатьох моїх знайомих, яких я вважаю хорошими командирами, нагороджують. Але щодо деяких, які отримали Героя України, в мене “кров з очей”. У вас нема таких відчуттів через деяких командирів, які поотримували нагороди?
– В мене в першу чергу “кров з очей”, коли не вдається нагородити свій особовий склад. І взагалі, щодо нагородження офіцерів – у мене на це свої погляди. Було класно, як мене нагороджували, коли я був командиром роти. А потім не було класно, я почав усвідомлювати, що нас нагороджують не за щось надзвичайне, а просто за те, що ми робимо свою роботу в той час, коли більшість і її не спроможна виконувати.
Ростислав Силівакін. Архівне фото: “Новинарня“
Що стосується масової роздачі Героя України, я думаю, що цю нагороду треба давати за особистий подвиг, за те, на що більшість неспроможна. Зважаючи на це, Героя України зараз актуально давати військовослужбовцям рядового, сержантського складу, і максимум командирам рот. Але не керівникам, які керують на командних пунктах. Це моя особиста думка.
Це, як ви кажете, “кров з очей”, коли ми не можемо нагородити Героями військовослужбовців, які ризикують своїм життям в важких умовах, і в той же час деякі медіагерої отримують Героя України на рівному місці.
Я цього не можу зрозуміти.
Що стосується мене особисто, я не дуже можу зрозуміти за що мені дали другого Богдана Хмельницького. Мені його дали за те, що ми майже без боїв у перші дні війни дійшли до державного кордону України. Це не було надзвичайне завдання, це просто за факт, що ми туди доїхали. За часів комбатства мені було приємно, що в мене майже весь особовий склад був оцінений достойно керівництвом ЗСУ, отримали “За мужність”, а офіцери – Богдана Хмельницького.
У Ростислава на війні загинув батько, який воював кулеметником у Бахмуті під керівництвом його першої рідної 93-ї ОМБр “Холодний яр”. Крот розповів про це в розмові перед записом. Я хвилювалась, як він відреагує на питання про батька для інтерв’ю, але все ж він погодився розповісти.
– У мене на цій війні в березні 2023 року загинув батько. Він воював головним сержантом піхотного взводу, в окремому стрілецькому батальйоні, який на той час був приданий до 93-ї бригади. І безпосередньо він воював у Бахмуті. Загинув у районі всім відомого літака на в’їзді…
Той самий бахмутський літак. Фото: Олександр Ратушняк
Коли батько призвався в ЗСУ, я був комбатом механізованого батальйону в 93-й ОМБр. Я не розумів, чому він мобілізувався в Збройні сили, бо батько довгий час (практично з 2000 року) проживав закордоном. Попри це, він 24 лютого [2022 року] виїхав з свого місця проживання в Нідерландах, приїхав в Україну і мобілізувався.
Він тоді телефонував, хотів проходити службу зі мною в моєму батальйоні в 93-й бригаді. Я йому відмовив. Бо не бачив нічого здорового в тому, щоб зі мною служив мій батько. Тим більше, коли я ще й ним би керував – це могло б створити різні ризики і суперечності в колективі батальйону.
Навряд чи я міг би адекватно віддавати накази тому підрозділу, де проходить службу мій батько… Тож я хотів цього уникнути. І батько пішов служити у львівський стрілецький батальйон.
– Але я знаю випадки, коли високопоставлені родичі намагаються сховати (тобто вберегти) своїх рідних на якихось тилових посадах. Ви про щось таке не думали?
– Та думки, звичайно, були. Але це був мій батько, який для мене завжди був зразком. Людина з високими моральними принципами, зі стійкими принципами. Я так само не міг зробити виняток, поступитись принципам, і, користуючись владою, зробити так, щоб він не воював.
У мене в підпорядкуванні такі самі військовослужбовці, які чиїсь батьки, сини. Я не маю права вирішувати чиє життя – більш важливе, чиє – менш важливе,
хто більше заслуговує жити, а хто менше, і відношення до всіх однакове. Так само і до мого батька. Я не зміг переступити через свої принципи заради того, щоб сховати свого батька від війни.
І мій батько ніколи б на це і не пішов. Він повернувся, щоб брати участь у бойових діях, вбивати противника. І навіть якби я йому запропонував зайняти якусь тилову посаду й уникнути бойових дій, він би на це не пішов.
– Я думаю, ваш батько передав вам чудові життєві принципи.
– Як мінімум він показав найбільший приклад. Без вагань у 53 роки брав участь у бойових діях. Не піддався різним страхам, сумнівам, не втік з позицій, і виконав свій обов’язок до кінця. Для мене це завжди залишатиметься найбільшим прикладом.
Насамкінець Ростислав зізнається, що після понад 10 років життя на сході ці місця для нього стали ріднішими, ніж Львівщина, де народився.
Кілька разів під час розмови він згадував, що патріотом себе не вважає. Та мені складно з ним погодитися. В першу чергу – після історії про батька. А по-друге, бо комбриг відклав юнацьку мрію стати кадровим військовим чужих воєн, їздити по інших країнах як найманець, – бо війна почалася в Україні.
– Я не хотів бути кадровим військовим Збройних сил України. Моє бачення було таке, що я здобуду освіту, необхідні навички – і поїду працювати в приватних військових кампаніях. Мене приваблювала військова справа як цікава професія. У наших Збройних силах на той час не було таких умов.
Поки я навчався в Україні, відбулися події 2014 року – “антитерористична операція”. Не скажу, що я був особливим патріотом, але захоплювався історією України. І вже не міг дозволити собі поїхати за кордон працювати в приватних компаніях, якщо тут виникла необхідність воювати проти ворогів України. Тож залишився, і так воно затягнулося…
Я навіть близько не міг собі уявити, що я в Збройних силах України дослужуся до командира бригади. І, в принципі, скажу, що небагато помінялося. Якщо у нас припиняться бойові дії, і в мирний час не буде можливості займатися ефективною військовою підготовкою підрозділів і розвивати Збройні сили, то я з легкістю поїду займатися військовою справою в приватній військовій компанії.
Ростислав Силівакін в авдіївській промзоні. Фото з архіву комбрига 66 омбр
Особисто на мою думку, найбільша наша проблема – це відсутність системи патріотичного виховання, ідеологічного виховання нашого суспільства, починаючи з розпаду Радянського Союзу.
З 1990-х років патріотичне виховання молоді й ідеологічне виховання населення не було державною політикою. Ним займалися тільки ентузіасти, різноманітні громадські організації, але це не було систематизовано і структуризовано. І у нас цілі покоління виросли, які не спроможні зрозуміти причинно-наслідкові зв’язки між минулим, між історією нашої нації, між теперішнім і майбутнім.
І по цей день в Україні велика кількість населення переймається не тим, чому необхідно знищити росіян, а питанням “чому я маю воювати за ту владу”.
В них немає розуміння, що питання не у владі, не в Зеленському, не в політичних силах України, а в тому, що є росіяни, які останні 500 років намагалися нас знищити і будуть намагатися знищити наступних 500 років. Ось і все.
А той, хто не розуміє своєї історії, не може зрозуміти, чому росіяни воюють проти нас. І з тим треба боротися. У нашій бригаді це є однією зі складових підготовки військовослужбовців, які приходять до нас проходити службу. Ми намагаємося під час підготовки, під час якихось заходів відпочинку, роз’яснювати їм аспекти нашого історичного минулого і причинно-наслідкові зв’язки з сьогоденням. Щоб цей солдат розумів, чому він має вбивати росіян: тому, що якщо ми їх не вб’ємо, вони вб’ють всіх нас.
Питання не в Донбасі, не в захисті російськомовних. Питання в тому, що ми існуємо. А для них – це неприпустимо, що ми існуємо. Навіть якщо вони окупують повністю нашу країну, далі вони будуть вдаватися до методів репресій, геноциду, тероризму для того, щоби знищити націю. І ми вже це проходили під час окупації України Радянським Союзом.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
