автор: Леся Шовкун
фото авторки та з особистого архіву Дмитра Толстолужського
Шосте лютого 2022 року, вік-енд. Нідерланди, місто Утрехт. Керівник напрямку компанії Hewlett-Packard у Північній Європі Дмитро Толстолужський щойно дописав у фейсбуці пост про підготовку та можливий сценарій нападу Росії на Україну. Маючи військову освіту, він майже точно передбачив, як саме відбуватиметься велике вторгнення – напрямки наступу, сподівання ворога на бліцкриг (той самий “Київ за три дні”), масовані ракетні й інші удари по ключових військових та інфраструктурних об’єктах…
Навіть дату фактично “вгадав”: “Схоже, 20 лютого російські війська будуть готові. Таким чином, останній тиждень лютого і початок березня будуть дійсно критичними – росіяни будуть технічно готові до нападу”.
8 лютого цей допис топменеджера однієї з найбільших технологічних компаній світу передрукувала “Українська правда”.
На той час Дмитро ще напевне не знав, що вже за кілька тижнів змінить дорогі ділові костюми на військовий однострій, а звичний побут розміреного життя в Західній Європі – на небезпеку війни і щоденні виклики життя офіцера Збройних сил України. Але, на відміну від багатьох, саме до цього вже певний час готувався.
Тож коли 24 лютого прогноз справдився, за кілька днів він був на українському кордоні і вже 1 березня приєднався до ЗСУ, до своєї військової частини.
Сьогодні, через понад три роки від початку великої війни, підполковник (під час нашої зустрічі він ще був у званні майора) Дмитро Толстолужський несе службу в унікальному інноваційному підрозділі Збройних сил – Центрі масштабування технологічних рішень.
У цій частині зібралися найкращі уми – досвідчені інженери-розробники, програмісти провідних вітчизняних та світових IT і hightech компаній. Нині всі вони – військовослужбовці ЗСУ. Багато хто, як і Толстолужський, повернувся з-за кордону, щоб захищати Батьківщину від ворога. Більшість до того, як сюди потрапити, пройшли через фронт і бойові дії.
Про те, як усі вони зрештою опинилися в підрозділі, який за своєю суттю є військовим хабом інноваційних стартапів; як був створений та чим займається ЦМТР; чи мають шанс туди потрапити “бусифіковані” “айтівці”; чи не шкодує він сам, що понад три роки тому проміняв престижну високооплачувану посаду і комфортне життя в Нідерландах на будні військовослужбовця ЗСУ з порівняно скромним грошовим забезпеченням і як вихований у родині кадрового радянського офіцера російськомовний юнак, якого вчили воювати проти НАТО, став свідомим українським патріотом та перейшов на українську, Дмитро Толстолужський розповів у інтерв’ю “Новинарні“.
“У тому, що Росія рано чи пізно нападе на Україну “широкомасштабно”, я практично не сумнівався. На початку лютого 2022-го мені все було вже цілком зрозуміло. Через колишніх колег по армійській службі я попередньо дізнався про можливості приєднатися до війська, купив старшій дочці авіаквиток на 16 лютого з Києва до нас у Нідерланди – про всяк випадок, “щоб приїхала погостювати” (на жаль, вона несподівано захворіла на COVID-19, тож виїздила з Києва вже після початку вторгнення, евакуаційним потягом).
Той допис у фейсбуці був певною спробою пояснити, що буде відбуватися і чому Росії не варто нападати, тому що все для неї може закінчитися дуже погано. Ну, раптом аналітики Путіна зайвий раз побачать у звітах кілька таких точок зору і можливо це вплине на прийняття остаточного рішення… Намагання краплі вплинути на море, але варто було спробувати”, – пояснює Толстолужський, нині – офіцер ЗСУ.
Керівник напрямку компанії Hewlett-Packard у Північній Європі Дмитро Толстолужський
На момент вторгнення він перебував у відрядженні в Данії. Повернувшись до Нідерландів 25 лютого, узяв приготований на цей випадок рюкзак і вже 26-го був у Варшаві. А 27-го разом із групою волонтерів, які везли ковдри, підгузки, харчі та інші необхідні для біженців речі, приїхав до польсько-українського кордону.
“Кордон я переходив пішки, вже з двома рюкзаками, – усміхається військовий. – Бо ті волонтери насипали мені гору різних шоколадок, інших смаколиків… Я намагався якось ввічливо відмовитись, пояснив, що мені просто нема куди їх покласти. То вони принесли ще один рюкзак. Поляки, до слова, тоді показали себе просто фантастично, велика їм шана і подяка за ту підтримку, яку вони надали українцям”.
Так, із двома рюкзаками, офіцер запасу Толстолужський попуткою від кордону доїхав до Львова, потім дістався до частини, пройшов співбесіди, і вже 1 березня був зарахований до складу однієї з військових частин Сил спеціальних операцій ЗСУ. Де прослужив 20 насичених подіями місяців, аж доки не отримав несподіваний дзвінок, що кардинально змінив його подальшу службу.
Такі самі дзвінки приблизно в той же час отримали десятки інших військовослужбовців з досвідом роботи на високих посадах у найкращих технологічних та IT-компаніях світу…
Але про це – трохи нижче.
– Отак узяти і в одну мить піти з посади такого рівня, яка була у вас у Hewlett-Packard, напевне, не так і просто? Як до цього поставилося ваше керівництво?
– Поставилися з розумінням, з повагою. У нас у представництві HP в Амстелвіні, під Амстердамом, на той час була дуже потужна команда. Взагалі, Нідерланди залишили в мене найкраще враження. Відчутно, що це країна, де люди споконвіку покладалися не на природні ресурси чи корисні копалини, а на свій розум. Дуже енергійні, дуже розумні, з добрим почуттям гумору. Працювати з ними було драйвово і цікаво.
Коли 25 лютого я приїхав з відрядження назад до Утрехту, то одразу повідомив, що повертаюся в Україну, на завтра вже маю квиток. Звичайно, реакція була не дуже радісна. Не негативна, а радше сумна і тривожна.
Адже мої колеги зрозуміли, що це серйозне рішення. Я – українець, офіцер запасу, в Україні почалася велика війна. І моє безпосереднє керівництво мене потужно підтримало. Навіть погодили, що це буде “відпустка за сімейними обставинами”. Тобто Україна – це така величезна сім’я… чим не сімейні обставини.
Дмитро Толстолужський під час служби на Донеччині
Коли “відпустка” вимушено затягнулася і стало зрозуміло, що ця війна – надовго, компанії все ж довелося взяти на місце Дмитра іншу людину. Адже відповідальний регіон із семи країн не може залишатися без керуючого – бізнес є бізнес.
Із колегами він досі залишається в добрих взаєминах, час від часу переписуються. Але наразі у нього інша робота. За великими сімейними обставинами.
Військову освіту Дмитро Толстолужський свого часу здобув, як це часто буває, продовживши родинну традицію – військовослужбовцем був батько, обрав цей шлях і старший брат.
Саме через професію батька Дмитро народився далеко від України, в місті, назва якого ще кілька років тому нічого б не сказала більшості наших співвітчизників. Тепер, на жаль, усі ми знаємо його дуже добре: Енгельс, де базуються літаки стратегічної авіації, використовуючи які Росія регулярно запускає по Україні убивчі ракети.
“До речі, цікаво було дізнатися, що колись (до 1931 року – “Н”) Енгельс називався Покровськом і мав українців засновників. Коли я був у нашому Покровську в 2022-23-му, то про це згадував”, – посміхається офіцер.
Після Енгельса були й інші військові містечка в Росії, але врешті сім’я повернулася до України. Тож школу Дмитро закінчував уже в Харкові – рідному місті своїх дідів-прадідів по батьківській лінії.
“Ми жили на Салтівці. Коли після лютого 2022-го заїздив у Харків, до свого району, бачив розбиті обгорілі будівлі, без вікон або з фанерою замість вікон…”
За понівечену Салтівку ворог отримує сповна. Фото з архіву Дмитра Толстолужського
Мати Толстолужського була вчителькою, росіянкою. І початок великомасштабної війни став для жінки великим ударом.
“Їй було надзвичайно важко, коли Росія отак відкрито напала на Україну. Це маму буквально підкосило. У 2022 році їй мало виповнитися 92 роки, але вона не дожила до дня народження.
Єдине, що її втішало – мама була переконана, що ми з сім’єю за кордоном, у безпеці, і дуже цьому раділа. Я не сказав їй, що повернувся, говорив телефоном ніби з Нідерландів. Для неї і так було забагато хвилювань”, – зізнається Дмитро.
Він розповідає, що коли після школи очікувано пішов здобувати військову освіту, то все ж певним чином “змінив” сімейну традицію:
“І батько, і брат за освітою були артилеристами, крутими, зразковими, закінчували Сумське училище. А мені вже було цікавіше щось “більш прогресивне” – електроніка, радіо. Це був непростий диспут, ну бо як же так, “ми ж артилеристи!” (посміхається). Але я таки наполіг на своєму.
В сім’ї ми довго радились, куди мені вступати з такими запитами, і зрештою обрали Київське вище військове інженерне училище зв’язку (нині це Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут, ВІТІ – “Н”). І це був насправді дуже класний вибір.
Звісно, люди всюди різні, але концентрація інтелекту в училищі була просто титанічна. Велася дуже серйозна наукова робота, до якої мені пощастило трішечки бути причетним. Було таке поняття як військово-наукове товариство.
Хто не хотів – міг цим не займатися. Але для тих, кому це було цікаво, була можливість і наукової практики, й індивідуальних занять з англійської мови.
Уявіть собі: середина 1980-х, а в нас був доступ до провідних світових публікацій, наприклад Proceedings of the IEEE – це наукові публікації Міжнародного інституту з електротехніки та електроніки. І вони дуже швидко потрапляли до бібліотеки училища. У перекладі, можливо, трохи довше – десь за пару-трійку місяців. А в оригіналі англійською мовою – фактично за кілька тижнів. І це ще до інтернету!
ППРЧ (Псевдовипадкове перелаштування робочої частоти, Frequency Hopping Spectrum Spreading – “Н”), широкополосні сигнали, шумоподібні завадостійкі сигнали, направлені антени, трафік – усе це було вже тоді. І, що цікаво, досі не застаріло.
Училище з якогось дива носило ім’я [радянського партійного діяча Михайла] Калініна – не уявляю, яким він боком до інженерів зв’язку. Але в нас на кафедрі супутникового зв’язку жартували, що краще було б назвати училище на честь Клода Шеннона, відомого американського науковця. Це була справді потужна інженерна і військова школа”.
Зрозуміло, що вся ця блискуча школа готувала майбутніх радянських військових до війни з головним ворогом СРСР – НАТО. Така от іронія долі, що здобуті знання тодішні випускники тепер використовують проти Росії, яка “завзято” продовжує традиції Радянського Союзу.
Хоча частина з них воює й на протилежному боці. Адже продовжувати військову кар’єру в Москві було логічною долею багатьох молодих офіцерів “з периферії”.
“Колонізаторська система побудована таким чином, що якщо ти дійсно талановитий і перспективний – тебе ймовірно заберуть у метрополію. В Москву. Це і є той ресурс, завдяки якому Московія так піднялася – плата людьми, перекачування з колоній до метрополії найкращих мізків, інтелекту, волі, спроможностей.
Тепер, коли струмок данини людьми пересихає, Московія задихається без цих ін’єкцій. Тому що вони не можуть самі жити на своїх ресурсах, людських в тому числі. Власне, це один із чинників, чому вони почали війну з нами”, – розмірковує підполковник Толстолужський.
Дмитро Толстолужський під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
Із колишніми однокурсниками, які обрали Москву, спілкування обірвалося з 2014-го.
“Тепер, аналізуючи наші зустрічі ще до початку війни, я розумію, що деякі колишні випускники нашого училища – українці, які тут народилися, виросли, отримали освіту – ще задовго до 2014 року готувалися до цієї війни разом з Московією”, – констатує військовий.
Йому й самому пропонували перспективи подальшої кар’єри у Москві – вже після того, як із червоним дипломом закінчив факультет радіозв’язку і поїхав служити в тодішній Кіровоград (нині – Кропивницький). “Вербувати” перспективного офіцера приїздив полковник-кадровик із Москви, проте отримав відмову.
“У Кіровограді я прослужив трішки більше року. 9-та окрема бригада спеціального призначення, 668-й окремий загін спецпризначення, який у 1989 році останнім вивели з Афганістану (де він воював під назвою прикриття 4-й окремий мотострілецький батальйон). Там служили люди з величезним досвідом бойових дій, з багатьма нагородами.
Але вже у 1990-му році загін скоротили – перевели на штат мирного часу. Я був на посаді старшого інженера загону і завдяки цьому скороченню отримав можливість звільнитися (бо зазвичай з армії так просто не відпускали). Тож у 1991-му мій перший термін у війську закінчився”, – підсумовує Толстолужський.
Надалі за становленням і руйнуванням Збройних сил України він спостерігав уже з цивільного життя:
“Це був справді сумний процес. І великий респект тим офіцерам – це переважно вмотивовані профі, десантники, спецура, – які трималися на морально-вольових. Власним коштом закуповували амуніцію, займалися бойовою підготовкою. Саме завдяки таким людям Збройні сили збереглися. Але тоді я розумів, що це не для мене.
А потім у 2014-2015 році почалися ті серйозні зміни, які привели до створення ЗСУ, якими ми їх знаємо зараз. І це вже – справді мої Збройні сили”.
Дмитро Толстолужський – офіцер Сил спецоперацій ЗСУ
Після звільнення з армії була робота у відділі телекомунікацій на “Електронмаші”.
“Це був цікавий досвід – ми займалися розробками, мали спеціальні завдання, колектив був дуже проривний. Але у 1992-му році я звільнився. Бо стало очевидно, що ці розробки не підуть далі”, – констатує Дмитро.
А потім колишні колеги по війську покликали його займатися напрямком комерційного супутникового зв’язку.
“Далі це переросло в комп’ютери, комп’ютери переросли в локальні мережі. Потім до комп’ютерів додалися настільні видавничі системи. Далі – додрукарські системи, потім – друкарські, післядрукарські. Ще через кілька років з’явилася професійна цифрова друкарська техніка. І в 2013 році мене запросили на роботу до компанії Hewlett-Packard у напрямку цифрового друку. Спершу я працював у київському офісі напрямківцем з певної категорії машин. Потім була вже відповідальність за всю країну – за напрямком цифрового друку: й індустріального, і комерційного.
Наприклад, пакування (показує на коробку цукерок на столі) — це індустріальний друк. А книжки — це комерційний.
Після перших досягнень до України додалася Грузія, а коли я став відповідати також і за Білорусь та Вірменію, тобто вже за чотири країни – мені запропонували перевестися у Варшаву, до HP Polska.
Дмитро Толстолужський під час роботи в компанії Hewlett-Packard
Ми з дружиною порадилися і поїхали. Це був 2015 рік. У 2019-му, наприкінці року, мені запропонували наступне підвищення – також у межах Європи, але вже до іншого регіону. Після Central and Eastern Europe (Центральна і Східна Європа) – до General Western Europe, HP Nederland.
На початку 2020-го ми переїхали до Утрехту, я відповідав за Скандинавію та країни Балтії: Швецію, Норвегію, Данію, Фінляндію, Естонію, Латвію та Литву. Так я успішно працював два роки, аж поки 28 лютого 2022-го повернувся в Україну”.
Потім були більш ніж півтора року складної й цікавої служби, про яку є що згадати, але розповідати можна буде ще не скоро.
А у 2023-му році Дмитро Толстолужський отримав той самий доленосний дзвінок. Та спершу було повідомлення у “професійній” соцмережі LinkedIn:
“Я саме був у відрядженні, “виконував завдання за призначенням”. І тут отримую повідомлення від однієї дуже розумної дівчини, яка пише, що співпрацює зі Збройними силами і шукає людей у високотехнологічний підрозділ. Який має забезпечити технологічну перевагу над ворогом. Чи мені це цікаво?
Мені було цікаво. Тоді для подальшої розмови я попросив її протягом п’яти хвилин надати певні паролі. Коли за три хвилини вона зателефонувала з правильними паролями – ми продовжили розмову”.
Дмитро Толстолужський – офіцер Сил спецоперацій ЗСУ
Та все виявилося не так просто: коли, повернувшись із відрядження, Толстолужський доповів командиру частини за результатами і повідомив, що скоро прийде запит на його переведення, той відповів категоричним “ні”: “Забудьте про це! Звіти, у відпустку, потім нове завдання. Буде цікаво”.
“Я повідомив тій дівчині, що, мовляв, вибачайте – не відпускають. І пішов у відпустку. А коли повернувся, командир зустрів мене, м’яко кажучи, не в захваті. Бо прийшов уже другий запит – і то з дуже серйозним підписом. Після якого мене ледве що не запитали, поїду я просто зараз чи вже завтра, – посміхається офіцер. – Насправді я дуже ціную, що ми розсталися друзями. Це був дуже крутий досвід служби, фантастично цікаві люди і дійсно цікаві завдання”.
Високотехнологічний підрозділ, куди запросили Дмитра, це і є той самий Центр масштабування технологічних рішень, якому вже належить не одна важлива розробка – як у сфері програмування, так і в сфері апаратних виробів. А головне – тут підібрався справді неймовірний колектив із найкращих фахівців своєї справи, які не лише мають відповідні знання, а й прагнуть якнайбільш ефективно застосувати їх задля перемоги над ворогом.
– А є ще хтось, хто повернувся в Україну й пішов на війну з посади такого рівня, як ви?
– Де-де, а в нашій частині точно є такі люди. Знаю хлопця, який так само повернувся, зі Сполучених Штатів – також із серйозної посади в дуже відомій IT-компанії.
У нас узагалі унікальна частина з надзвичайними людьми. В нас є кандидати й доктори наук, є ті, хто також роками працював за кордоном, очолював лабораторії провідних компаній, спеціалізовані інженери і програмісти космічного рівня.
Як кажуть англійською, всі hand-picked, тобто їх шукали і відбирали кожного осібно, за попереднім цивільним досвідом. Але при цьому важливо, щоб був ще й військовий досвід.
У нас понад 70% людей є учасниками бойових дій. З дуже різних частин. Багато людей були в сухопутних військах, ТрО, хтось був у гірсько-штурмових бригадах, хтось – у десантно-штурмових, ССО. Більшість прийшли добровольцями на початку повномасштабного вторгнення.
Дмитро Толстолужський під час служби в Силах спецоперацій ЗСУ
Принципово важливо, що люди вмотивовані. Коли військовослужбовець працює в розробниках тому, що сам пройшов через бойові дії і хоче застосувати свої знання для ще більш якісного знищення ворога, – це потужна, усвідомлена мотивація.
У нас в частині склалася своя справжня корпоративна культура, взаємна повага. Наприклад, може бути так, що людина, яка очолює певний проєкт, не є старшою за званням.
– Нехарактерно для війська…
– Бо для нашої справи ключовий параметр – це кваліфікація, результат, який людина може дати на цьому напрямку. І в цьому контексті неважливо, офіцер він чи солдат, чи сержант.
Головне – ці люди мають власний бойовий досвід, знають, що потрібно для забезпечення технологічної переваги над ворогом. І при цьому мають не лише ідеї, а й розуміння і навички, як ці ідеї втілити. Плюс ми хочемо робити все швидко і так і робимо – таких темпів розробки і впровадження у всьому світі ще пошукати.
Це можна порівняти з таким собі хабом для військових стартапів. Ми не прийшли продовжувати чиїсь напрацювання: усе робилося практично з нуля.
При цьому ми працюємо за двома напрямами: програмне забезпечення й апаратне забезпечення. Тобто розробляємо як рішення для автоматизації Збройних сил, так і технологічні інновації – те, що літає, їздить, працює в радіоелектронному спектрі й так далі.
– Кому взагалі належить ідея створення такого центру?
– Я думаю, що про це буде написана не одна книга, а може, й фільм коли-небудь знімуть. Кому саме першому прийшла в голову ця ідея, сказати не можу, але чітко знаю, що цей задум був підтриманий Головнокомандувачем ЗСУ, генералом Залужним. Це було його розпорядження, про заснування частини. І дуже важливо, що він розумів: це потрібно робити вже.
Тепер уже про необхідність технологічної переваги над ворогом говорять ледве не з кожної праски. А станом на початок 2023 року, коли таку частину починали формувати, це ще мало хто озвучував. Головнокомандувач вже тоді думав не тільки про 2024-й чи 2025-й, а й про наступні роки, на перспективу.
Тобто задум був такий, що це має бути потужна, прогресивна організація. Яка спроможна так налагодити роботу, щоб ця наша технологічна перевага була постійною.
І ми так і працюємо: не просто виконуємо окремі проєкти, а мислимо з колегами системно – навіщо все це потрібно. А потрібно це передусім для головного – збереження життів наших військовослужбовців. Скільки б ворог не знищив, наприклад, наземних роботизованих комплексів, хай навіть дорогих, але якщо це збереже життя піхоти – значить, ми працюємо недаремно.
А коли з одного боку це НРК, з другого – БпЛА, з третього – система РЕБ, яка, наприклад, не дасть ворожому дрону вразити наших людей, – то це комплексна й потрійно ефективна робота.
Дмитро Толстолужський під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
– Якими розробками (з тих, про які наразі можна розповідати), особливо пишаєтеся?
– Наприклад, якщо говорити про РЕБ, то це детектор FPV-дронів “Вітряк М”.
Унікальність цієї розробки в тому, що від самого початку, тобто від планування друкованої плати (Printed Circuit Board), на якій монтуються компоненти, все зроблено за вимогами НАТО до дослідно-конструкторських і технологічних робіт. На додачу цей виріб не лише функціонально створений, а й кодифікований за НАТО, тобто має відповідний обліковий номер.
Завдяки співпраці з Головним управлінням військової юстиції усі обов’язкові бюрократичні процедури були пройдені дуже швидко, і від розробки до кодифікації цього комплексу пройшов мінімум часу. А “вишенькою на торті” є те, що виріб запатентовано, і патент оформлено на Міністерство оборони.
Швидкість і якість розробки з нуля до завершення процесу – це одна з головних переваг функціонування Центру масштабування технологічних рішень.
Додаткова важлива перевага – те, що для держави це дуже вигідно ще й у фінансовому сенсі. У нас навіть жарт такий є – що ми працюємо не за гроші, ми працюємо за їжу (посміхається). Порівняно з зарплатами комерційних цивільних розробників – гроші, які отримують військові, менші в декілька разів. Зараз у нас фахівці світового рівня розробляють проривні технологічні рішення суто за стандартне грошове забезпечення солдатів-сержантів-офіцерів ЗСУ. Бо додаткових бонусів чи доплат для розробників немає.
Насправді ця проблема потребує вирішення, адже багато кому доводиться буквально зводити кінці з кінцями.
Хоча у світі існують рішення для таких випадків. Наприклад, у США є така форма співпраці розробників і виробників із державою, як патентно-ліцензійна угода – PLA. Тобто держава, у власності якої є розробка, може надати її для масштабування комерційному підприємству на відповідних умовах. За це підприємство сплачує певну ціну і роялтіз, відповідно держава ці кошти розподіляє, як вважає за доцільне – зокрема, преміює розробників. У нашому випадку це могло би бути хорошим стимулом.
Так, наші військовослужбовці вмотивовані – ми знаємо й розуміємо, для чого працюємо. Але в людей є і власні потреби, і сім’ї, які треба забезпечувати. За таких обставин є ризик, що хтось рано чи пізно переведеться в іншу частину або шукатиме шляхи списатися з війська (а в багатьох є для цього підстави, адже більшість людей у нас воювали, отримували поранення тощо). Для злагодженого пулу розробників, який працює над конкретними рішеннями, це ризик суттєвих втрат.
– Це зрозуміло, що топфахівці такої кваліфікації, як у вашій частині, у цивільному житті отримували за свою роботу тисячі доларів. Але в багатьох військовослужбовців, які несуть службу у значно гірших умовах, ваші слова можуть викликати нерозуміння.
– Так, я розумію, що хтось може спробувати обуритися: мовляв, сидять за своїми комп’ютерами і ще й чимось незадоволені.
Справа у тому, що більшість із нас пройшли через бойові дії. Так, нашу нинішню роботу не порівняти з піхотою, ДШВ, морпіхами, бойовими операторами, тими, хто зараз “на нулі”, низький їм уклін. Тут важливо, що команда кваліфікованих інженерів своїми розробками може врятувати життя десятків і сотень військовослужбовців на передовій. Це вкрай потрібна робота, яка потребує спеціальних знань і навичок. І цих людей потрібно знаходити, берегти й заохочувати.
Під час служби в ССО
До того ж не забуваймо, що Росія теж не стоїть на місці. Вони менш креативні, ніж ми, але в них потужна – поки що – централізована держава, яка вкладає великі кошти у розробки і свій військово-промисловий комплекс. І хай у них той “шахед” буде один, але якщо вже вони взяли його за основу, то можуть покращувати і випускати сотнями і тисячами. Ворог нарощує виробництво, вдосконалюється, тому для того щоб отримувати і нарощувати перевагу, нам потрібно постійно продовжувати розробки і масштабувати наші технології.
Ми, до речі, розробляємо й такі сервіси, які дозволяють покращити співпрацю з іншими розробниками – як державними, так і цивільними компаніями. Зокрема, портал “Залізний полігон“, який дозволяє пришвидшити випробування різних засобів, створених для ЗСУ. Це було завдання від заступника Головнокомандувача бригадного генерала Лебеденка, у співпраці з Управлінням інноваційної діяльності Збройних сил України та Мінстратегпромом.
Завдання яке? Є виробник, у нього є якась перспективна розробка – дрони, НРК, РЕБ, озброєння, будь-що. Щоб цю розробку впровадити, найперше її потрібно якісно і швидко протестувати, щоб переконатися, чи вона відповідає вимогам ЗСУ.
Раніше це займало дуже багато часу й зусиль. Сьогодні все простіше і швидше: виробник заходить на сайт poligon.zsu.gov.ua, заповнює заявку – і після її затвердження отримує можливість безкоштовно протестувати свої розробки на полігонах ЗСУ. Де їх протестують спеціалісти, які знають вимоги Збройних сил, можуть створити умови, що відповідають жорстким умовам бойової експлуатації, і надати фаховий висновок щодо відповідності цієї розробки поставленим задачам. Або порадити, що треба покращити.
Це прискорює прийняття на озброєння нових зразків, що надзвичайно важливо в умовах війни. Тобто, знов-таки, це про ефективність, швидкість і технологічну перевагу.
І не забуваймо про ще один важливий напрям роботи нашого Центру – автоматизацію Збройних сил. Зокрема та сама “Армія+”, яка нарешті спрощує всі ці бюрократичні процеси, через які військові втрачають купу часу на, скажімо так, не дуже розумні речі. Людина має воювати, виконувати бойові та спеціальні завдання, а їй починають пояснювати, що рапорт писати треба тільки от так, поля мають бути тільки “от стільки” сантиметрів, а розмір шрифту такий-то, і шрифт щоб тільки такий-то… чи це взагалі найголовніше?! Можливо, краще, щоб військові витрачали свій час на більш важливі задачі?
Тобто наші програмні розробки – це не лише про зручність, а й про ефективність. Бо якщо військовий менше часу витрачає на паперові вправи, то зможе більше часу присвятити бойовій роботі, відновленню, навчанню, знищенню під*рів.
Під час служби в ССО
“Армія+” – це тільки верхівка айсберга. Зараз, наприклад, вже починає впроваджуватися система “Імпульс”, яка буде додатково автоматизувати Збройні сили. В цілому, в нас декілька софтверних розробок, і йдеться не лише про діловодство чи облік.
Наприклад, зараз уже впроваджується електронна “Форма 100”, тобто електронна первинна медична картка. Раніше ще з радянських часів як відбувалося? Приносять пораненого, а з ним – папірець, у якому записують дані про нього і про його поранення й допомогу, лікування. І треба, щоб на кожному наступному етапі наступний медпрацівник вніс нові дані, і щоб ця картка ніде не загубилася… У людей кров, потік поранених, напруга – хто в таких умовах буде займатися каліграфією?
А якщо це в електронному вигляді, на спеціальному планшеті, то все потрібне можна внести швидко, без помилок, і заздалегідь передати інформацію на стабпункт або у шпиталь, щоб там людину вже чекали і знали, хто до них їде і з чим, готували відповідну допомогу. Саме такий застосунок наші фахівці й розробили.
– Але ж туди однаково щось кудись треба вводити, коли медикам може бути геть не до цього? У чому різниця?
– Це зручний застосунок і планшет із відповідними шаблонами, де не треба все вписувати руками, а багато що можна вибрати з наявних опцій. Тобто це швидше, легше, менша ймовірність помилки. Крім того дані з планшетів можуть надсилатися у Медичну інформаційну систему ЗСУ, збиратися і аналізуватися для покращення, наприклад, протоколів надання допомоги. Планшети вже впроваджуються у військах, відгуки позитивні. Все націлене на те, щоб урятувати більше життів наших співгромадян. І це класний приклад взаємодії ЦМТР, Управління інноваційної діяльності ЗСУ і Командування Медичних сил ЗСУ.
– А ризик зламу, втрати даних? Чимало людей і в цивільному житті не довіряють цифровим технологіям, а тут ідеться про особисті дані військових.
– Безпека даних – це дуже важливий напрямок, яким займаються визначені спеціалісти.
Теоретично (та й практично) зламати можна все. Питання лише в тому, скільки часу це займає і які для цього потрібні ресурси.
Для того, щоб запобігти зламу і витоку інформації, є певні вимоги, комплексна система захисту інформації. Наші продукти відповідають існуючим вимогам. Є фахівці з кібербезпеки, які уважно працюють задля того, щоб продукти, системи, розробки були стійкими і максимально захищеними.
Читайте також:
Коли алгоритми одягнуть “піксель”. Війна за допомогою штучного інтелекту стає реальністю, і почалася вона в Україні
– А вакансії у вас є? Рекрутуєте тих, хто ще не мобілізований?
– Скажу чесно, зараз із цим складніше, з набором саме до нашої частини. Проте армія завжди потребує людей, і передусім – людей вмотивованих і розумних. Окрім нашої, є ще кілька частин, які також займаються військовими інноваціями і розробками. Раджу моніторити вакансії (наприклад, на Lobby X), цікавитися, напряму спілкуватися з частинами, обирати.
Якщо ви класний спеціаліст, вас охоче заберуть служити “за фахом”. Важливо: є можливість зробити свій, власний вибір. Я вважаю, що потрібно використовувати цю можливість, а не чекати “бусифікації”.
– А якщо умовний “айтівець” високого рівня все ж “несподівано для себе” потрапив під руку ТЦК й опинився на БЗВП, у нього ще є шанс звернутися до вас чи інших подібних частин, щоб приносити війську користь на службі “за фахом”?
Як ви взагалі ставитеся до того, що людей, які можуть ефективно працювати мізками і мало придатні до військової служби, відправляють в умовні стрільці чи кулеметники, замість використати їхні знання з більшою користю для війська?
– Шанс є, але краще подбати про все заздалегідь. Тут є багато нюансів. І перший з них – характер цієї війни. Він вимагає мобілізації всього суспільства, всієї країни, всього народу.
Давайте поцікавимося історією – в історії України вже були такі часи, коли більшість людей вирішила “відсидітися”, поки за них воюють інші. Саме так сталося у 1918-1920 роках, коли армія Української Народної Республіки була невеличкою, українські сили розпорошилися (УНР, ЗУНР, “махновщина” тощо), а основна маса просто чекала, що буде.
Потім, на жаль, до Канади добігли одиниці. Більшість людей потрапили в жорна дуже жорсткої системи: голодомори, колективізації, репресії, депортації… І тим, хто це пережив, потім таки довелося воювати у дуже жорстоких війнах, де їх уже ніхто не запитував, хочуть вони служити чи ні.
Так і виходить, що багато людей, які хотіли “відсидітися”, були знищені, репресовані радянським режимом, пройшли через жахливі події. Вони самі, їхні діти та онуки. Вони втратили право вибору і більше вже не могли вирішувати, що вони будуть робити, як вони будуть жити.
Важливо розуміти, що зараз ми в такій самій ситуації.
І якщо зараз вільна і соборна Україна не вистоїть, то потім тих, хто ховається від власного війська, вже ніхто не питатиме, що вони хочуть робити.
Подивіться, як Росія зараз мобілізує людей на окупованих територіях: жодних дискусій, вперед, пішов воювати!
Тому, якщо людина дійсно здатна ефективно працювати мозком, то варто йти до війська добровільно, за власним вибором, маючи можливість обирати спеціальність, підрозділ, частину. Зараз це цілком можливо, навіть є час підготуватися і пройти потрібні курси – за спеціальностями, такмед, інші.
– Ще одна популярна серед висококваліфікованих працівників теза – “в армії я принесу значно менше користі, ніж якщо далі працюватиму на своєму місці й буду донатити на військо” або “сплачувати податки зі свого високого доходу”. Що відповісте на це?
– Теза цікава. Звичайно, великий респект тим людям, які можуть підтримувати ЗСУ донатами і регулярно це роблять. Наше волонтерство – це взагалі феномен, який ще вивчатимуть історики. І в 2014-му, й у 2022-му, між ними і зараз активні громадяни надали неймовірну допомогу Збройним силам. Це дуже важливо.
Дмитро Толстолужський під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
Але, на мій погляд, сьогодні усе має вирішуватись передусім за тим критерієм, як і де саме людина спроможна сприяти обороні України. Сприяти Перемозі України.
Якщо це мілтек розробки, виробництва, критично важливі галузі, зокрема інфраструктура, медики, вчителі, інформаційний напрям, фінансування, міжнародна співпраця тощо, і людина дійсно забезпечує країну необхідним для виживання і Перемоги, забезпечує Сили оборони суттєвими перевагами, – чудово, хай займається цим і надалі.
Решта – у Збройні сили. Найкращі умови для успішних – для нас успішних – переговорів про сталий мир – це згуртоване суспільство, власна індустрія і розробки; потужні, технологічні, укомплектовані Збройні сили, які знищують ворога з мінімальними втратами для нас і максимальними для противника.
Повертаючись до мого посту у фейсбуці 2022-го – буде набагато легше вести переговори з під*рами, коли всі – ми, союзники, США, Росія – будемо бачити, що Росія цю війну програє і не здатна на нову агресію.
Ще одне, особисте: я і багато моїх знайомих успішно працювали в бізнесі, багато хто за кордоном. Ми добровільно прийшли у Збройні сили і служимо – дехто вже четвертий рік, хтось більше, хтось менше. Бо розуміємо, чому це важливо і які наслідки для України й українців несе ризик поразки у війні. Буча, Ірпінь, Херсон, Ізюм, Харків, Маріуполь, Бахмут – тим, хто мав би бути, але досі не в армії – ви насправді добре все пам’ятаєте?
Чим можна виміряти, і як оцінити те що ми вже “задонатили” по три роки свого життя? Причому не лише особистого, а й сімейного життя та добробуту своїх родин. Як це взагалі можна виміряти?
Ще раз, зараз мова йде не просто про збройний конфлікт – мова йде про виживання, волю, вибір, гідне існування – для кожного.
– Ви стільки згадуєте про історію, видно, що нею цікавитеся. Знову ж таки, свого часу відмовилися від подальшої кар’єри в Москві й залишилися в Україні, попри те, що це був початок буремних 1990-х і ви на власні очі бачили, як розвалюються Збройні сили…
Звідки цей український патріотизм у сина кадрового радянського військового й етнічної росіянки, який народився в Росії й навчався в радянських військових вишах?
– По перше, мої батьки були передусім дуже добросовісними людьми. По друге у нас вдома була дуже велика бібліотека – сотні, якщо не тисячі книжок. На жаль, українських книжок у нас було мало – Кобзар, ще дещо із класики, але небагато. Думаю, що саме сім’я і книги справили на мене великий вплив.
Я завжди дуже багато читав – про військову справу, історію, подорожі, фантастику, світову класику – це значною мірою вплинуло на формування моїх поглядів.
Наприклад, коли у 2019 році мені запропонували переїхати в Західну Європу, я логічно розумів, що це стратегічно правильно. Бо усвідомлював, що Східну Європу, дуже ймовірно, буде неабияк трусити, і головний стрес іще попереду. А тут розвинута країна, потужний ринок, орієнтований на інновації, не зав’язаний на війну, на якісь негаразди. Навпаки, багатий, розумний, як кажуть, advanced (просунутий – “Н”), і так далі.
Це якщо сприймати ситуацію логікою побутовою, звичайного сьогодення. І тут приходять прочитані книги, знання, певне розуміння історії, аналітика.
Тож я розумів, що буде з Україною, коли Росія нападе більшою потугою, ніж у 2014-му. І знав, що не можна, знаючи історію, Україні повторювати минулі помилки.
Читайте також:
Начальник ліцею Богуна генерал Ігор Гордійчук: Про війну з Росією замислився після приходу до влади Путіна
– Так а коли ви взагалі зрозуміли, що Росія – ворог, який колись нападе?
– Зрозуміло, що такого не було в радянських підручниках історії. Як не було там і про Голодомори, і про визвольні змагання. Але коли зі здобуттям Незалежності ця інформація стала доступною, з’явились нові й невідомі раніше книги і дослідження, в нас і за кордоном, то мені було надзвичайно цікаво з усім цим розбиратися, порівнювати, перевіряти. І робити висновки. Таким чином і сформувався мій нинішній світогляд.
Бо якщо взяти мене зразка, скажімо, 1985-1990 року і зараз – то це, мабуть, різні люди… Тобто серцевина, схоже, є та сама, але погляди на життя, історію, геополітику суттєво відрізняються.
Дмитро Толстолужський під час інтерв’ю. Фото: Новинарня
– Тобто ви самі до цього дійшли, без якихось зовнішніх впливів?
– (посміхається) Сподіваюся, що дійшов разом з Україною, разом із суспільством. Я був у Помаранчевій революції, і хоча потім було дуже сумно, коли її надбання значною мірою нівелювалися й ми все одно отримали згодом Януковича, вважаю, що той досвід був дуже важливим. Це був такий яскравий прояв того, на що здатне українське суспільство, якою силою є люди, якщо вони вмотивовані, наполегливі та рішучі. Потім ми побачили таке у 2014-му і 2022-му. Це дуже важливі речі. І вони впливають на самосвідомість.
Наприклад, ми з дружиною до 2014 року спілкувалися російською мовою. У листопаді 2013-го в нас народилася донька. І тут – Майдан, потім решта подій Революції гідності. Інститутська, Небесна сотня… А потім починається війна. І ми це все бачимо і переживаємо.
На той час дитині вже було кілька місяців, вона почала вже “агукати”, ось-ось заговорить… Тоді ми з Інгою, на той час російськомовні, замислилися над тим, якою мовою буде спілкуватися наша дитина.
І вирішили, що стоп, це буде точно не російська. Так і перейшли на українську. Це було поступово, але дуже природно й безповоротно.
Читайте також:
Олег Сенцов: Зараз якщо ти розмовляєш російською – підтримуєш цим ворога. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю
Скажу чесно: коли почалася війна у 2014-му, я розумів, що час прийшов, це війна – і треба вже воювати, треба захищати. Але відповідальність перед сім’єю тоді перемогла – маленька дитина, обов’язок допомогти дружині, забезпечувати сім’ю…
Тож мав розкіш займатися улюбленою справою, працювати, подорожувати, забезпечувати. Але у 2022-му вже не вагався. На цей раз не піти я просто не міг. Хоча, визнаю, тоді не знав, що це затягнеться так надовго.
Під час служби в ССО
– Не шкодуєте тепер, що тоді ухвалили таке рішення?
– Ні, я знаю, що це було правильно й інакше було не можна. Але тепер я краще розумію ціну питання. Ціна висока. Єдине, про що справді шкодую, – що не забезпечив сім’ю достатнім запасом фінансової стійкості.
На відміну від 2014-го, певна “подушка” в нас була створена. Але я все-таки не розраховував на три й більше років. Так виходить, що за мою військову службу платить переважно родина. Це їхній добробут, їхні ресурси, їхнє здоров’я, на жаль. Для мене це важкий момент.
Дружина й дочка залишаються за кордоном, і зараз Інзі доводиться важко працювати, щоб практично самотужки забезпечувати рівень життя сім’ї. І він, звичайно, дуже змінився. Наприклад, дитина тепер ходить у звичайну школу, а не в провідну приватну, як було, поки я працював у НР. І це теж моя відповідальність…
– Багато хто вже не дочекається “перемир’я” – я особисто знаю людей, зокрема й військових, які почали рахувати до нього дні ще одразу після перемоги Трампа на виборах в листопаді-2024. А ви що про це думаєте? Коли буде “мир”?
– Я, звісно, можу зрозуміти цих людей, бо насправді є втома від того, що війна триває так довго, і бажання, щоб це все закінчилось.
Ті, хто принаймні цікавиться легкою атлетикою, розуміють, що завжди треба розраховувати, на яку дистанцію біжиш. Уже давно зрозуміло, що ми біжимо забіг на довгу дистанцію. І зараз той момент, коли треба бігти далі і ще прискорюватися, щоб прибігти першим. Тобто, в даній ситуації, потрібно, щоб умови цього потенційного миру були для нас прийнятні.
Не буде тут срібних чи бронзових медалей. Треба боротися за “золото”, за перемогу.
Отже, маємо якомога ефективніше знищувати агресора і зробити так, щоб вони хотіли цього миру. Бо ще досі єдиною прийнятною для Путіна умовою завершення війни є капітуляція України, він цього й не приховує.
Це як із гопниками: коли вони бачать, що відповідальності немає, а навпаки – є спроби улестити їх, з ними домовитися, то все більше нахабніють.
Так чинить і Росія – і формує хибну, неприйнятну парадигму переговорів. У цій парадигмі ми нібито не повинні говорити про гарантії безпеки, відповідальність агресора за злочини, репарації, Гаагу для росіян, а маємо говорити про поступки з боку України.
Але якщо прийняти це, то бойові дії можна було закінчити й у 2022 році, і взагалі ще у 2014-му. Просто капітулювати.
Десь на дорогах війни. Фото з архіву Дмитра Толстолужського
Та тут ми знову повертаємося до історії. І не лише сторічної давності, а й зовсім недавньої. Усі бачили, що нещодавно під*ри творили на окупованих ними територіях. В нашій історії раніше за Бучу був Батурин, були інші злочини Росії. Це те, що приносить Московія: катування, вбивства, знищені вщент міста.
І якщо ми зараз прийдемо до того “миру”, коли Росія отримує те, чого бажає – це буде перемогою для Путіна. І заохоченням для інших диктаторів, які після цього зрозуміють, що можна захоплювати міста, землю, країни, вбивати людей – без наслідків для себе, без покарань.
Це заохочення наступних війн у нашому майбутньому, тому це небезпечно і неприйнятно. Тож в інтересах не лише наших, а й усієї Європи, щоб мир в Україні був досягнутий на таких умовах, які не загрожуватимуть нам наступними війнами.
Для нас це означає, що не варто налаштовуватися на швидкий фініш. Ймовірно воювати нам доведеться доти, допоки ми зможемо примусити росіян шукати і приймати наші умови миру. Бажано за максимальної допомоги партнерів.
Складно, так. Але інші варіанти ще складніші і для нас, і для Європи, і для всього світу.
Читайте також:
Вчора Батурин, сьогодні – Буча. Загибель гетьманської столиці як невивчений урок історії
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
