автор: Людмила Кліщук
фото авторки та з архіву Дмитра Волошина
Це друга частина 5-годинного інтерв’ю “Новинарні” з Дмитром Волошиним, командиром новоствореного 8-го корпусу Десантно-штурмових військ ЗСУ.
Першу частину інтерв’ю, в якому полковник розповідає про корпусну реформу, результати та свої підходи до формування 8-го корпусу ДШВ, читайте тут.
У війську Дмитро Волошин із 2008 року, на війні – з 2014-го. До призначення на посаду комкора командував 82-ю десантно-штурмовою Буковинською бригадою, брав участь у Курській наступальній операції, яка згодом перетворилася на оборонну. Перед тим служив у 25-й, 81-й, 46-й бригадах ДШВ.
Дмитро, слід визнати, чудовий оповідник. За словом до кишені він не лізе. Оцініть самі стиль викладу його армійської біографії: від “срочки” і чудернацьких маневрів у Криму 2008 року, першого вбитого “бабая” в АТО, до зізнань про стосунки й суперечки із Сирським, планування Курської операції та бої на Курщині. А ще ― ставлення до солдатів, їхньої підготовки та військової науки.
А чого варте: “Товаришу генерале! Спочатку нагодуйте, а потім ї*іть”.
Досвід цього молодого офіцера – наче конденсований досвід нового українського війська.
Усе це ― яскраві пазли історії українських ДШВ, Збройних сил України та, власне, самої України першої чверті ХХІ століття. Пориньте ж у цю історію.
– Якщо ви вже заговорили про Курщину і “ядерку”. Як ви дізналися, що ваша бригада має зайти на територію ядерної держави? Як сприйняли такий наказ?
– Одного разу я почув, що до мене їде “Барс”, це головком [Олександр Сирський]. Чого б до мене їхав головком?.. Він запитав, що в мене із забезпеченням, укомплектованістю. Я йому всі розклади описав: бригаду треба міняти, відновлювати. Він відповів, що міняти немає на кого, але сказав, що мені треба підготуватися. Я десантник і розумію, що мені потрібно буде не оборонятися… Але де наступати? Куди не ткни пальцем – кругом зазнаєш божевільних втрат… Але головком сказав, що відповість згодом.
Щойно відбулася наша ротація з Вовчанська, мене викликали в Київ і там поставили завдання щодо наступу в Курській області. Коли перед нами розкрили карту, я подумав, що то якесь кіно. Такі стрілки були намальовані!
Нам як почали пояснювати… Потім запитують: “Питання?”. Я відповів, що буде три вагони питань під час планування цієї операції. Найперше – зв’язок та інтернет, це ж територія іншої держави. Як туди мають зайти люди і техніка? Скільки часу є на підготовку людей? Відповіли, що є місяць часу. Це було 19 червня, а наш дедлайн був 20 липня…
Це все виглядало нереально. Та ми поїхали планувати операцію, і через дві доби мали доповісти свій задум.
Ми говорили із запалом з багатьма полковниками, генералами, у нас був феєрверк емоцій та дискусій. Але коли прийшов головком – запал уже спав, і з ним ми прокомунікували найважливіше.
Проблема зі зв’язком та логістичним забезпеченням під час рейдових дій залишалася, адже ми маємо діяти на території противника. Ми пояснювали, що треба проходити бойові порядки дуже швидко. Бо якщо ми зав’яжемося на передньому краї – вкладемо людей, і по всьому.
Наступного дня мені зателефонував [тодішній] командувач ДШВ генерал Скибюк, попросив скинути точку, де я перебуваю. Я був тоді на Полтавщині. Через 15 хвилин переді мною стояв головнокомандувач ЗСУ.
Він (Олександр Сирський) зі мною говорив ще півтори години. Розказував, що переді мною стоїть дуже серйозна задача… Ми встигли по дві чашки кави випити… Я йому тоді пояснив, що розумію глибину виконання цієї задачі, її стратегічне значення, і я не відмовляюсь виконувати задачу, а просто хочу, щоб були вирішені проблемні питання, з якими я стикнувся в ході планування й виконання завдання. Він видихнув. Бо, виявляється, йому хтось сказав, що командири 80-ї і 82-ї бригад – два “саботажники”, і він їхав до нас цілеспрямовано розбиратися.
Тут треба віддати йому (Сирському) належне, мудрості не забракло. Він приїхав і запитав – а я пояснив і розклав карти.
Дмитро Волошин (праворуч) на КПВВ Суджа в Курській області РФ із підполковником Володимиром Гуцулом, нині комбригом 82 одшбр, 2024 рік
Потім він захотів подивитися на підготовку моїх десантників. Я здивувався: де в людини, яка керує всіма Збройними Силами, є час дивитися на підготовку батальйонів?.. Тоді я подумав, що це, мабуть, справді серйозне завдання. Запитав, який саме підрозділ його цікавить. Він відповів: всі. Але в мене в бригаді 16 підрозділів, і мені не вистачає доби, щоб їх об’їхати. Тому обрали головні – десантно-штурмові батальйони. Приїхали до першого – а там Форт-Беннінг: все вибухає, димить, всі бігають, стріляють, наступають у лісосмузі.
Головком спілкувався з людьми, зокрема з комбатами і ротними. Запитував, чи є розуміння, що буде наступ. Ті відповідали, що вони готові, але треба ще місяць часу, щоб навчити людей… Головкому сподобалося.
Інший батальйон знайшов якесь закинуте село – і там теж “війна” відбувалася. Солдати задоволені були – спорядження і техніка кльові. Ми доклали багато зусиль, щоб штурмовик був штурмовиком: класний бронік і шолом, черевики Salomon, наколінники, зручна екіпіровка, навушники нормальні (лише вони вартують 32 тисячі!), штурмові гвинтівки, кулемети, гранатомети… З техніки – “страйкери”, “мардери”…
В іншому батальйоні був етап бойової стрільби, ще в іншому – відділення штурмує позицію противника з дронами. І коли в головкома з-за спини вилетів FPV з бойовою частиною і врізався в “позицію” противника – у нього просто були широко розплющені очі.
Коли головком поїхав, мені перетелефонував Скибюк і сказав, що головнокомандувач залишився задоволений, і що треба зняти відеофільм про нашу підготовку та показати в офісі президента.
Надалі дуже велика кількість питань, які виникали, реально вирішувалися. Я розумів, що можна дістати все, потрібне для бою.
Так, були проблеми зі зв’язком. Хоча Starlink працює на глибину до 10 кілометрів, як з’ясувалося. Але ми [в Курській області Росії] знаходили способи, я мав різні типи зв’язку, і всі ми застосовували.
Ми мали десь два-три тижні на детальне планування, і я сказав своєму начальнику штабу: а давай усе за стандартами НАТО зафігачимо, по MDMP (Military Decision-Making Process – процес ухвалення військових рішень – “Н”).
У нас було три варіанти дій, та я вибрав четвертий – найкрутіший. І ми його виконали. Як намалювали – так і виконали. Хоча через тиждень після початку операції мені змінили напрямок наступу… Довелося виставитися флангом до противника, який встиг висунутись (його ніхто не бачив) і зайняв там оборону. Ми зупинилися, одразу ж пішли втрати…
Ми брали полонених 810-ї бригади морської піхоти ЗС РФ – і я взнав, що організаційно-штатна структура цієї бригади включає в себе 13 батальйонів, – на відміну від моєї, в якої лише чотири батальйони, розумієте?.. Укомплектовані вони були особовим складом на 96%, технікою – на 90%. Я ж коли йшов наступати, в мене було 76-80% укомплектованості.
– Як ви пояснювали суть Курської операції своїм підлеглим? Чи було нерозуміння?
– Спочатку в мене весь штаб знав про якусь задачу, але що саме ми доведеться робити – ніхто не знав. Лише обмежена визначена кількість людей були залучені до планування. Секретність була жорстка. Всі сиділи в окремому приміщенні, стояла охорона, працювали “глушилки”, телефони були здані всі. У приміщенні перебувала тільки таємна оргтехніка.
Навіть коли збирали розвідувальні дані – це все було легендовано. Видумували що завгодно, аби тільки не видати жодних планів.
Командир 8-го корпусу Дмитро Волошин під час інтерв’ю в редакції “Новинарні“. Фото: Людмила Кліщук / “Новинарня“
Я довго тримав паузу…. Командирам батальйонів розповів, мабуть, днів за десять до початку. Командирам рот – ще пізніше, десь за тиждень.
Якось я зібрав людей і кажу:
чуваки, інформація між нами, без подробиць, але ми будемо наступати на кацапів.
Провів мотиваційну бесіду, але без деталей. Сказав про напрямок і мав переконатися, що вони мене зрозуміли: це мають бути наступальні дії рейдовими загонами. Ми мали не вступати в бій, а вриватися в тил противника та закріплюватися там. Це давало змогу уникнути великих втрат. Стояти в тилу противника – це психологічно важко для нього. Він не знає, скільки сил ще буде наступати…
Ми домовилися не використовувати опорні пункти противника, не заходити в населені пункти взагалі.
Я перед цим спілкувався з офіцерами ГУР, які ходили на Тьоткіно. Мене цікавило, в чому невдача походу на кацапську територію. Мені пояснили, що коли вони осіли в якомусь селі – туди залетіло 28 КАБів, які рознесли все. Втрати були великі. Тому якщо стати в селі, мене рознесуть, бо населений пункт – це ціль та орієнтир.
Зрештою те, на що я робив ставку, спрацювало. Ми рухалися вперед клинами, забивали вглиб та дезорієнтували противника. Були моменти, коли навіть оператори дронів брали в полон росіян та вели стрілецькі бої. Бувало, що й артилерія вела стрілецькі бої. Вони місяць були в оточенні, я намагався їх деблокувати, і мені це вдалося частково. Але логістичний коридор я пробив: у мене був заїзд на евакуацію поранених або підвіз боєприпасів, провіанту тощо.
Чимало з того, що я передбачав – я стикнувся з тим. І я це проговорював із головкомом. Був до цього готовий.
Я прокидався за 30 хвилин до будильника, пропрацював всі комбінації – мозок сам мене будив (сміється). Я цим жив тоді.
– Скільки сумарно 82-га бригада працювала на Курщині?
– Із 6 серпня 2024 року по травень 2025-го. І одразу поїхала на Донбас.
– А ви особисто?
– Я сам був на Курщині від самого початку і до березня.
– Розкажіть про найскладніші для бригади епізоди за цей час.
– Там завжди було складно… Але виокремив би перші наступальні дії 2025 року, локальні. Наприклад, у січні. Ми напланували багато, але підготовка людей залишала бажати кращого. Це не наше недбальство, а те, що новий особовий склад прийшов буквально перед задачею… І цими ж днями, коли ми мали виконувати завдання, почали наступати корейці.
Нам треба було закривати дірку – один із батальйонів закинули “гасити пожежу”. А вони не пройшли курс адаптації у два тижні, щоб бути готовими до автономних бойових дій.
Вони зайшли на виконання завдання, стали в оборону, почали обладнувати позиції – і одразу штурми кацапів по десятку одиниць техніки з піхотою по три-чотири рази на день. Після стабілізації обстановки вони одразу, без перепочинку, зайняли вихідний район для наступу. І в атаку вперед…
Успіху це не мало через низку факторів… Так, ми лупонули два села, утримували їх. Мої солдати – красунчики. Однак у противника було дуже швидке перекидання резерву для відновлення втраченого положення. Ми вивели звідти людей, і це було складно, бо ми несли втрати. Були полонені через те, що вони не могли нормально підготуватися…
Так, я вимушений це визнати: 13 моїх людей разом із командиром взводу (який не дав вказівку на відкриття вогню) здалися в полон вісьмом смердючим кацапам. Незрозуміло і непоясненно, але факт. Це були дуже важкі бої, одні з найважчих…
Я розумію, що потрібно було наступати, розворушити противника… Це треба робити. Оборона має бути активною: треба смикати скрізь – праворуч, ліворуч, “щипати” ворога. Бо якщо стоятимеш – ти будеш “терпілою”. Стіна, хоч якою б міцною вона була, рано чи пізно зруйнується. А якщо стіна буде у відповідь кидати камінь – то її не так і сильно битимуть, і думатимуть, з якого боку до неї треба підійти.
Головком ЗСУ Олександр Сирський під час нагородження воїнів 82 одшбр за Курську операцію
– Що було складно особисто для вас як для людини під час боїв на Курщині?
– Було складно ще й тому, що штурмовик, який іде на виконання наступальних штурмових дій, не бере спальники чи каремати, не бере їжу. Він бере з собою воду, патрони, гранати, штурмові заряди. В нього екіпіровка трохи інша. А нам довелося так другий тиждень тримати оборону без нічого…
Була велика кількість дронів. Я нараховував 18-20 точок, які світилися одномоментно… Це “труба”.
І тоді ж вперше вони “Коксани” застосували (М-1978 “Коксан”, північнокорейська самохідна артилерійська установка з гарматою калібру 170 мм – “Н”)… Як жахнуло – думаю, що за ядерний вибух?
Так, на Курщині було круто. Але й складно, бо ти повинен “заносити хвости” комусь, вирівнювати те, що втратили інші підрозділи. Хоча можна було б робити все простіше: готувати добре підрозділи – і заходити вглиб до противника й закріплятися. Складно тому, що тобі доводиться майже завжди бити по п’ятках.
А в нас же є десантники, готові наступати. Є командири з досвідом наступальних дій. Не в кожній державі світу є такі командири, які можуть підготувати людей, спланувати дії і наступати. В нас це є в армії – золотий фонд, який треба використати і зберегти.
За перший тиждень на Курщині ми зайшли в глибину на 28 кілометрів, а по фронту ділянка вийшла щось під 40 кілометрів. Таку територію вибили одразу…
Я казав, що нас треба вивести, дати тиждень відпочити моїм людям, і ми лупонули б в іншому місці, розвинули би успіх… Ейфорія перемоги в десантника – це як м’язи: вчасно треба вміти зупинити, але потім знову підігріти. Мене головком почув, нас мали міняти, але це розтягнулося десь на місяць…
– Повернімося до початку війни. Під час окупації Криму росіянами в лютому-березні 2014 року де був ваш підрозділ? Як долучилися до АТО?
– На той час наша розвідувальна рота була заблокована російськими військами в Перевальному [Сімферопольського району]. Після анексії Криму стало зрозуміло, що буде війна.
Дмитро Волошин (ліворуч) – ліцеїст Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою
Ми як зенітники не отримали ні бронежилетів, ні шоломів – і поїхали на Широкий Лан. Відбулися навчання, яких я доти в армії не бачив: ми працювали з ПЗРК, всі робили пуски. Доступу до інтернету не мали, телефони були кнопкові, що відбувається на Донбасі – ніхто не знав.
Протягом березня ми каталися по Донеччині, Запоріжжю, жили на околицях сіл, на фермі розбитій. За нами була закріплена ділянка морського узбережжя навпроти Мелітополя і аж до Бердянська, включно з портом. Це багато, враховуючи те, що нас у батальйоні від сили було до 500 осіб. Ми замінували тоді ділянку понад 100 км, вирили багато опорних пунктів.
Потім ми просто їхали – не знали куди. Мені й не доводили. А я був тоді командиром взводу. Мав у пістолеті лише 16 набоїв, по вісім у магазині. Усі боєприпаси були за нами, на вантажівці. Якби нам довелося вступити в бій, це було б посміховисько. Але це армійський бюрократизм…
– Ви застали в армії не лише переламний 2014-й. Із якого року служили? Як тоді велося?
– Період в армії до 2014 року я називаю часом, коли не знали, що робити в армії. Я застав це, бо проходив службу у Збройних силах із 2008 року, починаючи з рядового солдата.
Дмитро Волошин на стрибках із парашутом. 2009 рік, служба за контрактом
Якось ми прийшли в автопарк, я мав отримати свою БМД. Залажу в машину – а там усе пофарбовано білим. Щоб було світліше екіпажу. Це зараз сірим кольором фарбують – і принцип освітленості залишається. Але тоді сказали обслужити техніку, і якийсь військовий пульверизатором пройшов усю машину зсередини. Гармата, прицільні пристрої – все було надійно залите білою фарбою.
Я щиро сподівався, що мені ця машина не знадобиться. Але минув місяць, і мені сказали, що треба виїжджати на навчання на тлі конфлікту в Грузії. І я мав їхати на тій таратайці?.. Ну, взяв ножик і почав відшкрібати з гармати фарбу, розчинником відмивати приціл. Ми все витерли, вимили, виїхали на полігон у Криму – і знаєте що? Вона зробила постріл! Ця моя машина доїхала до станції навантаження, у Крим, вернулася назад – вона їздила, уявляєте? Я навіть на цій машині воював у 2014 році.
Чесно скажу, що для мене, тоді 18-річного пацана, ті навчання були справді важливою подією.
Пам’ятаю, як старшина наказав узяти по дві парафінових свічки і банку вакси. Але поки доїхали до Криму, парафін поламався… Для чого вакса? Я ж у поле їду, черевики бруднитимуться… Ну, словом, займалися дурнею.
На навчання ми їхали в купе по 10-12 людей, переміщуватися навіть у туалет потрібно було зі зброєю. Нікому не дозволяли роззуватися. Я їхав на третій полиці для валіз. Там вмістилися я, установка до ПТРК, кулемет, автомат.
Ми спали в лісосмугах без спальників чи карематів. Ніхто не знав, як швартувати техніку. Нам видали якийсь шматок дроту…
Дмитро Волошин (праворуч) на навчаннях у Криму. 2008 рік, строкова служба
І тут навпроти нас зупинився “шевроле”, вийшов генерал. А ми не знали, що робили з тим дротом – а треба ж було щось робити! Тому ми з механіком-водієм просто стали бити дротом об землю, буцімто вирівнюючи…
Зараз я дуже часто згадую ті навчання і намагаюся не допускати такого у своїй службовій діяльності.
Часи були скрутні. Але з навчань у Криму під час російського вторгнення до Грузії я зрозумів, як не треба робити.
Тепер один із моїх принципів: не робити людині погано, бо це вбиває мотивацію.
– Як починалися для вас бої на Донеччині?
– Ми зупинилися десь за Добропіллям і отримали наказ: здійснити марш до Краматорського аеродрому крізь блокпости сепаратистів та взяти аеродром під охорону. Бронежилетів у нас не було, лише страйкбольні “розгрузки”. Патронів – по 120 штук.
Нас блокували місцеві, вони були агресивно налаштовані, але на аеродром ми таки прорвалися.
На аеродромі нас запитали, де наші продуктові атестати – без них нас не годуватимуть. Харчі за нами не приїхали, і ми десь три-чотири доби шукали собі їжу самі. Адже в льотній частині не припускали, що там може зібратися стільки людей.
Дмитро Волошин (у центрі) у вересні 2014 року в н.п. Комунар разом зі своїми солдатами
Нас не пускали в їдальню. Але ми провели “спецоперацію”: одні солдати заблокували двері, щоб персонал не вийшов, а інші – крали продукти. Варили їдло в цинковому відрі. Жили в шалаші, натягнутому між двох машин. Так починалася для мене АТО.
Пізніше мені сказали налаштувати систему ППО – я ж зенітник. Окей, у мене було два пускових механізми, але не було ракет. Приїхав один із керівників АТО генерал Борискін (генерал-лейтенант Юрій Борискін, у 2014 році – заступник командувача Сухопутних військ ЗС України з бойової підготовки, нині покійний – Авт.). Багато кричав, казав, що нас усіх треба повиганяти з армії.
Я добре запам’ятав один момент: він лементував, а за його спиною біля альтанки військові смажили шашлик для генерала і його радників – вусатих дідів, які застали Афганістан. Просто сюр… А нам так пахло тим шашликом…
І я сказав: “Товаришу генерале! Спочатку нагодуйте, а потім ї*іть”.
Але треба віддати належне: наступного дня нас перевели через сепарський блокпост і нагодували в якійсь їдальні.
А наступного вечора нас перекинули на блокпост на трасі між Бахмутом і Слов’янськом. Я дуже просився на блокпост, бо мене просто нудило від перебування на аеродромі. Але й на блокпості ми колупалися в носі: повноважень немає ніяких для перевірки машин…
Одного разу нам наказали будувати оборону блокпоста, посеред білого дня. Тоді почалися погані події, які нашарувалися одна на одну.
У мене загинув солдат – через безглузду випадковість. Ми зустрічали борт із провіантом та паливом. Треба було виїхати на одній БМД і взяти під охорону майданчик приземлення гелікоптера. Солдати тримали півкільцем сектори, а механік-водій виліз із люка бойової машини і поклав руки на гармату. Навідник сидів у башті, він фізично бачити мехвода не міг і їв цукерки Skittles з американського пайка. Цукерки впали, він за ними потягнувся, тримаючись рукою за башту. Рука зісковзнула, вдарила по пульту керування, і стався постріл з кулемета, який був втиснений механіку-водію просто в бік… Мехвод упав. І це був перший досвід, коли в мене на руках почала помирати людина.
Я зрозумів, що наша підготовка – нульова. Нас не вчили належно на військово-медичній підготовці, що робити в разі поранення в легені та виникнення пневмоторексу… Із цієї першої втрати я виніс стільки уроків, що вистачило б на книгу. Пораненого ми евакуювали, але він не вижив.
І того ж вечора десь здалеку хтось дав чергу по нашому блокпосту із крупнокаліберного кулемета. Ви не уявляєте, що там творилося – просто броунівських рух! Потім усі попадали і пролежали так до ранку, бо чекали, що нас от-от будуть штурмувати.
Старший на блокпосту тоді був Роман Качур – зараз полковник, Герой України, керує Національною академією Сухопутних військ у Львові. Він тоді зібрав командирів і сказав, що треба будувати нормальну ефективну оборону, зводити фортифікаційні споруди у вечірній час.
Дмитро Волошин під час виходу з Шахтарська. Серпень 2014 року
Тієї ж ночі в нас сталося перше боєзіткнення. Тоді в мою броню здійснили постріл з гранатомета. Але граната не спричинила ніякої шкоди, вибухнувши поруч.
А ми почали стріляти у відповідь. Так з переляку валили! Я тоді більше тисячі набоїв вистріляв точно. Броніків чи шоломів не було.
Я як командир резервної групи пішов досліджувати поле бою. Ми знайшли гранатомети, побачили закривавлені бинти – отже, вночі спрацювали на результат.
Згодом почався мінометний обстріл, станкові гранатомети працювали, почала штурмувати піхота. Але вони не врахували, що між нами і ними протікає канал Сіверський Донець–Донецьк і його треба подолати. Ми відбивалися. Росіяни відійшли з втратами.
У тому бою було ліквідовано одного з колишніх бійців нашої 25-ї бригади, який утік просто з Краматорського аеродрому. Він був місцевий, перейшов на бік ворога, ставши там різко командиром роти.
Такі бої тривали наприкінці травня–на початку червня. Пам’ятаю, як 14 червня, коли росіяни збили Іл-76 над Луганським аеропортом (тоді, до речі, загинуло багато побратимів, яких знав особисто) – і в той день у мене вперше з’явився каліматорний приціл на автоматі. Коли почав освоювати, то подумав: йолки-палки, я воюю, як американська армія! Як же круто було цілитися вночі! Я ж доти стріляв лише навмання!
Одного разу на нас вилетіла машина, хотіла проскочити наш блокпост. Я вистрілив з автомата: один труп, один поранений.
Ліквідований водій виявився уродженцем Донецької області, в нього на плечі було татуювання у вигляді букви “V” в російському триколорі і вовчий оскал.
Якщо пам’ятаєте, був такий ватажок бойовиків “Бабай”, і його підрозділ звався “Вовча сотня Бабая”. І ось цей “пьос” був із його “вовчої сотні” так званої.
Це був перший ліквідований, підтверджений – я бачив, у кого стріляв.
Читайте також:
Сили оборони ліквідували бойовика “Бабая”, який був обличчям “русского міра” у 2014-му
Командир 8-го корпусу Дмитро Волошин під час інтерв’ю в редакції “Новинарні“. Фото: Людмила Кліщук / “Новинарня“
Доти я собі не раз ставив питання: як воно, стріляти в людину?.. Чи я не дам задню, які потім будуть емоції? Але відчуттів не було жодних, як і жодного співчуття.
Хоча була пересторога: раптом я щось не так зробив поночі?.. Бо ж стріляв у людей в цивільному одязі на цивільному авто.
Поранений виявився уродженцем Рязанської області, Колян. Він із нами прожив ще три дні. Як з’ясувалося, він був правою рукою “Бабая”, займався рекрутингом російських сил у Ростовській області.
Це був наш перший полонений. І це був саме громадянин Росії, із паспортом.
Згодом його передали в СБУ, і коли показували по телебаченню, я впізнав Коляна.
Після цього боєзіткнення закріпився мій авторитет серед бійців, “коннект” налаштувався ще міцніше. І вони переконалися, що командир – такий самий босяк, як вони. Окопний щур, як і всі.
Дмитро Волошин (у центрі) з побратимами під час боїв за Жданівку, 2014 рік
Дмитро Волошин у 2017 році в районі Зайцевого на Донеччині
Треба розуміти, що солдати – скрізь однакові. І все залежить від ставлення командира до них: ти хочеш, щоб вони воювали або пліч-о-пліч з тобою, або проти тебе. У своїх солдатів треба вкладатися по максимуму.
Наприклад, у 2014 році під Дебальцевим у нас був базовий табір, де ми могли трішки передихнути. Купалися в річці, одяг сушився. Була така штука, що офіцери збиралися окремо, а солдати – окремо. Але коли повертався до своїх, вони завжди запрошували вечеряти з ними, смажили велику сковорідку картоплі на вогнищі. Це багато вартує: коли підлеглі сприймають тебе не лише як командира, а й як друга і товариша, пускають тебе у свою зграю, і ти можеш з ними розділити не лише бій, а й лайтові моменти в службі.
У 2014 році, до слова, вперше зіткнувся з “відмовниками”. Треба було поїхати лупонути бойовиків у Харцизьку. Там був гарнізон противника під тисячу осіб із технікою. Нас запитали, хто не бажає їхати – були й такі. Сам я виявив бажання. Це було наступного дня після того, як загинув мій товариш Назар із 80-ї бригади, ми разом навчалися. І я розумів, що вендетта має бути.
Я прийшов до своїх і прямо сказав: ситуація – лайно, по шиї получимо там. Але я їду. Мій заступник підвівся і просто запитав: “То що, на АГС більше ВОГів взяти?”. О другій ночі ми виїхали на Харцизьк. Зі мною виїхали всі.
Дмитро Волошин (стоїть у центрі) – командир роти на Донбасі, 2015 рік
– Яким був ваш перехід від посади командира взводу до ротного?
– Я став командиром роти, коли нас вивели на відновлення. Усіх своїх бійців із взводу я забрав із собою та призначив на сержантські посади, вони стали скелетом та організаційним ядром моєї роти.
Усі принципи, які я закладав у роботі, коли був взводним, масштабувалися в роті. Все працювало.
– Ви все свідоме життя в лавах ДШВ, служили у 25-й, 81-й, 46-й, 82-й бригадах. Коли і де було найскладніше? В чому особливості?
– Командиром роти обов’язково треба побути у 25-й бригаді. Це така школа життя, яка, мабуть, не повториться в жодній з бригад ДШВ на даний час. 25-та бригада вважалася “мешканцями лісу” – у нас все створене для підготовки.
Не можу сказати, що мені було складно на посаді командира роти у “двадцять п’ятці”. Так, були певні виклики, багато завдань. Вищі командири ходять “різьбу нарізають” (імітує колупання в носі – Авт.), а ти повинен бігати і все вирішувати. Я вже навіть думав велосипед купити, бо не встигав в усіх місцях одночасно бути!
Коли йшов у 25-ту бригаду, ставив собі планку: стати ротним за перші п’ять років контракту обов’язково. Тоді ще не було війни. І це здавалося місією неможливою: як стати ротним, коли ти зенітник? Планку взяв набагато раніше, але це не моя заслуга – так склалася ситуація в державі.
Колись вважалося, що треба здійснити стрибок, щоб заслужити тільник і берет. Я це свого часу робив, і їх зберігаю досі як реліквію.
А вже як командир я задовбував своїх людей бойовою підготовкою. Щоб не пити, ми готувалися до війни.
Спочатку вони не хотіли та халтурили. Але згодом зрозуміли, що немає виходу. Ми бігали крос, лупили “33 за ВДВ” (відтискання – Авт.). Я хотів із цивільних мобілізованих людей зробити десантників. І я робив із них десантників саме підготовкою.
Тому 25-та бригада для мене – це школа становлення як офіцера. Щось я звідти виніс і хороше, і погане. На поганому навчився.
Командир 8-го корпусу Дмитро Волошин під час інтерв’ю в редакції “Новинарні“. Фото: Юрій Медуниця
У 81-й бригаді (сформована 2014 року – Авт.) я був заступником комбата у легендарному 90-му окремому аеромобільному батальйоні. Був уже капітаном. Сподобалося ставлення в колективі, проте трохи дивувала підготовка. Я почав підтягувати свою підготовку: мінімум пострілів, максимум результату.
Через рік і три місяці мене призначили командиром 122-го батальйону 81-ї бригади. Було важко. Тоді я думав, що мене топлять; не розумів, навіщо мене призначали, якщо зараз хочуть знищити. Але зрештою я мобілізувався максимально.
Мене загнали в стресові жорсткі умови, в яких я повинен був максимально швидко адаптуватись і розібратись по всьому колективу: хто зайвий, кого треба викинути, що зробити та на які кнопки натиснути, щоб змінити процеси. Таким чином проблеми було розв’язано.
За перший місяць на посаді я вигнав із батальйону людей 80: і офіцерів, і солдатів. Змінив деяких командирів рот і взводів, деяких сержантів.
Комбриг просив зупинитись, але я був непохитним і продовжував звільняти баласт, який не хотів воювати.
Ішов 2019 рік, і то були заробітчани.
У перший рік на посаді комбата було важко, бо я скрізь був гірший: мав менше людей, мав вісім справних БТРів на батальйон. Але ми вийшли на цифру 18 справних БТРів. На початку 2020 року ми отримали АФЛБ “Козак”, і я з горем навпіл здав усі БТР-70.
Наголос робив на підготовці сержантського корпусу. Задрочував усіх підготовкою, особисто проводив заняття: я був зацікавлений у тому, щоб мої люди стали професійними.
До слова, ще у 2019 році ми почали формувати свої рекрутингові групи у військкоматах – там сиділи мої представники, перехоплювали контрактників, давали їм відношення до нас у підрозділ.
Солдати йшли на контракт на три роки, сержанти – на п’ять. Я пояснював, що жодних заробітчанських контрактів не буде. Бо я, як будь-який “бізнесмен”, повинен спочатку вкластися. Я як комбат інвестував у підготовку своїх солдатів – і хочу отримати взамін якийсь “прибуток”. Цей прибуток – спроможність підрозділу воювати.
Водіння, вогнева – я вимагав від офіцерів те саме, що й від солдатів. І через два з половиною роки я не хотів йти з цього батальйону. Було важко, але круто. Класна молода команда. Мені подобалося.
Комбат Дмитро Волошин на чолі батальйону на марш-кидку, 2020 рік
Потім генерал Мойсюк (командувач Десантно-штурмових військ ЗСУ у 2019―2021 рр. – Авт.) відправив мене вчитися в Національний університет оборони. Я тоді був майором, на посаді підполковника, хотів на заочку. Але Мойсюк був категоричний: лише денна форма. Я не розумів: у мене було круте життя, крута служба, дієвий підрозділ, я не хотів це все полишати. Я все це створив!
Запам’ятав такі слова Євгена Георгійовича: “Якщо ти служиш у підрозділі і відчуваєш, що ти від цього отримуєш задоволення – ти вже зайвий в цьому підрозділі, тобі треба йти далі”. Я не хотів до НУОУ, але все ж вступив.
Коли проходив ВЛК, казали, що непридатний по здоров’ю. У мене був момент на тлі мінно-вибухових травм: ледь не помер від того, що в голові закупорились якісь судини, розпочалося кисневе голодування мозку – і ледь Богові душу не віддав. Вестибулярний апарат відключився, не могли назад включити. Але відкачали, все добре. Вилікували швидко. У висновку ВЛК написали, що я потребую лікування, але навчатися все ж можу. Хоча після вступу я зобов’язався пройти лікування.
Це був 2021 рік, я проходив стадію заперечення. Поруч зі мною ходять діди-“лижники”, такі ж навчають, ну чому вони мене можуть навчити?! Але потім я зрозумів, що у виші вкладають в голову загальні принципи та напрямки роботи – а ти, як нормальний офіцер, нарощуєш м’язи на той кістяк, який тобі дає викладач.
Класно, що в нас була експериментальна програма, і нам почали одночасно з тактикою викладати оперативне мистецтво. Світогляд одразу розширився. З’явився доступ до літератури та джерел, звідки можна взяти чимало корисного.
Я провчився до початку повномасштабного вторгнення на командно-штабному інституті, був командиром групи ДШВ та ССО. Першу сесію склав на “відмінно”, мене подали на президентську стипендію, уже прийшов наказ – перша виплата мала бути в березні 2022-го. І кацапи мені тут все попсували!
Провчився чотири чи п’ять місяців, мені це дуже допомогло. Завершував заочно, а це вже не та якість процесу.
Зараз, на жаль, цілі покоління офіцерів так навчаються, і це впливає в подальшому на результат на полі бою.
Вважаю, що майбутній генералітет ЗСУ може мати деякий вакуум у знаннях.
Дмитро Волошин із дружиною. Випуск з НУОУ. Закінчив університет із відзнакою та отримав шаблю Хмельницького як найкращий випускник. 2023 рік
– На час початку повномасштабної війни ви навчалися в університеті в Києві, а як долучилися до бойових підрозділів?
– Вранці 24 лютого був досить незрозумілий стан. Зателефонував начальнику курсу, кажу, мовляв, почалася війна. Він перепитав: “Діма, а це не фейк?”. Я очікував, що поїду кудись воювати, тому треба було якомога швидше убезпечити родину. Зняв кошти, купив квитки до Дніпра дружині.
А нас зібрали, прийшов капітан 1-го рангу з кафедри Військово-морських сил і… почав проводити з нами плановий семінар щодо розвитку морської піхоти ЗСУ. У головному корпусі військового вишу, на третьому поверсі. Я думав, що в мені всередині щось вибухне.
Зрештою, нам дали можливість відвезти свої сім’ї. Я залишив дружині свій нагородний пістолет – від мародерів відбиватися (усміхається), повернувся до університету. Просив зброю – не дали, бо я перемінний склад.
Я, командир батальйону, майор з бойовим досвідом, стояв із гранатометом на Повітрофлотському проспекті, готувався зустрічати танк. Це ж “тухляк” якийсь…
Тому ми, 13 офіцерів з університету, пробували влаштуватися в ТрО Солом’янського району. Але нас запідозрили в тому, що ми диверсанти, і не взяли.
Я вже не витримав і зателефонував у Командування ДШВ, вже покійному нині бригадному генералу Артему Котенку із запитанням, чи не треба йому для війни майор. Він сказав, що… про нас забули! (сміється).
Потім прийшло розпорядження, нас відрядили в Командування ДШВ та розподілили по військових частинах. Я потрапив у 80-ту бригаду на посаду заступника комбрига. Командував нею на той час Ігор Скибюк.
Я виїхав у Вознесенськ, там почали планувати контрнаступ. Але мене знову забрав Максим Миргородський (на той час командувач ДШВ – Авт.) назад у Командування ДШВ.
Я дуже дратувався, бо ж всі наступати зараз будуть – а я в кущі? Майора тиждень уже не можуть прилаштувати на війну! Нонсенс!
Дмитро Волошин (праворуч) у 46 оаембр під час звільнення Херсонщини, 2022 рік
Зрештою, я поїхав до 5-ї батальйонно-тактичної групи, став її командиром. Дружина з сином виїхали за кордон, і в мене розправилися крила, стало легше воювати.
Ми почали планувати операції. Стояли в районі Гуляйполя, будували оборону. Згодом я зібрав людей зо два десятки, і ми поїхали лупонули перше село, де були росіяни. Таке собі село, на дві вулиці. Але я переживав, бо це було вперше після 2014 року, коли ми пробували рухатися вперед.
Я здружився з сусідами-артилеристами, вони теж непогано відпрацювали. Мої “джекі-чани” теж були активними. І це, здається, був психологічно переломний момент. Ми стали не в селі, а за селом. Далі був артилерійський обстріл, росіяни пробували провести нічну атаку та відновити контроль над цим селом. Але тут уже спрацювала моя чуйка: ми замінували три місця, одне з них спрацювало, і росіяни підірвалися. То була група спецпризначення, з нічниками. Ми тоді взяли 16 комплектів повного спорядження, і мої розвідники ходили в російській формі у ворожий тил (шеврони, прізвища, документи). У БТРі росіян знайшли ще коробку крадених “кіндер-сюрпризів”… Ця наша невеличка операція була поштовхом та мотивацією.
Найцікавіше те, що я нікого не попереджав про цей наступ. Зранку проводжу наступальні дії, звільняю село, і саме о 7:40, здається, я мав старшому начальнику доповідати про обстановку. Я й доповів: покращили положення, просунулись, село звільнили. Чому не сказав заздалегідь?
Не сказав тому, що якби не вдалося звільнити село або відкотився б назад – то дрючили б. А так зробив – сказав.
Довелося і в пішому порядку наступати. За місяць ми чотири села звільнили. Після цього мене направили в 46-ту бригаду заступником командира.
Дмитро Волошин (ліворуч) у 46 оаембр на Херсонщині, 2022 рік
Дмитро Волошин під час звільнення Херсонщини, 2022 рік
Дмитро Волошин (другий праворуч) у 46 оаембр під час звільнення Херсонщини, 2022 рік
Після успішних дій на Херсонщині, де бригада новостворена показала результат, нас закинули на Бахмут і Соледар. Там “вагнери” почали лізти. Ми там закривали дірки, були такими собі “пожежними командами”. Таке собі…
Був присутній обман [у доповідях] про передній край – і ми через це програємо в локальних боях. Бо одні можуть наступати – а інші буксують, обманюють, тікають. Я в таке потрапляв безліч разів: начебто все робиш правильно, але через неблагонадійного сусіда (який мене підвів і промовчав) я зловив облизня зі своїми людьми, і мені їх треба якось витягнути.
Один із батальйонів був прикомандирований до тактичної групи “Соледар”. Там такі воєначальники були… Як можна взяти один батальйон і поротно розділити його по різних бригадах? У кого це в голові вклалося, що рота – самостійна одиниця, яка може автономно вести бойові дії? Не може вона! Роті в нинішніх реаліях потрібні засоби розвідки, нормальна кількість БПЛА, артилерія тощо. А цього в роті немає. Таким чином в однієї з бригад від роти залишилося 12 людей.
У Соледарі я бував щодня. Знав, хто з наших тікає, де є прогалини в обороні. Там був батальйон, потім ми почали заводити туди ще два батальйони. Протрималися ще 12 днів, на лютому морозі. Купа різношерстих підрозділів стояли…
Був момент, коли противник прорвався і перебував за 200 метрів від КСП батальйону. Ми сидимо, дивимося в монітор – і всі, хто був на КСП, пішли воювати: підполковники, майори, капітани, сержанти.
Ми тоді зупинили й відкинули росіян. Але натомість нам повністю оголили інший фланг, забравши звідти два батальйони. Прикордонники без попередження теж переїхали. І в один прекрасний момент в ефір виходить мінометна батарея. Кажуть, що ведуть стрілецький бій. Ми чуємо це. А міномети наші стояли в передмісті Соледара – отже, туди підібралися “вагнерівці”. Тоді ми зрозуміли, що кільце закрилося.
– Чи існував план відходу з міста?
– Ми заздалегідь спланували свої дії щодо виходу з Соледара. Тобто план Б був.
Бо вихід з оточення – це один із найскладніших видів бою, він потребує проведення низки підготовчих заходів. Ми все спланували: як будемо йти, як мінувати, які вогневі коридори, які рубежі.
Вночі ми почали. Все було в плановому режимі. Я вам більше скажу: ми так виходили з Соледара, що “вагнерівці” потім ще три доби самі з собою воювали…
Скільки часу зайняв вихід з оточення? Десь об одинадцятій ми зрозуміли, що в оточенні. Реалізовувати план почали з 13-14-ї години. Ми викликали командирів рот, і поки вони рухалися по місту (хвилин 40), ми вже накидали проміжні рубежі. Потім зробили розподіл по особовому складу, хто де буде їхати, хто за ким.
Було круто. Кацапи не всосали, що ми вийшли.
– У 2024-му ви очолили 82 одшбр. Із цієї бригадою працювали зокрема на Харківщині. Як би ви оцінили характер тих бойових дій і результат?
– Перед Харківщиною ми вийшли на відновлення – укомплектованість бригади була орієнтовно 32%. Батальйони десантно-штурмові були загально укомплектовані на 19-21%.
Я прийшов у бригаду, яка вела успішні наступальні дії на Запоріжжі, частково успішні. Бачив, як готуються десантники 82-ї, бачив, до чого вони готуються – і був приємно вражений. У людей досі є ентузіазм. Командири рот вчора за партою сиділи – а сьогодні ведуть в атаку на Запоріжжі. Вчорашні хлопчаки стали загрубілими мужиками з бородами. Це було круто. Вони намагалися робити все можливе, зазнавала втрат, витягували своїх загиблих, поранених.
Тому, прийнявши бригаду, я хотів вивести їх на відновлення. Та щойно вийшли на відновлення, мені наказали терміново сформувати батальйонно-тактичну групу із бригади та відправити на Харківщину, бо там наступ противника.
Десь о 23:00 я отримав цю задачу, через годину всіх командирів зібрав у себе, а о 8:00 ми вже вирушили на Харків.
Динаміка була божевільна просто. Кацапи наступали по 70 людей одночасно, а деякі наші підрозділи стояли там “на папіросі” (розслаблені й неуважні – Ред.).
Заходили поночі у Вовчанськ, й одразу зустрічні бої. Ми закріпилися на рубежі, і далі через нас ніхто не пройшов. У перші кілька днів я туди стягнув усі свої бригадні засоби – у мене батальйон виїхав по факту як бригада: були техніка, FPV, гармати, танки. Ми їх почали пачками валити, по 8-10 осіб. Клали штабелями і збирали трофеї.
Вовчанськ у травні 2024 року. Фото: Костянтин і Влада Ліберови
У тактичному плані ми шпарину закрили, підставили плече 57-й бригаді, закріпилися в місті – і у Вовчанську досі утримується той самий рубіж, він не змінився, як і рік тому.
Так, інфраструктуру знищено під нуль, лише тактичні дірки в землі – і в тих дірках сидять військовослужбовці та продовжують бойові дії.
Це складна зараз ділянка в плані логістичному… Але ми не дали ворогу окупувати ціле місто та реалізувати його оперативний план.
Читайте також:
Від будинків залишилась сама цегла, під ними – нори: військові показали Вовчанськ через рік після початку наступу росіян
За планом, після Вовчанська росіяни мали йти на Старий Салтів, Чугуїв. Але в противника нічого з цього не вийшло.
На Вовчанськ Росія кинула два новостворені армійські корпуси. Для розуміння: там навіть солдати були командирами рот…
У Вовчанську, зважаючи на інтенсивність бойових дій, у нас втрат було відносно мало. За півтора місяця – 27 військовослужбовців загиблими і ще до сотні поранених. За 27 наших росіяни поклали 870.
Також ми перерізали логістику в Білгородську область.
Тому, я вважаю, що і тактичні, і стратегічні завдання ми виконали. Навіть існували передумови для переходу в наступ. Але мав бути підрозділ, який би це зробив. У мене такого не було….
Але коли я ще на Вовчанську спілкувався з головкомом, то він у загальних рисах розповів про [наступ на] Курщину, не уточнивши, що це буде Курщина. Але натякнув.
– У вересні 2024 року, після першої хвилі Курської операції, вийшов указ президента про присвоєння вам звання Героя України. За що саме? Чи змінилося ваше самоусвідомлення після цього?
Командир 8-го корпусу Дмитро Волошин під час інтерв’ю в редакції “Новинарні“. Фото: Людмила Кліщук / “Новинарня“
– Це певна відповідальність за ті рішення, які я ухвалював. Це ті життя, які було втрачено, на жаль, коли я ухвалював рішення – правильні чи неправильні. Час ще розсудить… І, можливо, час мене, навпаки не нагородить, а покарає.
“Золота Зірка” Героя України – це нагорода моїх солдатів і моїх командирів, які все це робили. Моїх офіцерів зі штабу, які планували ці дії.
Я також намагався по максимуму відзначити всіх своїх бійців. Один із командирів рот також став Героєм України. Щоб добитися цього, довелося вперто натикати скрізь. Хлопець реально красунчик. Зараз він уже заступник комбата в одному з батальйонів.
– Чи є у вас вільний час? Як відпочиваєте? Чим захоплюєтеся?
– Чесно кажучи, вільний час з’явився, мабуть, лише зараз, коли корпус формується. Я не завантажений веденням бойових дій, а зосереджений більше на питаннях формування органу військового управління, на навчанні й підготовці.
Із сім’єю проводжу більше часу, ніж раніше, намагаюся приділити більше уваги сину й дружині. Зараз подобається поганяти на квадроциклі й мотоциклі.
Спорт? На аматорському рівні певний час займався військово-спортивним багатоборством, брав участь у змаганнях. Зараз теж займаюся, для підтримання фізичної форми…
Траплялося, коли на сон бракувало часу – але на спорт треба було знайти. На Курському напрямку я в себе на командному пункті поставив бігову доріжку і тренажер для греблі. Без цього нікуди. Турнік обов’язково треба. І кардіотренування.
Тому що будь-який командир, на жаль, 70% свого часу проводить саме на командному пункті. Тіло просто атрофується. Тому я вважаю, що людина, яка хоче досягати якихось результатів, має досягати результатів і в роботі над власним тілом.
Щоранку пробігаю по кілька кілометрів. Кілька разів на тиждень тренуюся. Спорт так чи інакше рухає людину вперед.
– Як гадаєте, коли й чим закінчиться ця війна? Чи вірите ви в довготривале перемир’я?
– У довготривале перемир’я не вірю – це ж кацапня. І “угод” з Росією теж не варто чекати! Це ж ракова пухлина! Її скільки не лікуй, результат матимеш лише тоді, коли її знищити повністю, вирізати. Інакше будуть іти метастази – і вони зараз по всьому світу, розумієте?
Росія має розпастися, цього мають почати вимагати народи, які проживають на території РФ. Міжусобиці в Росії та її розпад – це буде наша перемога. Водночас, при всьому моєму оптимізмі, я сумніваюся, що ми зможемо впоратися силовим шляхом…
Для перемоги над Росією важливо ще й досягти змін у головах власного народу. Знаєте, я намагаюся нікому не казати, що я – український військовий, Герой України. У нас у суспільстві не побудована модель поведінки з повагою до військового.
Мій син у класі не спілкується з тими однолітками, в кого батьки не служать.
Розумієте, в чому суть? Стався певний розподіл населення, в який росіяни вливають великі ресурси. Суспільство розколюється. А його, навпаки, треба зшивати.
Командир 8-го корпусу Дмитро Волошин підписує прапор після інтерв’ю в редакції “Новинарні“. Фото: Людмила Кліщук / “Новинарня“
– Що зробите найперше після кінця війни? Про що мрієте?
– Ми з товаришами часто про це говоримо… Коли буде перемога і всім дадуть можливість відпочити, гайну десь на місяць на якийсь райський острів. Я просто хочу на море.
Але мені дуже важко уявити життя без війни. Це ж як пес, який зірвався з ланцюга: багато свободи – і не знаєш, куди бігти. Не задумувався взагалі про це… Яка тоді потреба буде в мені? Що робити, за що хапатися?..
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
