автор: Людмила Кліщук
фото надані героями статті
Із запровадженням 24 лютого 2022 року воєнного стану та загальної мобілізації військовозобов’язаних українців мобілізують безперервно. Однак можна виділити періоди, на які припадають різні мобілізаційні “хвилі” – різні за кількістю призовників/добровольців, ступенем їхньої навченості, мотивації тощо.
Перша і найбільша припала на лютий-березень 2022-го, щойно російські війська вторглися в Україну і підійшли до Києва, Харкова, Сум, Чернігова. Тоді ТЦК не могли “перетравити” всіх охочих добровольців, а підрозділи тероборони множилися, як гриби після дощу, часто набуваючи химерних форм.
Наступна хвиля почалася після того, як росіяни відступили з Київщини та півночі України, і світу відкрилася жахлива картина їхніх воєнних злочинів періоду окупації.
Надалі, коли стало зрозуміло, що війна набуває затяжного характеру, до ЗСУ почали більше призивати тих, хто сам не поспішав мобілізуватися. Брали і резервістів першої-другої черги, які вже служили та воювали раніше, і військовозобов’язаних, що не мали військового досвіду.
Ще одна хвиля, яка зібрала значну кількість мотивованих добровольців (але не тільки їх), почалася після успішної Харківської офензиви та звільнення Херсона. Вона плавно перетекла у формування Гвардії наступу. Саме тоді формувалося багато нових бригад, почали працювати елементи активного бригадного рекрутингу.
Після невдачі наступальної кампанії літа-2023 в мобілізації залягла найдовша пауза. Охочих іти в армію за власним бажанням стало зовсім обмаль. Російська пропаганда вміло підігріла місцеві антимобілізаційні прояви. Тим часом влада в Україні якраз почала активно викривати хабарників-воєнкомів, так що ТЦК і СП стали синонімом найбільшої корупції часів війни. У національному телемарафоні не знайшлося актуальної та дієвої соціальної реклами на підтримку мобілізації. На тлі потворної “бусифікації” дедалі більше чоловіків ховалися по домівках, уникаючи блокпостів. Статус “ухилянта” став ледь не почесним. Владна більшість разом з офісом президента ніби навмисно зволікали з напрацюванням нового закону про мобілізацію. Та народили зрештою зовсім не те, що очікували від них чинні військовослужбовці та свідома частина суспільства.
Нова велика хвиля мобілізації фактично почалася в середині травня-2024, після набуття чинності законом про мобілізацію – коли посилилася відповідальність за ухилянство, чоловіків поставили перед потребою оновити облікові дані в ТЦК до визначеного терміну, водночас запрацювали мобільний застосунок “Резерв+” та ресурси для рекрутингу, було понижено призовний вік. За повістками до ТЦК почало приходити значно більше народу. Та й примусова мобілізація “через бусики” нікуди не поділася.
Ця хвиля триває й зараз. У бойових підрозділах її почали помічати в серпні. Знайомі командири рот і батальйонів визнають, що після довгої перерви отримали реальне поповнення – як старих, так і молодих, як мотивованих, так і не дуже.
Наприкінці серпня пресслужба Міністерства оборони України у відповідь на запит видання “Телеграф” повідомила, що завдяки новому закону про мобілізацію показники призову зросли у 2,5 раза порівняно з першим кварталом 2024 року, і це “дозволяє на даному етапі проводити своєчасне доукомплектування військових частин, відновлення їх боєздатності та створення необхідних резервів”.
Поточна хвиля мобілізації суттєво відрізняється від попередніх. Хоча б тому, що відбувається після 2,5 років великої війни на тлі зростання в суспільстві песимістичних настроїв і втоми від цієї війни. Зараз масово мобілізують тих, хто точно не рвався до війська, ба навіть всіляко уникав його. Але вони теж мають пройти “учебки” і стати частиною Сил оборони, не маючи уявлення про терміни служби і тривалість війни.
Із якими думками та настроєм люди мобілізуються на третьому році широкомасштабної війни? Як вони подолали свої страхи, і чи подолали? Чи є ще те, що їх мотивує до служби? Як проходили ВЛК і БЗВП в учебках? Які перші враження від армії? Які поради новобранці можуть дати нинішнім цивільним? Чи діє в Україні рекрутинг і чи справді можна через нього потрапити на контракт?
“Новинарня” опитала вісьмох мобілізованих, які приєдналися до Сил оборони влітку 2024 року. Сподіваємося, їхні розповіді стануть у нагоді військовозобов’язаним на “гражданці”.
Це перша частина лонгріду. Другу читайте в “Новинарні” тут.
Мартин Якуб (Василь Шульга)
Мартин Якуб (справжнє ім’я – Василь Шульга) – один із тих, хто влітку 2024 року приєднався до Сил оборони України. Фаховий фотограф і рекламіст, він став відомий широкому загалу як письменник, автор кримінальних романів.
Після повномасштабного вторгнення Василь чимало волонтерив, ініціював низку проєктів, серед яких – збірка “ЙБН БЛД РСН”, календар “Титани 20-х”, виставка “Живі розстріляні”. Весь прибуток із них спрямовував на потреби 3-ї танкової Залізної бригади та інших підрозділів, у яких служать друзі.
Досвіду військової служби 43-річний уродженець Житомира досі не мав. Тож зараз він простий солдат.
– Настрій у всіх паскудний, але зараз ідуть служити люди, здатні оцінювати пріоритети – це ті, хто виграв двобій зі своїм страхом, – каже Шульга.
Його запросив до своїх лав підрозділ, “який зумів розгледіти ті якості – як професійні, так і моральні, які їм підходять”.
Щодо проходження ВЛК у Василя зауважень не має:
– Ті, хто йде на контракт – здорові. Хворих на контракт не беруть.
Про БЗВП (базова військова підготовка, замінник колишнього КМБ – “курсу молодого бійця” – “Н”) поки що скажу лише кілька слів – це чудернацьке поєднання дурних совкових догматів із мудрістю людей, які пройшли війну. На жаль, перше поки перемагає. Людям без належної фізичної підготовки БЗВП здасться тортурами.
Що в армії сподобалося? Люди.
– Вони різні – і за віком, і за соціальним статусом, але в армії всі рівні. Побратими – це унікальний вид соціальних відносин. Це люди, які тебе розуміють з півслова. Може, через те, що часто пʼємо з однієї фляги.
Юрій Карашівський
46-річний старший лейтенант Юрій Карашівський із Києва має досвід журналістської роботи. А ще він засновник двох шкіл: “Vitrolove” (кайт-школа) і “The All Ride” (фрірайд-школа). Читав лекції з лавинної безпеки, але війна відібрала і море, і можливість їздити у великі гори.
Останнім часом працював із дітьми на гірськолижному комплексі “Протасів Яр” у Києві. Сам розлучений, виховує двох дітей. Старшій скоро виповниться 17, меншому – 9.
З дитинства мріяв бути військовим. Вступив до вишу, де була військова кафедра, тож став офіцером запасу.
На початку війни у 2014 році за першим викликом з’явився у військкомат, пройшов ВЛК, але його не мобілізували.
– Причин не знаю, сказали – «ваш ВОС скасували». Потім ми з друзями тренувалися самостійно, вивчали тактику і вправлялися зі зброєю на полігоні. Створили своє відділення з 10-12 людей, готових виконувати певні завдання, так, як ми собі це уявляли. Зараз фактично всі вони працюють над “гноєфікацією” ворога”, – розповідає Карашівський.
Із повномасштабним вторгненням спочатку подбав про родину, потім – пішов у ТЦК, але там знову відмовили. Пообіцяли, що перетелефонують.
– Зайнявся волонтерством, але в травні через невдалий рух отримав травму – розрив ахілесового сухожилля. Став “обмежено придатним”. Коли відновився, почав пошук підрозділу під свої знання і звання. Квиток “офіцера запасу” – чесно кажучи, не найкраща перепустка у військо. Отримав багато відмов, – пояснює пан Юрій.
Протягом трьох місяців Карашівський проходив співбесіди та розсилав резюме в рекрутингові центри. Хотів служити по ВОС – “артилерія”. Враховуючи вікові особливості і законодавчі нюанси – за контрактом.
– Отримав рекомендацію від 47-ї бригади (артбат). Але на момент завершення обстеження на ВЛК цей підрозділ виявився “непріоритетним”, і в ТЦК просто відмовилися приймати в мене документи: “Тримайте їх при собі, ще загубимо…” Взагалі, ці бюрократичні перепони, очікування, безрезультатні походи в ТЦК злили і гнітили. Але друзі в ЗСУ підтримували, радили запастися терпінням.
Вистачило мене на півтора місяця. Потім почалося друге коло пошуків, і я звернувся до товариша, з яким колись ділили “пухляк” у горах. Вже через пів доби я мав нову рекомендацію у 21-й окремий батальйон спецпризначення окремої Президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. Ще два місяці очікування наказу – і я на війні, – розповідає офіцер.
Враження Карашівського від військово-лікарської комісії – “негативно-позитивні”:
– ВЛК ніби і намагаються змінитись, але все одно їхня робота більше схоже на соцопитування (“скарги є? наступний!”). А те, як пропускають крізь ВЛК “бусифікованих” – це, по суті, фальсифікація медичних документів майже в кожному випадку. Потім їх хворих-кульгавих присилають у бойові підрозділи, і звідти змушені відсилати їх назад, – переповідає побачене військовослужбовець.
– З якими думками ви мобілізувалися на третьому році широкомасштабної війни?
– …З тими думками, що країна скочується в стан 2016-2017 року чи навіть гірший. Мобілізація провалена, мотивації в чоловічої частини суспільства – нуль. Полювання на людей, що вже отримало назву “бусифікація”, знецінило все те, що було в березні 2022-го. І при цьому я знаю достатньо притомних людей [які залишаються в тилу і не мобілізуються], що можуть бути ефективними у війську. Але хочуть “по-нормальному” і “по-справедливості”.
Власне, Революція Гідності, як і вибори 2019 року – це ж про запит суспільства на справедливість.
Особисто моя мотивація: кожному в житті випадає нагода не просто щось змінити своїм вчинком, а й стати активним учасником історичних подій. А ще – донька, яка захотіла жити в Україні, а не на чужині.
На мене, як і на багатьох дорослих людей, не діють залякування і примус. Я сам завжди обирав свій шлях і хочу мати це право вибору і надалі.
Юрій Карашівський на вишколі
До мобілізації пан Юрій готувався і фізично, і морально. Після того, як залікував травму, тренувався і відновлював форму.
– Зараз легко пробігаю 10-15 км на ранковій пробіжці навіть тут, де я є. Морально – це пошук сенсів і додаткової мотивації. І я її знайшов. Це – люди, що зараз мене оточують. Без зайвої патетики, фронт тримають кращі з кращих. І бути з ними заодно – це честь.
Навчання Юрій проходить у своїй військовій частині, за місцем служби – “наразі все йде так, як має бути”.
– Що, на вашу думку, покращити у навчальних центрах?
– Порадами тут мало що зміниш. Кому радити? Ми у війні, і зміни мають бути або швидкі та ефективні (що малоймовірно), або наразі треба задовольнятись тим, що є. Інакше буде хаос. А покращувати завжди є що. Коли буду на відповідній посаді, в межах якої зможу впливати на процес – обов’язково про це напишу.
Втім, говорячи про підготовку новобранців, Карашівський виділяє низьку якість поповнення:
– У різних навчальних центрах БЗВП проходить по-різному. Ті новоприбулі, якими поповнився мій підрозділ, подекуди навіть автомата тримати не вміють. За два роки вистріляли по два магазини набоїв максимум. Бойові гранати не кидали, з РПГ ніколи не стріляли. Зате “лягали під танк”. Вибачте, але збирання/розбирання АК і ходіння в наряди – це не бойова підготовка.
Ви б бачили, скільки зусиль вкладають сержанти нашого підрозділу на полігоні, щоб перетворити військовослужбовців на вояків!
З того, що Карашівському сподобалося в нинішній армії – це взаємодія всередині підрозділу, зокрема робота сержантського складу.
– Це, направду, становий хребет війська. Це гідні люди: відповідальні, мотивовані, з розумінням своєї справи, – говорить пан Юрій про сержантський корпус.
– Які поради ви дали б цивільним, які ще не приєдналися до війська, але мають таку перспективу?
– Прийняти реальність такою, як вона є. А саме: війна надовго, і попри всі імовірні “заморозки” і “мирняки”, завершення її буде однозначним – або перемога над ворогом, або капітуляція України. Вибір стоїть між тим, чи стати знеславленою, згвалтованою, скаліченою жертвою, чи все ж таки Давидом, що здолав Голіафа.
Можна знайти тисячі причин та відмазок, щоб пояснити свій страх. А можна зі своїм страхом домовитися і взяти його під контроль. Нікому, крім українців, ця країна не потрібна. Навіть плюгавому карлику. Йому потрібні території, які можна заселити манкуртами і яничарами. І кожен дорослий в цьому світі знає: найбільше цінуєш саме те, що втрачаєш. А найбільше шкодуєш про те, що міг би зробити, але не зробив.
Поки що ми не втратили країну. І поки що ми ще можемо зробити цілком конкретні речі для її збереження. В цьому зараз головний сенс.
Дмитро Браславський
Дмитрові Браславському – 26. Раніше у війську не служив. Сам зі Слов’янська Донецької області, працював журналістом.
Коли почалося російське вторгнення, юнак розпочав активну волонтерську діяльність, допомагав місцевим підрозділам. Згодом виїхав із рідними спочатку на Кіровоградщину, потім – на Київщину.
– З якими думками люди мобілізовуються зараз?.. Мій особистий досвід – це розуміння того, що це обов’язково мало трапитися, оскільки війна набула затяжного характеру. Це торкнеться кожного. Тому, коли був ухвалений закон про зниження мобілізаційного віку, я пішов у військкомат типу оновлювати дані, отримувати військовий квиток. Бо раніше я не підпадав під мобілізацію.
Щодо побратимів – важко сказати загалом, але те, що я бачив у ТЦК, то в переважній більшості це були люди, які не дуже хотіли служити. Бачив відносно малу кількість людей, які були готові це робити, – ділиться спостереженнями Браславський.
– Чи готувалися ви до мобілізації морально та фізично?
– Морально – напевне, так. Бо постійно про це думав. Фізично – важко сказати, бо маю захворювання, які в принципі мені заважають активно функціонувати. Це і питання з хребтом, і з серцем. Коли я в 2022 році проходив ВЛК, це захворювання виявили та записали, а в 2024 році на них уже рукою махнули. Тепер беруть майже всіх – і я це розумію, бо є потреба в людях.
Дмитро прагнув потрапити у кращий підрозділ і зміг знайти відношення до 110-ї механізованої бригади імені Марка Безручка. Завчасно вийшов на представника підрозділу.
– Сходив на співбесіду. Все було нормально. Тиждень почекав відношення. Оформлявся в іншому, не своєму (за місцем проживання – “Н”) військкоматі. І чув, що не я один зміг так зробити. Тому можу сказати, що у військо прийшов добровільно – на вулиці не виловили, силою не тягнули, я не опирався. Далі було навчання.
Браславський застерігає: не варто сподіватися, що всьому навчать в учебці:
– Треба самому у вільний час бігати, стрибати, намагатися максимально прокачувати себе. Бо ніхто не зробить це замість вас. Людей [у навчальному центрі] – багато, інструкторів – не дуже, тому часу та уваги на кожну людину витрачають мінімум.
35 днів для підготовки людей, які не служили, – це мало. Особливо мало – для участі у війні такого масштабу.
Якби не було війни, такою учебкою (але тривалістю два місяці) можна було би замінити строкову службу. Це прикольно, – розмірковує Дмитро.
– У мене в навчальній роті був взвод, який ми жартома називали “Пенсія”, він складався з людей віком 50+. Певна частина тих людей взагалі не служила. А їх відправляють на війну. Тому виникає запитання, чи дійсно їхні навички допоможуть їм вижити, якщо вони потраплять на передову?..
Я давно змирився з думкою, що війна – надовго, тому чекати від когось чогось не варто – треба просто їб*шити. Я йшов в учебку саме з такими думками.
Важливо у війську – люди, колектив, побратими. У моїй навчальній роті майже всі були з відношеннями, прийшли добровольцями, хоча у 2024 році “добровольці” – така собі історія. Справжніми добровольцями люди були в перші тижні та місяці [після 24 лютого 2022 року], а зараз це більше вимушений крок. Бо або тебе через бусик запхають куди попало, або ти сам обереш собі бригаду і 95% гарантії, що до неї потрапиш.
Мені дуже сподобався настрій моїх побратимів. Сподобалося, що я зміг втягнутися в цей режим доволі швидко. “Загонів” моральних не було.
Що цінного виділяє Дмитро з НЦ, так це інструктори з бойовим досвідом.
– Вони показують потрібні речі, розказують цікаві історії. Для мене особисто все відбулося на 3 з 5. І ця “трієчка” витягувалася за допомогою людей.
– Чи маєте якісь поради щодо проходження ВЛК?
– Якщо людина дійсно хвора, варто мати про собі довідки [про минулі госпіталізації, діагнози, обстеження, прийоми в лікарів], виписки. Все має бути засвідчено документально – про лікування в стаціонарі, наприклад, як у мене.
І це має бути актуальна історія. Якщо лікування відбувалося поточного року – його прикріплять до висновку ВЛК, і, можливо, на нього подивляться та врахують.
Дмитро Браславський
Уже після завершення БЗВП Дмитро Браславський у соцмережі поділився своїми спостереженнями і те, що варто, на його думку, змінити в навчальних центрах.
– І ще відсутність логіки, здорового глузду, планування. Але до цього швидко звикаєш. Як це вирішити? Якщо людей так багато (а їх усе везуть і везуть), то потрібно розширяти навчальні центри. І менше формальностей, все ж на війну всі їдемо.
Уже після БЗВП, потрапивши безпосередньо в бригаду, солдат Браславський наголошує: саме в бригаді всі знання можна підтягнути й покращити.
– Я служу вже два тижні у бригаді, і точно можу сказати, що все набагато краще, ніж на БЗВП. Відповідно, якщо розумних людей буде трішки більше – люди, які вже у війську, зможуть трішки перепочити, розвантажити свої обов’язки”, – коментує Дмитро.
– В армії люди потрібні не тільки в піхоту чи артилерію – штабної роботи також дуже багато. Тому якщо ви маєте вищу освіту, є шанс потрапити на офіцерські курси, – констатує Браславський.
Іван
Ще один новобранець літа-2024, Іван (ім’я змінено на прохання співрозмовника), раніше у війську не служив. У цивільному житті працював у Києві журналістом на одному з політичних YouTube-каналів, на фрілансі підробляв в інтернет-виданні. У 2022-му трошки волонтерив – допомагав робити ШІ-програму, щоб дрони могли самі визначати цілі для ударів, а після звільнення Київщини їздив допомагати копати окопи за Гостомелем.
Із початку весни 2024 року через рекрутинг намагався шукати вакансії, повʼязані зі своїм цивільним фахом – журналістикою.
– Шукав можливості служити у пресслужбі чи щось подібне. Але, на жаль, не вдалося. Тому мобілізували просто так. Розподілили у 152-гу бригаду, батальйон безпілотних систем. Колектив хороший, адекватний, дружній. Мені в цьому плані пощастило. Люди навколо тебе – це дуже важливо, бо ти з ними проводиш весь свій час 24/7, – розповідає 26-річний солдат.
Військово-лікарську комісію він пройшов за годину.
– У мене ніяких серйозних болячок не було, тому, в принципі, не переживаю. Але є багато людей з хворобам. Є хлопець у роті, якого призвали в один час зі мною. В нього хвороба серця, і його “завернули” до БЗВП. Тобто він уже два місяці живе з батальйоном, хоча за станом здоровʼя не може служити. Його то тягають по лікарнях, то щось ще, він збирає купу папірців, але не може потрапити додому. Нащо було його призивати і мобілізовувати, якщо він все одно не зможе служити? – риторично запитує Іван.
Киянин констатує, що в його підрозділі служать лише ті, хто отримав повістки – на вулиці, у військкоматі чи поштою.
– Тобто це не добровольці. Але в той же час я не помітив, щоб хтось скаржився чи був відверто демотивований. Авжеж, пара людей втекли у СЗЧ, але це буквально п’ять осіб зі ста… Я не скажу, що всі просто “рекси” і мріють пошвидше потрапити не передову. Скоріше, навпаки. Але у нас – підрозділ БПЛА, і видно, що хлопці горять бажанням навчитися літати, сидять за симуляторами, за власні гроші купують пульти, збирають на FPV і прагнуть здобувати фах, – ділиться спостереженнями співрозмовник.
Іван міркує, що основною мотивацією новобранців літа-2024 є бажання повернутися додому живими й здоровими.
– І всі розуміють, що для цього необхідно адаптуватися під нове життя та ставати якомога ефективнішою бойовою одиницею. Тому хлопці прагнуть вчитися, розвиватися, купують собі власні аптечки, плитоноски, РПСки і все інше, інвестують у себе час і кошти, щоб пройти цей важкий шлях, виконати свій обовʼязок і швидше повернутися до своїх жінок і дітей, – каже Іван.
До мобілізації він мав дівчину, а тепер, уже під час служби, одружився з нею.
– Моя власна мотивація полягає в тому, що мені точно не буде соромно перед собою чи дітьми, які в мене зʼявляться. Мені це допомагає. І, звичайно, мотивує думка про повернення до дружини живим і здоровим. Це те, що мною рухає. А ще приємно, що вітчим сказав, що мною пишається. Приємно, коли знайомі щось подібне пишуть мені в соцмережах – це не те щоб надихає, але додає сил та впевненості у собі.
Іван розумів, що рано чи пізно йому служити доведеться. А от фізично – не готувався. Хоча це було б зовсім незайве.
– Нам дуже пощастило з БЗВП і з дуже крутими інструкторами. Але нам інструктори розповідали про свій досвід в інших учебках. Що вони були свідками, коли інші інструктори буквально казали новобранцям: “Ви мʼясо, ви помрете. Нащо вас вчити? Які заняття? Ідіть погуляйте в лісі до обіду, о 13-й годині повернетеся”. Я не уявляю, що робив би і що відчував би, якби опинився на такій “БЗВП”, – міркує військовослужбовець.
Його навчальний центр був неподалік від Києва, у Бориспільському районі:
– Чудова учебка, чудові інструктори – все дуже сподобалося. Теплі спогади, наче про літній табір, – згадує Іван.
Він зрозумів, що навчальний центр – “це не так страшно, як спершу думав. І що навколо – хороші адекватні люди, які підтримують та допомагають один одному”.
А покращити, на його думку, варто було б харчування.
– Нас годували перловкою, якимись сосисками без натяку на мʼясо, вареною куркою і засмажкою з водою, яку називали “супом”, – посміхається Іван. – Тому більшість харчувалася власним коштом, хлопці щось готували самі. А ще інструктори нам за власний кошт купляли страйкбольні гранати. Було б класно, якби цим забезпечувала держава. Ну і якби набоїв для практики стрільби було б більше.
Поради від Івана тим, кого можуть мобілізувати:
– Мій побратим купу разів розповідав одну й ту саму історію про його знайомого, який на десятий день після БЗВП опинився під Часовим Яром і втратив там ногу – погодьтеся, звучить не найкращим чином, і спонукає до певних дій, – каже Іван.
Читайте також:
Настоятеля монастиря “УПЦ МП” на Закарпатті мобілізували і відправили в навчальний центр
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
