автор: Леся Шовкун
“Це честь – бути українцями. Це честь – здобувати славу для України. І це честь, яка зобов’язує. Зобов’язує перемогти та збудувати Україну перемоги”.
Це цитата із виступу президента Володимира Зеленського у Верховній Раді в День Конституції 28 червня 2023 року. У тому виступі Зеленський згадав про перемогу 63 рази. “Все зараз у наших руках, і Україна буде державою-переможницею!” – загальний лейтмотив тієї відозви.
Згадки про перемогу як мету України у війні були звичним атрибутом комунікації президента від самого початку відбиття повномасштабного вторгнення, з апогеєм улітку 2023-го… А ось на початку 2025-го – все змінилося. У промовах, щоденних відеозверненнях, дописах глави держави улюблене раніше слово “перемога” – табу. Майже табу.
Наприклад, у відозві з нагоди Дня Збройних сил 6 грудня 2024 року ще є must have, звернене до військових: “Хай сміливих смерть обходить. Хай все у вас буде 4.5.0. Хай буде ваша звитяга, хай буде ваша слава та спільна українська перемога”.
А ось із січня вже – зась. День соборності, День Конституції, День захисників і захисниць України – нуль згадок.
Є одна, скромненька, згадка у промові на День незалежності-2025: “Сьогодні і США, і Європа погоджуються: Україна ще не перемогла, але вже точно не програє”. А загалом концепція змінилася радикально, і у зверненнях Зеленського замість перемоги тепер звучить як ціль “справедливий мир”.
Не одразу, але вже змінилася комунікація і Сил оборони, й уряду, й інших державних структур – усіх, хто ходить під президентом/верховним головнокомандувачем.
А йдеться не просто про слова. Ідеться про цілепокладання та загальну стратегію України у війні за виживання.
Як ми дійшли до “відмови від перемоги” та чим це може обернутися, “Новинарня” спробувала розібратися в цьому лонгріді.
➡️ Підписуйтеся на канали “Новинарні” в Телеграмі та в YouTube, а також у ТікТок та Instagram.
Зараз уже ніхто й не згадує, що рік тому офіс президента та МЗС напрацювали цілий “План перемоги”, який займав чимале місце в інформаційному просторі (а фактично, обговорювався “з кожної праски” в телемарафоні, та й не тільки).
Ідеться, нагадаємо, про стратегічний документ, що визначав, як Україна може здобути перемогу у війні проти Росії та гарантувати безпечне і стабільне майбутнє після війни.
Формально він був представлений президентом Володимиром Зеленським у Верховній Раді 16 жовтня 2024 року.
Президент України Володимир Зеленський під час представлення Плану перемоги у Верховній Раді 16 жовтня 2024 року. Фото: пресслужба президента
Оскільки йдеться про “експортний виріб”, то задовго до першого публічного представлення в Україні план презентували ключовим західним союзникам – зокрема американцям (тоді ще адміністрації президента Джо Байдена) та країнам ЄС, щоб заручитися їхньою підтримкою.
Читайте також:
“Не може не викликати жаху”: Орбан зреагував на план перемоги України. І тепер хоче переговорів ЄС із Росією
Документ мав п’ять відкритих пунктів, а також декілька таємних додатків, призначених для обговорення з партнерами. (Як згодом стало відомо, ішлося про запит на “Томагавки”).
Геополітичний пункт передбачав запрошення України до НАТО. За словами Зеленського, це має стати фундаментом для довготривалого миру й гарантією безпеки України.
Другий, оборонний пункт, передбачав посилення обороноздатності України, продовження операцій Збройних сил у визначених зонах, знищення наступального потенціалу агресора. Була вкотре артикульована потреба в сучасній зброї, підтримці партнерів, в авіації, ППО, розвідувальній і логістичній допомозі.
Третій пункт містив пропозицію розмістити на території України “комплексний неядерний стратегічний пакет стримування, який буде достатнім для захисту країни від будь-якої воєнної загрози з боку Росії”.
У четвертому пункті, економічному, пропонувалося укласти договір “про спільний захист наявних в Україні критичних ресурсів, спільного інвестування та використання”. Серед таких ресурсів Зеленський назвав уран, титан, графіт і літій, а їхню вартість оцінив у “трильйони доларів”.
Згодом обговорення проєкту ресурсної угоди обернулося цілою “епопеєю” за участі новообраного президента США Дональда Трампа, із відвертим шантажем та ультиматумами Вашингтона. Завдяки роботі дипломатів ресурсну угоду зрештою вдалося укласти нібито на взаємовигідних умовах. Але наскільки це посприяло нашій безпеці, покращило співпрацю з Америкою Трампа та наблизило перемогу, ви бачите сьогодні: нові ультиматуми, вимоги щодо капітуляції, передані Віткоффом із Москви, тощо.
П’ятий пункт, безпековий, був розрахований на післявоєнний період та передбачав розміщення в Україні стабілізаційного військового контингенту країн-партнерів.
Перманентні перемовини щодо втілення останньої пропозиції тривають. Перспектива розташування в Україні стабілізаційних сил іноді бачиться реальною, але в будь-якому випадку це може бути реалізовано тільки під час сталого припинення вогню.
Якщо у 2022-2023 роках Україна відкидала сценарій із “замороженням” лінії бойових дій та планувала швидке звільнення Маріуполя, Бердянська, Сіверодонецька тощо, то протягом останнього року бачення вочевидь змінилося.
“Сісфаєр” (ceasefire, “припинення вогню”) став проміжною ціллю українського політичного керівництва та основною умовою для реалізації стратегії на цю війну і втілення “Плану перемоги”. Якщо вони ще актуальні. Адже про перемогу президент уже не говорить.
Але про все по порядку.
Фото: FB Діана Макарова
Для початку варто розглянути, як змінювалося бачення Україною перемоги у війні. Фактично, воно коливається залежно від картини театру бойових дій.
“Вихід на кордони 1991 року” – таке безапеляційне цілепокладання було трендом, напевно, для більшості українців протягом перших двох років повномасштабної війни. (Іноді коментатори “бонусом” додавали також “розпад Росії”, але це вже для найбільш оптимістичних).
Максимальне бачення перемоги вималювалося не одразу. Після шоку перших тижнів вторгнення РФ до людей поступово прийшло усвідомлення, що “Київ за три дні” Москві не під силу та що ворога можна стримувати і нищити в промислових масштабах.
Зауважте, йдеться про період, коли західні партнери займали позицію сторонніх спостерігачів із попкорном, надавши нам із летальної зброї лише “джавеліни”.
Невдовзі росіян відкинули з Київщини, Чернігівської і Сумської областей. Ще згодом – від союзників почали надходити “хаймарси”, які суттєво вплинули на співвідношення сил на полі бою, інше озброєння і військова техніка. Відтак Збройні сили України провели несподівану та результативну Харківську операцію, звільнили також правобережну частину Херсонщини.
Нашій армії було важко, адже противник тиснув масою, відновлювався після нокдаунів, захоплював села, міста, значні промислові центри. Але й за таких умов деокупація решти територій здавалася українцям цілком досяжним завданням. Тим більше, що державна пропаганда розкочегарилася на повну. У масовий вжиток було запущено “фортецю Бахмут”. Попри запеклу оборону, знакове місто впало. Зате в Бахмуті фактично було обнулено російську ПВК “Вагнера”. І з’явився шанс на підрив Росії зсередини, коли спалахнув пригожинський заколот зі спробою маршу з Ростова на Москву.
В Україні тим часом продовжувалося формування нових бригад “Гвардії наступу”. До війська підтягувалися нові добровольці, непогано працювала мобілізація. Суспільство розраховувало на “каву в Ялті” вже найближчим часом. Очікувалося, що вирішальним кроком до перемоги стане великий контрнаступ літа 2023 року.
Мапа здобутків українського контрнаступу на Оріхівському напрямку у вересні 2023 року від Інституту вивчення війни
Однак сталося те, що сталося. Контрнаступ у напрямку Мелітополя й Токмака фактично провалився, обернувшись великими втратами наших підготовлених бригад в особовому складі й техніці. Вирішальну роль відіграло щільне мінування ворогом так званої “лінії Суровікіна” та підрив греблі Каховської ГЕС.
Хто в темі – на той час давно позбувся рожевих окулярів, якщо взагалі їх мав. А для “масового глядача” в Україні, ризикнемо припустити, візія перемоги суттєво потьмяніла на початку листопада 2023 року. Саме тоді в The Economist вийшло інтерв’ю головкома ЗСУ Валерія Залужного про “глухий кут” війни та потребу винайти “новий порох”, тобто знайти проривне технологічне рішення – інакше, мовляв, так і загрузнемо в окопах Першої світової.
(Тепер ми знаємо, що очікуваним “порохом” став розвиток та масштабування напрямку дешевих ударних БПЛА. Росія взялася успішно використовувати FPV-дрони, безпілотники на оптоволокні, а вкупі з ними – тактику малих піхотних груп та “охоплення міст” замість лобових м’ясних штурмів).
Стаття в The Economist з інтерв’ю головкома ЗСУ Валерія Залужного, 1 листопада 2023
Упали укріплені Авдіївка й Вугледар. Були втрачені Селидове, Курахове, десятки інших населених пунктів.
Українське командування (а головнокомандувачем ЗСУ став Олександр Сирський) натомість задіювало тактику активної оборони. Її проявами стали висадка морпіхів на лівому березі Херсонщини й утримання плацдарму в Кринках та, особливо, несподівана Курська наступальна операція з перенесенням масштабних бойових дій на територію РФ.
Читайте також:
Рік тому розпочалася Курська операція: які втрати Росії і яке значення для України
“Переможний” настрій знову посилився. Сміливі контрвипади мали значення для покращення морально-психологічного стану як українських військ, так і суспільства загалом. Попервах. Чим закінчилися згадані операції, відомо.
Збіг це чи ні, а фактична відмова президента Зеленського від будь-яких згадок про “перемогу” в публічній комунікації припадає на час, коли Курська операція перейшла в стадію стагнації: осінь – початок зими 2024/25. Також це період, коли зазнав невдачі розрекламований “План перемоги”, який офіс президента активно просував на міжнародній арені.
Наратив про мир почав витісняти наратив про перемогу під впливом ймовірної перемоги Дональда Трампа на виборах президента США, зауважує в коментарі “Новинарні” військовослужбовець ЗСУ та політолог Михайло Басараб.
Михайло Басараб
“Оскільки президент країни-лідера НАТО багато заявляв про швидке закінчення усіх війн, в тому числі й російсько-української, поступово змінився акцент і нашої публічної дипломатії. Це мало сенс у контексті вибудовування відносин із командою потенційного, а згодом і новообраного президента США”, – каже Басараб.
Аналітик визнає, що витіснення комунікації “перемоги” комунікацією “миру” мало не найкращі наслідки.
“Якщо узагальнити, це призвело до помітного розхолодження як в українському суспільстві, так і на Заході. Це стосується як цивільного населення, так і військових. Переважання розмов про мир сформувало завищені очікування щодо швидкого закінчення війни, хоча жодних видимих доказів цього не було і немає“, – наголошує Михайло Басараб.
Він відзначає “демобілізацію суспільства”, на тлі якої активізувалися інші суспільно-політичні явища, “які не додали згуртованості”.
“Зміною наративів безумовно скористалася Москва.
Ворог отримав більше можливостей для пропаганди та спеціальних операцій впливу”,
– говорить Басараб.
І ось ми зараз тут: із ворогом на Сумщині, Харківщині, Дніпропетровщині, в Покровську і Куп’янську, навколо Мирнограда і Гуляйполя. Із перевагою росіян в FPV-дронах та 30-кілометровою kill-зоною замість чіткої лінії бойового зіткнення. З постійною інфільтрацією малих піхотних груп противника в наш міжпозиційний простір. Із нестачею піхоти в нас, проблемами мобілізації, ТЦК й СЗЧ. Із закидами щодо кількості втрат та ефективності військового управління. Із рівнем недовіри до влади, що падає на тлі гучних антикорупційних розслідувань. Із вимогами США пристати на російські пункти “мирної угоди”, перш ніж нам дадуть якісь гарантії безпеки. Із відмовою росіян від “сісфаєру”.
Є ефективні удари Deep Strike по Росії (про які під час “переможного” дискурсу дворічної давності можна було хіба мріяти). Але про перемогу як неодмінний вихід на кордони-1991 зараз не згадують навіть невиправні оптимісти.
А що тоді перемога? І чи можлива вона взагалі?
Під антидроновою сіткою. Фото: 24 омбр
“Безумовною характеристикою перемоги буде припинення масштабних бойових дій, або закінчення війни, як кажуть чи бажають люди. Однак найважливіший момент цього питання – на яких умовах закінчиться війна і наскільки сильним залишиться ворог після закінчення бойових дій.
Якщо ворог буде спроможним у будь-який момент безкарно завдати ракетного удару по Україні або знову зайти на нашу територію, коли водночас Україна погодиться на державний статус для російської мови, скорочення війська, федеративний устрій держави, реабілітацію “УПЦ МП” та Медведчука з Януковичем, а паралельно ще й відмовиться від вступу в НАТО, таке закінченням війни дуже складно буде назвати нашою перемогою.
Чи задовольнить українців закінчення війни на таких умовах? Очевидно, що ні. Перемогою зможемо вважати таке закінчення війни, коли Кремль не висуватиме жодних ультиматумів щодо внутрішньо- та зовнішньополітичних питань сьогодення і майбутнього України. Та коли російське військово-політичне керівництво в силу тих чи інших обставин не зможе відновити агресивних дій проти України”, – видав “базу” військовий і політолог Михайло Басараб ще напередодні обговорення явно неприйнятних для нас “28 пунктів мирного плану Віткоффа-Дмитрієва”.
На тлі чергового раунду переговорів під тиском США в українських соцмережах гуляє ось така красномовна мапа та коментарі до неї:
Порівняння площ окупованих Росією територій України у 2023 і 2025 роках
Співвідношення червоних плям підказує: хай як складно нашим військам тримати фронт, але Росія – не перемагає, а Україна – не капітулює.
“Проблем у нас купа. Деякі надто критичні. І саме тому ми говоримо: потрібні негайні зміни! Але підсовувати нам капітуляцію, коли у ворога за два роки здобутки отакі… Таке…
І це при тому, що на рівні стратегічних уражень – флот, авіація, нафтова промисловість – ми завдали і продовжуємо завдавати ворогу не менших збитків, ніж він нам”, – коментує воєнкорка Анна Калюжна.
Читайте також:
“Так, на Москву”. Віктор Ющенко впевнений, що для перемоги мало вийти на кордони 1991 року
Тож поточний “тренд” нашої перемоги, за оцінками лідерів громадської думки, хоч і значно менш амбітний, ніж у 2022-2023 роках, але містить неодмінну основу.
Павло Казарін
“Збереження державності і суверенітету України – це для нас і є критерій перемоги, якщо виходити з початкових цілей Російської Федерації у війні”, – каже в коментарі “Новинарні” Павло Казарін, військовослужбовець ЗСУ, журналіст і публіцист.
Його позиція залишається незмінною: “Фактично, якщо активна фаза вторгнення зупиниться — в України буде повне право визнати себе переможницею. З тієї простої причини, що в лютому 2022-го Москва не ставила перед собою завдання захопити Бахмут і Сєвєродонецьк. Її апетити були значно більшими за Маріуполь і Мелітополь. Росія починала війну з метою демонтажу української державності, і поки ця задача не вирішена — цілі вторгнення не досягнуто”, – писав Казарін у колонці для NV майже пів року тому, так він вважає і зараз.
Водночас сержант Казарін попереджає: якщо Росія не зможе перемогти на полі бою — вона намагатиметься переконати нас у тому, що ми програли.
“…На четвертий рік вторгнення Росія все так само далека від тих цілей, які ставила перед собою на початку. Українську державність збережено. Фронт не обвалився. Радянські збройові запаси закінчуються, а вихід на кордони однієї лише Донецької області може розтягнутися для Москви на роки. І якщо в якийсь момент Росія вирішить поставити війну на паузу, то головна битва розгорнеться за те, чим вважати її результати – перемогою чи поразкою. (…) Москва, закінчивши війну на полі бою, почне битву за інтерпретацію її підсумків. І ця сутичка матиме вирішальне значення”, — зазначає Павло Казарін.
Українці четвертий рік поспіль “складають тест на солідарність”, і роблять це досить непогано. “І якщо ми вистоїмо на полі бою, у нас не буде жодної причини віддавати нашу перемогу тим, хто захоче її у нас вкрасти”, — наголошує Казарін.
Журналіст Віталій Портников. Фото: Анастасія Мантач / Суспільне
Тієї самої думки щодо перемоги – і визнаний публіцист та журналіст Віталій Портников. “[Уже саме] збереження української державності неминуче буде смертним вироком для Російської імперії”, – пише він цієї осені у своєму фейсбуці.
“В таких війнах, як російсько-українська, де два народи претендують на одну територію, не буває фіналів. Не чекайте закінчення того, що не закінчиться ніколи. Принаймні за вашого життя. Шукайте можливостей вижити в цьому конфлікті. Шукайте можливостей перетворити конфлікт на виживання у перемогу, а не на існування в ситуації безнадії та розчарування”, – радить шевченківський лавреат.
Приблизно такої точки зору (“збережеться за підсумками війни Українська держава – це і буде перемога”) Портников притримувався і в попередні роки.
Його виступ у 2022-му: “Формула перемоги у цій війні одна і очевидна: маємо звільнити стільки території, скільки зможемо, і вступити до Північноатлантичного альянсу. На цьому закінчимо військовий період нашої конфронтації з Росією і продовжуватимемо боротись політично, економічно, диверсійно – просто без війни”.
І у 2024-му: “Наш моральний стан залежить і залежатиме від того, що ми назвемо Перемогою. (…) Я ще з 2022 року говорю про те, що Перемога – це зірвати плани ворога. (…) Якщо ми розуміємо, що ворог хоче знищити Україну, і йому це не вдалося, значить ми перемогли”.
“Я не бачу можливостей у Путіна знищити українську державність. Це ми тільки самі можемо зробити: зневіритися, піти на поступки Москві, почати шлях в іншому напрямку. Якщо Україна залишається як суверенна держава, значить, вона знаходить своє місце в сім’ї суверенних народів Європи, значить, Путін зазнав поразки. Але якщо ми запитаємо себе, чи вийшли ми на кордони 1991 року, ми можемо відчути себе переможеними. Це питання комунікації. Якщо ми перед суспільством ставимо завищені очікування, а потім дивуємося, чому воно впадає в депресію, то це наші проблеми, це не проблеми ворога”, – зазначає Віталій Портников.
Більш загальними фразами, але в тому ж напрямку, підходить до визначення нашої перемоги колишній головнокомандувач ЗСУ, а нині посол у Великій Британії Валерій Залужний. “Перемога України сьогодні полягає в тому, щоб не дати Росії диктувати свої умови через війну”, – пише ексвійськовий і дипломат у статті для ZN.UA.
Україна прагне миру лише через перемогу, а не через капітуляцію, замасковану під домовленості з Росією – також написав Залужний у статті для The New York Post.
Сергій Кузан. Фото: РБК-Україна
Про поступову зміну візії перемоги в бік “зменшення апетитів”, але зі збереженням оптимізму, говорить і громадський активіст Сергій Кузан, голова Українського центру безпеки та співпраці.
“Перемогою в 2022 році було відвоювання територій, розгром російської армії, відрізання Криму і виснаження Донбасу – і це було цілком реально. Війна тоді була локальною. Сьогодні, у 2025-му, війна стала тотальною, війною на виснаження, війною націй, що передбачає використання всіх ресурсів — людських, промислових, інформаційних, ідеологічних.
Тож зараз перемогою буде перемога однієї нації над іншою. Україна завдає ударів в глибину Російської Федерації, виснажуючи її, однак і сама при цьому виснажується. Тому проміжною перемогою буде зупинка російських військ навіть із втратою територій, але зі збереженням важливих стратегічних точок: Харкова, Запоріжжя, Дніпра.
Вибудовування оборонної лінії, яку Росія не здатна подолати, означатиме крах її цілей, в тому числі головної — знищення України. Тож якщо Україна зберігає державу і зупиняє агресора, це вважається перемогою.
Наступне нарощування українського потенціалу й оборони дозволить і надалі завдавати ударів по ворогу. Лінія бойового зіткнення стане фортецею з потужними укріпленнями по обидва боки, і на цій лінії за відсутності просування воюючих сторін можна досягти проміжного перемир’я”, – підсумовує Кузан у коментарі “Новинарні “.
“У кінцевому підсумку нашою перемогою буде знищення російської держави, що є квазіімперією, яка існує завдяки зовнішнім агресіям і військовим кампаніям”, – додає все ж голова Українського центру безпеки та співпраці.
Чому влада в публічній комунікації змінила мету “перемоги” на “справедливий мир”? “Новинарня” поставила це запитання радникові президента України з інформаційної політики Дмитрові Литвину, який готує публічні виступи Володимира Зеленського та певною мірою впливає на спрямованість комунікації інших державних структур, військових тощо.
Литвин прочитав прохання про коментар у WhatsApp, запитав про термін на відповідь, однак досі не надав її.
Тим часом експерт Сергій Кузан вважає, що за три роки “розстановка сил змінилася, і риторика президента Зеленського якраз відбиває існуючу реальність“.
На думку Кузана, у 2022-му Зеленський “прагнув насамперед змінити суспільну думку на Заході, піднімаючи планку по максимуму, щоб у підсумку отримати стільки, скільки вдасться”. При цьому він напряму комунікував із суспільствами на Заході, апелював до парламентів і народів.
Експерт згадує, що лідери провідних західних країн спершу вмовляли президента України підписати угоду про здачу територій Росії, однак, побачивши українську стійкість, їхали назад із позицією підтримки України. Тоді, 2022 року, на тривалий час була припинена американська військова допомогабо. Крім того, ми не отримали навіть третини запитуваної мінімальної допомоги для літнього наступу 2023 року. Натомість РФ отримала можливість провести мобілізацію і час, щоб замінувати лінію оборони.
“Тобто з осені 2022 року американці схиляли нас до перемовин на умовах Росії… І логічно, що президент Зеленський після успішних Харківської та Херсонської операцій підняв ставки, заговорив про перемогу України і розгром Росії. Тоді перемога була можливою, але за умови, якби західні партнери давали нам зброю хоча б у нинішніх обсягах”, – пояснює голова Українського центру безпеки та співпраці.
Підсумовуючи, працює логіка “офісу простих рішень”: чим гірша ситуація для нас на фронті (і не тільки на фронті, а й із мобілізацією, і в міжнародних відносинах, та й внутрішню політичну кризу теж ніхто не скасовував) – тим менше офіс комунікує про перемогу.
Мовляв, і закордон, і виборець Зе безпідставного оптимізму не розуміють, рейтинг потрібно берегти – тож у поточну комунікацію вносяться корективи. Наприклад, так само спічрайтери ОП відмовилися від слова “потужний”, яке внаслідок масового вжитку Зеленським перетворилося на мем.
Звісно, це пояснення працює, якщо ми вважаємо, що для Банкової і надалі є неприйнятним закінчення війни через капітуляцію України. Що є намір і спроможність розв’язати набір поточних проблемних питань.
Є ще одне припущення: можливо, в ОП керуються тим, що окреслення публічної позиції з прицілом на перемогу робить президента заручником цієї позиції і скорочує простір для маневру. У несприятливих обставинах слід бути більш гнучким, тому публічно озвучені стратегічні цілі Зеленського і стали скромнішими.
Із таким підходом не погоджується політолог і військовий Михайло Басараб. “Доки триває війна, обов’язок держави – комунікувати тему перемоги. А якщо говорити про мир, то лише про мир після перемоги.
Поняття перемоги значно ефективніше мобілізує і краще налаштовує суспільство, аніж поняття миру”,
– вважає Басараб.
Євген Дикий у студії “Новинарні“
На тому, як важливо акцентувати саме на прагненні України перемогти у цій війні, наголошує і військово-політичний та воєнний аналітик, ветеран АТО Євген Дикий. В інтерв’ю “Новинарні” він вказує на те, що “відмова від перемоги” – це фатальна помилка не лише в риториці української влади, а й у позиції наших партнерів.
“Зараз, на мою думку, відбувається стратегічна помилка з боку наших союзників: коли зупинка бойових дій по нинішній лінії постулюється як мета війни і ледь не перемога. Нібито ми зараз воюємо за те, щоб Путін нарешті зупинився і не йшов далі. На жаль, у головах європейців перемогла саме така стратегія, і зупинку на поточній лінії розмежування вони вважають тим, задля чого продовжують нам допомагати. Але ця стратегія дуже хибна.
І я зараз не про те, що війна не може закінчитися якимось компромісом – на жаль, може. Але як це відбувається? Коли обидві сторони прагнуть перемоги й, відповідно, прагнуть знищити одна одну, в якийсь момент може вималюватися ситуація, за якої це виявляється недосяжним для них обох. І тоді найкращий варіант – зупинитися, де є. Так виникає компроміс. Так закінчилася Корейська війна, яку нам люблять наводити як приклад.
А інша історія – коли одна сторона має план перемоги і бажання перемоги, причому поставила собі цю перемогу як екзистенційну мету: “або ми переможемо, або здохнемо”. А друга сторона ставить асиметричну мету: щоб противник нарешті перестав воювати і зупинився.
Однак це базово програшна позиція. За якої неможливо не тільки виграти війну, а й досягнути компромісу.
Бо в такому разі в іншої сторони просто немає для цього компромісу жодної мотивації. Навіщо їм припиняти наступ і бомбардування ворога, якщо в найгіршому разі просто доведеться коли-небудь зупинитися? Бо ж ніщо інше їм не загрожує: ні розгром, ні поразка, ні покарання їхніх воєнних злочинців. Противник прагне просто досягнути компромісу…
Яка мотивація могла б змусити Путіна зупинитись? Лише одна – загроза, що завтра він програє війну (яку сам для себе визначив як екзистенційну), і тому зупинитись на досягнутому та виторгувати відносно вигідні умови миру – єдиний шанс уникнути ганебної поразки та покарання.
Чи є у нього зараз подібна мотивація? Звісно ж ні. Навпаки, позиція Заходу та слід за ним України, спрямована на “зупинку війни”, спонукає та заохочує його продовжувати наступ на фронті та знищення українського тилу.
Адже йому прямо дають зрозуміти, що ніхто не планує його перемогти та покарати. Все, що від нього хочуть – це щоб він так і бути зупинився та припинив убивати”.
Саме тому, як наголошує Дикий, украй важливо розуміти, що
для України єдина правильна стратегія – це прагнути саме перемоги.
“Так, перемога виявилася не такою легкою справою, як нам із псом Патроном здавалося у 2022 році, і “каву в Ялті” попити не вдалося. Але після цього суспільство хитнуло в протилежний бік – і нам почало здаватися, що перемога взагалі неможлива. Що припинення вогню по нинішній лінії фронту, з де-факто визнанням втрати нами окупованих територій, з винагородою ворога за агресію замість покарання за злочин й без жодного шансу на репарації – це не такий і жахливий сценарій (яким він насправді є), а “менше зло” з можливого, а для когось – узагалі ледь не омріяна мета… А це неправильно”, – підкреслює аналітик.
І не лише тому, що перемога, хоч би якою нереальною здавалася зараз, насправді все ж можлива. Адже Росія вже також максимально виснажена цією війною й може “посипатися” навіть швидше, ніж це видається найбільш оптимістичним українським і тим паче закордонним аналітикам. А передусім тому, що лише прагнення до перемоги є необхідною умовою для того, щоб уникнути поразки. Хай навіть у результаті це означатиме болючий і неприємний, але все ж прийнятний, на відміну від капітуляції, компроміс.
“Будьте реалістами – вимагайте неможливого!” – нагадує Євген Дикий гасло студентської революції 1968 року.
Тож (звертаємося і до влади також) будьмо реалістами. І продовжуймо робити все, що в силах кожного із нас, задля Перемоги.
Адже мета залишиться недосяжною, якщо вона не буде підкріплена конкретними справами. Якщо нинішні проблеми фронту не будуть розв’язані.
Читайте також:
“Хай обидві сторони оголосять про перемогу, а історія розсудить”: Трамп після зустрічі із Зеленським закликав припинити війну
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
