автор: Леся Шовкун
відео: “Новинарня“, монтаж: Анна Клименко
Ситуація на фронті: тактика просочування малими групами, чого чекати від ворога восени, чи є сенс у створенні окремих Штурмових військ і яка новина є для цивільних у прифронтових містах найтривожнішою за останній час?
Коли вже посиплеться Росія: що там у їхній економіці та ВПК, як на неї впливають наші діпстрайки і чи існує, зрештою, розрекламована ракета “Фламінго”?
Чого чекати від 47-го президента США Дональда Трампа (і чи варто ще чогось від нього чекати), чи дасть він нам “Томагавки” (спойлер: не дасть) і чи прокидається Європа?
Про все це розмовляємо з військово-політичним аналітиком, ветераном АТО Євгеном Диким.
Таймкоди до відео:
Повна відеоверсія інтерв’ю:
– Євгене, наскільки збулися твої очікування від весняно-літньої кампанії на фронті, зокрема в контексті очікуваного на літо наступу росіян?
– Середньозважені збулися, найгірші – на щастя, поки що ні. Достатньо проаналізувати мапи DeepState (а вони достатньо точні), щоб переконатися: по-перше, росіяни впродовж усього літа дійсно просувались, а по-друге – просувалися вони черепашачими темпами. А втрати при цьому несли справді жахливі.
За останній час з’явилося кілька хороших аналізів. Перший – британський (опублікований у виданні The Economist – “Н”). Згідно з ним, якщо росіяни просуватимуться й надалі такими темпами, як досі, то навіть завоювати ті області України, які вони собі вписали в конституцію, зможуть лише десь до середини 2030 року. А щоб завоювати всю Україну, їм би за таких умов знадобилося ще плюс 103 роки.
Виникає питання: невже цього не розуміють самі росіяни? Та все вони чудово розуміють. Їхнє керівництво божевільне, але, на жаль, далеко не дурне. Вони вміють і рахувати, й дивитись на карти. І звичайно, вони не збираються наступати таким чином ще сто років.
Вони очікують точки переламу. Адже вважають, що якщо довго так тиснути, то в якийсь момент кількість перейде в якість – і в нас просто обвалиться фронт. Бо або закінчаться люди на фронті, або вичерпається терпіння в тилу. Це два сценарії, які їх обидва влаштовують.
У першому випадку відбудеться саме миттєвий обвал фронту, і замість цього черепашачого темпу вони одразу підуть далі переможним маршем, наздоганяючи втікаючі рештки наших частин. А за другим сценарієм, якщо слабкою ланкою виявляється тил, то ми тут в Києві вибухаємо, повстаємо і вимагаємо миру за будь-яку ціну, на будь-яких умовах, але “прямо зараз”.
Їхній розрахунок саме на це, а не на те, що вони за 103 роки нас завоюють. Вони просто виходять з того, що в них ці умовні 103 роки потенційно є, а в нас і 103 місяців немає.
Тобто їхній розрахунок простий. А от чи він правильний – це абсолютно інше питання. І, як на мене, то ні.
Тому що є друге дослідження, яке чомусь набагато менше зараз прозвучало в наших медіа. А шкода, бо це дуже цікавий порівняльний аналіз втрат Росії в цій війні і Радянського Союзу в Другій світовій. Який свідчить про те, що сумнозвісний рекорд Жукова за втратами вже побитий.
Зрозуміло, що загальні втрати незрівнянно менші. Все ж масштаби війни поки що не ті, як би ми не порівнювали її з Другою світовою в різних аспектах.
Хоча, до речі, якщо говорити про політичний аспект, то в цьому сенсі різниця вже невелика. Світ стрімко входить у світову війну, просто не хоче цього визнавати. Але так само було і з Другою світовою – її теж далеко не одразу визнали.
Але повернімося до втрат. У росіян вони становлять уже десь чверть мільйона вбитими. Звісно, з радянськими чи то 20-ма, чи то 40-ка мільйонами загиблих у Другій світовій це ніби не порівняти. Але якщо порівнювати втрати на умовний “погонний кілометр” фронту, виявляється, що станом на 2025 рік російська армія втрачає більше, ніж будь-коли втрачала радянська армія після літа 1941-го. Нинішня російська армія побила рекорди товариша Жукова за втратами приблизно втричі.
Рештки російських окупантів та їхнє сміття. Напрямок наступу 47 омбр “Магура” у Запорізькій області, 2023 рік. Фото: Мирослава Ільтьо / “Новинарня“
Їх рятує тільки те, що масштаб Росії зараз співставний з тодішнім, а розміри фронту незрівнянно менші. Тому в цілому Росія це поки витягує. Але витягує чим далі, тим гірше. Так, арифметично біомаси в них вистачає. Але якість порівняно з 2022-2023 роками впала в рази.
Бо якщо для загальної маси ще можна добирати бомжів, алкашів, аліментщиків тощо, то кадрових офіцерів, досвідчених сержантів чи технарів так само вже не добереш. Тобто ця армія деградувала вже до абсолютної біомаси.
Не скажу, що в нас також немає певних проблем. Але за якістю особового складу ми на порядок вище за орків.
Тож розрахунок росіян на те, що в них достатній запас дочекатися, поки ми посиплемося обвалом. І я вважаю, що цей розрахунок помилковий.
Насправді більше шансів на те, що посиплються вони. Навіть якщо ми просто утримаємось так, як ми утримаємось зараз. Хоча я вважаю, що це неправильно.
– Ти тут говориш про суспільство чи про фронт?
– Про все разом, у комплексі. Але якщо колись я казав, що фронт тримається дуже непогано, а основні проблеми – в тилу, то зараз уже не так. Зараз я б сказав, що якраз тил тримається дуже непогано, причому набагато краще, ніж цього можна було б очікувати з якихось там теоретичних конструкцій.
І тут я ризикну сказати одну контраверсійну річ. На мою думку, частково це тому, що
в тилу відбулася певна селекція: ті, що були слабкою ланкою, просто виїхали.
Дай їм Боже здоров’я, я нічого зараз не кажу проти них. Просто констатую, що тут переважно залишилися люди, які саме морально налаштовані вистояти і витримати. Звісно, з чоловіками інша історія, але у жінок була можливість вибрати. Або ти будеш триматися тут, під шахедами й ракетами, і зимувати цю зиму без світла і без опалення – а нас, на жаль, чекає саме це. Або ти виїжджаєш за кордон, де наших людей ще поки приймають.
А в українському суспільстві, погодься (зараз буде суб’єктивне сексистське твердження), жінки завжди більшою вірою формували суспільну думку, ніж чоловіки.
Євген Дикий та Леся Шовкун у студії “Новинарні“
Тож, повертаючись до очікувань. Найгірший з прогнозів, на реалізацію якого розраховують росіяни – тобто що фронт посиплеться. І я абсолютно не вважаю його не реалістичним. Навпаки, мене, швидше, дивує, чому цього досі не сталося.
І я зараз не про моральний дух наших захисників чи захисниць. Хоча майже 300 тисяч тільки офіційно вже визнаних СЗЧ теж про дещо говорять, насправді. Але я в першу чергу маю на увазі кількість тих, хто залишився і воює. Щодо якості тут питань нема. Але кількість – це реально наше найслабше місце. Більше того, я б навіть зараз ризикнув сказати, що це наше єдине по-справжньому слабке місце.
В нас можна знайти безліч недоліків в усьому. В нас є великі проблеми в управлінні військами. В нас є проблеми в плануванні операцій. В нас, звичайно, є проблеми з матеріальним забезпеченням, бо війна зжере все, не вистачатиме ніколи.
Це зрозуміло. Але насправді всі ці проблеми не критичні. Візьмемо, до прикладу, управління військами. Є така одна цинічна річ:
У війні не обов’язково бути хорошим і тим паче ідеальним. Достатньо бути кращим за ворога.
А ми, при всіх наших проблемах, за ворога точно кращі.
Що стосується матеріального забезпечення, то якщо брати не за кількістю, а за співвідношенням кількості і якості боєприпасів та зброї, то зараз ми з ворогом у паритеті.
Тобто в чомусь ми кращі, в чомусь на рівних. А от у чому ми поступаємося справді дуже суттєво, то це в кількості людей. Це наше надзвичайно вразливе місце, про що орки чудово знають.
У цьому сенсі, чесно кажучи, я боюся настання того осінньо-зимового сезону, який ми маємо на увазі, коли уявляємо собі дощі, багнюку тощо. Наше щастя, що зараз осінь така золота й суха, коли літають FPV-дрони, якими наші бійці вибивають ворога. А коли підуть затяжні дощі, “ефпівішки” не літатимуть і можливий буде варіант “за класикою” – піхота на піхоту… Чесно кажучи, я намагаюся про це навіть не думати.
І не тому, що наша піхота гірша. А тому, що її просто настільки менше. Наприклад, [воєнний аналітик] Костянтин Машовець дає співвідношення по Донбасу як один наш батальйон проти п’яти-шести російських батальйонів. І насправді в обороні навіть за такого співвідношення протриматися можна. Але ж річ у тому, що наші батальйони укомплектовані приблизно на 25%. Ні, я не помилився: 25% від штабного комплекту – це ще не найгірша ситуація для наших батальйонів.
У росіян, до речі, теж далеко не 100%, але в них середня цифра по комплектації десь 70%. І якщо ми накладаємо ці цифри, то виходить, що на одного нашого піхотинця в окопі припадає навіть не 5-6, а десь так 10-12 орківських піхотинців.
Станом на зараз ми це певною мірою компенсуємо якраз “ефпівішками”, чудовою роботою наших дронщиків. А коли дрони перестануть літати?..
– А що ти в цьому контексті думаєш про зміну тактики на фронті і, зокрема, ідею створення окремих Штурмових військ? Наприклад, комбриг 95-ї десантно-штурмової бригади Руслан Маришев в інтерв’ю “Новинарні” сказав, що ми зараз по суті переймаємо в росіян ту тактику, яку саме вони першими застосовували – просочування малими групами. Також, за його словами, під час штурмових дій наші втрати менші, ніж якщо стояти в обороні. Про це й головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський часто каже…
– Тезу про те, що просто стояти в глухій обороні – це програшна тактика, я підтримую на всі 200%. Тимчасово вона може бути доцільною, але саме тимчасово. Насправді навіть якщо ти загалом надовго відводиш собі роль того, хто обороняється, то це має бути саме активна оборона.
Активна оборона означає, що ти не просто реагуєш на дії ворога і намагаєшся якось відбивати атаки, коли він на тебе накочується, а й у кожному проміжку між відбиттями цих накатів шукаєш можливості проводити несподівані контрдії. Бо ворога треба знищувати. Це страшна, але проста істина в будь-якій війні.
Війна – це взагалі про те, хто кого вб’є. До слова, це та річ, яка чи не найбільше вибішує в “дискусіях” з “антимобілізантами”, які кричать, що “українців забирають на смерть”.
На війну не ходять, щоб померти. На війну ходять, щоб вбити ворога.
Так, на жаль, інколи більше щастить ворогу, а не тобі. Але на те вона й війна…
Тобто ворога треба вбивати і, відповідно, за будь-якої нагоди шукати можливості, як це зробити. А от чи потрібні для цього окремі Штурмові війська? Це вже набагато складніше питання.
Малі штурмові групи – це справді ефективно. Мабуть, варто пояснити для тих, хто не дуже “в темі”, наскільки зараз помінялася лінія фронту і що взагалі на ній відбувається. Це вже зовсім не та війна, яка була не те що у 2014-му, а й у 2022-му чи навіть 2024 роках. За останні майже чотири роки війна настільки еволюціонувала, що досвід застаріває максимум за пів року (а насправді вже й значно швидше).
Узагалі, якщо ми таки переможемо й історію писатимуть українці… А історію, як відомо, завжди пишуть саме переможці. То от, якщо ми її писатимо, то, думаю, цікавим матеріалом будуть всі наші інтерв’ю за різні періоди цієї війни. Пам’ятаєш, як у 2023 році ми говорили про те, що певною мірою повторюється патерн Першої світової війни? А західна преса, до речі, тоді взагалі подавала його мало не як єдине можливе трактування: що сторони закопалися в лінію окопів “від обрію до обрію”, як у 1915 році.
Фото: 24 омбр ЗСУ
Але те, що відбувається зараз, не схоже вже на жодні відомі воєнні патерни. Уже немає ніякої чіткої лінії фронту. Так, ми бачимо мапи Діпстейт або інші, але це насправді значне “усереднення” того, що відбувається насправді. Адже на місцевості зараз немає не те що якоїсь чіткої лінії укріплень нема, а навіть і тих РОПів, ВОПів і тому подібного, що було раніше. А є нори. Купа нір, у яких сидять люди. І розташовані ці нори не так, як здається на карті ось ідуть пунктирчиком наші нірки, а навпроти – їхні, і кожен тримає свою лінію. Нічого подібного. Усе це дуже перемішано, і нерідко буває так, що наші так звані “передові позиції” насправді розташовані вже на кілька кілометрів за їхніми “передовими позиціями” і навпаки. Це така страшна “шахматка”.
І “сірої зони” як такої вже немає – точніше, вона є, але значно правильніше називати її “кіл-зоною”. Ходив я свого часу в “сірій зоні” – по території, яку жодна сторона не контролює, але, відповідно, кожна сторона там як хоче, так і “партизанить”. Зараз це зовсім інша історія. Вижити в нинішній кіл-зоні – це вже надзадача. Не кажучи вже про те, щоб переміститися, евакуювати пораненого й навіть доправити навіть б/к чи їжу тим, що сидять у передовій норі.
Бо над усією цією територією панують дрони-вбивці, причому значна частина з них – на оптоволокні. Ми зараз навіть не говоримо, скільки потім доведеться розгрібати це гігантське павутиння і якими наслідками все це загрожує для нашого довкілля. Адже поки що стоїть задача взагалі вижити й дожити до того часу, коли ми зможемо перейматися питаннями екології.
Фото: 93 омбр ЗСУ
До речі, якщо вже ми про виживання – то я б згадав іще про одну загрозу, яка може стати цілком реалістичною. Для нашого покоління вона найперше асоціюється з фільмами про Термінатора – ще тими, першими, “класичними”, з Арнольдом Шварценеггером. Так от, у мене інколи складається враження, що ми зараз спостерігаємо за цілком реальним народженням системи “Скайнет“. І вона зароджується саме в цій нашій війні, де кожна зі сторін намагається максимально вдосконалити технології. А в цьому процесі неминуче вдосконалюється і застосування штучного інтелекту.
Коли війна починалася, дрони були поодинокими. Далі вони стали масовими, але все ще були максимально керовані оператором. І станом на зараз це так і залишається, проте для того, щоб удосконалити ці засоби вбивства, і ми, й орки максимально інтегруємо в них штучний інтелект. Перекладаючи на нього все більше функцій.
Цей процес неминучий, оскільки обидві сторони вдосконалюють РЕБ, а оптоволокно, хоч і тягнеться вже на десятки кілометрів, усе ж по відстані не безмежне. Тобто зв’язок з оператором може зникнути, а отже, так чи інакше, логічно робити дрони дедалі більше незалежними від людини. Спершу це було запровадження “машинного зору” – коли оператор вловлював ціль, а далі, навіть якщо зв’язок із дроном був розірваний, штучний інтелект уже сам його до цієї цілі доводив.
Наразі ми чим далі тим більше доручаємо цьому штучному інтелекту власне визначення цілей. Ризикну спрогнозувати, що не пізніше наступного року ми побачимо повністю автономні дрони, які просто випускаються оператором, а далі самі шукають собі ціль, самі її визначають, і самі приймають рішення на ураження. Це абсолютно логічна еволюція цих систем… Але оце вже й буде “Скайнет”.
Хоч, мабуть, каліфорнійські автори “Термінатора” ніколи б не подумали, що їхня “Скайнет” не буде створена одразу готова “під ключ”, як у них, а потім збунтується. А вирощуватиметься й еволюціонуватиме, як жива система.
– При цьому ти досі категорично виступаєш проти визначення “війна дронів” (або “війна роботів”), яке часто вживають саме в контексті дедалі більшої ролі безпілотних апаратів на полі бою…
– Так, і поясню, чому. Наприклад, є дроновий підрозділ, якому я зараз допомагаю, ним командує мій хороший друг. І він розказує дуже прості, очевидні для них, але неочевидні для тиловиків речі. Коли три сусідні підрозділи збирають одну групу дронщиків, яка поїде на завдання. Тому що в усі три підрозділи дронів завезли, їх вистачає – але по особовому складу в усіх трьох підрозділів комплектація по 25%.
І тому вони збирають на три підрозділи одну виїздну групу, яка їде й дуже успішно мочить орків, але потім кожен підрозділ окремо звітує за підсумками роботи цієї групи. А в Генштаб у результаті йде звітність “х3” щодо вражених цілей. І це та крива реальність, в якій живе наша армія.
Тобто дронів може вистачати – а от дронщиків на нинішньому етапі війни не вистачає. А самі роботи, без оператора, воюють поки що все ж тільки в мультиках.
– Не допомогла й програма 18-24, яку на другому етапі запровадження масштабували й на підрозділи БПЛА?..
– Ну, скількись їх там набрали, але, знаєш, масштабувати нуль дуже складно. Звісно, їх не нуль, але насправді за весь цей час (програму річних контрактів для добровольців віком 18−24 років запущено в лютому 2025 року – “Н”) набрали лічені тисячі.
На жаль, ми виховали таке покоління, що як тільки з’явилось абсолютно дебільна постанова уряду про те, щоб відкрити кордон для молоді до 22 років, у перший же місяць виїхало 10 тисяч. А у військо навіть за програмою 18-24 стільки й за десять місяців не прийшло…
Як на мене, молоді віком 18-22 треба не виїзд давати, а мобілізацію оголошувати. Так, раніше я сам казав, що не треба їх мобілізовувати. Ну, на жаль, часи міняються.
А от такі бонуси, як мільйон за “контрактом 18-24”, обов’язково треба було б давати. Встановити граничний термін служби у армії, щоб людина знала, що вона відвоює своє і має право вернутися в тил. А якщо відслужив і погоджуєшся ще укласти контракт, наприклад, на рік, – то мають бути пільги. Це було б і достатньо ефективно, і, в першу чергу, справедливо.
Читайте також:
Зеленський укотре зреагував на заклики знизити мобілізаційний вік: “Спочатку треба доукомплектувати близько сотні бригад технікою”
Та повернімося до того, як зараз виживати звичайній людині в оцій колисці “Скайнет”. А виживати дуже важко в цих норах. І навіть наступи обох сторон – а ми час від часу зараз – контрнаступаємо, відбуваються в той спосіб, який я як природничник визначив би як дифузія.
Тобто це не якісь прориви, а саме дифузія, коли дві рідини поступово перемішуються. Зараз так відбувається на фронті – це та тактика малих штурмових груп, коли відправляють по двоє-троє (до п’ятьох) людей, а то й узагалі одного. І вони мають достатньо далеко просочитись, десь там закріпитися, а потім до них так само “по краплинах” підтягуються інші.
Це дійство абсолютно нове, такого в світі ще не було. Якийсь унікальний гібрид суті спецназівських тактик. Бо так просочувався спецназ, але вони малими групами просувалися далеко в глибину, робили свою роботу й поверталися, а наступав вал піхоти. А зараз вийшло щось середнє.
В цьому сенсі, до речі, показові труби, якими активно користуються москалі. Недарма вони нещодавно в Оренбурзькій області поставили пам’ятник СВОшникам у вигляді труби. Ми, звісно, можемо з цього приколюватися, але це працює – просочування по трубах вже фактично три міста їм дали. Третє – Куп’янськ, у який вони залізли саме по трубі. Трубу вже затопили, але було надто пізно. Ми пропустили той момент, коли можна було їх не допустити до Куп’янська, і тепер там іде вже міська війна, вуличні бої, які насправді є дуже тяжкими.
Російський військовий у трубопроводі в Авдіївці
Тобто виходить, що при нинішньому засиллі дронів просочування малими групами – це єдина тактика, яка взагалі фізично можлива. Коли орки її починали, вони хотіли різко пришвидшити швидкість дифузії. Колись ми тут обговорювали тему про мотоциклетні війська – і це не спрацювало, бо виявилося, що все ж таки дрони літають швидше, ніж мотоцикли. Тому ключовим виявилося не бути швидким, а бути не поміченим.
Ми спершу дивувалися з цієї їхньої тактики, тим більше, що вона призводить до страшних жертв. А потім зрозуміли, що при нинішній фазі війни, із засиллям дронів, – це чи не єдина тактика, яка працює. І логічно почали її дзеркалити.
Взагалі, всю цю війну обидві сторони дзеркалять вдалі рішення одне одного. І це якраз нормально. Бо на війні завжди важливо вчитися будь-яким історіям успіху: і своїм, і ворога. Дуже важливо вчасно встигнути перейняти ворога щось, що йому вдалося.
А тепер повернімося до питання, чи варто масштабувати цю успішну тактику малих груп до рівня окремих Штурмових військ. У мене з цього приводу є дуже серйозні, скажімо так, застереження. Зокрема, враховуючи відмінність нашого суспільства від російського.
Давай відверто: у Штурмових військ, які ще навіть не створені, вже склалася репутація “м’ясних військ”. І не вдаватимемо, що в нас немає бригад і такою самою, “м’ясною” репутацією. На жаль, це правда.
Ця репутація буває перебільшена чи надмірно роздута, але вона рідко з’являється абсолютно на порожньому місці. Тому що все-таки в одних бригадах рівень втрат значно більший, а в інших – суттєво менший. Це питання до стилю командування, до рівня командування.
І от ми створюємо Штурмові війська, окремо заточені саме на “м’ясних” штурмах. Ми ж самі їх так назвали, коли це робили орки. А зараз ми теж це робимо – бо в певних дозах це неминуче. Ми не можемо тільки закопатися в норах і чекати, поки їх обійдуть. Нам теж треба обходити, теж бити по їхніх норах. Нема на то ради.
Але якщо масштабувати це до цього окремого роду військ, то боюся, що: а) втрати будуть завеликі, б) репутаційні втрати будуть ще більші, ніж реальні на фронті.
Враховуючи, яка в нас загалом ситуація з мобілізацією, як розкручена антимобілізаційна тема, зокрема оце “посилають на смерть”, “одноразовий розхідний матеріал” і так далі, – в цій ситуації створювати окремий рід військ, в якому рівень втрат за визначенням буде значно вищий за середній по армії, я б особисто не ризикував. Не думаю, що це виправдано навіть з урахуванням того, що це може дати нам певні переваги на короткий часовий період на певне ділянці фронту.
Тобто я вважаю, що ці війська були б ефективними. Але питання, чи можемо ми собі дозволяти ефективність такими втратами, як у росіян?
– Після всіх цих неоптимістичних слів про ситуацію на фронті, що ти можеш порадити жителям тих прифронтових міст, які поки ще нібито не перебувають під безпосередньою загрозою наближення бойових дій? Чи є загроза, що фронт “посиплеться” і їм загрожуватимуть уже не тільки постійні обстріли та бомбардування, а й безпосередньо окупанти?
– Від того, що фронти “посиплеться”, нас зараз може утримати лише героїзм наших захисників та захисниць, а й стан ворожої армії. І не факт, що навіть там, де у нас усе дуже погано й оборонців катастрофічно не вистачає, орки зможуть зробити якийсь глибокий прорив.
Хоч, наприклад, у Дніпропетровській області бої вже давно тривають, і заперечувати це, м’яко кажучи, несерйозно. І зрозуміло, що всюди, куди вони тільки дотягуються, росіяни кошмарять цивільних дронами, артилерією, КАБами…
Наслідки влучання авіабомби в Північному на Донеччині. Фото: Донецька ОВА
До речі, як на мене, найтривожніша новина, яку я почув за останній час – це нова модифікація КАБів, здатних летіти на відстань до 200 кілометрів. Це насправді те, проти чого дуже важко боротися. Бо ракет у них ніколи не буде в такій кількості, щоб реально стерти ними ціле місто. Ракети були і лишаться до кінця цієї війни точковою зброєю, яка битиме по конкретних об’єктах.
А от з авіабомбами інша історія. Їх реально дуже багато. І от якщо вони почнуть літати на 200 кілометрів, це означає, що на 200 кілометрів від лінії фронту життя цивільного населення стане просто неможливим. Весь час під такою загрозою – це вже про виживання, а не про життя.
Збивати КАБи у великих кількостях неможливо. Тому, мабуть, єдиний спосіб із ними боротися – це знищувати російські літакизн. І оскільки в повітрі нам їх зараз знищувати фізично нічим, то, значить, треба знищувати на аеродромах. Тобто, грубо кажучи, нам потрібні якісь нові версії “Павутини”. А це, м’яко кажучи, непросто.
Нагадаю, що операція “Павутина”, якою ми вразили весь світ і реально знешкодили стратегічну авіацію Росії, готувалася півтора року. А фронтової авіації у росіян на порядок більше. Фактично нам потрібно масштабування “Павутини” на 300 літаків, інакше 200 кілометрів від лінії фронту будуть непридатними для життя. Дуже сподіваюся, що поки ми з тобою зараз це теоритезуємо, хтось над цим працює.
– Наступний блок – “коли посиплеться Росія”, і ця тема пов’язана з нашою прогромою далекобійних ударів Deep Strike по території РФ та засобів для цього “діпстрайку”. У наших попередніх розмовах ти прогнозував, що, можливо, наприкінці 2025-го, або в середині 2026 року в Росії настане певний “кирдик”, як в економічній та фінансовій сфері, так і у військовій – через те, що може закінчитись техніка на складах. І на той час, коли ти це говорив, наші дрони так сильно російські НПЗ ще не вибивали, як зараз буквально щоранку. Твій коментар станом осінь-2025?
– Насправді, “кирдик” там вимальовується. Власне, це навіть уже почало позначатися навіть на фронті, чого ще недавно не було.
У росіян донедавна лише зростали виплати (за украдений контракт із військом – “Н”), щоб заманювати людей на “СВО”. Особливо коли закінчився “ресурс ГУЛАГа”, закінчилися безкоштовні зеки, пішло таке експоненційне, я б сказав, зростання “СВОшних” виплат.
А тепер – все. Не просто зростання закінчилось, а в них іде жорстке урізання “СВОшних” виплат. Їхню (російську) стартову виплату ми спробували скопіювати на “програму 18-24”. А в Росії зараз в усіх регіонах пішло страшне урізання оцієї стартової виплати. Тепер встановлена єдина планка по всій Росії – 800 тисяч рублів (~418 тис. грн в еквіваленті – “Н”). Ще недавно медіанна виплата становила понад 3 млн рублів (1,565 млн грн), хоча ця цифра і варіювалася в різних регіонах. Так от відбулося скорочення в 4 рази.
А паралельно ще відбуваються величезні затримки виплат щомісячних. У різних частинах по-різному, але до пів року вже доходить. Це яскрава фінансова криза.
Цікаво, чим вони хочуть це компенсувати? Проєкт бюджету РФ на наступний рік передбачає скорочення військових видатків. Уперше на цю війну. Бо фізично грошей просто немає.
Але є тільки одна стаття витрат, пов’язана з війною, яку вони збільшують. Причому збільшують в півтора рази – на 54%. Пропаганда.
Тобто росіяни виходять із того, що коли реальна картина дуже погана, потрібно вкласти ресурс у те, яка у людей в головах буде “картинка”.
– Це йдеться про внутрішню пропаганду? Можливо, це стосується і того, що ми посиплемося?
– Якщо я не помиляюся, це йде як одна стаття бюджету.
Отже, витрати на грошове забезпечення особового складу скорочуються. Навіть на озброєння – скорочуються. А пропаганда – збільшується. Війна “картинок”.
Це окремий дуже цікавий аспект цієї війни:
росіяни реально розуміють, що можна програти на полі бою, але виграти в головах.
І вони пробуватимуть робити на це ставку.
Тобто, ти розумієш, насправді, до чого призведе скорочення виплат “СВОшникам”? У них фактично призупиняється набір нових людей.
Ну, або їм “кирдик”, або їм потрібно оголошувати нову мобілізацію, корейського “м’яса” тощо. Хоча набір навіть великої кількості іноземців – не той масштаб, що потребується. Якусь дірку закриває, але не більше.
А кого в них там тільки зараз нема, насправді. Там такі інтернаціонали! Китайці на заробітки теж їдуть.
Буквально алюзія на громадянську війну на постросійському просторі у 1918-1920-х роках. Купа китайців свого часу приїхали для земляних робіт під час Першої світової, потім Червона армія їх масово скуповувала, і вони за гроші воювали та були одним із факторів, власне, чому тоді Червона армія перемогла. Тепер – прямо алюзії на той час.
Але, менше з тим, всіх цих іноземців армії РФ недостатньо. Це не те, що зжирає війна.
І, на мою думку, тут варто ризикнути.
Я намагаюся менше вангувати, але мені здається, що не пізніше весни 2026 року росіяни стануть перед ситуацією, коли або їхня армія втрачає боєздатність, або їм потрібна буде нова масова мобілізація. Вони один раз провели таку – восени 1922 року, провели успішно. Набрали 450 тисяч одним набором, і, власне, завдяки цьому утримали “лінію Суровікіна”.
Читайте також:
Як морпіхи 35-ї бригади братимуть лінію Суровікіна: репортаж зі Старомайорського. ВІДЕО
З того часу, крім тих, що в цинках, ніхто не повернувся. Їхні ватні дружини тепер катаються по Росії з наклейками “Вернітє мужа”, а їх “пакує” поліція.
Автомобіль дружини одного з російських мобілізованих із наклейкою “Поверніть чоловіка! Я Zа*балася”. Архівне фото
При такому розкладі нова масова мобілізація в Росії може дати абсолютно непередбачувані ефекти.
Плюс у них уже зараз виникає жорсткий конфлікт між набором людей на “СВО” і працедавцями. А їм же ж треба, щоб одночасно і армія воювала, і військова промисловість працювала.
Тому, звичайно, в Росії будуть “петляти” до останнього, відтягувати, але, думаю, в підсумку вони нікуди не дінуться. Коли вони стануть перед вибором – або оголосити примусову мобілізацію, або фактично визнати свій програш у цій війні, – вони підуть на мобілізацію. А от які це матиме наслідки – побачимо. Не ризикую прогнозувати.
Далі – їхня економічна і паливно-енергетична ситуація. В даному випадку для Росії це абсолютно синоніми.
Адже вся економіка цієї нібито наддержави, насправді – “недонаддержави”, тримається виключно на “нефтянці”. Дав їм, на жаль, Господь нафти і газу. Вони це продають, весь російський бюджет тримається на цьому, плюс армія на цьому їздить.
Тож з усього, що ми зараз робимо [для протидії РФ], найбільш стратегічною є кампанія “діпстрайків”.
Бо загалом у мене є дуже великі питання, це я делікатно кажу, щодо нашої стратегії в цій війні.
Я буду дуже радий, якщо в коменти прийде хтось із представників нашої влади і скаже: “нє, блін, цей ваш диванний експерт ніфіга не розуміє, він до Ставки не допущений, а насправді в нас є глибока стратегія, ми не все можемо розказати, але принаймні ключові елементи ось такі”.
Але, наскільки я можу судити, в тому числі зі спілкування з деякими людьми, що реально ходять на Ставку,
наша основна стратегія зараз виглядає так: “а просто тримаємось, а просто треба вистояти”.
Тільки це не стратегія – це максимум тактика, і то на короткому проміжку.
Хочу написати про це блог, все руки не доходять, час на це потрібен. Але назва для допису в мене вже давно визріла. “Слон в ситуаційній кімнаті”.
Тому що це той “слон у кімнаті”, по якого намагаються не згадувати. А він є, він великий, всі довкола нього ходять, але чомусь про це не прийнято говорити.
Тож яка взагалі наша стратегія, щоб виграти цю війну? Стратегія “просто вистояти”, а далі – або Рашка посиплеться, або ще щось станеться, прилетить чарівник у блакитному вертольоті, або чорний лебідь, або дадуть “томагавки” – ну, не працює це.
Останній великий, жирний “чорний лебідь” летів у 2023 році на крилах “повстання Пригожина” і “маршу вагнерів”. Але, на жаль підстрелили “лебедя”.
Так от, власне, стратегія “ми просто тримаємось, а далі щось буде” – це не стратегія. Це програш.
Має бути стратегія знищення і перемоги над ворогом. Відтак хочу ще раз наголосити, що з усього, що ми робимо, єдине зараз стратегічно мудре рішення – “діпстрайки” по території Росії.
Це розуміння, що коли ти воюєш, як Давид із Голіафом, то насправді не буде, як у Писанні: вклав камінець у пращу, розкрутив, запустив – “чпок”, і все.
А працює те, що китайці назвали “стратегією тисячі порізів”: ти маєш нанести тисячу малих порізів цьому здоровилу, і воно витече кров’ю.
А кров у Росії – це нафта. Ми намацали слабку сторону нашого ворога, ми б’ємо його в це місце, і кількість уже переходить в якість.
Окрема історія, що ми втратили для цього пів року, бо наші дорогоцінні союзники чомусь дуже просили нас це не робити. Пауза була суто політична. Та нещодавно ми нарешті чи зняли цей блок, чи на нього просто “забили”. Після тривалої перерви кампанія “діпстрайків” по “нефтянці” поновилася. І за три місяці ми десь на 20-25% обвалили російську нафтопереробку.
Ще пів року такої роботи – і все, Рашка без “нєфтушки”, без надходжень валюти в бюджет. Оці далекобійні “санкції” виявляються набагато ефективнішими, аніж санкції всього Заходу.
А паралельно, крім того, що це обвал бюджету, росіянам ще й фізично не буде на чому їздити. До того ж ми останнім часом системніше зайнялися роботою по їхній залізниці.
Вони вже, як бачимо, теж узялися бити по нашій залізниці, дуже потужно. І це, я сказав би, не менший за значенням виклик цієї осені й зими, аніж удари по енергетиці. Хоча є нюанс: у нас сітка залізничних колій в рази густіша. Тож, відповідно, і наші втрати від цього будуть меншими.
– У нас колись із тобою була ціла програма про українську далекобійну зброю та її перспективи. На війні постійно розвиваються технології, і в “Діпстрайку” теж. Оскільки ти людина досить близька до цієї теми, дай відповідь на запитання від наших читачів: чи існує взагалі ракета “Фламінго”? Ти знаєш, що вона існує?
– Існують люди, які її бачили, і ти зараз говориш з одним із цих людей.
– Ти бачив особисто?
– Так. Я не був присутній при пусках. Але дуже сподіваюся, що до нашої з тобою наступної зустрічі зможу і це побачити.
Поки що було чотири зафіксованих пусків. Одразу уточню – жоден поки що не по Росії. Принаймні станом на день цієї нашої розмови.
Тобто розповіді про те, що в Росії винесли якийсь там завод ракетами “Фламінго”, або, навпаки, що кацапи збили “Фламінго” – вони не відповідають дійсності.
Ракета “Фламінго”. Фото із відкритих джерел
Запуск ракета “Фламінго”. Кадр відео
Бойові пуски були по окупованій території України. Один по місту Донецьк, три – по Кримському півострову. Всі успішні. Воронка 15 метрів – нічим іншим така не робиться.
Але на прикладі Донецька і Криму неможливо перевірити, чи дійсно далі ракета летить 3000 км. За ТТХ – має летіти. Але коли побачимо, тоді переконаємося. Може, тоді нам і “Томагавки” будуть не потрібні.
“Томагавки” точно пройшли б москальську ППО. Це видно по реакції москалів на самі розмови про те, що їх нам можуть дати. Але ж, по-перше, навіть при ідеальному розкладі нам не дали б таких ракет багато – ішлося б про пару десятків максимум. А, по-друге, кожен пуск ми погоджували б зі США. Тому питання – чи не краще вкласти ресурси в розвиток свого?
У класі крилатих ракет в нас є три модифікації “Нептуна”. Є базова, протикорабельна версія. Є “пузатий “Нептун”, є “довгий “Нептун”. І в нас з нуля зроблена ракета “Фламінго” з ТТХ, потенційно кращими за “Томагавк”.
І хтозна, може, завтра хтось запропонує іншу розробку. Бо так, як з’явилося “Фламінго” – зі стартапу, з інновації від бізнесу – я цілком допускаю, що просто зараз ще один-два стартапи щось таке роблять.
А чого нам дійсно критично бракує в цій історії? Нам бракує своєї балістичної ракети.
Не буду називати компанії, але в тих, кого я знаю, наразі стадія підготовки до заводських випробувань балістики. Все ж таки ще не бойових пусків. Але заводські випробування, тобто перші польоти на полігонах, мають бути орієнтовно наприкінці цього року чи на початку наступного.
Ми дуже чекаємо, щоб ці випробування відбулися й були успішними. Водночас, я сподіваюся, одразу після цього нам не викотять класний відосик, і далі почнуться знову крики: “от ви нам це показали, а чого не розвалений Кремль?” Шлях до обстрілу Москви українською балістикою – це величезний шлях, і його треба пройти, бажано в абсолютній тиші.
Коли давати повідомлення, це вирішують в офісі. Я б на їхньому місці, наприклад, не дозволяв би показувати навіть випробування “Фламінго”. І коли вже відбудеться бойове застосування по Росії і це не можна буде приховати – тоді був би сенс вивалити всю історію.
Тому в самій ракеті “Фламінго” я поки нічого поганого не бачу. А от комунікацію бачу провалену, дуже помилкову.
Кажу це зараз не для того, щоб покритикувати. А тому, що попереду – наша балістика, і я дуже сподіваюся, що нас почують і зроблять правильні висновки. Не показувати стадію випробувань, промовчати, не створювати надмірних очікувань. Адже коли людям показали, що в тебе є якась нова зброя, люди чекають, що нею вже довбонуть. І люди питають: а де ж прильоти?
Ракети виробництва української компанії Fire Point. 14 серпня 2025. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky
Хоча, ти пам’ятаєш момент, у який нам показали випробування “Фламінго”? Це сталося, коли наш президент летів із візитом до Штатів, а Трамп казав, що в України нема “жодної карти”. І от Трампу показали, що, виявляється, в нас у рукаві є дуже навіть тузи, а може, ще й джокери. Із цією метою й “засвітили” “Фламінго”.
Читайте також:
У мережі вперше показали потрійний пуск ракети “Фламінго”. ВІДЕО
Питання – чи це спрацювало позитивно на перемовинах в Штатах, чи більше спрацювало на негатив тут, в Україні? Бо далі вискочив Касьянов із відвертою брехнею [щодо виробників ракет “Фламінго” і ударних дронів FP-2].
Не хочу сильно розвивати цю тему, тим більше, що в ній два різних пласти. Виробник дронів, військовослужбовець ДПСУ Юрій Касьянов та його підрозділ БПЛА – це одна історія, а Касьянов і брехня про компанію Fire Point, яка виробляє ударні дрони й ракети “Фламінго” – це інша історія.
Про підрозділ я не коментуватиму, бо не володію достатньою інформацією. А от компанію Fire Point він просто відверто облив брудом. Його обвинувачення на адресу цього виробника не відповідають дійсності.
– Перейдімо до міжнародного напрямку. На початку розмови ти закинув спойлер, що США нам “Томагавки” не дадуть…
– Так, я хотів би ще раз поставити галочку, що “Томагавків” не буде, але це не страшно.
Я в цьому сенсі “українооптиміст”. Вважаю, що чим довше нам чогось не дають партнери, тим більше шансів, що ми це щось зробимо самі. Бо потенційно ми можемо зробити абсолютно все. Є лише питання часу.
Бойові літаки – це шлях умовно десятка років, а нам вони треба набагато раніше. А ось шлях своїх крилатих ракет “Фламінго” – з нуля до ураження ворожих цілей – ми пройшли за три роки. І я вважаю, що, маючи такі можливості, такий інтелект, такі технологічні компетенції, варто робити ставку саме на наших розробників і наших виробників, а не виклянчувати в союзників. Причому в тих, хто вже й не наші союзники.
Так ми переходимо до 47-го президента США, який, на мою думку, є більшим союзником Володимира Путіна, аніж нашим…
– Від часу нашої попередньої розмови минуло вже кілька “маятників” Трампа. За цей час були спроби умовних погроз Трампа Путіну. Але також Путін уже встиг пройшти червоною доріжкою по Алясці. А США почали продавати Україні зброю за європейські кошти. Чи змінюється Трамп взагалі? До чого цей “маятник” доколивається в остаточному підсумку?
Дональд Трамп і Володимир Путін – зустріч на Алясці 16 серпня 2025. Фото пресслужби Білого дому
– Коли я кажу, що 47-й президент США є союзником Путіна, то на це є фундаментальні підстави. Щоб це “перебити”, мають бути дуже вагомі докази. Причому саме дії, а не “бла-бла-бла”.
Адже Дональд Трамп за одну добу може говорити речі, які абсолютно суперечать одна одній. І якби ми говорили не про президента найбагатшої країни світу, в якого в руках найбільший ядерний арсенал, а про пересічну людину, то її, напевно, давно визнали б психічно нездоровою.
Це людина, яка живе у своєму вигаданому світі, що якраз характерно для психічно неврівноважених. Це той світ, в якому він уже “припинив вісім війн”. У тому числі між країнами, які навіть не знали, що вони воювали, як Албанія з Вірменією та Вірменія з Камбоджею. І яка дуже ображена, чому за вісім зупинених війн йому досі надали Нобелівку.
Сентимент Трампа до Путіна взаємний. Це люди зі схожим світоглядом, зі схожими цінностями. Путін теж божевільний. І в їхній картині світу немає поняття, що кожен народ сам визначає свою долю, навіть якщо цей народ менший за інший. В них немає взагалі уявлення про міжнародне право як якусь цінність і межу, якої мають дотримуватися всі. Ні. Межі в їхньому світі визначаються виключно силою. Межа там, де ти далі йти не можеш.
У Трампа й Путіна є оцей знак рівності: “ти можеш” = “тобі дозволено”.
Більше того, “ти можеш і ти зробив” = “ти був правий і ти молодець”.
Оце в них фундаментально спільне. І в цьому світі в них спільні вороги – класичний ліберальний захід, із купою його “червоних ліній”, із міжнародним правом, із непорушними кордонами, з усілякими непотрібними ООНами, міжнародними судами тощо. І воно їм однаково заважає. Трамп і Путін хочуть це знести абсолютно однаково.
Путін – людина, яка вклала мільйони людей і мільярди грошей в “машину часу”, щоб відмотати час у 1980-ті. В епоху “першого термінатора”. Це епоха юного щасливого КГБіста Вови Путіна з позивним “штазі“. Коли він був суперкрутим, коли він – сіра гидотна миша – міг зіпсувати долю будь-якої людини. Це був його правильний світ. Це світ його мрій.
Для Путіна це повернення в минуле в якості майбутнього. Це те, заради чого він почав зокрема і війну проти України.
“Золотий вік” Трампа – так само в часі “першого термінатора”. Якщо ти маєш такі гроші, які у Трампа, то ти поза законом. Не можуть приходити нудні ФБРці чи податківці і псувати тобі життя.
Тобто в Путіна і Трампа насправді є спільна надмета. Вони разом хочуть відмотати світ у ситуацію до 1990 року. Тому вони й природні союзники. А ми тут заважаємо обом. Оці “вперті хохли”. Оці вперті автохтони, які сидять на своїй землі і чомусь щиро вважають, що вони на цій землі мають самі свою долю вирішувати.
– Тоді прокоментуй, чому тоді все таки хитається цей “маятник” Трампа. Бо я просто не можу не згадати, що Сполучені Штати каденції Трампа все-таки вперше оголосили жорсткі санкції проти Росії. Тобто це ж все-таки якась зміна?
Читайте також:
Трампу запропонували три варіанти санкцій проти Росії, він вибрав не найжорсткіший, – WSJ
– Я зважаю лише дії. З моменту інавгурації Трампа 20 січня і до 22 жовтня (дня запровадження санкцій проти російських нафтових компаній – “Н”) всі його реальні дії були виключно на користь Росії. Починаючи від зупинки військової допомоги України, через що загинуло багато наших бійців.
Крім того, на глобальному рівні Трамп повернув Путіна у світову політику. Він перетворив Путіна з ізгоя і військового злочинця в респектабельного світового політика. Він легітимізував дії Рашки. Він прирівняв сторони в цій війні.
Все, після дій Трампа більше немає країни-злочинця. Є дві країни, які “щось не поділили”. Оце те, що він зробив реально.
Повторюся, що це “історія кохання”. Він просто захоплюється Путіним. Він хотів би бути таким, як Путін, і щоб йому було можна все, що можна Путіну.
Він йому по-білому заздрить. А далі – нюанс.
Нюанс полягає в тому, що це історія “нерозділеного кохання”. Друг Владимир до Трампа так само не ставиться. Друг Владимир геть не проти скористатися всім тим хорошим, що Дональд до нього робить з великого кохання. І буде користатися по повній програмі.
І це я ще виношу за дужки версію про те, що, можливо, друг Владимир має певний пульт, яким управляє другом Дональдом через компромати. Але насправді вже описаних мною внутрішніх мотивацій може цілком вистачити до того, що ми зараз спостерігаємо.
І ця історія з “тамагавками” для мене це саме така класична історія. Тобто це “нерозділене кохання”. З елементами російського прислів’я “мілиє бранятся только тєшатся”.
Так, “мілиє” можуть посваритись. Але це не означає, що вони знову не об’єднаються проти когось третього.
І ця історія з “томагавками” – це історія про “обіженку”, яка прагне знову привернути увагу “коханого”.
Тому реально нам “тамагавки” ніколи не світили. Трампу просто дуже хотілося уваги свого Владимира. І він її вже майже отримав. Попередня домовленість про зустріч у їхнього молодшенького дружбанчика Орбана – оце те, що Путін реально хотів.
І ти бачила після цього, яка була зустріч із нашим президентом. Коли Зеленський вважав, що зустріч із Путіним в Орбана вже ось-ось. А Трамп його фактично виставивив, озвучивши Зеленському умови Кремля.
А далі, коли виявилося, що нас до кінця не дотиснули, і на умови друга Владимира наш Володимир [Зеленський] не пристав, Путін сказав: “то навіщо мені тоді летіти в Будапешт? знову просто потусити?”
Фактично, Трампові “відмовили в побаченні”. Тож він смертельно образився. І тоді ми нарешті побачили санкції, що були готові багато місяців тому.
Насправді законопроєкт про санкції проти Росії був готовий в липні і мав двопартійну підтримку в обох палатах Конгресу США. Але чомусь він тоді не пішов в роботу. А хто його затримав? Особисто президент Дональд Трамп, і це абсолютно не приховувалося.
А далі проєкт дуже вихолостили. Санкції зробили на порядок слабшими, аніж базовий двопартійний законопроєкт.
Читайте також:
“Розмови нічим не закінчуються”: Трамп скасував зустріч із Путіним у Будапешті
– У нас вважається, що це Трамп вирішив не зустрічатися.
– Чому “в нас вважається”? Лавров так не вважає. Він, по-моєму, дуже чітко перший встиг заявити, чому навіть йому з Рубіо нема сенсу зустрічатися. А тим більше, президенти зустрічатися не будуть.
– З контексту твоїх висновків випливає, що від Трампа нам в принципі чекати нічого хорошого не варто. В кращому разі будуть оці гойдалки туди-сюди. Давай все-таки завершимо цю нашу розмову хоч якимось більш-менш позитивом.
– Ми про “діпстрайки” говорили, це позитив. А в міжнародній тематиці, з моєї точки зору, позитив у тому, що все-таки Європа прокинулася. Хай і розкачувалася довго.
Це, мабуть, єдиний реальний позитив політики Трампа. Він дійсно Європу розбудив.
Під час цієї війни Європа продовжувала сидіти у своїй теплій ванні. Ванна потроху вистигала, мірою бойових дій в Україні, але все одно це була тепла ванна. І тут раптом з’являється Дональд Трамп і в цю ванну висипає велике відро льоду для коктейлів.
Інша річ, що Європа прокинулася, але все одно не до кінця все зрозуміла. І це стосується й України. Тому що ми, на жаль, дуже сильно залежимо від позиції наших союзників.
Яким взагалі є цілепокладання зараз що наше, що європейське, в цій війні?
Зверни увагу, наскільки зараз асиметричні бажання сторін. Це дуже суттєвий фактор, про який чомусь у нас не говорять.
Зараз готується план із 12 пунктів. Ми ще не знаємо точно, як воно буде сформульовано, але я думаю, всі розуміють, що йдеться про те, що ми хочемо зупинитися по нинішній лінії [бойового зіткнення]. Чи, точніше, наші союзники хочуть, а ми погоджуємося.
Так от, зараз, на мою думку, відбувається стратегічна помилка з боку наших союзників. Коли зупинка бойових дій по нинішній лінії постулюється як мета війни і ледь не перемога. Що ми зараз воюємо за те, щоб Путін, так і бути, нарешті зупинився по нинішній лінії.
Це дуже хибна стратегія. Але, на жаль, у головах європейців перемогла саме вона.
Вони саме зупинити Путіна по поточній лінії вважають надзавданням. Вважають саме тим, заради чого вони нам продовжують допомагати.
Але ж тут має бути симетрія. І я зараз не про те, що війна не може закінчитися якимось компромісом. На жаль, може. Але як це відбувається? Коли обидві сторони прагнуть перемоги, коли обидві сторони прагнуть знищити одна одну, в якийсь момент може вималюватися ситуація, коли обидві сторони розуміють, що це недосяжне, і найкращий варіант – зупинитися, де є. Так виникає компроміс.
Так закінчилася Корейська війна, яку нам люблять наводити як приклад.
Читайте також:
Скільки ще триватиме війна і чи вистачить в України сил:
Бутусов заговорив про завершення війни за “корейським сценарієм”
А інша історія – коли одна сторона має план перемоги, має бажання перемоги, причому поставила собі цю перемогу як екзистенційну мету: що або ми переможемо, або здохнемо. Тобто одні воюють заради перемоги. А інша сторона ставить асиметричну мету – щоб противник нарешті перестав воювати і зупинився.
Однак це базово програшна позиція.
Це позиція, в якій не тільки війна не виграється. Це позиція, в якій і компроміс не досягається.
Бо в такому разі в іншої сторони просто немає жодної мотивації для цього компромісу.
Бо чому б їм тоді не наступати стільки, скільки наступатиметься? І не бомбити нас стільки, скільки бомбитиметься? Адже в найгіршому для них випадку просто колись доведеться зупинитися. Аніщо інше їм не загрожує. Ніякий розгром, ніяка їхня поразка і покарання їхніх військових злочинців. Бо це вже навіть не ставиться як мета. Такого цілепокладання у їхнього ворога нема. У ворога Росії мета – досягнути компромісу. Так чого тоді поспішати з цим компромісом? Воюй, скільки воюється Може, переможеш, ну, на крайняк колись зупинишся, коли набридне.
І нерозуміння таких базових речей – це насправді страшний “баг” у головах наших союзників. Дуже важливо розуміти.
Нам важливо розуміти, що для нас єдина правильна стратегія – це прагнути саме перемоги. Як ми її хотіли у 2022 році. Щоправда, вона не виявилася такою легкою, як нам із псом Патроном тоді здавалося.
Ми тоді вже “попили каву в Ялті”, і це, на жаль, хитнуло нас в абсолютно протилежний бік. Нам почало здаватися, що перемога взагалі неможлива. А це неправильно.
По-перше, вона ще абсолютно можлива. Ми сьогодні вже говорили про те, що Рашка готова посипатися.
Це не означає, що в нас все добре.
До речі, я не маю права називати його без згоди, але один із наших топ-військових, що ходить на Ставку, мені дуже гарно сформулював нинішню ситуацію. Нинішній стан війни між нами і Росією – це наче гра, коли хто перший моргне. І є цілком пристойні шанси на те, що першою “моргне” Росія. Я бачу реальні підстави саме для такого прогнозу.
Беручи до уваги прогнози наших європейських союзників, мені з усіх, як не дивно, досі видається найбільш імовірним естонський.
Свого часу, здається, у 2023 році, естонський міністр оборони казав, що він бачить результат цієї війни як військову перемогу України, програш Росії в перспективі 2027-2028 року. Тоді це здавалося – занадто довго. Відтоді багато чого мінялося. Але мені цей прогноз і зараз видається найбільш реалістичним з усіх – наголошу, за умови, що ми тут будемо робити правильно.
Та повернуся до Європи і її бачення. На щастя, навіть виходячи з хибного цілепокладання, європейці нам допомагають. Вони нам допомагають, щоб досягнути компромісу. Це перший аспект.
А от другий аспект, дуже цікавий для наступної нашої з тобою розмови, – це перспективи нападу Росії безпосередньо на Європу. Тут я бачу два вагомі аргументи і за те, що цей напад зараз неможливий, і за те, що він наближається.
Для мене, мабуть, друга по близькості для країна після України – це Литва. Литовська Республіка, за яку я вперше в житті брав у руки зброю (Євген Дикий нагороджений державною медаллю “Пам’яті 13 січня” за захист Литовської Республіки під час російської агресії 1991 року; тоді він брав участь у подіях у Вільнюсі як один із лідерів студентського загону, що приїхав із Києва – “Н”). Відповідно, я з литовськими військовими, в тому числі дуже не рядовими, на постійному контакті. Один із них, відповідальний за оборону Литви, прямо каже: “а ми готуємося до нападу [Росії] на весну 26-го року”.
Я кажу: чекай. Поки вони зв’язані в Україні, поки тут нема хоча б заморозки конфлікту, а йде гаряча фаза, росіянам фізично нема ким і нема чим відкривати “другий фронт”. Це ж суто з військового розрахунку.
А він каже: так, ми це теж розуміємо. Але ми зараз з тобою говоримо як два військових. А наші політики на це дивляться з точки зору військово-політичної. Так, у росіян немає фізичного ресурсу. Але і в Європі нема чим зараз їх відбити.
Урсула [фон дер Ляєн], президентка Єврокомісії, поставила мету, щоб Європа була готова до 30-го року. Тому, по-перше, росіянам дуже логічно не дати Європі підготуватись, а вдарити, поки вона неготова.
І тут кожен рік має значення. Хай там повна готовність на 2030 рік. Але вже в 2027-му чи 2028-му мала б бути хоча б половинна готовність. А зараз вона близька до нульової.
І, каже литовець, друге: якщо у вас ситуація не міняється, росіяни й далі зазнають величезних втрат, перспективи в РФ дуже погані, є перспективи “посипатись”. Тоді для Росії може спрацювати логіка “пан або пропав”. Піти ва-банк і вдарити по Європі як по слабшій, ніж Україна, ланці.
Щоб усім, каже, стало різко не до вас. Щоб, наприклад, за те, що росіяни не підуть далі Литви, ЄС повністю припиняють допомогу Україні. Каже, ти виключаєш такі варіанти? Я кажу: напевно, такого виключати не можна.
– Щодо перспектив війни, зокрема в Європі, дійсно виникає багато питань. Обговоримо їх наступного разу.
➡️ Підписуйтеся на канали “Новинарні” в Телеграмі та в YouTube, а також у ТікТок та Instagram.
Читайте також:
Трампутін змушує нас обрати капітуляцію за сценарієм Південного В’єтнаму. Ми маємо продовжити боротьбу за прикладом Ататюрка, – Дикий
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
