автор: Людмила Кліщук
фото з особистого архіву Ольги Решетилової
“Як досягнути людиноцентричності в окопі? Її не треба досягати — вона там є. Тому що там найкращі люди, найбільш гідні, котрі цінують один одного і життя. Наша задача — підтримати це найкраще, що є у військовослужбовців, не довести їх до зневіри, дати їм надію, підтримати їхню мотивацію, підтримати їхні сім’ї”.
Так каже Ольга Решетилова (Кобилинська), Уповноважена президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей.
Вона прийшла на цю посаду з громадського сектору. Співзасновниця та координаторка “Медійної ініціативи за права людини”, журналістка Решетилова не один рік опікувалася темою захисту прав військовослужбовців. Після її призначення довколавійськове середовище та громадськість полегшено видихнули, адже репутація та досвід Решетилової говорили за неї.
З якими проблемами військові найчастіше звертаються до військової омбудсвуман? Чи будуть системними візити Решетилової до ТЦК та бойових частин в районах виконання завдань? Як вона будує співпрацю з правоохоронними органами? Як аналізує проблему СЗЧ у війську та намагається мінімізувати випадки самовільного залишення частини?
Про це та чимало іншого – в інтерв’ю Ольги Решетилової “Новинарні”.
– Пані Ольго, розкажіть для початку трішки закулісних деталей — як відбувалося ваше призначення на посаду? Хто і коли пропонував? Чи вагалися перед тим, як ухвалили рішення обійняти цю посаду? Адже раніше ви висловлювали скепсис щодо існування посади військового омбудсмана…
– Я адвокатувала створення офісу військового омбудсмана ще з 2016 року, бо розуміла, що у військовослужбовців немає інструменту щодо захисту своїх прав. А отже, має бути інституція, яка захищатиме не тільки права, а й гідність військовослужбовців. Бо, на мою думку, почуття власної гідності у воїнів — це 50% успіху будь-якої армії.
Я тривалий час займалася захистом прав військовослужбовців, а в квітні 2024 року “Медійна ініціатива за права людини” була дотична до створення Центрального управління захисту прав військовослужбовців Міністерства оборони України.
Паралельно міністр оборони Рустем Умєров заявляв, що нам необхідний військовий омбудсман, почалася робота над законопроєктом про військового омбудсмана — мене включили в робочу групу при МОУ.
Орієнтовно в другій половині грудня 2024 року я дізналася, що президент розглядає кілька кандидатур на посаду військового омбудсмана. І я навіть не знала, що моє ім’я — теж серед цих кандидатур. Згодом мене покликали на розмову до президента. З ним ми також обговорили, як бачимо захист прав військовослужбовців. Він висловив думку, що для нього це пріоритет. Для мене, власне, теж.
Були сумніви, оскільки закону про військового омбудсмана ще не було, штату в Уповноваженого немає, повноваження обмежені. Хоча вже зараз я розумію, що це була правильна послідовність дій.
По-перше тому, що в нас немає часу, а проблем у війську — чимало, і їх треба вирішувати вже. По-друге, за ці 6 місяців на посаді я набагато краще зрозуміла, як працює система. Адже одна справа, коли ти як громадська активістка чи як журналістка намагаєшся оцінювати ситуацію, інша справа — коли бачиш роботу державної служби зсередини, аналізуєш взаємовідносини між різними структурами тощо. Здається, що за ці пів року у мене змінилося бачення на чимало різних речей. Наприклад, під час взаємодії я побачила проблеми та навантаження не лише особового складу Сил оборони, а й власне командирів, командувачів родів та видів. І зараз я вже дещо по-іншому бачу, як має працювати інституція військового омбудсмана.
Читайте також інтерв’ю “Новинарні” з Ольгою Решетиловою в жовтні 2022 року:
Ольга Решетилова: Ми в такому контексті Нобелівську премію не взяли б
Чи були у мене вагання перед тим, як обійняти посаду? Якби я відмовилась — це було би смішно і непослідновно. Бо навіщо тоді тривала вся ця моя попередня робота зі створення інституції?.. Як то кажуть: бери і роби. Тому вибору я не мала — і, відповідно, вагань також.
– Чим ваш функціонал відрізняється від функціоналу Альони Вербицької* зразка 2021 року?
*Довідково: 13 жовтня 2021 року Володимир Зеленський своїм указом №531/2021 призначив Альону Вербицьку радником — уповноваженим президента з питань забезпечення прав захисників України.
Вербицька на той час — радник заступника керівника офісу президента, голова Консультативної ради з питань захисту прав захисників України.
– Усі уповноважені президента керуються одним і тим самим положенням. Питання в тому, які задачі перед тобою ставлять офіс президента, сам президент.
З Альоною ми зустрічалися, говорили про те, як вона будувала свою роботу. У неї, до речі, був ширший спектр — вона чимало займалася, в тому числі, ветеранськими питаннями. Я ж все-таки сконцентрована на захисті прав діючих військовослужбовців (з моменту зарахування і до моменту звільнення з військової служби), і цю модель ми прописали в законі про військового омбудсмана.
Питання захисту прав ветеранів чи військовозобов’язаних — не моя сфера. Чому? Бо під час служби військовослужбовці апріорі обмежені у своїх правах і свободах, вони мають спеціальний правовий статус.
Натомість ветеран чи військовозобов’язаний, які є цивільними людьми, не обмежені в свободі висловлювання, свободі пересування тощо. Вони користуються тими самими правами і можливостями їх захисту, що й інші цивільні люди. Військовослужбовці потребують спеціальних інструментів захисту своїх прав.
Ольга Решетилова, уповноважена президента з питань захисту прав військовослужбовців
Іноді я беру на себе роль медіаторки: коли бачу конфліктну ситуацію, то говорю з різними сторонами, знаходжу точки дотику, таким чином вирішуючи питання. Комунікація та переговори — це один із моїх основних інструментів у роботі зараз.
От на цьому і зосереджений мій основний фокус — питання проходження військової служби. Зрозуміло, що так чи інакше мене будуть торкатися питання ветеранської політики чи військовозобов’язаних, бо це питання взаємопов’язані. Але я не розпорошую зусилля, концентруючись лише на військовослужбовцях. Оце, мабуть, головна моя відмінність (від Альони Вербицької — “Н”).
– Під час підписання указу про ваше призначення на посаду президент Зеленський наголошував, що “має відбутися реальна модернізація управління людьми в Силах оборони України”. На якому етапі ми зараз? Якою ви бачите для себе цю “модернізацію управління людьми”?
– Мається на увазі застосування людського капіталу. І одна з моїх задач полягає в тому, щоб у процесі цього управління дотримувалися права людини та була захищена людська гідність.
Але все-таки управління людським капіталом — це політика Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ. Я долучена до дуже багатьох робочих взаємодій із ними для того, щоб на різних етапах пофіксити момент саме поваги до людської гідності. Коли я бачу точкову проблему — ми включаємося в її вирішення, я приходжу із роз’ясненням до міністра, заступників міністра, Головнокомандувача, начальника Генштабу та вказую на проблему, яку треба вирішити системно.
Якщо ж я бачу, що це системно не вирішується — тоді доповідь лягає на стіл в офісі президента.
До компетенції військового омбудсмана не належить вироблення політик чи управління безпосередньо військами. У його компетенції — нагляд за тим, як це відбувається, і, у випадку проблем, вказувати на наявність цих проблем, пропонувати рішення.
Наприклад, ми бачимо системну проблему щодо з’ясування обставин зникнення безвісти військовослужбовців. Ця проблема перенавантажує військові частини і не дає необхідної інформації рідним зниклих безвісти, слідчим органам тощо. Тому нам доводиться створювати робочу групу, переписувати відповідні накази та інструкції, якими регулюється з’ясування обставин зникнення безвісти, ухвалювати зміни, які нам має затвердити профільне відомство.
Так, ми виконуємо дуже багато бюрократичних функцій, які суспільство може не до кінця розуміти; суспільство часто очікує вирішення проблеми одним клацанням пальця. На жаль, у нас це так не вирішується. Наприклад, внесення змін до 280-го наказу МОУ про з’ясування обставин зникнення безвісти в мене зайняло чотири місяці часу… І наразі ще триває фінальний етап.
На жаль, бюрократична машина дуже повільна. Й іноді вона не відповідає темпу, в якому йде війна. І в цій бюрократичній машині, мені здається, виживають люди, які вміють її прискорювати. І я таких людей зустрічала — їх небагато, і їх нам треба берегти. Я їм просто кажу, що вони — промінчики світла в цьому бюрократичному мороці (усміхається). І це для мене відкриття на цій посаді. Бо коли дивишся збоку на державний апарат — він здається просто неповоротким механізмом. Але коли ти бачиш, хто крутить цей організм зсередини — все сприймається інакше.
Коли ми працювали над змінами до наказу № 280 щодо з’ясування обставин зникнення безвісти, у нас були серйозні дискусії. Дуже класний юрист Координаційного штабу Олексій Слободяник на нашій робочій групі озвучив вимогу від рідних: щоб військові обов’язково фіксували на фото загиблих, наприклад, якщо підрозділ відходить і не може забрати тіло з поля бою.
Це дуже складна історія: бо коли ситуація це дозволяє зробити — то це зроблять. Але, як правило, коли немає можливості забрати тіло, то це означає, що питання життя військовослужбовців теж іде на секунди, як і питання евакуації важкопоранених загиблих.
Іноді добросовісні командири, які вважають своїм обов’язком забрати і загиблих, і важкопоранених, посилають за ними групу, яка теж гине, — і це призводить до ще більших втрат.
Тому має бути дуже серйозний баланс між обов’язком забирати загиблих і важкопоранених — та обов’язком збереження життя інших.
Так, під час так званого “великоднього” перемир’я багато командирів скористалися ним для того, щоб забрати тіла.
Зокрема, командир “Айдару”: вони вийшли на евакуацію. Але багатьом підрозділам росіяни не дозволили, наприклад, перейти через річку Оскіл, щоб евакуювати тіла загиблих.
Ольга Решетилова під час вивчення умов, у яких перебувають новобранці в навчальному центрі
– Перелічіть основні проблеми, з якими військові звертаються до військової омбудсвуман. Від чого найбільше потерпають солдати?
– Одне з ключових — переведення між підрозділами. І це двостороння проблема, тому що тут звертаються і командири, і рядовий особовий склад, і молодші офіцери. Дуже часто (навіть через Армія+) трапляється так, що військовослужбовець отримує розпорядження Генерального штабу про переведення, але воно не виконується командиром або командир відхиляє заявку на переведення. Зараз спостерігаю тенденцію, що чимало командирів оскаржують рішення Генштабу на переведення.
І тут ми впираємося у проблему нестачі особового складу: командир не може собі дозволити оголити якусь ділянку фронту, а військовослужбовці дуже часто переводяться, коли ситуація на їхній ділянці фронту погіршується. Крім безпосередньої загрози життю, такі події на фронті ще й створюють психологічну напругу в підрозділі, можуть виникати конфлікти, люди не витримують напруження, — й тому виникає бажання перевестися з підрозділу.
Тому в командира виникає дилема: коли не вистачає особового складу і він не має резерву, щоб поміняти військовослужбовців на позиції — і разом з цим йому треба виконати розпорядження на переведення одразу п’ятьох військовослужбовців з одного взводу чи роти. Відтак командир відмовляє у переведенні. Ми починаємо вникати та розбиратися в ситуації.
Випадки бувають різні. Наприклад, коли військовослужбовець має конфлікт з командиром або не бачить способів для розвитку у цьому підрозділі.
Була нещодавно ситуація: молодший сержант писав нам день у день, що хоче перевестися, є розпорядження Генерального штабу, а командир не переводить. Я написала лист в Командування ДШВ. Мені надіслали відповідь: мовляв, військовий виконує важливе бойове завдання, і якщо його перевести — то це спричинить негативні наслідки на фронті…
Потім я перетелефонувала комбригові і запитала, чому йому так потрібен цей молодший сержант, оператор БПЛА. Той щиро відповів: задовбали розпіарені підрозділи БПЛА, які забирають у його бригади навчених і досвідчених операторів. Він констатував, що на їхній ділянці фронту важко, що треба робити багато нічних вильотів. Але людей не вистачає.
Після цього я зателефонувала військовослужбовцеві. Розповів, що втомився; що добряче вклався у цей підрозділ, приніс чимало інновацій, а йому не дають розвиватися, він не бачить перспектив на цій посаді.
Я передала цю інформацію комбригу, він перетелефонував військовому. Через пів години мені прийшло від нього повідомлення: з комбригом порозумілися, той запропонує нову посаду, він спробує себе на ній.
Є інший випадок: військовий пише, що дуже близький до СЗЧ, бо його не переводять, ба більше — призначили на посаду командира батареї. А він не може управляти людьми, його це доводить до депресивного стану тощо. Я перетелефонувала військовому і запитала, чи він говорив про це зі своїм безпосереднім командиром, чи озвучував, що не справляється на цій посаді. Він заперечив з аргументом, що командирові “своїх проблем вистачає” і той його слухати не буде. Я все ж наполягла на тому, щоб перед зверненням до мене він поспілкувався зі своїм командиром та озвучив проблему.
Того ж дня я отримала повідомлення від військового: командир обіцяв вирішити питання, допомогти і підтримати. Тому я часто наголошую, що дуже важливо проговорювати проблему.
Але є випадки, коли просто комунікація не допомагає. Наприклад, у ЗСУ є бригада, щодо порушень в якій я вже двічі писала листи Головкому з проханням відреагувати, бо командир злісно не виконує ні розпорядження Генерального штабу на переведення, ні рішення суду, ні рішення ВЛК про непридатність. Комбриг собі дозволяє оцінювати рішення інших державних інституцій. У таких ситуаціях доводиться включати інші методи взаємодії.
Тому в ситуації з переведеннями важливо пам’ятати, що
командири здебільшого відмовляють не зі зла — їм просто немає ким замінити військовослужбовця, який хоче перевестися.
Навіть якщо це солдат. Особливо, якщо це солдат! На передовій його замінити ніким. Так, це дуже часто створює конфліктні ситуації, відчуття несправедливості. Працюємо над цим, намагаємося вирішити.
Ще одна тематика звернень, які почастішали, і тут немає так само одномоментного рішення — це довготривале перебування військовослужбовців на позиціях. У нас є люди, які по кілька місяців перебувають на ізольованих позиціях. Їм доставляють їжу, воду, ліки з дронів, а вони фактично забарикадовані або в підвалах, або в бліндажах.
Дивіться також:
“Люди сиділи на позиціях по 74 доби”. Як 66 обмр тримає оборону на Лиманському напрямку, де росіяни за 5 місяців просунулись лише на 1 км. ВІДЕО
Це мій біль. Тут є кілька причин, чому так відбувається.
По-перше, їм немає заміни. По-друге, операція з ротації для них часто ще небезпечніша, ніж перебування на цій позиції, і треба чекати відповідних погодних умов, покращення тактичних умов, щоб їх вивести із позицій.
Адже після того, як вони понад 100 днів перебувають на позиціях, на їхнє відновлення нам треба буде витратити дуже багато, і не факт, що ми зможемо їх фізично і ментально відновити.
А це задача з неоднозначним вирішенням: як дотриматися балансу між утриманням територій і збереженням фізичного, ментального здоров’я військовослужбовців і їхнього життя?.. Тут лише одним питанням дотримання прав військовослужбовців не обійдешся, тому що це комплексне питання управління, проведення операцій, розуміння командуванням цінності життя кожного.
Поки що я окремо говорю з кожним командувачем родів та видів, з Головкомом. Я поки що просто проговорюю це. Впевнена, що це їм так само болить, як і мені — але хочу, щоб воно було на порядку денному в кожного офіцера й командира: від Головкома — і до командира взводу.
Ольга Решетилова за роботою в офісі
Ще одна важлива група звернень — від родин військовослужбовців. Тут роль грає ще й соціальна напруга, досить часто рідні просто не вірять, що військовий живий.
Буває, що з місяця в місяць родичі телефонують командиру, а той повідомляє, що військовий виконує бойове завдання — і все. І ось цей вакуум невідомості дуже отруйний, коли неможливо почути голос рідної людини. Тому ми зараз, щоб зняти цю соціальну напругу, робимо одну вправу: коли військовослужбовці з позицій по радіозв’язку виходять із командним пунктом на зв’язок — просимо їх передавати привіти рідним, записуємо це голосовими повідомленнями і надсилаємо дружинам, донькам, мамам.
Нещодавно я спілкувалася з мамою військового: вона живе в селі, телефон без месенджерів, кнопковий. Під час розмови я вмикала голос її сина (звукове повідомлення, з іншого телефона — “Н”), який виходив по радіозв’язку і його записали. Жінка дуже дякувала, плакала, голос сина впізнала.
Тому зараз я прошу це саме робити військових у частинах, щоб я не включалася щоразу. Це дуже впливатиме на стан суспільства загалом, бо таких родин (котрі чекають) у нас дуже багато. Сили оборони повинні сприймати сім’ї військовослужбовців як свою невід’ємну частину, і ми повинні налагоджувати роботу з родинами таким чином, щоб рідні були постійно дотичні до життя своєї військової частини.
Важливо влаштовувати зустрічі родин військових із командирами, з начфіном, заступником командира з питань психологічної підтримки персоналу. Родичі мають право знати, хто відповідає за їхню рідну людину і вони теж мають довіряти цьому командирові. Це і підвищить авторитет командування, і зніматиме соціальну напругу.
Інша група звернень — питання направлення на ВЛК і лікування. І тут теж все впирається в нестачу особового складу. Мене командири часто запитують: “Ви думаєте, боєць зібрався на ВЛК, щоби потім повернутися до мене в бліндаж? Вони ж хочуть списатися”.
Так, на жаль, за понад три роки інтенсивних бойових дій чимало з військових суттєво втратили здоров’я. Та є й інші випадки: коли військовослужбовець потребує, наприклад, оперативного втручання, і операція призначена на конкретний день.
Був випадок також, що військового з астмою відправили на позиції, хоча в нього було направлення на лікування. І в нього просто на позиції були напади, а якщо він довго перебуває там — то й ліки завершуються. На мене вийшли його рідні, ми піднімали на ноги всю бригаду. Його зрештою вивели з позиції — днями мені писала мама військового та комбриг…
Але це деморалізує і тих, хто знаходиться поруч. Тому так, іноді неуважність медичного персоналу чи командирів призводить до негативних наслідків і для самого військовослужбовця, і для тих, хто поруч.
Трапляється також бачити, як у навчальні центри потрапляють люди з важкими захворюваннями, наприклад, з епілепсією, і в них там стаються приступи. Це дуже лякає тих новобранців, які тільки прийшли в навчальний центр. І доводиться в ручному режимі втручатися в такі ситуації.
– Закид від невдоволених на вашу адресу: ви не захищаєте безпідставно звинувачених офіцерів, того ж генерала Галушкіна та інших. Парируйте.
– Це не мої повноваження, а повноваження правоохоронних органів, судової гілки влади. Я не можу втручатися в їхню роботу, бо теж отримаю кримінальне провадження за перевищення повноважень.
Я вважаю, що процесуально ці справи мали б бути бездоганними, неодноразово про це казала. Тому що це резонансна історія і прецедент для України. І не має бути питань взагалі до правоохоронних органів чи до суду, все має бути настільки обґрунтовано та безапеляційно, щоб не давати простору для якихось політичних чи інформаційних маніпуляцій.
Але мені здається, що наразі правоохоронна та судова система з цим викликом не може впоратись…
– Коли, за вашими реалістичними прогнозами, може бути проголосований вже готовий законопроєкт про військового омбудсмана?
Зараз триває процес внесення правок. Сесійний тиждень буде з 15 липня. Наша задача: за цей період опрацювати всі правки і пропозиції, які будуть внесені до законопроєкту (а їх буде, очевидно, дуже багато), щоб це було конструктивно та не дисбалансувало ту модель документа, яку ми прописали. І я сподіваюся, що на сесійний тиждень парламенту в липні законопроєкт буде винесений на голосування. Працюємо зараз у колосальному навантаженні, 24/7, без вихідних.
Мені дуже потрібен штат, мені дуже потрібна інституційність, спроможність. Не мені — це потрібно військовослужбовцям, які до мене звертаються.
Ольга Решетилова
Якщо найближчим часом не буде створена інституція, то ми маємо прийняти той факт, що я залишаю за собою тільки якусь координуючу роль, ми не опрацьовуємо щотижня сотні скарг і зупиняємося на цьому. Або ми реально створюємо інституцію і допомагаємо всім, хто звертається. А звертаються тисячі військовослужбовців, це десятки скарг щодня. Усі вони очікують, що ми їм допоможемо, і ми реально допомагаємо. Я включаюся в кожну скаргу, розбираюся.
У нас була ситуація, коли військовослужбовець написав скаргу про те, що в нього конфлікт у підрозділі, а на наступний день пише: “Все вирішено, прошу мою скаргу не розглядати”. Ми перетелефонували цьому військовослужбовцеві та уточнили, чи все гаразд. Він розсміявся і сказав, що все в порядку — просто написав на емоціях, а ситуація вже вирішилася. Я залишила номер і просила звертатися особисто в разі чого. Для нас важливо вникати в кожну скаргу, ми знаємо історію кожного військовослужбовця. Деякі по кілька разів зверталися, іноді — зі смішними скаргами.
Траплялося, що перетиналася з військовими спочатку на БЗВП в навчальному центрі, а потім уже на Донеччині. Підходять, вітаються. І я проговорюю, що ще бачитимемося, бо військовий омбудсман — це людина (й інституція), яка поруч з військовослужбовцем протягом усієї їхньої служби.
– Один із напрямів вашої роботи — моніторингові візити до ТЦК, як-от був у лютому 2025 року до збірного пункту Київського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки на ДВРЗ (Дніпровський район столиці).
Які би ключові проблеми щодо порушень прав новобранців ви би виокремили? Як ви на своєму рівні можете мінімізувати ці виклики та ризики?
– Давайте спочатку зафіксуємо те, що я не займаюся питаннями прав військовозобов’язаних. Це не мій обов’язок перевіряти, чи стали вони на облік, а їхній. Якщо їхні права десь порушуються — у них є інструменти захисту (Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Міноборони тощо).
Але мене це питання цікавить з двох точок зору: по-перше, якість мобілізації і якість початку військової служби для військовослужбовця; по-друге, питання захисту прав військовослужбовців ТЦК та СП. Бо та інформаційна кампанія, яка зараз розгорнута проти ТЦК, починає вже їм загрожувати, оскільки агресія спрямована на співробітників, які дуже часто є військовослужбовцями з бойовим досвідом, з пораненнями, і які просто виконують свій обов’язок.
Так, можливо, є ті співробітники, котрі порушують права військовослужбовців чи військовозобов’язаних, але агресія падає на тисячі військових. Тому мене дуже цікавить питання, як їх захистити в цій ситуації. Тож ми вникаємо в це.
Моніторингові візити в ТЦК — це не системна робота. Але якщо бачимо проблемні моменти — мусимо виїхати та розібратися. Перший раз я приїхала на збірний пункт Київського обласного ТЦК в лютому, вдруге — навесні. Головна відмінність цих візитів у тому, що в лютому я ще бачила там тих, хто потрапив до війська добровільно, з відношенням тощо. І в мене було реально позитивне враження, бо я побачила на збірному пункті людей, які потрапили туди за власним бажанням.
Але з часом якість новобранців на збірних пунктах погіршувалася, люди реагували на мене все агресивніше, і вже протягом останніх візитів я не зустріла жодної людини, яка там знаходиться добровільно або принаймні приймає цю реальність.
Читайте також:
Мобілізаційна хвиля 2024: рекрутовані, бусифіковані, свідомі. Із чим прийшли в армію ті, хто зовсім не поспішав приходити (ч. 1)
Мене дуже дивують коментарі на кшталт “держава провалила мобілізаційну політику”. Але незалежно від того, що зробила держава, мені дуже часто хочеться запитати: а що зробило суспільство?..
Держава протрималася ці важкі понад 3 роки, продовжує виплачувати людям зарплати і пенсії, забезпечує нормальне і мирне життя, наскільки це можливо в умовах повномасштабної агресивної війни, найсерйознішої, а, можливо, й гіршої, з часу Другої світової. І єдине, чого вимагає держава — щоб люди виконали свій конституційний обов’язок і, як мінімум, оновили свої облікові дані в системі “Оберіг”.
Спостерігаю зараз за намаганнями Павла Казаріна перекричати ту частину суспільства, яку він назвав “партією ухилянтів”. І бачу, що це практично неможливо.
По-перше, працює російська ІПСО, а по-друге, це російське ІПСО лягає в дуже благодатний ґрунт. Коли читаю коментарі під дописами Казаріна, у мене таке відчуття, що “це ж було вже”. Намагалася зрозуміти, які відчуття в мене це викликає, бо наче дежавю. І пригадала: Антимайдан. Їх теж було складно перекричати. Вони були скрізь. Ти лише вийшла за межі Майдану — а тобі вже розказують, що ти їла проплачене печиво на Майдані.
Так, я розумію, що в нас завжди був розкол між різними частинами суспільства, я особисто це усвідомила ще під час Помаранчевої революції, очевидно, що історія цього розколу значно давніша. Але на кожному етапі нас ставало більше — а частина “антимайдану” зменшувалась.
Тому наша задача зараз — розширювати, умовно кажучи, територію нашого Майдану, затягувати в нашу філософію збереження державності більше і більше людей. І я думаю, що ми до цього прийдемо.
Просто на даному етапі, мабуть, треба прийняти ту реальність, що нас, як завжди нам на Майдані здавалося, не так багато, як хотілось би. 18-19 лютого 2014 року нам здавалося, що ми не зможемо перемогти. А 20 лютого найкращі з нас пішли і віддали життя.
Зараз, на жаль, ми в такій реальності і з таким ворогом, що можемо перемагати тільки ціною найкращих життів.
Зараз — ключова епоха, яка вимагає від нас великих жертв. Але цих жертв буде менше, якщо нас буде більше.
Щоб зберегти життя — треба ризикувати життям. І чим більше нас буде в строю — тим менше в них шансів убити когось із нас.
Читайте також:
Мобілізаційна хвиля 2024: рекрутовані, бусифіковані, свідомі. Із чим прийшли в армію ті, хто зовсім не поспішав приходити (ч. 2)
– Також ви працюєте в бойових військових частинах в районах бойових дій. Коли такі виїзні візити доводиться здійснювати: це ваша ініціатива чи реагування на звернення? Чи, можливо, ініціатива командирів?
– (сміється) Командири, прочитавши про “ініціативу”, будуть реготати. До речі, під час одного з моїх візитів в одній з військових частин розсилали повідомлення: “Їде Решетилова. При виявленні повідомляти” (сміється).
Ольга Решетилова під час вивчення умов, у яких перебувають новобранці в навчальному центрі
Як правило, це моя ініціатива. Взагалі, я собі ставлю задачу: щонайменше раз на місяць виїжджати в бойові частини (крім навчальних центрів, ТЦК, госпіталів). Важливо відчувати атмосферу: кожен раз вона змінюється, ситуація на фронті динамічна…
Зазвичай для візитів я обираю ті військові частини, де бачу системні проблеми.
– Яка ситуація зі з’ясуванням обставин щодо зникнення безвісти військовослужбовців 155-ої окремої механізованої бригади? Ви також долучалися до вирішення цього питання. Зокрема, було створено відділ розслідувань, до якого ввійшли представники кожного з батальйонів, які зазнали втрат…
– Бригаді дуже пощастило з кількома людьми в командуванні, які справді на своєму місці. Зокрема, ми допомогли заступнику командира з ППП (психологічної підтримки персоналу – “Н”) налагодити комунікацію з родинами зниклих безвісти, він професійно підхопив цю роботу, регулярно збирає родини, проводить зустрічі з ними, відповідає на запитання. Загалом у питаннях взаємодії з рідними і з’ясування обставин зникнення військовослужбовців 155-та бригада зараз одна з найкращих. Цей досвід їй дався, на жаль, дуже дорогою ціною.
Бійці цієї бригади, незважаючи на весь управлінський хаос, виконували бойові завдання та вчиняли подвиги: відбивали позиції, займали позиції… Поки в Києві тривали розслідування.
На жаль, досить часто у нас (в тому числі — за журналістськими розслідуваннями) знецінюється подвиг конкретного військовослужбовця, і накладається таке собі “клеймо”: тут бригада “корупційна”, а тут — “м’ясна”. А ви уявіть, що військовослужбовець, який тільки що відбив штурм, відкриває телефон і читає, що він, виявляється, в “м’ясній” бригаді. Це надії не додає.
Разом з тим, нам потрібні такі розслідування. І я, як журналістка, яка займалася розслідуваннями в секторі безпеки і оборони, розумію, наскільки вони важливі.
Але мені би хотілося, щоб медіа також пам’ятали про те, що за цим всім стоять конкретні життя, родини, подвиги військовослужбовця. Що матеріал прочитає, в тому числі, той військовослужбовець, який вийшов з посадки, яку він тримає вже кілька місяців, і прочитає, що, виявляється, він був “м’ясом”. Так, громадський контроль і журналістські розслідування мають бути, але дуже обережно треба ставитися до слів.
– Розкажіть про співпрацю із правоохоронними органами: чи траплялися випадки, коли бачите, що “тхне криміналом”, і передаєте звернення їм та відкриваються кримінальні провадження?
– Я написала три заяви до ДБР щодо виявлених мною кримінальних правопорушень, вчинених командирами. Але працюємо і над системними проблемами. Нещодавно ми провели зустріч із родинами загиблих військовослужбовців, у смерті яких наявні ознаки самогубства. Слідство в цих справах може тягнутися роками, бо це не доведені самогубства. У нас на зустрічі, наприклад, була мама військовослужбовця, який загинув у 2014 році — і відтоді вона не знає правди. Недавно у нас була скарга мами 20-річної дівчини, яка вчинила самогубство…
На жаль, надалі таких фактів буде більше, тому що психологічно військовослужбовці дуже дуже виснажені, а повноцінного відновлення не відбувається.
Є також факти, де під самогубством прикривається вчинення злочину. І питання ефективності органів досудового розслідування тут дуже важливе.
Я не можу втручатися в діяльність органів досудового розслідування. Але ми, як мінімум, можемо просити Офіс Генерального прокурора видати методичні рекомендації щодо того, які дії покроково має зробити слідчо-оперативна група, яка виїжджає на місце події, наприклад, на лінію бойового зіткнення.
У нас, згідно з Кримінальним процесуальним кодексом, є обов’язок командира здійснювати фото-, відеофіксацію місця скоєння злочину чи місця подій. Чи всі командири про це знають? Зараз треба в цьому переконатися, надіслати їм роз’яснення, нагадати їм про це.
Для нас важливо не втручатися в роботу правоохоронних органів. Але ми готові допомагати слідчим органам бути більш ефективними у випадках, коли йдеться про військовослужбовців.
Першу заяву до Держбюро розслідувань я скерувала ще 10 січня. Йдеться про катування військовослужбовця командиром батальйону. Відомості внесені в ЄРДР, командиру досі не оголошена підозра: ДБР дуже завантажене справами, їм банально не вистачає людей для роботи.
Плюс у цьому кримінальному провадженні досить складна експертиза, яка має довести, що на відео — природні страждання військовослужбовця. Він, на жаль, вже пізніше загинув в бою. Проведення цієї експертизи потребує тривалого часу — у нас недостатньо експертів.
– “Медійна ініціатива за права людини”, співзасновницею якої ви є, тримає в інформаційному полі тему долі 16 членів екіпажів затонулих у 2022 році катерів “Словʼянськ” та “Станіслав”. Уже на посаді Уповноваженої ви знову нагадуєте, що “показником справжнього перемирʼя на морі могла б стати можливість безпечного проведення гуманітарної операції з підйому на поверхню” цих суден. Чи є тут рух? Чи є кроки росіян (можливо, негласні) з приводу проведення такої операції? Чи є схвальні відгуки нашого військового командування? Чи є шанс, що 16 членів екіпажу – в полоні?
– Я комунікувала про це з усіма, починаючи від президента і закінчуючи командувачами. І тут питання не до України: є політична воля, бажання, є спроможності провести цю операцію, але безпекова ситуація, на жаль, не дозволяє. Тому це питання лише до Росії.
– Чи можемо говорити, що “Медійна ініціатива за права людини” працює зараз як “бекофіс” військової омбудсманки Решетилової?
– Ні, принципово ні. Це була моя від самого початку принципова позиція. Тому що МІПЛ — це МІПЛ. Вона має бути незалежною громадською організацією — такою, якою її від самого початку розбудовували.
Так, ми взаємодіємо у певних питаннях — але я максимально дистанціювалася і від управління в МІПЛ, і від взаємодії. Взагалі, я намагаюся віддалено взаємодіяти з усіма громадськими організаціями.
Тому МІПЛ — наші хороші партнери, але не більше, ніж інші. І точно не бекофіс.
Ольга Решетилова під час обговорення роботи інституту військового омбудсмана з громадськими організаціями
– Де ваше приміщення? Хто зараз у вашій команді? Чи треба додаткові руки й розширення команди? Яких фахівців потребуєте? З ким хотіли би працювати пліч-о-пліч?
– Приміщення — один із кабінетів офісу президента. Моя команда — це ті люди, які відразу після призначення написали мені, що готові допомагати. І перші кілька місяців вони працювали безкоштовно у визначених межах — бо я не можу надати їм всю службову інформацію. На сьогоднішні це шестеро людей. Навесні завдяки британським донорам ці люди отримали мінімальну оплату за свою роботу, щоб не зовсім на волонтерських засадах працювати, оскільки процес прийняття закону про військового омбудсмана затягнувся.
Окрім того, я дуже тісно співпрацюю з Центральним управлінням захисту прав військовослужбовців МОУ. Це крута команда професійних юристів, офіцерів.
Сказати, що рук не вистачає — нічого не сказати. Це нагальна потреба. Нам зараз фізично дуже важко впоратися з усім навантаженням. Так, нам будуть потрібні юристи, люди з досвідом проведення перевірок, з досвідом державної служби.
Мені потрібні ветерани і військовослужбовці — особливо ті, які проходили службу в штабі і розуміють, де що можна приховати, як в службовому розслідуванні можна прописати “абракадабру”, щоб ніхто нічого не зрозумів (сміється). Дуже потрібні такі люди.
Також ми розглядаємо можливість створення служби антикризової комунікації в офісі військового омбудсмана. Подібний досвід є в Нідерландів, Норвегії, Німеччини — інститут військової медіації. Це потрібно для проведення переговорів та зниження ризиків конфліктів. Дуже сподіваюся, що вдасться це реалізувати.
Також ми плануємо створити потужний кол-центр для звернень, який прийматиме не лише телефонні дзвінки, а й повідомлення в месенджерах, поштою тощо. Тому потрібні будуть оператори цих кол-центрів, люди з психологічною освітою, власне психологи, які будуть працювати і на цій лінії.
Думаємо із [заступницею міністра оборони] Катериною Черногоренко над тим, щоб зробити кнопку в Армія+, за допомогою якої можна було б одразу зв’язатися з офісом військового омбудсмена.
Потрібні також комунікаційники, адвокати, люди, які вміють писати нормативно-правові документи. Так, штат людей потрібен доволі великий. Але якщо ми хочемо ефективності — треба це зробити.
– Розкажіть трохи про нинішні обсяги вашої роботи. Скільки звернень (письмових, усних) отримує ваша команда? Якими каналами? Куди до вас звертатися?
– Зараз ми централізували канал отримання усіх звернень — це електронна пошта. Протягом дня отримаємо близько 20 звернень.
Продовжують працювати месенджери — вони дають можливість військовим зв’язатися напряму. Хоча тут теж є складнощі, бо в деяких військових через налаштування повідомлення зникають через годину, наприклад.
Мій номер телефону є практично у всіх Сил оборони. Кількість повідомлень, які отримую, важко підрахувати, хоча якось пробувала — до сотні на день. Деякі вимагають моєї термінової реакції, деяких скеровую на офіційну пошту.
Пишуть також на офіційну сторінку у фейсбук… Сумарно за тиждень надходить понад сотню звернень точно.
– Як системно долучаєтеся до вирішення ще одного виклику в нашому війську — СЗЧ? У березні цього року ви звертали увагу, що більшість випадків СЗЧ стається у навчальних центрах. Ви обіцяли запустити роботу груп із цивільних психологів, волонтерів та юристів, які перебуватимуть у визначених РТЦК та СП, а також групи з волонтерів та психологів, що працюватимуть у кількох навчальних центрах, допомагатимуть новобранцям освоїтися в нових умовах і будуть розʼяснювати їхні права.
Адаптаційні групи вже запроваджено в НЦ в ОК “Захід”. На вашу думку, чи це взагалі працює? Як плануєте масштабувати?
– 12 червня також стартували такі групи у 169-му навчальному центрі. Все дуже гарно також працює у 199-му НЦ ДШВ. У 242-му центрі запустили самі, молодці.
Що стосується СЗЧ — це питання якості мобілізації та мотивації. Коли ми почали вивчати цю проблему, то зрозуміли, що мізки військовозобов’язаних протягом процесу доправлення до навчального центру та в перші дні в НЦ не зайняті нічим, крім пошуку способу втечі.
Ольга Решетилова під час вивчення умов, у яких перебувають новобранці в навчальному центрі
Також я попрацювала трохи на пунктах прийому особового складу в навчальних центрах і побачила реально тваринний страх людей перед військовослужбовцями. Один мені просто кричав в обличчя, що не буде одягати військову форму, бо його “там вб’ють”.
Уся ця інформаційна “кампанія” настільки викривлює уявлення про армію (в тому числі — про навчальні центри), що у людей просто з’являться тваринний страх.
Відтак ми зрозуміли, що, по-перше, в перші дні перебування в навчальному центрі цим військовослужбовцям дуже важливо бачити цивільних. По-друге, важливо правильно працювати з їхньою мотивацією, щоб дозволили б їм прийняти нову реальність, поступово адаптуватися і вже зайти на базову загальновійськову підготовку з розумінням, що на них очікує.
Тому ми запустили такі адаптаційні курси, які включають тренінги психологів, істориків, лекції про захист прав військовослужбовців та з фінансової грамотності. До речі, зі слів Катерини Черногоренко, онлайн-курс на Армія+ про фінансову грамотність — один із найпопулярніших по переглядах.
Чому фінансова грамотність важлива? У військах чимало страждають від залежностей, лудоманії — в тому числі. Ці залежності часто з’являються вже під час військової служби. Чимало з військових таких грошей не бачили у цивільному житті, тож вони не вміють ними розпоряджатися.
Тому нам важливо, по-перше, дати їм базові навички, як розпоряджатися грошима.
А по-друге, коли ти плануєш майбутнє, тобто уявляєш, як купиш будинок, авто, земельну ділянку чи створення бізнесу — це стимулює вижити. Це планування майбутнього після перемоги, яке мотивує.
Отож ці курси також покликані знизити кількість СЗЧ. Поки що я не бачила статистики і динаміки зі зниження кількості випадків, але в перші тижні запуску адаптаційних груп в ОК “Захід” звітували, що на понад 50% знизилась кількість СЗЧ в тих ротах, де ми стартували з експерименту. Тобто в роті, де були проведені адаптаційні курси, на 50% менша кількість СЗЧ.
Але зрозуміло, що все треба аналізувати в динаміці, і треба ще певний час, щоб побачити результат.
– Як, за вашими спостереженнями, вирішенню проблем особового складу сприяє цифровізація документообігу в Силах оборони — та сама Армія+, Резерв+ тощо? Чи стали краще розглядатися рапорти?
– Діджиталізація — це те, що нам потрібно і те, що спрощує багато процесів. Але за нею стоїть робота великої команди людей для того, щоб напрацювати процеси. Тому завжди за цифровізацією повинно стояти питання спроможності та очікуваного результату.
Рапортами на переведення в Армія+ скористалися десятки тисяч військовослужбовців. Це інструмент, який працює, — і цього інструменту ще рік назад не було. Але мало створити інструмент, потрібні чіткі процедури і продумані процеси.
– Можливість ротацій, демобілізація чи альтернатива їй — ще одна тригерна точка для наших військових. Як її, на вашу думку, можна вирішити?
– Я вже багато разів відповідала на це питання… Нас значно менше, ніж ворога. Так, є питання суспільної несправедливості. І, повертаючись до аналогії з Майданом — кращих людей завжди менше, на жаль.
Мені дуже болить за родини військовослужбовців і за самих воїнів, бо вони найкращі роки свого життя проводять у пеклі фактично. Мені б дуже хотілося, щоб вони всі прийшли додому, відновилися, відбудовували економіку. Але нам немає на кого їх замінити.
І навіть якщо ми зараз налагодимо процес мобілізації ідеально (уявімо собі це), то наших ресурсів все одно не настільки багато, щоб одних військових просто відпустити, замінивши іншими. Навіть якщо мобілізуємо всіх, кого ще можемо мобілізувати.
У нас немає людей, щоб сформувати резерви… Так, ми можемо скільки завгодно розмірковувати, наскільки це несправедливо, боляче, неправильно. Але ця несправедливість іде не від держави чи суспільства, яке “морозиться” від мобілізації. Ця несправедливість іде від ворога, якого в рази більше.
Натомість ми можемо бути швидшими в технологіях, кращими у збереженні життів військовослужбовців. Я на своєму місці намагаюся кожне їхнє звернення, заявку чи крик про несправедливість якось вирішити, щоб максимально зберегти їхню мотивацію та спроможність залишатися в строю.
– Що б ви порадили військовим, які зараз виконують бойові завдання? Як в армії, в досить консервативному середовищі, де грають роль накази, добитися непорушності своїх прав? Як відстояти своє право на життя, коли командир (трапляється) віддає досить “суїцидальний” наказ?
– Насамперед, військовослужбовець має бути переконаний, що командир вжив усіх заходів для того, щоб максимально зберегти його життя. А тут є визначений перелік дій, які повинен вчинити командир для організації певної операції: забезпечити евакуацію, розвіддані, прикриття артилерією чи дронами, забезпечити зв’язком з командним пунктом, забезпечити чіткість постановки задачі тощо.
Право на життя — це фундаментальне право людини. Як держава може забезпечити це своїм військовослужбовцям? Починаючи від навчання, забезпечення боєприпасами і спорядженням — і завершуючи якісним плануванням операції. Військовослужбовець, вирушаючи на виконання бойового завдання, має бути впевнений, що командування забезпечило його всім необхідним.
Так, він може не знати про планування операції, але він має довіряти своєму командиру. І якщо немає довіри, то, на жаль, забезпечення фундаментальних прав неможливе. Тому в цьому контексті ми маємо також говорити і про лідерські, моральні якості командирів.
З цим часто є проблема — ми знову впираємося в питання нестачі кадрів. Тому що армія розрослася настільки, що забезпечити її якісними офіцерами на різних рівнях — одна з непростих задач.
Бо більшість нинішніх офіцерів нижчої та середньої ланки — це мобілізовані, люди з цивільного життя, кадрових військових зараз не так багато. І маємо пам’ятати, що кадрові військові — це теж не завжди якісне управління, м’яко кажучи.
Тому ми зараз спостерігаємо процес, коли в українській армії виростають, можливо, найкращі офіцери в історії кількох століть. Але ми повинні дати їм час проявити себе.
І я прошу читачів подивитися на все з історичної точки зору: зараз Україна ростить найкращих в світі офіцерів, командирів, командувачів.
Так само щодо бачення мобілізації: перед нами стоїть задача змусити суспільство і кожну конкретну людину переступити через інстинкт самозбереження.
Тобто поставити інстинкт збереження держави вище за інстинкт збереження власного життя.
Так, я не знаю, чи ця задача може бути виконана в принципі… До певної міри ми її вже виконали, і, власне, маємо цим пишатися.
– А командирам у цьому контексті що би ви порадили? Як зберегти баланс між виконанням задачі і збереженням життя особового складу і непорушенням їхніх прав?
Не знаю, що порадити, бо я сама до них приходжу інколи за порадою… Найкращий командир — це не тільки той, який має класну освіту, бойовий досвід, а ще якесь інтуїтивне відчуття ситуації і харизму, яка дозволяє військовослужбовцям довіряти йому своє життя. Це виховується, мені здається.
Це свого роду саморозвиток: коли командир займається саморефлексією, аналізує свої дії, слова, коли чує підлеглих…
Наразі я просто захоплююся багатьма фаховими командирами, тому не я їм маю радити, це точно. Все, що я можу — підтримати тих найкращих, які готові до саморозвитку, які займаються саморефлексією, які готові чути своїх підлеглих.
Ольга Решетилова, уповноважена президента з питань захисту прав військовослужбовців
– Як взагалі знайти цю золоту середину та налагодити адекватну екосистему людських відносин у підрозділі в умовах інтенсивних бойових дій, коли особового складу обмаль, а вище командування ставить складні задачі з утримання/відновлення позицій? Як викорінити із вжитку цей епітет “м’ясний”?
– Я його ненавиджу, бо від нього тхне рашизмом. І ми його точно викорінимо.
Як досягнути людиноцентричності в окопі?.. Її не треба досягати — вона там є. Тому що там найкращі люди, найбільш гідні, котрі цінують одне одного і життя. Наша задача — підтримати це найкраще, що є у військовослужбовців, не довести їх до зневіри, дати їм надію, підтримати їхню мотивацію, підтримати їхні сім’ї.
Українська армія достатньо людяна. Так, є питання у взаємодії з командуванням, є питання, коли ми несемо великі втрати. Так, над цим треба працювати. Але додавати людяності не треба. Наша армія — за найбільш правильні речі, вона — якраз за людські цінності.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
