автор: Людмила Кліщук
фото з архіву Олександра Солонька
“Росія не може розгромити наші Збройні сили, тому намагається зробити так, щоб вони втратили підтримку суспільства і не могли отримувати поповнення. Тому тема “поганих ТЦК” і так званої “бусифікації” стала надбанням і ТікТоку, і Твіттера. Тобто наш тил – також під ударом, і це може вирішити все”, – говорить Олександр Солонько, головний сержант взводу FPV-дронів в одному з підрозділів ЗСУ та автор книги “Інфодемія. Зброя дезінформації у вірусну епоху“.
У цивільному житті до повномасштабного вторгнення він був фахівцем із комунікацій. У лютому 2022-го приєднався до Сил оборони. У лавах підрозділу ТрО обороняв Київ, далі були Бахмут і Запорізький контрнаступ. На момент розмови з журналісткою “Новинарні” Олександр близько року виконував бойові завдання на Покровському напрямку в лавах 411-го полку безпілотних авіаційних комплексів.
У грудні 2024 року Солонько за результатами уражень по противнику був нагороджений “Золотим хрестом” Головнокомандувача ЗС України.
Олександр має дві вищі освіти, але, пояснюючи принцип протидії ворожому РЕБу, визнає з усмішкою: “Мені як гуманітарію все це давалося дуже важко”. Попри інтенсивну бойову роботу, він і на фронті намагається знаходити час для читання.
Як розвинулися наші і ворожі підрозділи БПЛА за три роки широкомасштабної війни? За яким видом ударних дронів майбутнє? Як виглядав невдалий запорізький контрнаступ ізсередини? Як сержант взводу FPV бачить розв’язання проблем мобілізації і термінів закінчення війни? Та яку книгу має прочитати кожен українець – і цивільний, і військовий? Про все це Олександр Солонько розповідає в інтерв’ю “Новинарні”.
– Олександре, розкажіть про свій цивільний досвід до широкомасштабного вторгнення? Це ж була робота в тому числі щодо протидії російській дезінформації, так?
– Так. Свого часу кілька місяців працював у консультантом із кризових комунікацій на проєкті, пов’язаному з пандемією. Пізніше було “Суспільне”. Коли побачив, що на “Лізі” з’явилася вакансія щодо протидії російській дезінформації – одразу подався. Напрямок був цікавий, я і книгу писав на цю тему. Було відчуття, що це просто для мене робота.
Олександр Солонько – автор книги “Інфодемія. Зброя дезінформації у вірусну епоху” (вид-во “Наш формат”, 2023). Фото з FB
Але проєкт, на жаль, не довели до завершення – ми попрацювали кілька місяців, і почалася повномасштабна війна. Уже було не до того. А питання дезінформації та її поширення набули зовсім іншої форми і змісту. Ми сьогодні це бачимо на прикладі подій, які відбуваються у світі. Наша країна в центрі всього цього. Дивно, що маючи стільки досвіду в семантичній війні, не використовуємо його правильно.
– Як ви, комунікаційник, зважували всі за і проти, коли вирішували піти до ЗСУ в лютому 2022 року?
– 24 лютого о 5-й ранку до мене подзвонив друг зі словами: “Почалося”. Опинитися в одному підрозділі з ним не вийшло. Я став до лав тероборони. Ніяких героїчних історій в цьому сенсі в мене немає, таких історій тисячі: сформували зведену роту, відправили на оборону одного з об’єктів під Києвом: ми копали окопи, іноді якісь авіаракети прилітали… Реальні бойові дії – це вже був Бахмут восени 2022-го. От тоді вже серйозно потрапили на війну.
Як я зважував за і проти?.. Треба просто пригадати ситуацію і контекст, в якому ми перебували. Двобій думок відбувався ще до вторгнення. Потім уже не було часу на роздуми. Більшість із нас вважали, що саме це – вирішальний момент в історії.
Ми два дні стояли в чергах [щоб мобілізуватись]. Ввечері першого дня домовилися зранку зустрітись знову й далі чекати. Зранку повернулися всі. Ніхто не передумав.
Пам’ятаю, коли отримали зброю, то першу ніч спали в якомусь підвалі на щебені, підклавши цеглу під голову замість подушки.
– А як ви опинилися в аеророзвідці?
– Досить проста історія. У нас був новосформований батальйон, новосформована бригада. Вже стало зрозуміло, що тема з “мавіками” зайшла. І наш командир роти теж захотів, щоб своя група людей вміла працювати з цим типом дронів.
Оператор БПЛА Олександр Солонько. Фото з FB
Ми почали навчатися, освоювали програмні комплекси. У складі нашого підрозділу є професійний авіаінженер, командир. Деякий час навчалися, працювали на полігонах. І коли прийшло бойове розпорядження, ми вже поїхали з певним рівнем знань, бажанням і готовністю цим займатися.
На початку в нас майже нічого для цього не було. Два [квадрокоптери DJI] Mavic 2, на яких ми навчалися. Коли зайшли в сектор, в район Костянтинівки, то почали збирати кошти, купувати борти третьої генерації. Потім були перші виходи, перша робота.
– Робота на “мавіках” тоді і зараз – у чому відмінність?
– Це доволі різні речі. Ідеться про різний рівень оснащеності, графіку і так далі.
У 2022-му ми діяли, як партизани – не заходили на стаціонарну позицію, а забігали за позиції нашої піхоти, копали собі по коліна якісь ямки, ховалися в них, коли починався обстріл… І з тих ям працювали.
Іноді просто заходили на позиції сусіднього підрозділу чи нашого батальйону і працювали звідти.
Спочатку це все відбувалося доволі сумбурно, з нас багато не питали. Але ми все ж намагалися працювати більш-менш системно.
– Знайомі військові кажуть, що нинішня війна дуже швидко змінюється, стає дедалі більш технологічною, з’являються все нові особливості. Як цей процес бачите ви? З чого починали і до чого дійшли?
– Ми починали з “мавіків”, і вони нікуди не зникли. Просто наш підрозділ трохи перекваліфікувався, і вже майже рік ми працюємо з FPV-дронами. Ми вже не розвідники, а працюємо на ураження.
Спочатку в нас були звичайні Mavic 3. Перші ми купили вже на бойових, за донати. Згодом вимоги стали більшими, ворожий РЕБ ставав потужнішим, заважав працювати. Відповідно, пішли в хід виносні антени для підсилення сигналу керування. Це вже потребує додаткового обладнання (яке з собою тягаєш), різних кабелів і ще багато-багато всього.
Плюс візуальне виявлення – у росіян активно працювали розвідувальні борти. Групи аеророзвідників виявлялися, їх намагалися знищити, тому поставало питання укриття.
Бо так, як ми працювали в Бахмуті, вже невдовзі стало працювати неможливо – знадобилося додаткове обладнання, автономність.
Олександр Солонько із побратимами. Фото з FB
Спочатку ми діяли в інтересах свого підрозділу, потім починали працювати на інші організми (на артилерію, на сусідів).
Ми були досить мобільні – могли стояти на околицях Бахмута (коли противник захопив Кліщіївку і підійшов упритул до міста з підня) в якомусь дворі, а з сусіднього двора міг вийти “айдарівець” і сказати: “У мене тут стоїть СПГ, давай, підіймай борт, будемо стріляти”.
Зараз це все виглядає трохи інакше: потребує системи постійного зв’язку між точками зльоту і пунктами керування, координації, чіткого поділу на сектори.
Зараз війна, окрім технологій, потребує скритності.
Потрібні стаціонарні позиції – бліндажі, підвали.
Із дроном у районі Бахмута. Фото з FB
Після Бахмута ми вийшли на відновлення, розширювали свій асортимент обладнання, щоб збільшувати свою автономність, мати можливість працювати цілодобово.
Потім наша група перейшла у профільний підрозділ, який якраз створили і розширювали. І вже тоді ми відправилися в Запорізьку область брати участь у тому, що називали “контрнаступом”.
– Як за цей час змінилася тактика росіян на фронті? І як це впливає на вашу роботу?
– За цей час чимало змінилося. Противник став набагато системніший. Щільність і точність вогневого ураження теж зросла. Все це потребувало зміни підходу, зміни тактики заходу і виходу [на позиції і з позицій], зменшення кількості всіх переміщень.
А нам потрібно чимало обладнання і ресурсів, щоб підтримувати постійну роботу, особливо якщо говоримо про ураження цілей.
Олександр Солонько із побратимами на Запоріжжі. Фото з FB
– Розкажіть про “контрнаступ” 2023 року. Як ви його бачили?
– У той час (під час контрнаступу на Запоріжжі влітку 2023 року – Авт.) доводилося спілкуватися з іноземними ЗМІ. Їхній висновок був: “щось в українців не те – чи воювати не вміють, чи наступати не вміють”. Доводилося їх смикати за вухо і казати: “от подивіться, ви б як наступали в такій ситуації? чи взагалі не починали б?”. У противника ж тоді була повна перевага в повітрі…
Тоді ж росіяни активізували застосування КАБів у тому вигляді, у якому ми знаємо їх зараз, скидаючи по кількадесят бомб за день на нашому напрямку. Били по дорогах, техніці, будівлях, позиціях.
Після того, як сусіди із 47-ї ОМБр збили [російський гелікоптер] Ка-52 біля Новопрокопівки, по нашому сектору прилетіли чотири бомби. Дві влучили в сусідню посадку, якраз заповнену пілотами. Одна впала перед нашою [посадкою]. Трохи не долетіла.
Усе було заміновано. Щоб дістатися на позицію, треба було спішуватися, йти вузькими пристріляними стежками.
Були випадки, коли суміжники сходили на узбіччя і підривалися на мінах. Все було всіяно протипіхотними і протитанковими мінами.
24/7 працювали ворожі розвідувальні борти, все прочісували “Орлани”, “Зали”, “Суперками”. Росіяни активно застосовували [баражуючі боєприпаси] “Ланцети”.
Іноді було неприємно чути звуки стрілецького бою в себе за спиною, за своїми позиціями. Потім уже усвідомлювалося, що це якийсь “Ланцет” летить за нашою бронею.
Було багато випадків, коли люди просувалися на броні по замінованих дорогах, потрапляли під обстріл, і одразу за ними їхала наступна броня – евакуація.
І ось у такій ситуації ми пробували просуватися. Було багато дискусій, як це треба робити, чи треба робити взагалі… Я не знаю, тому що не володію такою кваліфікацією.
Читайте також:
Генерал Ходжес назвав винних у невдалому контрнаступі ЗСУ влітку
За цей час противник вдосконалював засоби радіоелектронної боротьби – але і ми це робили. Ми теж шукаємо технології, які дозволяють продовжувати працювати, підсилювати сигнал тощо.
Під час контрнаступу ми діяли в більш промислових масштабах. Партизанські перебіжки зі всім обладнанням змінилися системною роботою 24/7 із цілодобовою картинкою. Хоча концепція була та сама. Розвідка переднього краю, коригування артилерії. Просто вже в рамках більш чіткої системи.
– Що було після завершення спроб наступу?
– Наступ для нас завершився, і після цього в нас було пів року позиційної війни в Запорізькій області. Робили все те саме, але в ситуації більш позиційного протистояння. Частина екіпажів ще працювали зі скидами. Наша група в цих умовах почала навчатися застосовувати FPV: їздили на полігони, навчалися літати, все налаштовувати тощо.
Із весни 2024 року працюємо на Покровському напрямку.
Олександр Солонько. Фото з FB
Читайте також:
Як врятуватися від FPV-дрона та виграти війну. Велике інтерв’ю з Тарасом Елейком, командиром групи БПЛА підрозділу ГУР
– Ви брали участь у боях за Бахмут. Що хотіли б розповісти із того періоду для літопису? Які найяскравіші спогади залишилися – зі знаком плюс та мінус?
– Не дуже хотілося б щось згадувати з того періоду… Ми були там на етапі перед міськими боями. Стояли на одному із флангів оборони міста. Тоді була холодна, болотиста війна. Траншеї заливала вода. Багнюка сильно витягує сили. Ми стояли в багні у своїх маленьких шанцях вдень, а вночі буквально мили обладнання, водою відмивали кабелі й антену “Старлінка”, сушили “мавіки” – і так по колу.
Хлопцям, які стояли на СПшках і відбивали штурми, було набагато важче. Якщо ми мали погану позицію, могли переміститися вбік і зайняти більш підходящу для виконання задачі на день. В них такої свободи маневру не було.
Я не був схильний до бравади про необхідність оборони Бахмута… Мене страшенно бісили жарти про старі танки росіян (розконсервовані Т-54 і Т-55 – Ред.), які вони почали тоді задіювати. Коли ці старі танки починають по вас стріляти – не буде смішно.
Противник адаптувався, просувався і вибивав нас поступово на захід, з часом зайшов у місто і взяв його під свій контроль.
Олександр Солонько в Бахмуті. Фото з FB
Зі спогадами складно… Все те, що відбувалося – якось уже наче саме по собі, наче так і мало бути.
З хороших спогадів… Була така історія. Побратим Дімон зацікавився захопленнями іншого побратима – Сивого, який веде здоровий спосіб життя, займається спортом, вживає певні вітаміни. Дімон зацікавився цими вітамінами і попросив у Сивого замовити і йому. І от одного дня група йде на роботу. Ситуація, м’яко кажучи, складна: тривають бої, втрати, у противника – велика перевага в артилерії. Це сильно позначається на моральному стані бійців. І от увечері взвод Дімона має виходити на позиції міняти інший підрозділ. Сивий іде з пілотами на вихід, а взвод – на позиції в інший бік. Привіталися. Смеркалося. І тут на горизонті, куди має заходити взвод із Дмитром, починає розриватися пакет “Градів”, постріли, вибухи… Страшно, хлопці зубами скрегочуть, йдуть у прямому сенсі в темряву й на вибухи. І тут Дімон розвертається і кричить: “Сивий, а ти вітаміни купив?!”.
Ми цю історію іноді згадуємо – було смішно.
Бахмут – це була перша перевірка твоїх намірів і планів: чи ти справді збираєшся воювати? Чи здатний вчитися і розвиватися в цих умовах? Бо ми прийшли не на службу, а на війну. Це перші зустрічі з реальним страхом, високим ризиком загинути. Справжній вогневий вал багатьом прочищає мізки. Багато дорослішають швидко в таких умовах…
– Літо 2024-го, Покровський напрямок, новий етап війни для вашого 411-го полку БПС. Чи були, можливо, якісь унікальні випадки застосування БПЛА?
– Формат роботи змінюється постійно, залежно від сектору та низки інших умов. Ми в такій ситуації опинилися, коли нам довелося пристосовуватись до різних обставин, часто не маючи достатнього ресурсу для того, щоб витягнути максимум.
У Новоолександрівці майже кожен день відбувалися броньовані штурми. Під час оборони цього населеного пункту ми знищили перший танк.
Ураження танка дроном
Загалом ми працювали і по бронетехніці, і по піхоті, і по логістичних шляхах ворога. Ми перебували в обороні, частково відкочувалися, тому працювали, найперше, по більш близьких цілях під час відбиття наступу.
Тактика ворога змінювалася часто. На якомусь етапі вони взагалі відмовляються від використання броні, а інколи використовують танки як засіб вогневої підтримки: виїхав, відстрілявся, втік. Потім кидали танки проривати лінію зіткнення, як це було на захід від Селидового.
Специфіка роботи за рік на Покровському напрямку мінялася мільйон разів. Складна місцевість, багато підрозділів, насичення технікою. Часто ми брали участь у “гасінні пожеж”: робили, що могли, з тим, що є.
Читайте також:
“Це відверте знущання над пам’яттю загиблих”. Як і проти кого воює колишній “прокурор Майдану” Сергій Горбатюк, начштабу 23 осб
– Наприкінці 2024 року ви були нагороджені “Золотим хрестом” Головнокомандувача ЗСУ. За що саме?
– Можливо, за знищений танк. Тоді приїхав начальник штабу. Я думав, що будуть трахати за щось – а він “Холоті хрести” роздав (усміхається).
“Золотий хрест” Олександра Солонька. Фото з FB
…Це був черговий штурм Новоолександрівки. Росіяни формували “клешню” на північ від залізниці, яка веде до Покровська. Певний час такі штурми відбувалися щодня: танки, броня, висадка десанту з БМД. Під час одного з таких штурмів танк Т-90, схоже, якраз приїхав виконувати вогневу задачу. Був вечір, темніло, погана видимість. Вони хотіли просунутися, частково замаскуватися, виконати вогневу задачу… І тут ми… Танк згорів. Усе.
– Як розвивається російський РЕБ і що ми можемо йому протиставити?
– Все розвивається: і у нас, і у ворога. І вони, і ми розширюємо спектр частот: усі намагаються покрити всі діапазони, які можливі для того, щоб використовувати для радіоелектронної боротьби і для польотів.
– Наскільки станом на зараз поширені на вашому напрямку ударні дрони на оптоволокні, невразливі до РЕБу, у противника і в нас? Чи можна вважати, що за ними майбутнє у цій “війні дронів”?
– Я вважаю, що буде гонка за оптоволокном. Тобто воно матиме велику вагу. Росіяни непогано в цьому розвинулися. Все це, думаю, буде розширюватися.
Треба розуміти, що війна – це завжди хаос, і в противника на вашу організацію завжди буде своя. Клаузевіц називав це тертям: коли ви маєте якийсь план, але стикаєтеся з проблемами (“Дія на війні є рухом у перешкодному середовищі”, Карл Клаузевіц – Ред.).
Не знаю, якою буде доля аналогового зв’язку. З ним зараз на Покровському напрямку складно працювати. Противник постійно намагається захистити свої шляхи сполучення, сектори, де в нього відбувається накопичення ресурсів для подальших дій, від наших дронів у тому числі. Вони вигадують різні рішення, вдосконалюють тактику.
Наприклад, у вас в секторі працюють ворожі дрони на аналоговому зв’язку, є можливість перехоплювати відео і побачити, що до вас рухається дрон. Ви знаєте орієнтири вашої місцевості, можете зорієнтуватися, в який бік він летить: у ваш чи в бік противника. Ви визначаєте, на яких частотах він летить – і глушите його. Звісно, це потребує не тільки техніки, а й організації та якісних фахівців. Бо якщо там просто сидить черговий, який опускає рубильник без розбору, врубає все на всіх частотах – тоді ще є проблема і зі своїм РЕБом. Бо інколи, якщо погано організоване застосування РЕБу власного, він заважає своїм же працювати. Для якісної роботи РЕБу має бути хороша взаємодія, координація. І мені як гуманітарію все це давалося дуже важко (сміється).
Олександр Солонько із побратимами. Фото з FB
– Торік писали, що Мінцифри оголосило “гру” серед підрозділів дроноводів: хто більше ліквідує росіян та знищить ворожої техніки – той отримує певну суму балів, за які зможе безкоштовно і без черги отримати додаткову кількість дронів. Це програма “Дрони за бали”. Чи бере ваш підрозділ участь у цьому змаганні? Як це відбувається?
– Принаймні я чув про її існування. Коли ця система з’явилася, я звернув увагу, що знищення ворожого піхотинця дещо знецінене [в балах].
Як на мене, не може більше цінуватися знищення легкого транспорту, автомобільного чи ще якогось, а не знищення піхотинця. Досить часто ми успішніше працювали по авто і бронетехніці, ніж по піхоті.
Олександр Солонько. Фото з FB
Якщо противник висаджує штурмову групу з авто і у вас є вибір – палити машину чи піхоту, то треба знищувати піхоту. Насправді “цінність” штурмовика, загроза від нього вища. А ті “корчі” (автомобілі) вони часто крадуть у захоплених населених пунктах і використовують. Вони одноразові.
– На початку року Міністерство оборони заявляло, що запустить цифровий рейтинг бойової ефективності командирів. Чи працює це у вашому підрозділі? Як би ви оцінили такий підхід?
– У цьому контексті, на мою думку, має бути співвідношення знищеного до втраченого.
Наприклад, якщо ви рахуєте, скільки одна бригада поклала противника, то треба, напевно, також рахувати співвідношення, скільки противник угробив нашого особового складу. Нам потрібно забезпечувати історію, коли ми працюємо зі співвідношенням втрат: більше в них, менше в нас.
Тому моє ставлення таке: має бути здоровий підхід, має бути система контролю і система верифікації підтвердження цих результатів, щоб не було зловживань. Бо 100% зловживання будуть, 100% хтось захоче подати один уражений танк під десятьма різними ракурсами…
Як, наприклад, подавати таку бронетехніку, яка спочатку підірвалася на міні, а потім іще її уразили FPV-дроном або навпаки? Як це рахується? Я не знаю.
У нас була конкретна історія, яку ми верифікували: ми знищили танк під Новоолександрівкою, нанесли на “Дельту”, підписали, що це зробили ми, дали відеопідтвердження. Чи подавала його бригада, в смузі якої ми його знищили – я не знаю.
Тут багато рівнів… З іншого боку, якщо робити тільки верифікацію на основі фото чи відео, то не завжди можна зробити верифікацію за результатами мінування.
Тому що є система дистанційного мінування, противник несе втрати. А як це верифікувати? По перехопленнях переговорів? Це теж не все. Складно.
– Росіяни слідом за нами створюють війська безпілотних систем. Як ви взагалі оцінюєте наш паритет із ворогом у царині БПЛА?
– Для оцінки треба володіти такою статистикою. Я нею не володію. Але можу сказати, що
нам у деяких моментах вдавалося досягати переваги [в безпілотних літальних апаратах над ворогом] на певній вузькій ділянці.
Для цього потрібні ресурси, організація тощо.
Якщо в цілому оцінювати потенціал їхніх (росіян) безпілотних систем – він високий. Щодо перспективи розвитку цих нових військ може бути багато питань. Але ресурсів у них буде для цього достатньо: і технологічних, і людських, це очевидно.
Читайте також:
“Скинулися і купили хату на Курахівському напрямку”: як воює підрозділ ударних дронів 148-ї артбригади ДШВ
– Чи є у вашому підрозділі проблема СЗЧ – самовільного залишення частини, яка останнім часом стала бичем ЗСУ? Чи є загалом у безпілотників проблеми з особовим складом?
– Скажімо так, проблеми з цим явищем нема. Хоча це робота складна, на нас теж полюють, ми несемо втрати… Але це непорівнювані умови [щодо ризику для життя] з піхотними підрозділами.
Людей не вистачає, зокрема тому, що був батальйон – став полк. Вакантних посад достатньо.
Набирати цивільних – це одна історія. З чинними військовими складніше. Треба враховувати, що зараз триває “махач” за людей у Збройних силах. Ви навіть не уявляєте собі. Конкуренція шалена за досвідчених, “пристріляних” людей. Адже командирові набагато простіше працювати з людиною, що має бойовий досвід, аніж із новачком.
На виїзді. Фото Олександра Солонька
Ситуацію ускладнює провал мобілізації. В нас суспільство не хоче миритися із втратою території, але водночас і воювати не дуже бажає. А в цій ситуації, яка склалася, нам хоча б утримати, що зараз маємо. Бо може бути гірше, якщо не вирішимо питання мобілізації та підготовки.
– Перебуваючи на бойових, ви, ймовірно, спостерігаєте за політичними перипетіями і заявами, які несуться з Білого дому в тому числі. Що ви думаєте про ці тенденції? Як усі ці новини сприймають побратими? Чого чекаєте, на що сподіваєтеся?
– На щастя, відколи я став сержантом, маю набагато менше часу все це читати (усміхається). Для мого здоров’я це, безумовно, перевага. Усій цій риториці я не здивований… Якщо людина обіцяє вас убити, то, напевно, варто їй повірити… А от що нам у цій ситуації робити – це вже інше питання.
Звісно, що всі (побратими) роздратовані, є якась певна невизначеність. Тому що все-таки це була країна (США – Авт.), на яку ми найбільше покладалися, отримували багато допомоги.
Але я завжди кажу, що в нас є вибір. Ми можемо здатися і зникнути, стати надбанням археологів – або не здатися, але хоча б мати якийсь шанс на виживання. Я не знаю, що нашим людям ще можна сказати в цьому контексті…
Очевидно, що не треба опускати руки. Треба працювати. Я вважаю, що в нас рівень мілітаризації суспільства не є достатнім для країни, яка перебуває у війні. І ніколи не був. Хіба, можливо, коли росіяни стояли під Києвом – тоді щось було схоже на те, як воно має відбуватися насправді [з військовою організацією економіки та суспільства].
І це, знову ж таки, про внутрішню політику, про сподівання, що будуть якісь вибори, про розгортання виборчих штабів… Про те, що мобілізацію за останній рік-півтора перетворили на клоунаду, вона стала жертвою демагогії. Це нонсенс: у нас на кону стоїть виживання, а деякі люди думають про вибори. А в нас їх може не бути ще й тому, що не стане держави, в якій ці вибори можна проводити.
Ми відтягували важкі й непопулярні рішення [щодо мобілізації]. Чим більше ми зволікали – тим гірше ставало. І чим далі ми відтягуємо потрібні рішення – тим гірше вони будуть згодом працювати.
Для мене це зрозуміло, але я не вважаю це нормальним.
Олександр Солонько. Фото з FB
– У фейсбуці ви недавно писали, що “семантична машина противника досягла свого, сьогодні наша поразка можлива саме завдяки тилу, значна частина якого готова програти, навіть не вступивши в бій”. Чи є ще, на вашу думку, якісь “чарівні пігулки”, яка може вирівняти все ж ситуацію в кращий бік?
– Чари тут не працюють (усміхається). Тут потрібна політична воля, непопулярні заходи. Треба ставити питання руба: або ми воюємо, або нас немає, нас будуть відкопувати археологи. І то не факт.
Йдеться про знищення нашої ідентичності, ліквідацію державності. Так, я розумію, що є категорія людей, для яких ці поняття не є цінностями. Але ми не можемо дозволити собі їм потурати.
Свого часу всім подобалася ізраїльська модель, всі її хвалили, ставили за приклад. І коли зайшла мова про те, щоб самим стати Ізраїлем, він різко перестав подобатися більшості.
Нам критично потрібно мобілізувати країну для того, щоб не загинути.
Хтось має воювати, хтось має міняти тих, хто довго воює, хтось має ставати резервом, який буде якісь вирішальні дії робити. Або не вирішальні.
Хтось має працювати на оборонному виробництві, крутити гвинтики, паяти дрони. Усе це потрібно комунікувати: устами влади чи тих людей, як мають у суспільстві вплив. Приймати рішення, створювати умови, проявляти політичну волю.
Противник це розуміє. Він не може розгромити Збройні сили України – значить, намагається зробити так, щоб вони втратили підтримку суспільства і не могли отримувати поповнення. Він намагається буквально вижити з країни тих, хто тут живе, порушуючи соціальні зв’язки, підриваючи економічний і демографічний потенціал. Тил також під ударом, і це може вирішити все.
Читайте також:
Коли зло перемагає. Євген Дикий – про те, як Україні вижити у світі, що змінився. ВІДЕО
– Ви згадуєте про непопулярні рішення. Проєкт “Контракт 18-24” – таке рішення?
– У мене змішане ставлення. Так, старики війну виграти не зможуть. Так, молодь залучати треба. У нас було багато дискусій, що це невелика демографічна група, і ми можемо математично в майбутньому програти.
Але не йдеться про те, щоб мобілізувати всіх. Якщо не хочемо знижувати мобілізаційний вік – окей, може бути мотивація фінансова. Так, це криво зроблено, бо сильно вдарило по моралі тих, хто… От я не думав, що буду зарплату [на війні] отримувати. Я про сто тисяч не мріяв. Була зовсім інша мотивація.
Олександр Солонько. Фото з FB
Якщо ми готові платити людям за контракт і у нас є чим платити – чудово. Хай приходять і воюють [протягом року, як розраховано проєктом “Контракт 18-24” із виплатою 1 млн грн]. Але завжди паралельно будуть мобілізовані, які не мають встановленого терміну служби, і вони будуть незадоволені.
З іншого боку, якщо ми не залучимо цих додаткових людей – буде ще гірше. Коли ми відтягуємо потрібні рішення – тим буде гірше і складніше, і ще гірше їх будуть сприймати. І кожне наступне кризове рішення буде ще менш популярне.
Це питання виходить далеко за термін якогось потенційного врегулювання. Ми завжди будемо під загрозою. Тому нам потрібна буде велика і добре підготовлена та мотивована армія.
Верховний Головнокомандувач говорить про якісь цифри – те, скільки ми повинні будемо мати солдатів після війни, щоб забезпечити свою безпеку. Але як він збирається реалізувати це після завершення воєнного стану, якщо не робить цього зараз? І чи збирається взагалі? Він, парламент, уряд, усі, хто в цій системі має свій шмат функцій…
Читайте також:
Уряд розширив виплату 1 млн гривень на всіх добровольців віком до 25 років, які воюють із 2022-го: як їх отримати
– Що зараз читаєте у вільний час?
– Останній час трохи складніше з цим… За останній рік доволі мало прочитав. Минулої зими це була “Команда суперників. Біографія Лінкольна”, сподобалося. За рік осилив ще раз прочитати мемуари Маннергейма. Дуже раджу, це один зі знакових для мене історичних персонажів . Також прочитав трилогію “Картковий будинок”.
У короткій перерві після наступу на Запоріжжі прочитав “Вогняні брами”. Цю книжку має прочитати кожен: і військовий, і цивільний. Не знаю, чи хтось напише настільки вдало про нас і нашу війну.
Зараз читаю доволі довгий час “Стратегія: історія” Лоуренса Фрідмана.
Протягом війни також дочитав цикл “Дюна” Френка Герберта.
– Що для вас буде завершенням російсько-української війни?
– Найгірше те, що, скоріше за все, такого завершення не буде. Протистояння, очевидно, буде перманентне.
Можливо, ми повернемося в епоху тотальних воєн, коли вже на попелі столиці ворожої держави буде якась капітуляція (якщо буде з ким її підписувати). Але якщо цього не станеться, то я не бачу завершення війни як такого. Натомість буде якась незрозуміла історія, ніхто нею не буде задоволений. У якійсь формі протистояння триватиме все одно.
– Що ви зробите найперше після демобілізації?
– Спробую трохи більше читати і трохи більше спати (усміхається).
– Коли це може настати?
– Коли війна може закінчитися?.. Я буду душнілою і скажу так: якщо ми не зможемо опиратися – це буде доволі скоро. А якщо зможемо – то ще доволі довго.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
