автор: Наталія Терамае
28 липня рідні вцілілих “азовців” в Оленівці виступили із шокуючою заявою. Мовляв, списки полонених у “бараці 200”, де стався вибух, укладав полонений представник корпусу. Заява ґрунтувалася на повідомленні від неназваної особи, яку, за словами представниць ГО “Спільнота Оленівки”, вони верифікували.
“Ми просто вийшли, показали медіа, щоб не дали на спуск. Нас цікавить саме ця людина, ми її не обвинувачуємо, ми просимо його допомогти відтворити нам повний список. Якщо він дійсно його бачив і якщо може пояснити, чому цей список коригувався. Бо він точно коригувався”, – прокоментувала того дня “Новинарні” нові свідчення у справі “бараку 200” Анна Лобова, дружина військовополоненого Олега Лобова, що постраждав від вибуху в Оленівці.
Ця гучна заява спонукала представників “Азову”, Служби безпеки України та Офісу генерального прокурора відкрити певну інформацію, отриману під час розслідування.
“Новинарня” подає основні свідчення й коментарі з пресконференції, що відбулася 5 серпня у Києві.
Основним спікером на пресконференції був Сергій Єрмошин, псевдо “Єрмалай”. Це саме той військовослужбовець, про кого йшлося у заяві “Спільноти Оленівки”. Капітан, заступник командира бригади з тилу, начальник тилу 12-ї бригади спеціального призначення НГУ “Азов”. З російської неволі повернувся навесні 2023 року.
У “почесному полоні” після виходу з Маріуполя він був призначений старшим по комунікації з адміністрацією від військовополонених в Оленівці.
Сергій Єрмошин після звільнення з братом Олександром. Фото: “РІО-Бердичів”
Сергій Єрмошин повідомив, що новостворений “барак 200” адміністрація нібито планувала використовувати “під потреби етапування всіх військовополонених, які перебували на території Оленівки”, а добровільно створені “азовцями” списки для обіцяного етапу на Горлівку “дуже сильно відрізняються від тих списків, які були реально”.
Пряма мова Сергія Єрмошина (Єрмалая):
“За декілька днів до 28 липня, а саме до трагедії, яка сталася на 200-му бараці, мене викликав начальник колонії Євсюков (Сергій Євсюков був підірваний у грудні 2024-го – “Н”) і сказав – оскільки ми самі казали йому, що бараки дуже сильно перенаселені, там немає людських умов для існування – що буде готуватися етап на Горлівку. Адже і сама зона не визначена для того, щоб там зимувати: нема ні обігріву, нічого. Він сказав: “Ми можемо самі ці списки зробити. Якщо хочете, запропонуйте нам людей, які підуть на етап на Горлівку”.
Я прийшов на бараки, й оскільки в кожному бараці був свій старший, доповів цю ситуацію. Ми ухвалили рішення про те, що ці списки будуть складатися колегіально. Так усе це й було.
Тобто кожен командир підрозділу або т.в.о. командира підрозділу склав списки. Хочу наголосити, що там було дуже багато і добровольців, які також погодилися добровільно “поїхати на етап”. Одним із цих добровольців був пан “Лемко” (полковник Арсен Дмитрик, начальник штабу 1-го корпусу НГУ “Азов”, старший по “бараку 200” – “Н”). Він був визначений старшим для цього етапування.
На складення цих списків було дано близько трьох годин. Як це відбувалося? Там були барак 9-10, барак 1-2, барак 3-4. Списки складали і через решітки передавали на барак 1-2, де був я.
Вони дійсно змінювалися, з різних причин, за рішенням командирів, які знаходилися на бараках. Але крім цього,
ті списки, які були складені нами, дуже сильно відрізняються від тих списків, які були по факту.
Коли почалося шикування людей на етапку, командири бачили, що ті, кого вони записали, лишалися, а брали взагалі рандомних людей, з незрозумілих нам причин. І перед тим Євсюков сказав, що ці люди будуть переведені на так званий етапний барак, сформований спеціально під потреби етапування всіх військовополонених, які знаходилися на території Оленівки. Там було вісім бараків. І цей барак буде періодично використовуватися для накопичення і етапування”.
Колонія №120 на карті бойових дій станом на 29 липня 2022
Полковник Арсен Дмитрик (“Лемко”), начальник штабу 1-го корпусу НГУ “Азов”, з полону повернувся у вересні 2022 року. В Оленівці був старший по “бараку-200”. Він розказав про важкі умови перебування в Оленівці, що нібито стали передумовою створення нового бараку, старшим якого він став з власної ініціативи.
Арсен Дмитрик. Фото: “Суспільне. Тернопіль”
“Чим відрізнялися наші бараки від інших? Тим, що в нас була дисципліна, – наголосив Лемко. – В нас були командири – старші бараків, заступники, командири підрозділів, які відповідали за своїх людей. Оскільки я був командиром мінометної батареї, я відповідав за мінометну батарею, яка знаходилася в мене на бараку. Це дуже сильно дразнило самих москалів. Бо вони бачили, що робилося на інших бараках, і яка дисципліна була в нас.
Крім дисципліни, ми також вимагали якісь умови. Їм це дуже сильно не подобалося. Я жив на бараку разом з “Сухарьом” і з другом “Пугачом” (полковник Богдан Грішенков, командир 12-ї бригади спеціального призначення НГУ “Азов”, колишній військовополонений із “бараку 200” – “Н”).
У нас на бараку було більше ніж 330 чоловік. У деяких – навіть 360. Коли ми заїхали, перші місяці було ще пів біди, тому що жили надворі, бо всередині місця не було. Ми спали не те що там в туалетах, коридорах, різних кімнатах. Ми спали на третіх поличках і надворі у спальниках.
Але, крім того, що ті бараки були розраховані на 100, максимум 150 чоловік, найгірше – це була гігієна. В нас був один душ, і то ще теж пів біди. Бо й туалет був тільки один. На 300, 330, 340 хлопів… А коли прийшла спека, це все почало виходити назовні, бо септик був переповнений. І в нас на подвір’ї, вибачайте, були фекалії. А потім почалися мухи. І спати надворі вже було нереально.
Ми почали переміщатися всередину, а там взагалі страшне було. “Друзі мої, треба щось із тим робити, бо біда. Зараз, не дай Бог, почнеться антисанітарія або ще щось, то буде жах”.
Кожен ранок і кожен вечір робили обхід і перевіряли. І старший завжди питав, які проблеми. Ми кажемо: “Подивіться, в нас гівно тече на подвір’я. Як ми маємо тут жити? Антисанітарія, у нас тут переповнено, треба щось робити”. І ми кожен день їм це довбали.
Пройшов час, приходить Сухарь і каже: “Термінова нарада. Будуть питать на Горлівку. Треба терміново щось із цим робити, тому зараз можуть взяти людей і поїхати”. Відповідно, я й інші командири сказали: “Друже Сухарь, не можна людей самих відпускати. Мусить бути хтось з командирів. Давайте ми зараз візьмемо добровольців, пройдемося швидко по всіх командирах, заступниках, командирах взводів, сержантах, зберемо кістяк, який поїде на етап у Горлівку”.
Бо ми всі добре розуміли, що відпускати кілька сотень людей наших, без, так би мовити, старших, це буде страшне. Бо не всі, на жаль, могли відбути психологічно ці умови. Були більш стійкі психологічно, хтось менш стійкий. І ми мусили дивитися, щоб деякі козаки херні не начудили.
І тоді швидкими темпами почали вписуватися. Я почав бігати по своїх хлопцях, друг Пугач почав бігати, Шик, Дубок, Прокурор. І питатися: “Хлопці, зараз етап. Треба терміново, їдете чи не їдете? Давайте відповідь”.
Більшість сказали, що їдемо. Швидко подалися, передалися на друга Єрмалая. І готувалися до того етапу.
Це вже можна говорити. Ми гроші ховали, рублі, бо розуміли, що треба буде зразу там пороздавати. Щоб зв’язок був із зовнішнім світом, треба було SIM-картку заховати і все решта.
І коли прийшов цей день, сказали, що етап на Горлівку буде. За кілька днів – Єрмалай з Пугачом підтвердять – у нас почалися етапи. Тобто вже почали виселяти, особливо з нашого бараку. У нас почали їхати артилеристи, де Прокурор поїхав зі всіма і ДЮК, якщо не помиляюся, і розвідники почали їхати на етап. Але ми дізналися, що вони їхали не на Горлівку – вони поїхали на Донецьк.
Ми подумали, вже добре, що почався етап розселення. Їх забирали по 20-30 чоловік на день. Прийшла охорона, почала давати списки і казати: “Маєте годину на шикування з речами”.
Я тоді зразу пішов до друга Єрмалая: “Друже Єрмалай, позбирайте по людях заначки по грошах, дайте мені, будь ласка, телефон, SIM-карту, щоб я мав зв’язок із зовнішнім світом”. Мені передали, це все готувалося.
Ми щиро вірили, що їдемо на Горлівку.
Ми навіть через деякі свої можливості пробували [дізнатися], чи хтось там сидить з українців, щоб ми могли перевірити, розуміли, мали зв’язок. Почали шикуватися.
І найголовніше – ми почали скидати речі. Бо знали, що на етапі повністю роблять огляд. Вас роздягають догола, розбирають повністю всі ваші речі. І половину ваших речей просто крадуть. Якщо бачать, що у вас “соломони” чи “мультикам”, гарна форма, – у вас її заберуть. Чи кепка класна – заберуть. Годинники йшли “на ура”, одразу забирали. І ми ці всі речі “поскидали” нашим на бараках – тим, хто не йшов на етап.
Далі. Бараки. У нас була інформація, що роблять барак на “промці”. Нам передав інформацію сусідній барак, де сиділи нацгвардійці, і морпіхи передавали. Бо саме морпіхи й нацгвардійці там все робили. Але в них була інформація, що це барак для якихось українських військових, чи для росіян, як фільтраційний табір після українського полону. Розповідали також, що робили його швидко.
Ми ще стояли в черзі з хлопцями і сміялися (жартували, бо думали, що насправді це не так – “Н”) – мовляв, зараз поїдемо на цей барак.
Перша зміна пішла. Ми були другою колоною, яка пішла на етап. Потім ми побачили, що перша колона повертається, бере матраци і йде назад. Стоїмо у своїй колоні, по двоє, і питаємо: “А чого це ви всі вертаєтеся? Нащо матраци?”. Вони відповідають: “Та ми їдемо на цей барак, який робили”. Я кажу: “О, от і посміялися”. І ми тоді теж почали брати матраци. Хто їх узагалі мав, бо матрац – це була розкіш.
Ми всі пошикувалися. Те, що ми подавали командирів, особовий склад, воно не билося (не сходилося – “Н”) по списку. Відсотків на 20-25 максимум. І як воно розподілилося, теж невідомо. Були командири, які добровільно подавалися, наприклад, СП: СП не поїхав, залишився. В мене “Віртус” залишився теж на бараку. І таких було дуже багато прикладів.
Ми почали переїжджати на цей барак на “промку”. Ніякого повного огляду не було. Коли ми туди зайшли, було дуже сильно помітно, що це все зроблено тимчасово.
Після нас, другої партії, були ще третя, четверта, якщо не помиляюся. Ми пошикували всіх, почали робити список. І прийшов до нас цей старший, якого потім підірвали (Сергій Євсюков). Підійшов і каже: “Хто старший?” Я вийшов, представився, що я старший, визначений другом Сухарьом, другом Єрмалаєм та іншими командирами. І ось також моя команда. Я визначив заступниками Пугача, Смерча, друга Білотура. Це ті, хто мені допомагав, які були визначені також на тому бараку.
Ми пошикувалися, Євсюков прийшов, я до нього кажу: “Гражданін начальник, тут такі самі проблеми, як на тому бараку, звідки ми прийшли. Тут один туалет, і то він не готовий майже, і одна душова кабінка. Плюс тут відкрите поле і жара”. Навіть не було місця для прийому їжі. Ми тоді попросили хлорку, туалетний папір і все інше.
І цей гражданін начальник каже: “Камандір, не переживай, ви тут на декілька днів, скоро ви всі звідси поїдете на ту Горлівку“. Я кажу: “Та чудово. Давайте, бо тут неможливо буде знаходитися”.
Наступне питання – по місцях розселення в самому бараку. Ми старалися, щоб усі жили по підрозділах. Умовно кажучи, це моя мінометна батарея – вони живуть купкою там. Далі – розвідка живе разом. Там тил живе разом. Тобто по зонах, щоб усі були в купці, один за одним дивилися.
Але планували ми одне, а вийшло все по-іншому. Коли ми бігали, дивилися, хто де розселився, нам забракнуло місць. Тому я, умовно кажучи, спав посередині того бараку на другій полиці, біля колони. Інші також спали. Хтось хотів у будку йти наверху. Але я заборонив: “Хлопці, тут уже були обстріли”.
Бо до того були обстріли в Оленівці.
Кажу: “Ліпше спустіться з тої будки”. Будка – це інженерне приміщення там нагорі. Воно на фото розірване було. Я заборонив туди йти, бо наші козаки вже було порозподіляли, хто там житиме. І всі порозселялися. Хтось поселився підрозділом. Хтось порозкидувався. Щоб хтось ходив визначав, що ви тут ви тут будете, ви там будете, – такого не було. Було тільки таке, що мені Смєрч поміг знайти місце біля моїх хлопців. А Пугача ми поселили біля цієї колони. Порозселялися, хто де рандомно мав місце.
На другий день почався також етап. У нас почали забирати хлопців – ППОшників. Але скільки саме, я не пам’ятаю, у нас більше ніж 193 туди заїхало. Їх почали вже етапувати. Я викликаю старшого з охорони і питаю: “Що, вже етап почався?” Він каже: “Камандір, не переживай, ви всі потроху підете на етап”. Я кажу: “Дивіться, бо якщо ви будете по п’ять-шість чоловік в день забирати, ми тут будемо ще місяць сидіти”. Він каже: “Ми все розуміємо, не переживай, все буде”.
Ну і вже потім стався цей дурний підрив. На жаль.
Cкріншот відео з колонії №120 в Оленівці після вибуху й пожежі
Я вам розказав хронологію поетапності, щоб там ніхто світові змови не придумував. Дуже багато ми не вирішували. Там, де ми могли помогти і бути включеними в цей процес, – повірте, ми включалися по максимуму. І всі старалися допомогти один одному. Бо навіть коли ми були на бараку, який підірвали, нам хлопці з морської піхоти, з Нацгвардії, з інших підрозділів (не хочу називати їхні позивні, бо, на жаль, деякі ще в полоні) допомагали: вони розносили їжу і передавали деякі речі. Й інформацію теж передавали.
Тобто я писав цю розписку і передавав на друга Єрмалая або на друга Сухаря: що з нами все нормально, ми круто. І головне, що ми в перший день почали збирати списки всіх, хто є у нас на бараку, який потім підірвали. Він взагалі не бився по цьому. От я вам чесно кажу, не бився.
Взагалі було все по-іншому. Ми теж думали, що це той список, який ми подавали, але воно не так було взагалі. Ми той список переробляли два чи ти рази.
Де той список? Ми передали старшому цьому (Сергію Євсюкову – “Н”). Я старався передати другові Єрмалаю “живий”, справжній, список, кого ми там по головах перерахували. Але він так і не дійшов. Це мені сказали хлопці з морської піхоти, через яких я його передавав”.
“Єрмалай” (ліворуч) і “Пугач” (праворуч) на пресконференції 5.08.2026. Фото: Наталія Терамае / “Новинарня“
Богдан Грішенков (“Пугач”) — полковник, командир 12-ї бригади спеціального призначення НГУ “Азов”, колишній військовополонений із “бараку 200”, повернувся з полону восени 2022 року:
“На Горлівку ніхто не поїхав. На Горлівку [етапували], якщо я не помиляюсь, вже коли частина з нас була в лікарні, частина після [теракту] повернулася в Оленівку, частина загинула, на жаль. І потім вже були етапи на Горлівку і куди завгодно. Але до того – не було.
Як сказав Лемко, сказали сформувати етап на Горлівку. Я на той момент був з командиром 3-ї роти першого батальйону. І підійшов до своїх хлопців, котрі зараз хтось в Україні, хтось, на жаль, ще в полоні, один загинув на бараці… Лемко сказав за СП, так, я до нього підходив, кажу: “Поїдемо на Горлівку”. Бо там є Принцип, якщо гарний колектив, то і в поганому місці набагато ліпше.
Я його записав у той список, а на шикуванні його немає. Замість нього поїхав Бєлий. Там понад 50% не співпадало. Когось рандомно туди вписували, когось не рандомно. З ким я спілкувався, ті далеко не всі потрапили. Також і командири, які самостійно себе вписували. Якщо я не помиляюсь, наприклад, Прокурор. Він з артилеристами поїхав уже на етап, як ми пізніше дізналися, з розвідниками на Донецьк. Хоча теж мав їхати з нами.
І з приводу розселення. Як і казав Лемко: там просто жерстяна коробка в таку спеку, як зараз, на рівно 200 людей. Нас туди приїхало, думаю, 198-199 людей.
Але потім від нас забрали тих, хто був не військовослужбовцем за контрактом, а мобілізовані в перші дні повномасштабного вторгнення.
І нас залишилось 193 людини. По розселенню так само, я там собі забронював місце. Мені пощастило. Там, де всі загинули, – це на вході в барак. Але поки ми збирали списки, списки за потребами, щоб просто можна було людям щось поїсти, то вже місце зайняли. І ми – Лемко як старший і ми як його помічники, – поселилися в самому центрі бараку, на верхньому ліжку, в найспекотнішому місці. Бо там було вільно”.
Читайте також:
Новим командиром бригади “Азов” став Богдан “Пугач” Грішенков. Що про нього відомо
Кримінальне провадження щодо вибуху в Оленівці було відкрите 29 липня 2022 року. За цей час було ідентифіковано 49 військовослужбовців, які загинули там. Оголошено підозру Євсюкову та його заступнику.
Денис Ладонько, начальник відділу Головного слідчого управління СБУ, підтвердив, що: “Список, який був створений, як ми зараз знаємо, більше адміністрацією колонії, налічував 200 осіб. Однак одна людина у зв’язку зі станом здоров’я була переведена в інший барак, і ще шість військовослужбовців були етаповані в Донецьк для проведення з ними слідчих дій представниками каральних органів Російської Федерації”.
Офіційно відомо, що під час теракту в Оленівці загинуло близько 50 полонених та ще 130 дістали поранення.
Денис Ладонько повідомив, що присутні на пресконференції спікери від “Азову” були допитані як потерпілі. І про ті обставини, які вони розповіли на пресконференції, раніше так само повідомили правоохоронним органам.
Чому ця інформація про обставини наповнення “бараку 200” не була повідомлена родинам полонених, Ладонько пояснив таємницею досудового розслідування: “Вся інформація, яка здобувається органами досудового розслідування, містить таємницю досудового розслідування. […] Тому на наше прохання представники “Азову” це не оголошували в зустрічах з державними органами, з родичами полонених, які залишились, на жаль, ще в полоні. Оскільки нами здійснюються всі необхідні заходи і ми перевіряємо всю наявну інформацію, яку ми вже отримали, або яку отримуємо під час досудового розслідування для належного прийняття рішення в даному кримінальному провадженні”.
Статус Сергія Єрмошина підтвердив й начальник відділу ОГП Андрій Атаманчук:
“Сергій Єрмошин був допитаний як потерпілий у вказаному кримінальному провадженні, тому на даний час він має саме такий статус”.
За словами Єрмошина, він надав свідчення також Міжнародному кримінальному суду в Гаазі:
“Я майже півроку працював з Міжнародним Гаазьким трибуналом, з їхніми слідчими, з їхніми прокурорами.
Ця сесія відбувалися як у Києві, так і онлайн, в місцях виконання службових обов’язків. І абсолютно вся інформація, яка була озвучена сьогодні на пресконференції, є і в Гаазі”.
Водночас і Єрмошин, і Дмитрик зауважили, що з громадської організації до них ніхто не звертався.
Також ні в “Азові”, ні в правоохоронних органах не збираються встановлювати особу аноніма, який назвав Єрмалая “зрадником з “Азову”.
“Слідчі органи теж не будуть встановлювати дану особу, оскільки мотиви кожної людини можуть бути різні, – повідомив представник ОГП. – Я думаю, ми звернемося до працівників громадської організації родин з Оленівки, якщо вони захочуть сказати або надати нам цю особу для отримання показів, ми готові з ним працювати. Але я вважаю, що нема смислу його шукати спеціально”.
Очевидно, це найслабша ланка у цій історії. Арсен Дмитрик охарактеризував цю ситуацію як таку, що “найбільше на втіху противнику”.
Всі погоджуються, що великою мірою, це шалене емоційне напруження, яке ще й уміло режисує російська сторона, не віддаючи “азовців” під час обмінів військовополоненими.
“Вони ж для них дуже величезний козир, – пояснив Єрмошин. – Вони “азовців” на простих полонених не міняють. Для того, щоб міняти “Азов”, потрібно якісь здобутки, або те, що їм цікаво. “Азов” і суміжні підрозділи беруть купу полонених. На жаль, у ті штурми не ходять жирні їхні офіцери, а туди лізуть в основному “урки”, туберкульозні, сифозні, вони практично нецікаві. Не знаю, можна це говорити чи ні, але всі азовські обміни, які відбувалися, вони відбувалися по дуже цікавим форматам, як політичним, так і полоненим кацапством”.
Найкраще ситуацію пояснює коментар від Богдана Грішенкова: “Комунікація присутня, але з кимось ліпше, з кимось гірше.
Буде гарна комунікація, коли поміняють військовополонених.
Тоді вона буде ідеальна”.
“Ми зі своєї сторони цю ситуацію врахували, – додав Арсен Дмитрик. – Ми будемо ще частіше нагадувати і різним структурам, певним особам, що давайте спілкуватися і давайте допомагати один одному, тільки спільними зусиллями ми зможемо досягти наших цілей, витягнути всіх наших хлопців”.
З тих, хто вижив з “бараку 200”, в полоні залишається близько 100, включно з тяжкопораненими, яких, за підрахунками “Спільноти Оленівки”, 46 осіб. Загалом, “в полоні перебуває більше 600 військовополонених “Азову” і більше 20 з них – в критичному стані”, – повідомили в “Азові”. 270 на даний момент засуджені за “тероризм”.
Арсен Дмитрик також має пожиттєве у Росії, засуджений заочно: “Я Росією в міжнародний розшук поданий. Мені зразу прийшла інформація від СБУ, також надали мої офіцери цю інформацію. Було проговорено з СБУ, в яких країнах мені рекомендовано перебувати, а в яких можна транзитно”.
“Ми, на жаль, дуже багато не можемо говорити, – додав він. – Робиться колосальна робота. Коли це можна буде все розказати, то можна буде знімати цілі серіали і книжки писати”. Але помста до кожного дійде: “Це питання часу. Робота робиться, ніхто нікого не забув”.
“Я думаю, все одно в них буде такий самий вирок, як і у Євсюкова. І такий самий “термін”. Тобто десь підрив в якійсь машині або дома, ліфт. Ну, якось так”, – додав наприкінці Сергій Єрмошин.
Читайте також:
Рік теракту в Оленівці. МІПЛ презентувала реконструкцію масового вбивства “азовців”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
