автор: Наталія Терамае
“Кожного разу, як наша малеча лягає спати, я прокручую дні до 24 лютого”, – 32-річна Анна Лобова пише листа своєму чоловіку – 35-річному Олегу Лобовому, який вижив у теракті в Оленівці у ніч на 29 липня 2022 року. Їхня історія одна з п’яти документального фільму “Оленівка. Листи”, створеного Платформою пам’яті Меморіал у співпраці з ГО “Спільнота Оленівки” на замовлення Міністерства культури України.
Усе, що робить “Спільнота Оленівки” спрямовано на те, щоби не забували про теракт в Оленівці на Донеччині й про закатованих Росією загалом. Одне зі значних їхніх досягнень – внесення у пам’ятні дати дня 28 липня. З минулого року в Україні відзначають День вшанування пам’яті Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули в полоні.
Але найвища їхня мета – повернути чоловіків, що вижили в Оленівці. Вони згадують слова Володимира Зеленського, озвучені 17 травня 2022 року, коли було домовлено про вихід бійців з “Азовсталі”: “Українські герої потрібні Україні живими”. То чому вже чотири роки важкопоранених “азовців” не повертають з полону?
Після вибуху в Оленівці, що наприкінці липня 2022-го шокував своєю жорстокістю, Росія оприлюднила список із 71 пораненого. З них двоє померли по дорозі до лікарні. В Україну наразі вдалося повернути 23. На даний момент у полоні лишаються 46 “азовців” зі списку важкопоранених.
“Захисники Маріуполя, які вижили в пеклі Оленівки, продовжують перебувати там п’ятий рік, і прізвища 46-ти не міняються роками, – наголошує Анна Лобова на прес-конференції 28 липня в Києві. – І на кожній зустрічі нам намагаються сказати: “Дівчата, вони важливі свідки, їх Росія не хоче повертати”. Це неправда. Ці люди не пам’ятають абсолютно нічого, крім того, що вони лягли спати, прокинулися від того, що відчули поранення, або дуже сильне полум’я. Вони не є свідками, вони є жертвами. І це має усвідомити країна”.
Анна Лобова. Фото: Media Center Ukraine / скриншот
Відомо про три вибухи тої трагічної ночі в Оленівці. Перший – за межами колонії, другий і третій – у так званому “бараці 200”. Адміністрація колонії бездіяла, швидкі не викликали, медичної допомоги не надавали.
“А начальник колонії ходив в цей момент і пив каву біля воріт, тобто поки люди помирали, він пив каву”, – розказує Тетяна Катриченко, голова Медійної ініціативи за права людини.
Встановлено, що на той час в бараку перебували 193 особи. 41 особа загинула одразу після вибуху. Не менше дев’яти загинули через ненадання медичної допомоги.
Але не всі імена в цьому списку встановлено: бракує 12 військовополонених. Крім того, “Спільнота Оленівки” повідомила, що список тих, кого мали перевести в “барак 200” формувався напередодні і зазнавав змін. А за наявною у них інформацією, укладав його “зрадник з “Азову” з позивним Єрмолай.
У розмові з “Новинарнею” Анна Лобова додала: “Я не знаю цю людину (Єрмолая – “Н”). Вперше бачу його прізвище. Я впевнена, що СБУ ця інформація була відома, якщо вона нам відома. І нехай вони коментують це все. Ми просто вийшли, показали медіа, щоб не дали на спуск. Нас цікавить саме ця людина, ми її не обвинувачуємо, ми просимо його допомогти відтворити нам повний список. Якщо він дійсно його бачив і якщо може пояснити, чому цей список коригувався, тому що список точно коригувався. Це кажуть інші звільнені, в тому числі “азовці”. Когось з людей, які були в перший день при озвучці цього списка, на другий день не взяли, а взяли інших”.
Жінки зі “Спільноти Оленівка” виглядають спустошеними, відчайдушно повторюють, що їх не чують, й вказують на брак повноцінної комунікації з Координаційним штабом з питань поводження з полоненими, СБУ та Генпрокуратурою.
Навесні цього року спільнота звернулася до народного депутата Олександра Ковальова.
“Саме він був у складі перемовної групи під час виходу гарнізону з “Азовсталі”. Саме він перебував в Оленівці і тоді пообіцяв нашим рідним, що Президент про них не забув і він зробить все можливе, аби повернути кожного додому. Відео, де він це говорить, є на його сторінці в Facebook”, – пояснює Анастасія Гондюл, дружина важкопораненого військовополоненого в Оленівці.
Анастасія Гондюл. Фото: Media Center Ukraine / скриншот
9 червня 2026 року парламент підтримав депутатське звернення Ковальова до Офісу Президента України щодо невідкладного повернення важкопоранених військовополонених з Оленівці. Однак звернення було перенаправлено до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
“Ми змушені сказати відверто:
ми очікували не чергової відписки, а особистого втручання Президента
у питання повернення саме цих 46-ти”, – повідомила Анастасія Гондюл.
На прес-конференцію “Спільноти Оленівки” ніхто з високопосадовців не прийшов.
Анна Лобова говорить чітко й стримано. Але як тільки мова заходить про особисте – не може стримати сліз.
“За останній рік зі списку 46-ти не повернули жодної людини”, – втомлено говорить під час нашої розмови.
Анна та Олег Лобови одружилися восени 2021 року. Вона – з Бердянська, він – з Житомирщини, сержант з “Азову”. Одруження відкладали до останнього через хвору бабусю Олега, яка виховувала хлопця, оскільки Олег – сирота. За місяць до повномасштабного вторгнення у пари народилася донька Марія.
Олег і Анна Лобови. Фото: з родинного архіву
“Ми проживали з чоловіком в Бердянську. Про те, що почнеться війна, він нічого не казав. Намагався умовчувати, не договорювати, тому що тільки народились дитина, він нас оберігав наскільки це було можливо, – пригадує Анна ті дні у лютому 2022 року. – Ми планово мали поїхати в гості під Бердянськ, він привіз нас туди, і через декілька днів почалась війна”.
Так Анна з Марією опинилися в окупації, а Олег – у Маріуполі. Зв’язок тримали по телефону, коли чоловік міг подзвонити. Якось Анна повідомила йому про те, що росіяни зайняли Маріуполь:
“Він не міг повірити. Вони не очікували, що їм зайдуть в спину, що їхні родини вже в оточенні і вони не можуть нам нічим допомагати”.
Тоді ж під час оборони Маріуполя загинув брат-близнюк Олега – Віталій.
Коли переправлялись на “Азовсталь”, каже жінка. Обидва брати були “азовцями”.
З окупації Анна вирішила виїздити 17 серпня, коли з каналу Шарія дізналася, що Олег Лобов живий. Виїзд називає “найстрашнішим часом”:
“Ми платили дуже великі кошти за те, щоби не стояти тижнями у колонні. Виїздила велика кількість людей. Ми боялися, бо вже на той час була Оленівка, прізвище чоловіка – скрізь. А у нас свідоцтво про народження дитини. Якщо б захотіли ретельно перевірити, то знайшли би, що це виїжджає його родина. Коли нас випустили, водій мчав, як шалений, тому що були постійні обстріли”.
Відтоді родина захисника “Азовсталі”, як каже, Анна, мандрує Україною, міняючи місце проживання. За той час Марія, яка не пам’ятає тата, підросла. Сьогодні їй чотири з половиною – навчилася читати і писати. Анна розповідає:
“Вона чекає, щоб Олегу дали можливість написати листа, щоб вона могла його сама прочитати і написати йому відповідь. Вона знає, що тато далеко, але бачить на майданчику інших дітей з повними сім’ями, і через це в неї виникає багато питань. Я вірила, що за цей час він повернеться, і мені не треба буде все це їй розповідати”.
Марія (4,5 років) навчилася читати і писати, щоби написати татові листа. Фото: з архіву Анни Лобової.
У липні Олегу Лобову виповнилося 35 років.
Виїжджаючи з-під Бердянська, Анна очікувала, що скоро Олег повернеться: “Я щиро вірила, що Україна їх поверне, що зараз міжнародні організації втрутяться, бо вони скалічені”.
“Ми принесли Буданову (на той час голові ГУР – “Н”) ідею створити окрему перемовну групу, але він нам відмовив. Саме по “Азовсталі”, щоби домовлялися про обмін ті люди, які виводили їх в полон. Тому що ми вперше вийшли й публічно відкрили країні, що представники України приїздили на заблоковану “Азовсталь”, і там були були перемовини, в тому числі і з Денисом Прокопенком. Безпосереднього контакту з Прокопенком у нас зараз немає. Ми з ним зустрічалися, коли він повернувся з полону. Він допоміг нам організувати зустріч з Єрмаком і Будановим, коли ми йшли з темою окремої перемовної групи. Він підтримав цю ідею. Якщо казати про “Спільноту Оленівки”, то він ніяк не залучений у наші справи. У нас немає комунікації, бо спільної діяльності з ним немає”.
З останніх звернень “Спільноти” – до Яни Лантатрової, уповноваженої з прав людини РФ: “Ми звернулись до пана Лубінця, щоб він передав Лантатровій наш лист, де ми, як дружини, мами і діти, просимо: віддайте нам наших поранених додому”.
“Кожного разу на річницю відчуваю великий тягар: мій чоловік був тяжкопоранений, прожив п’ять годин після теракту, його не довезли”, – розказує жінка на події “Спільноти Оленівки”. Вона тримається спокійно й впевнено, але спочатку вона не дуже налаштована ділитися своєю історією. Але стримувати не вдається.
Світлана Солонська – дружина загиблого в полоні “азовця” старшого лейтенанта Владислава Солонського, позивний “Осип”.
Владислав Солонський. Фото: Платформа пам’яті Меморіал
“Ми з Бердянського району, переселенці, у нас в окупації все залишилося, – ділиться Світлана коротко й згадує про чоловіка. – Я його сама розшукувала на тій стороні. Як слідча, зв’язувалися з людьми через непрямі канали, які могли допомогти”.
У вересні 2022 року відбувся черговий обмін полоненими між Україною та Росією. І Світлані сказали, що бачили Владислава пораненим, але живим:
“Ми з дитиною ходили на акції. Чекали, що його повернуть як тяжкопораненого за Женевськими конвенціями, ходили в МЗС”.
Але все вирішив випадок. У знайомих родини на “Азовсталі” загинув батько, треба було здати ДНК:
“Ми просто з ними пішли за компанію. І там казали, що бажано родичам тих, хто в полоні, також здавати ДНК. Моя дитина здала. Через два місяці нам подзвонили і сказали: у вас 99,9% співпадіння з тілом чоловіка, яке знаходиться в Києві з 15 серпня. Тобто весь цей час він був у Києві, на Оранжерейній, 10, його зразу під час обміну переслали. Отак ми дізналися”.
Це був жовтень 2022 року.
Владислава Солонського поховали на Берковецькому кладовищі, ділянка №42. Поряд з ним – ще п’ять загиблих у теракті.
Це найбільша кількість загиблих, які поховані в одному місті.
“Ми хочемо згадувати про нашого тата з любов’ю, а не у зв’язку з цією трагедією, – закінчує Світлана. Й наостанок додає про дочку Софію. – Вона дуже схожа на свого тата. В неї такі ж лідерські якості, логічне мислення. Вона студентка, відмінниця і ще паралельно працює”. Владислава Солонського нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
Родина Солонських. Фото: “Фокус”
Наталія Воронович, мама військовополоненого солдата з “Азову” Іллі Вороновича з міста Славута на Хмельниччині. Захисник “Азовсталі” перебував в Оленівському ангарі, де був поранений. У 2024 році так званий “суд” “ДНР” засудив його до 27 років ув’язнення за “тероризм”.
Ілля Воронович. Фото: ФБ “Спільнота Оленівки”
Пані Наталя розповідає, що Ілля загорівся “Азовом” у 16 років, коли вперше про нього дізнався від свого друга. Закінчивши за два роки лісовий коледж, пішов на строкову службу. Опісля – поїхав в Маріуполь, де підписав контракт.
“10 серпня буде п’ять років, як я його не бачила. 10 серпня (2021 року – “Н”) ми його провели в Маріуполь. Він поїхав на службу в “Азов”. На момент полону йому був 21 рік”, – згадує пані Наталя.
Ілля Воронович серйозно готувався до “Азову”. Фото: vsim.ua
Ілля – двічі поранений. Перше поранення мав на “Азовсталі”, також перелом руки, яка з часом невдало загоїлася. Друге – в Оленівці, перебував в госпіталі. Мати каже, що які саме поранення він отримав, невідомо, але його ім’я було в списку важкопоранених від Росії.
За її словами, усю інформацію про сина в полоні вони знаходили самі: “Ні влада, ні Координаційний штаб, ні Червоний Хрест жодної інформації нам не надав. Про його місце перебування, про Оленівку ми взнали через ЗМІ. А потім – від хлопців. які виходили з полону. Таганрог, Горлівка, Макіївка – це його маршрут до засудження”.
18 березня 2024 року, Іллю Вороновича разом з десятьма іншими “азовцями” засудили на 27 років позбавлення волі.
На даний момент канал передачі інформації – через людей на ТОТ.
“Листи приходять дуже рідко. Останні дані, це вже місяців два, що він у Кіровську, Донецька область. Ми зберігаємо його листи і малюнки. Він став гарно малювати. Вдома так не малював, ніде не вчився, а там став малювати”, – каже Наталя Воронович.
Малюнки Іллі Вороновича надходять до матері у вигляді скринштотів. Фото: з архіву Наталії Воронович
У таких повідомленнях інформація надходить дозовано, бо ж піддається цензурі. Найважливіша – про здоров’я: “Я запитую завжди, як його рука, як осколки, бо він з “Азовсталі” вийшов з осколковими пораненнями”.
Був навіть час, коли з Іллею можна було зв’язатися по телефону: у червні 2024-го його перевели в Макіївку, звідти він кілька разів телефонував: “Я запитувала, чи мені потрібно розмовляти російською, бо знала, що прослуховується. Але з ним розмовляла українською, а вони там розмовляють тільки російською. І пишуть також листи тільки російською мовою, і ми пишемо листи тільки російською мовою”.
Пані Наталя каже, що російську Іллі довелося вивчити уже в полоні, оскільки 20-річний юнак з Хмельниччини до того російську не вчив і не говорив.
Малюнок Іллі для сестри Софії. Фото: з архіву Наталії Воронович
На зустрічах родичів засуджених військовополонених, що проводить Координаційний штаб, постійно піднімається питання про обмін. Проте відповідь пані Наталю не задовольняє:
“На зустрічах вони говорять, що у нас немає стільки засуджених росіян, щоби було на кого міняти. Чому не засуджують російських військовополонених стільки, як засуджують наших? Тому немає обмінного фонду, на кого міняли би наших азовців і засуджених. Наші не судять в такій кількості і на стільки років, як судить Росія: 27, довічні, 18. У нас зараз багато засуджених, майже всіх азовців засуджують, і всіх, що знаходяться у полоні”.
Вона чекає на повернення сина. Хоча знає, що “азовців” росіяни віддають неохоче.
“Вони вже п’ятий рік в полоні, вже безнадійні. Пишуть в листах: “Ви нас забули. А ми вже тут звикли. Чи ви кудись ходите, чи про нас нагадуєте?” І я так само йому постійно пишу, що ми тебе і вас не забулися, постійно на акціях, постійно нагадуємо. З кожним роком їх стає загиблих в полоні все більше і більше”.
Як повідомила Марія Климак, представниця Медійної ініціативи за права людини, з “бараку 200” засуджено чи йде суд щодо 38 “азовців”:
“За нашими даними, з “бараку 200” засуджено чи йдуть судові справи стосовно 38 азовців. Але є ще багато закритих справ. Тому, фактично до кожного з “Азову” йде кримінальне переслідування. Комусь вже по третій справі вручають. Вони розкидані по всій Росії і зв’язок є не з усіма”.
Читайте також:
Сприяв катуванню начальника медслужби “Азову” і хотів стати “вагнерівцем”: звільненому з полону бійцю НГУ оголошено підозру
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
