автор: Олена Чебелюк
наукова співробітниця Музею Гідності у Львові
25 жовтня минає перша річниця від загибелі воїна 5-го батальйону спецпризначення “Любарт” бригади НГУ “Азов” капітана Назара Островського. Поліцейського, майданівця, батька і чоловіка. Закоханого в книжки інтелектуала та філософа, який постійно і спрагло шукав нових знань та формував візії. Музиканта, який після Майдану продав свій Fender Stratocaster, купив автомат і поїхав записуватись добровольцем в “Азов”. Через 10 років він повернувся воювати в той самий підрозділ і віддав своє життя за волю України.
Назар був лицарем – саме таке порівняння найчастіше доводилося чути від людей, які його знали та любили. Яскравим, непростим, начитаним і дуже цікавим співрозмовником. Він часто міг бути різким у своїх оцінках і водночас чутливим до чужого болю. Особливо йому боліло, коли ображали слабших.
Цей лонгрід – спроба створити портрет особистості Назара. Розповісти про основні етапи його життєвого шляху: юність, становлення, Майдан, участь в АТО, служба в поліції і, зрештою, велика війна. Тут багато спогадів від його близьких, друзів та побратимів. І трохи від самого Назара, бо хто ж може краще розповісти, ніж він сам? Тут про його цінності і вибір, який для нього був єдино можливим. Про тяжке рішення залишити тих, кого він найбільше любив, і стати на їхній захист.
Назар Островський
Назар Островський народився 18 червня 1985 року у Львові. Мама Марія Миколаївна працювала опікункою літніх людей, батько Богдан Іванович – у будівельній сфері. Мав двох сестер – старшу Оксану й молодшу Анастасію.
Батьки розлучились, коли Назарові було 11, і він залишився з матір’ю. З татом Назар підтримував стосунки і надалі, особливо вже в дорослому віці.
Важливу роль у дитинстві Назара відіграла старша сестра. У час, коли матір перебувала на заробітках закордоном, Оксана фактично була замість мами в сімʼї.
Вчився Назар спершу у школі №21 на вул. Кониського, у старших класах – в колишньому Греко-католицькому ліцеї імені Климентія Шептицького.
У школі Назар навчався добре, вирізнявся дуже хорошою пам’яттю та схильністю до гуманітарних предметів. Особливо любив і добре знав історію, з дитинства багато читав.
Ходив до музичної школи, де спершу навчався грати на цимбалах, а згодом на гітарі. В дитинстві співав у духовному хорі.
Після школи вступив на філософський факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, який закінчив у 2007 році. Також завершив програму екуменічних студій Українського католицького університету. Згодом, щоб мати змогу працювати в поліції, отримав другу вищу освіту на юридичному факультеті в університеті МВС у Львові.
У юності Назар був частиною львівського молодіжного неформального середовища. Їх об’єднувала любов до музики, спільні тусовки, концерти й фестивалі, нестандартні зацікавлення. Зокрема, товариш Назара, відомий львівський музикант Дмитро Тернущак “Кумар” із блек-дез-метал-гурту “1914”, згадував, як вони певний час цікавилися магією, різними ритуалами та оккультними практиками, читали лекції із психології теології. Саме так вони тоді називали ці заходи.
“А через роки ми ржали із самих себе. Каждого разу згадуючи, які ми були смішні шукачі «магічного», «божественного», «таємного» ітд)) Мамкіні теолухи і кубікі маггі)”, – написав Дмитро у спогаді після смерті друга.
Назар Островський в молодості
Після закінчення навчання в університеті Назар не став філософом. Але філософія залишалась важливою частиною його життя, неабияк впливаючи на світогляд.
Як розповідає його близький друг, викладач філософії Українського католицького університету Ігор Колесник, Назар читав багато філософських творів, надаючи перевагу класикам – Сенеці, Платону, Сократу. Любив наукову фантастику. Одним із його улюбленим письменників був Джордж Мартін, автор “Гри престолів”. Пізніше, вже у зрілому віці, сферою його головних зацікавлень стала історія – він також багато читав на теми історії культури та розвитку цивілізацій.
“Йому цікаво було дізнаватися як розвивалися цивілізації, наприклад античні, також він цікавився військовою історією. Ми багато говорили на теми історії різних культур, старих чи нових: Венеційська, епоха Відродження. Про великі масштабні історії, тому що, на мій погляд, він був схильний до такого масштабованого мислення. Йому подобалося філософувати над історією.
Окрім історії, йому було цікава геополітика, і Назар читав різні геополітичні праці. Був період, коли він почав вивчати англійську мову, щоб нарешті дорватися до англомовних джерел. І для нього це було трошки викликом. Він підтягнув англійську, коли під час роботи в поліції отримав грант на вивчення іноземної мови і згодом вільно читав уже в оригіналі. Це відкрило для нього доволі багато літератури, а також текстів, новин, всього того, що раніше було не дуже доступним. Тобто тепер він міг читати джерела”, – розповідає Ігор Колесник.
Після закінчення університету Назар влаштувався на роботу в коллцентр мобільного оператора UMC, зараз Vodafone. Це була нелегка і виснажлива робота, зміни іноді тривали по 10 годин. Пізніше працював менеджером в інтернет-магазині Дешевше.нет.
У коллцентрі юнак познайомився з випускницею філософського Оленою Дівеєвою. Невдовзі вони стали зустрічатися. Одружилися – під час його служби в “Азові” у 2014 році.
“Назар був другом моєї близької подруги Тані. І так ми потрапляли в якісь спільні компанії, де обов’язково були музиканти і різні тусовочні люди, – пригадує Олена. – І ми почали цією спільною компанією кудись ходити, десь їздити. А Назар теж гарно грав на гітарі. Тоді нас об’єднала музика. Далі була перша поїздка на Шипіт, цей великий вогонь і вся атмосфера хіпі. Мені здається, що ми теж трошки мали цей дух хіпі. Він тоді був із дуже довгим волоссям. Я йому дала свою шкіряну пов’язку на голову. Він її носив, і пов’язка йому насправді більше пасувала, ніж мені.
Якось ми разом з компанією друзів поїхали в Крим. Це одні з моїх найромантичніших спогадів, пов’язані з Назаром. Ми винайняли житло у приватному секторі, із подвір’ям, заплетеним виноградом. Пам’ятаю, як він сидів зі своїми кучерями в цьому винограді, грав на гітарі і дуже чутливо співав. Тоді я вперше побачила цю його таку ніжну частину. Це було дуже гарно. І він був дуже гарним тоді. Тоді, влітку 2008-го, в нас і почалися стосунки, після цієї подорожі.
Назар із першою дружиною Оленою Дівеєвою
Хоч перше моє враження від нього було ніяким, він мені тоді не сподобався. А згодом я подивилась на нього і подумала: «Боже, який гарний!» Насправді він був дуже харизматичним із цим волоссям. І коли він його постриг, пішовши на війну, це як втрата була. Це було таке його перевтілення, з оплакуванням його хіпівської юності.
Ми були разом 13 років, із них шість – в офіційному шлюбі. Але, на жаль, у нас не був щасливий шлюб. Назар був складною людиною для найближчих людей. Наші стосунки завершились в листопаді 2020 року”.
Неформальна спільнота, до якої належав тоді Назар, значною мірою вплинула на те, що в побуті він частково став російськомовним. Це була звична практика в так званих “просунутих” львівських колах в 90-2000-х роках.
Назар, як багато хто з цієї спільноти, слухав російський рок, читав Достоєвського та інших російських письменників, перебуваючи в московському культурному полі.
“Ми були дуже русифіковані і навіть вдома кілька років говорили російською, – зізнається перша дружина Назара. – Хоч він походить з української сім’ї, і я також. Тобто та тусовка, в якій ми познайомились і де ми тусили, нас перевела на цю мову. При цьому з сім’єю чи нашими україномовними друзями ми й надалі продовжували спілкуватись українською. Але оце переконання, що все модне – це передусім російське, воно таким чином на нас вплинуло. І ми були не єдині такі. Я знаю, що це насправді поширена історія.
У 2014 році ми повернулися додому з Майдану і перейшли виключно на українську. Адже це було так тупо взагалі, що ми говорили російською… Я потім це переосмислила і зрозуміла, що це передусім був вплив середовища. В нас було багато друзів із російськомовних сімей, для них це було нормально…”
На щастя, у випадку Назара вплив російськомовного середовища і побутова русифікація виявились тимчасовим явищем. Із часом він дедалі більше почав замислюватись про свою ідентичність і майбутнє своєї країни. Усвідомлення себе українцем сягнуло піку через кілька років, завдяки досвіду, який Назарові довелося пережити під час Революції Гідності.
Близький друг Юрко Вовкогон пригадує своє перше враження від знайомства: “Зі студентських часів я знався з Оленкою Дівеєвою. Я вчився на політології, вона на філософії, паралельні групи, і вона жила ще й недалеко від гуртожитку. А в ті часи будь-яких людей, які хоча б візуально відрізнялися від сірої маси, ти сприймав як своїх рідних. І так ми стусувалися з Лєнкою. Я заходив до неї, ми слухали музику, спілкувались, а вона в універі зустрічалася з різними хіпарями. І ось якось, уже після студентських часів, дивлюся – йде Оленка з якимсь новим патлатим хлопакою (Назаром Островським – Ред.). У мене перша думка: напевно, знов якийсь москаль. Бо була в них тоді така собі російськомовна тусовка. І мені завжди було шкода, що така гарна дівчина – і не з кимось із наших. Я спершу так скептично до нього. А потім – здоров-здоров. І вже бачу – є з ким говорити, що хлопака наш, український. Не якийсь криворукий пацифіст, мамина дитина. Відчувалося, що він трохи бачив життя і може за себе постояти.
Із ним було цікаво. Назар був розумний і сильний, мав свій характер.
Після Майдану я пішов у «Правий сектор», а він в «Азов». Повернувшись до Львова, ми з ним почали більше спілкуватись, мали різні спільні теми. Якось випадково зустрілися на Тарнавського. Там є одне маленьке подвір’я із футбольними воротами, і ми тоді пів дня там просиділи з Назаром і Юрком Калиняком, який воював у 72-й, говорячи про всілякі різні речі, переважно звісно про війну і про життя. Була така штука, що добровольці тягнулися один до одного, гуртувалися”.
За свідченнями друзів і близьких Назара, він задовго до Майдану усвідомлював реальність російської загрози для України.
Олександра Сладкова, подруга з юності, пригадує їхню розмову, яка відбулася ще 2003 року, коли росіяни пробували збудувати дамбу на острів Тузла в Керченській протоці. Та історія ледь не завершилась військовим протистоянням. Вже тоді Назар говорив, що готовий йти воювати і що війна з Росією цілком можлива.
Олена Дівеєва теж розповідає, що в Назара давно були сформовані чіткі погляди, які він не боявся відстоювати.
“Я ще з юності була дуже політично активна, з 16 років ходила на мітинги «Кучму геть!». З самого початку стосунків ми з ним про це багато говорили. Але я була тоді наївна пацифістка. І казала, що якщо буде війна, то треба втікати. Тоді ж ще не було [окупації] Криму, нічого такого. А Назар казав, що якщо буде війна, він піде захищати країну. У нас зчинилася ціла баталія про це. Я йому казала: «Ну як ти можеш таке казати? Треба втікати… Як же так, ти що, залишиш мене тут саму, а сам воюватимеш?” А він відповідав: «Так, воюватиму». Згодом я, звісно, змінила свою думку. І мені навіть соромно за цю свою позицію, за те, що я тоді навіть погрожувала його покинути.
Попри всі складнощі в наших особистих стосунках, я маю повагу до його громадського подвигу. Він зробив дуже багато для України. І його приклад надихнув інших. З нашої тусовки він єдиний пішов на війну у 2014-му. За ним пішли вже інші друзі. Спершу Назар пішов на Майдан, далі пішов воювати. І я це безмежно поважаю. І зараз я розумію, наскільки я відставала в поглядах стосовно того, що всі ми маємо чимось пожертвувати заради перемоги. Я це вже зараз розумію. А Назар це зрозумів набагато раніше”.
Назар Островський – доброволець “Азову” влітку 2014 року
Із молодих років Назар Островський не бажав миритися з несправедливістю і жорстокістю навкола. Коли йому було 18, він долучився до боротьби активістів проти наркодилерів, які розповсюджували серед підлітків димедрол. Навіть допомагав одному з журналістів, який робив розслідування на цю тему.
Боровся за бездомних собак, яких експлуатували на вулицях, забирав їх у циган. Якось приніс додому собаку зі зламаною ногою. Разом з Оленою вони її лікували, витратили купу грошей на апарат зовнішньої фіксації на лапу. Пенні жила в них пів року, потім утекла.
Із перших днів Революції Гідності Назар Островський приєднався до протестів. Спершу вони з Оленою виходили на мітинги у Львові, згодом разом поїхали на Майдан до Києва. Як говорив пізніше Назар, після того, як на Майдані побили студентів він зрозумів, що це – рубікон, далі так жити не можна, і після того включився в події на Майдані вже всерйоз.
Назар не належав до жодної з сотень Самооборони Майдану, але регулярно приїжджав до Києва, привозив волонтерську допомогу, респіратори, бензин тощо. Був на Банковій 1 грудня 2013 року, незадовго до кривавого розгону, згодом брав активну участь у боях на вулиці Грушевського.
Назар Островський на Майдані
Під час розстрілу майданівців 20 лютого 2014 року Назар був у гущі подій, на вулиці Інститутській. Саме там він побачив першу пролиту кров.
Потім Назар поїхав у Межигір’я, там якраз знайшли багато документів з бухгалтерії президента-втікача Віктора Януковича. Їх викинули в річку, намагаючись позбутися доказів незаконних фінансових махінацій. Разом з іншими активістами Назар виловлював їх із води. Майданівці кілька днів їх скрупульозно висушували, фотографували, згодом передали опозиційним депутатам.
Назар Островський фотографує знайдені в Межигір’ї документи Януковича. Фото: Артем Жавроцький
Саме Майдан кардинально вплинув на світогляд і громадянську позицію Назара Островського. За словами його близької подруги і куми Наталі Куби, Майдан розкрив Назара як особистість.
“Якщо до цього він був таким собі меланхолійним студентом, випускником філософського факультету з екзистенціалістськими нахилами, то після Майдану ця меланхолія трансформувалась у готовність діяти, – каже Наталя.
– Революція Гідності дала йому відповідь на екзистенційні питання: хто я? з ким я? що я хочу і можу робити? Він зрозумів, що може впливати на події в країні.
А коли він повернувся вже після звільнення Маріуполя 2014 року, то повністю переосмислив свою роль в житті і суспільстві зокрема.
До цього часу в нього була певною мірою дещо відсторонена позиція, зокрема від відповідальності за те, що ти можеш на щось впливати, від громадської активності. Це не означає, що він не поділяв наші цінності, швидше, тут ішлося про активне втілення в життя і відстоювання цих цінностей”.
Про свою мотивацію йти на війну і вплив Революції Гідності на своє рішення Назар Островський розповідав в інтерв’ю, яке було опубліковане у книзі спогадів “Воїни світла”.
“Першу там свою кров я побачив на вулиці Інститутській, коли вбили біля мене людину, так метрів тридцять від мене. І в мене було відчуття того, що ми ж ту кашу заварили, тобто, грубо кажучи, якби того всього не було, ми б цього не робили в Києві, то не почалася би війна на Сході. У мене була ніби якась моральна відповідальність продовжувати боротьбу, а не поїхати додому, коли там уже все серйозно стало. І взагалі якось до революції, війни я країну сприймав, як… Не сприймав, як свою. А тут у мене з’явилась якась відповідальність за неї, що я маю її робити, творити”.
Назар Островський пішов у військкомат одразу ж після того, як росіяни захопили Крим. Але до війська його тоді не взяли – добровольців на той час вистачало. А в нього в молодості була діагностована виразка шлунку, через яку він був визнаний непридатним до служби в армії. Згодом, на черговому медобстеженні, лікарка повідомила, що виразка вже затягнулась, і Назара визнали придатним.
Три місяці Назар чекав, поки йому зателефонують, готувався. За той час з’ясував, що може легально купити автомат Калашникова. Отримав дозвіл, купив карабін, і наступного разу у військкомат пішов уже з особистою зброєю.
Але там йому знову сказали чекати. Тоді Назар вирішив записатися в добровольчий батальйон.
І про те, наскільки його рішення піти на фронт було важливим і виваженим, свідчить рішення продати свою улюблену гітару Fender Stratocasterзокрема, аби купити “Сайгу”. При тому що музика мала для нього особливе значення – Островський любив рок, блюз, придбав гітару й піаніно та грав на них.
У липні 2014-го, поклавши автомат у кофр від гітари, Назар поїхав до Києва записуватись у новостворений батальйон “Азов”.
“Я поїхав до Києва, в мобілізаційний центр “Азова”, який розмістився в готелі “Козацький”. Там мені сказали, що набір завершено. Однак особиста зброя переконала. І 3 липня 2014-го я потрапив у полк.
Місяць нас готували. Потім ми поїхали в АТО. І вже через п’ять днів розпочалася оборона Маріуполя. Російські війська зайшли з боку Новоазовська. Так, із корабля на бал, нам довелося брати участь у безпосередніх бойових діях”.
В “Азові” він отримав позивний “Агутін”, з яким воював усі наступні роки.
Як розповідав сам Назар, позивний йому дали побратими – донецькі ультраси. Коли він прийшов у підрозділ, то мав довге світле волосся до плечей, а в руках – чохол від гітари, в якому лежав карабін.
“Вони мали б назвати мене “Плантом”, – сміявся Назар, який передусім асоціював себе з лідером легендарних Led Zeppelin Робертом Плантом, а не гламурним представником російської попси Леонідом Агутіним. – Ну, але, мабуть, вони не слухали такої музики і не знали, хто це такий. Натомість я нагадував ультрас Агутіна. Так вони мене й охрестили. А ще тролили безбожно“.
Назар Островський – доброволець “Азову” разом із побратимом у 2014 році
У складі “Азову” Назар брав участь у боях в районі Маріуполя в серпні-вересні 2014-го. Спершу служив на посаді рядового міліції, згодом перевівся в роту вогневої підтримки.
На Островського були покладені обов’язки навідника міномета. Але з єдиного міномета, який був на той час на озброєнні, ніхто стріляти не вмів. Тож довелося розбиратись у всьому самостійно. Виручав інтернет, також допоміг суміжник, майор ЗСУ. Він навчав Назара і його напарника наводитись і стріляти за допомогою карт із GPS. Так улітку 2014 року Назар Островський став піонером, який фактично зробив перший артилерійський постріл в історії “Азову”.
“…Потім уже в “Азові” впровадили натовські стандарти, курси. А на той час це все було на такому кустарному рівні, ми там кілька разів себе ледь не підірвали. Але, в принципі, всі живі залишилися.
Коли я поїхав, загинули хлопці, з якими я служив, якраз на мінометі. Вони підірвалися на міні”, – розповідав згодом Назар.
Назар Островський (ліворуч) – боєць мінометного розрахунку в складі “Азову”, осінь 2014 року
Перший досвід участі в бойових діях позивний “Агутін” отримав у вересні 2014-го на околиці Маріуполя. Блокпост, на якому він перебував, росіяни обстріляли з “градів” і артилерії.
Восени 2014 року його підрозділ почали переводити в Нацгвардію, і лишитися служити можна було за умови підписання безстрокового контракту. Назар не захотів підписувати його на таких умовах і повернувся додому.
“Близько місяця я пив і обмірковував, у який підрозділ мені перевестися. Випадково на очі потрапило оголошення про конкурс у міліцію (поліції тоді ще не було). Суто з цікавості я заповнив анкету. І тут з’ясувалося, що в міліції немає чіткої позиції стосовно добровольчих батальйонів. Воювати на Сході добровольці можуть, а ось служити на місцях у поліції – ні. І я почав давати інтерв’ю: як це так, що відбувається? Адже я воював у добровольчому полку “Азов” при МВС і офіційно вважався рядовим міліції…
Тоді мені запропонували поновитися, тобто пройти всю бюрократичну процедуру з конкурсами, принести характеристики з усіх місць навчання. Одне слово, зібрати велику теку документів. За місяць я це зробив. Але мені сказали, що конкурс уже завершено і відбувається переформатування міліції в поліцію. Порадили знову послужити, тепер у добровольчому батальйоні “Львів”. Я погодився. На початку 2015-го, з великими проблемами, я все-таки перевівся у “Львів”, де прослужив два роки”, – розповідав Назар.
У складі поліцейського батальйону “Львів” Островський регулярно перебував на ротаціях на сході України, у Станиці Луганській і сусідньому Біловодську.
Це були останні місця, де він на той час перебував у безпосередній близькості до лінії фронту. Влітку 2015 року всі добровольчі підрозділи у зв’язку із “мінськими домовленостями” були виведені з першої лінії. Згодом батальон “Львів” дислокувався у тилових Слов’янську і Костянтинівці. Назар стояв на блокпостах на другій-третій лінії оборони, не беручи участі у безпосередніх бойових діях.
Попри відсутність загрози життю, службу на блокпосту під Слов’янськом він пригадував як найтяжчу за період АТО. Дошкуляв сильний мороз (в окремі дні доходило до -30), на посту доводилось перебиватись “мівіною”, а жити – в приміщеннях комбікормового заводу без води, опалення й туалету. Це особливо відрізнялося від побуту часів “Азову”, коли вони жили на “дачі Януковича” в курортному Урзуфі під Маріуполем.
У березні 2017 року Назар звільнився зі служби в батальйоні “Львів” і невдовзі почав працювати дільничним офіцером у Сихівському райвідділі поліції м. Львова. Згодом перевівся у підрозділ “Поліна”, створений для протидії домашньому насильству.
Причини, чому Островський прийняв рішення стати поліцейським, називають різні. Але більшість його друзів сходяться на тому, що для Назара це був спосіб приносити користь, допомагати тим, хто потребує захисту. Ця риса була характерною для Назара Островського ще з дитинства. Окрім того, післямайданна країна, хоч і повільно, та змінювалась. Зі скрипом і труднощами відбувалася реформа поліції, тож молодому чоловікові здавалося, що він може бути корисним на цьому полі.
Олена Дівеєва розповідає: “Назар пішов на війну не як на роботу, а як на певний подвиг. Але потім, коли він повернувся, що йому тут світило? Піти в IT? Усі тоді пішли в IT, його друг туди тягнув. І в певний момент він цілком думав туди йти. Коли вже стало зрозуміло, що активних бойових дій нема.
Я його переконувала: йди за своїм покликом, роби, що ти хочеш робити, в тебе вийде. Я завжди казала, що мені не потрібен нещасний айтішник – мені потрібен щасливий чоловік.
Гроші для нього, на жаль, мали значення. Це сумна й болюча історія, бо його вганяло в депресію безгрошів’я. Він про це не говорив вголос, публічно, але ця неможливість заробити не давала йому спокою. Мені здається, що якоюсь мірою на нього тиснув “чоловічий” світогляд і переконання, що чоловік має заробляти. В той же час він мене дуже підтримав, коли я пішла з “Водафону” і пів року змінювала професію на психотерапевта, йшла за своєю мрією. Він допоміг мені відважитись стати психотерапевткою, хоч сам не вірив у цю професію. На жаль, бо я переконана, вона б могла б дуже багато змінити в нашому важкому сімейному житті.
Я також надіюсь, що певним чином вплинула на його рішення піти в поліцію. Він пішов туди з мотивацією змінювати її, а не просто там працювати. І це ще одна його боротьба.
Назар завжди боровся за щось добре. Спершу для нього це була війна. Коли ж закінчилася активна фаза війни і він повернувся, Назар знайшов нову боротьбу. За реформу поліції, яка в той час відбувалася”.
Читайте також:
“Які кіборги? Прості хлопці, що хотіли жити”.
Оборонець ДАПу Віталій Горкун – майданівець, ультрас, новий “коп” та заступник мера
Назар Островський під час роботи в поліції
“Назар системно йшов до своєї мети і не робив речей, які не осмислював, – говорить Назарова подруга Наталя Куба. – Рішення піти на роботу в поліцію було саме таким. Він пішов вчитися на юридичний в Університет внутрішніх справ. Свідомо пішов у новостворений підрозділ по боротьбі з сімейним насильством. Він ішов туди, де дійсно було складно. Дуже хотів допомагати іншим, захищати слабших. Назар вбачав у цьому свою роль і можливо навіть місію. Певною мірою це було таке лицарство.
Він був уважним до людей не в теорії, а на практиці. Йому не треба було визнання чи подяк. Назару було важливо допомагати там, де інші цього не роблять. Він дуже цілісно орієнтувався на те, що вело його всередині”.
Водночас Наталя пригадує, що Назар був дуже скромним, якщо справа стосувалася його особисто. Ніяковів, коли йому робили подарунки чи якісь знаки уваги. Дуже тепло сприймав, коли про нього піклувалися, довго і з вдячністю потім про це згадував.
Куба розповідає, що одного разу пізно вночі поверталась додому з роботи і дуже налякалася, коли її почав переслідувати якийсь чоловік. Коли жінка розповіла про цей випадок Назару, він мовчки повів її з собою в магазин, і, користуючись посвідченням поліцейського, купив їй газовий балончик. Це був один із його способів – дбати та захищати людей, яких він насправді любив.
“Те, що Назар пішов у поліцію, було для нього викликом. Мені здається, що він любив виклики, вирішувати завдання, з яким тяжко впоратися. Він побачив у цій роботі можливість на щось вплинути, щось змінити.
Я думаю, це той самий мотив, що піти добровольцем в «Азов». Це нести світло там, де темрява. Бо в світі є різна х*ня, а де найбільше тої х*ні, туди і треба йти її розгрібати”, – коментує Юрко Вовкогон.
“Назар був дуже впертий. Знав, на що йде, знав, з яким сатаною він бореться. Для нього було важливо бути підготовленим до того всього. І він довго, дуже вперто боровся з тим. Можливо, якби було легко, він би туди і не пішов.
Думаю, це одна із причин, чому він потім перевівся з посади дільничного, де купа паперової роботи і місцеві наркомани, у підрозділ по боротьбі із сімейним насильством. І він там бачив багато пекла”, – розповідає Ігор Колесник.
Назар Островський
На цій роботі Назар особливо гостро реагував на випадки, коли знущалися з дітей. Дружина Олена пригадує, що він не раз, повертаючись з роботи, зі сльозами на очах розповідав про почуття безнадійності на робочих викликах, де ображали слабших.
Подруга Назара Оксана Зьобро писала у своєму некролозі: “Для мене найвиразніша риса Назара була навіть не у прагненні справедливості, не у невмінні пройти повз, а саме в його всеохопній доброті, яку він так часто намагався приховати за скепсисом, цинізмом чи сарказмом.
Думаючи про нього, згадую як він з трепетом розповідав про білявого хлопчика, якого віз на задньому сидінні поліцейської машини з дому, якого домом не назвеш, а швидше, пеклом, в соціальну службу. Як цей хлопчик забув на сидінні динозаврика, а Назар потім шукав його, щоб віддати іграшку (насправді, впевнена я, щоб ще раз побачити цього хлопчика і пересвідчитися, як він).
Я згадую, як він обирав книжку для 9-річної дівчинки, яку зустрів на виклику, яка жила в жахливих умовах без батька в однокімнатному підвалі з родиною далекою від благополуччя – і була при цьому «дуже жива і мила». Як він казав, що хоче, щоб ця книжка перенесла її в кращий світ, щоб вона в нього повірила”.
Назар бачив себе у таких дітях, каже Ігор Колесник. Він розумів, що чекає цю дитину, і сподівався, що, можливо, книжки допоможуть їй створити якусь паралельну реальність, в якій дитина змогла б заховатися і зберегти себе за той час, коли доводиться жити в таких умовах.
“Назар мав дивний характер, у якому чорний гумор і цинізм поєднувалися із глибинною потребою допомагати, захищати, боротися за справедливість. Не за ту справедливість, про яку розповідають політики чи “єдиний телемарафон”, а за ту, якої немає у квартирах темного міста. Коли він працював у відділі протидії та запобіганню сімейному насиллю, то боровся за тих, хто в повній темряві. За ту дитину, яка виростає калічкою у сім’ї алкоголіків. За дітей, чиї батьки наркомани. За тварин, чиї власники різали одне одного ножами. Він свідомо йшов туди, де був найбільший згусткок темряви, де горіли шини, де били дітей або студентів дорослі, сильні та несправедливі «нормальні» люди. Він, як і я, не розумів природи безпідставної жорстокості та байдужості людей, які знущалися над слабшими, викидали на вулицю домашніх тварин як меблі, не простягали руки потопаючим. Він, на відміну від мене, мав силу і рішучість, щоби в дусі головного героя «Чуми» Камю продовжувати робити те, що було його фундаментальною силою: бути там, де болить найбільше. Бути із тими, чий голос не почутий”, – писав Ігор Колесник у пам’ять про друга.
Назар Островський та Ігор Колесник
Це категоричне несприйняття жорстокості і несправедливості накладалося на розчарування, яке ставало все глибшим, через відсутність змін у системі, незважаючи на всі зусилля активістів, котрі намагались контролювати поліцію та змусити загрузлу реформу зрушити з місця.
Читайте також:
Реформу поліції провалено. Хоч би патрулька в лайно не скотилася, – Сініцин
Свою публічну критику недоліків роботи поліцейської системи з погляду дільничного і власного досвіду роботи Назар розпочав після гучного вбивства п’яними поліцейськими 5-річного хлопчика Кирила Тлявова, що трапилося у травні 2019 року в місті Переяслав на Київщині. Як писав сам Назар, це стало останньою краплею, щоб не мовчати і за допомогою розголосу спробувати щось змінити або принаймні привернути увагу до проблем, з якими він стикався на службі в поліції.
Островський почав публікувати на своїй сторінці у Facebook свої “записки дільничного”, у яких зокрема розповів про те, що у відділку бракує комп’ютерної техніки, канцтоварів і навіть звичайного паперу, щоб реєструвати звернення громадян. А керівництво у відповідь туманно натякає, що “потрібно працювати з підприємцями”, щоб отримати від них папір, або ж купувати його за власні гроші.
Також Назар детально описав, як виглядає звичайний день роботи дільничого поліцейського офіцера з понаднормовими і, як правило, неоплачуваними годинами праці, із відсутністю вихідних, коли потрібно бути присутнім для забезпечення порядку на масових заходах, із боротьбою з вуличною торгівлею, із психологічними консультаціями громадян, що приходять на прийоми, безкінечними нарадами в керівництва, купою беззмістовної паперової роботи і звітності заради звітів.
Ще в одному з постів він описував усі труднощі, з якими йому довелося зіткнутися про спробі влаштуватись на роботу в поліцію.
Після того, як Назар Островський опублікував свої “записки дільничного”, в мережі розпочався справжній флешмоб. Друзі, знайомі і просто небайдужі львів’яни купували пачки офісного паперу та передавали в подарунок Назару, а він у свою чергу – колегам. Увесь процес супроводжувався ретельним фотозвітом, аби зробити його повністю прозорим.
У відповідь керівництво змусило двох співробітників Сихівського райвідділу цілий день рахувати аркуші використаного Назаром за місяць паперу (таких виявилось 987) і навіть звинуватило в намірі корупції. Але зрештою жодних покарань за таку спробу публічного бунту на нього не наклали.
“Йому далеко не все подобалося, коли він почав працювати в поліції. Про багато речей, які Назар там побачив, він не міг розповідати. Але він хотів боротись, міняти це все. Він намагався, як міг, робити якісь кроки, щоб змінити поліцію зсередини.
Він був фрустрований, що ці зміни по-справжньому не відбуваються, що люстрація не пройшла, що всі ці бандити поверталися назад… Але в той же час, мені здається, він почав себе там також знаходити, в тій боротьбі. Це однозначно вже був не фотомагазин і не колцентр. Назар реально міняв життя інших людей. І в нього почалась нова боротьба – у підрозділі «Поліна». Він розказував, що дуже вболіває за дітей, які живуть у сім’ях, де є насилля. Він мало мені розповідав про цю свою роботу, але я бачила, що він цим горить”, – згадує Олена Дівеєва.
Робота в поліції вплинула і на характер самого Островського. У спілкуванні він став більш різкішим. Багато знайомих говорять про цинізм і сарказм, які проявлялися в комунікації із зовнішнім світом.
Як охарактеризував його товариш Ігор Колесник, Назар був “романтичним циніком і впертим засранцем із добрим серцем”. Але його близькі люди стверджують, що цей образ був не більш ніж захисною маскою, за якою Назар ховав свою насправді вразливу натуру.
“Цей проявлялося в побутовому спілкуванні. Коли він напивався, то любив домінувати, ніби як стверджувати свою правоту. Не знаю, може, це якісь «мусорські примочки» в нього проявлялися – що моє слово має бути зверху, і я маю перемагати в суперечці, – розповідає Юрко Вовкогон. – Якщо спробувати пояснити таку його поведінку, то мені здається, так відбувається, тому що люди, які тонко відчувають і яким болить, мусять назовні в якийсь спосіб компенсувати цей свій внутрішній романтизм. І вони захищаються від нього сарказмом, самоіронією. Так ти вирівнюєш баланс свого сприйняття”.
“Я думаю, що оця його маска такого суворого поліцейського – вона в нього виробилася як адаптивний механізм, – розмірковує Ігор Колесник. – Я так собі це завжди тлумачив і не сприймав, що він прямо змінився в гіршу сторону. Тобто він створив собі певний захисний образ, і цей образ працював.
Назар випивав з іншими поліцейськими. Тому що така служба була: багато змін, виснажливої роботи, нервів, виїздів. А він як людина, яка адаптується до середовища, у такий спосіб ніби вливався в той колектив.
Я жартував, що він як класичний “коп” тепер постійно харчується пончиками і набирає вагу. Назар через це нервувався, але згодом почав займатися спортом, щоб відновитися”.
Ігор, як більшість інших друзів Назара, визнає, що той був дуже цікавим співрозмовником. Островський дуже багато читав, постійно вдосконалювався і розвивався, навіть перебуваючи на фронті. Високо оцінював праці Ніла Фергюсона. Серед інших авторів, які писали на глобальні філософські та історично-цивілізаційні теми, читав Тоні Джадта, Джареда Даймонда, Умберто Еко. З українських авторів із захватом відгукувався про Тараса Прохаська, говорячи, що його “Непрості” – це своєрідний магічний реалізм у карпатській обгортці і наша претензія на велику літературу. В той же час про гемінгвеївську “Прощавай, зброє” Назар зробив лаконічний висновок: “Книжка тупо про дезертира”.
Назар Островський
Ігор слав йому на фронт книги. Назар їх запоєм ковтав, обговорював із товаришем. Ще він генерував безліч різноманітних мемів, зокрема на тему релігії, оскільки був відвертим атеїстом. Висміював, не раз жорстко, речі, які категорично не сприймав.
“Ми з ним багато дискутували, – згадує Ігор Колесник, – він бував дуже впертим в плані якоїсь дискусії, але часто прислухався до логічних аргументів. У нього це теж була особлива історія, кому передаровувати чи давати читати ці книжки. Він так вербував своїх людей, якщо сказати жартома.
Тобто він знаходив людей, які були адаптивними, які приймали якісь ідеї або були відкритими до нового. І в різних підрозділах, де служив Назар, якщо він знаходив людину, яка має голод до знання, то він ділився книжками”.
“Розмірковуючи про майбутнє України, ми з Назаром говорили про те, що Україна, швидше за все, завжди буде на межі. Що ця її функція нікуди не подінеться. Якщо це буде Євросоюз, тоді ми будемо межею Євросоюзу. І, відповідно нам не вдасться залишатись комфортною зоною на зразок Нідерландів або Бельгії. Це буде країна, яка буде змушена використовувати інструменти, яких Європа насправді цурається.
Ми говорили про аналогію з Туреччиною, яка прагне увійти до європейської унії, але в неї ніяк не виходить, тому що вона мусить постійно мати руки в крові. І Назар сприймав Україну як східний фронтир. Але казав, що ми точно будемо кращими, ніж Туреччина, бо в нас немає історії імперської держави з усіма комплексами, які пов’язані з відновленням величі Туреччини.
Він вважав, що ми могли б бути такою особливою країною, в якій поєднуються, з одного боку, цінності Революції Гідності, але вони будуть не наївними. Це європейські цінності, які захищаються українською кров’ю і, можливо, тут це більше європейські цінності, ніж в будь-якій європейській країні зараз”, – згадує про Островського Ігор Колесник.
У 2020 році в особистому житті Назара відбулися зміни. Він зустрів Олену Сидорчук, яка стала його другою дружиною і матір’ю його сина.
Олена Островська (Сидорчук) розповідає: “Із Назаром я познайомилася восени 2020-го. Якось дуже банально, гуляючи по центру Львова, загубила рукавичку. Ну, а він, звісно, підняв та наздогнав мене, щоб віддати. Як зараз пам’ятаю ті блакитні щирі очі. Я одразу зрозуміла , що він має відношення до тої проклятої війни. Напевно, за стилем одягу з берцями, компасом на руці та складаним ножем у кишені джинсів. В той момент ми були обоє змучені життям та проходили період після невдалих стосунків. Ми чітко розуміли, що хотіли від свого партнера. Наші бажання збігалися, тому через декілька місяців ми вже жили разом.
З самого початку відносин, я зрозуміла, що
він – ніби енциклопедія, в якій зібрана історія всього світу.
З ним завжди було цікаво. Ми могли спілкуватися до ранку. Він то грав на гітарі, то на піаніно, або ж смажив картоплю і слухав історичні подкасти. Мав завжди при собі дві-три книги, які почергово читав. Інколи мені було соромно, що я не можу підтримати діалог на рівні і подискутувати на історичні й політичні теми, які його цікавили. Але він казав, що має з ким про це говорити.
Я бачила в ньому опору. Назар був готовий прийти на допомогу всім, хто того потребує. Він перший біг знімати перелякану дівчинку з високої гірки, він перший біг допомагати іноземці, яка підвернула ногу, він зі сльозами на очах розповідав про почуття безнадійності на робочих викликах, де зазвичай ображали слабших – дітей, жінок, стареньких… Він хотів усім допомогти і робив усе можливе.
Назар із другою дружиною Оленою
Пізнавши один одного, ми вирішили оформити стосунки. Ми не прихильники якоїсь показовості – зробили це тільки для себе і відсвяткували тільки вдвох”.
Назар усвідомлював і готувався до масштабної війни з росією.
“Ми говорили з ним про те, що буде повномасштабна війна, – згадує Ігор Колесник. – Це неуникненна історія. З того моменту, як ми почали доволі активно спілкуватися, обговорювали різні нюанси з геополітичними процесами, китайські інтереси, Росію, Путіна і те, що в нього є своя міфологія.
Я думаю, що оцей філософський бекграунд Назара допомагав йому бачити ширшу картину. До прикладу, про Дугіна та інших ідеологів “русского мира” ми знаємо ще з філософського факультету. І про їхню маніакальну готовність продовжувати війну без огляду на втрати.
Звісно, масштабів нової війни ми не підозрювали. Але впевненість, що буде вторгнення Росії, постійно циркулювала серед АТОвців, Назарового кола спілкування. Особливо сильно в останній рік. І вони готувалися”.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олена була на четвертому місяці вагітності. Вона розповідає, як зранку 24 лютого 2022 року чоловік сказав їй зібрати рюкзак, дав карту, компас, свій табельний пістолет і пояснив, як полями та сільськими дорогами у випадку необхідності дійти до польського кордону. А сам пішов на патрулювання міста.
У березні Назар переконав дружину поїхати до Польщі, а сам добровольцем поїхав обороняти Київщину. А ще картав себе, що в перші дні повномасштабки не добрався до Маріуполя, щоб бути з побратимами-“азовцями”.
Під Ірпенем він зустрівся зі своїми хлопцями, ветеранами “Азову” та іншими військовими. Долучився до одного з підрозділів, які займалися зачисткою території. Брав участь в обороні Київщини, в Ірпені – як потім розповідав, бачив росіян на іншому березі річки. Неодноразово потрапляв під артилерійський обстріл.
Назар Островський під час боїв на Київщині у березні 2022 року
“Про те, що він поїхав під Київ, я дізналася тільки через тиждень, коли з ним зник зв’язок, – говорить Олена Островська (Сидоручук). – В мене ніби земля з під ніг пішла. Сидіти за кордоном було нестерпно, тому наступного дня я вже була в Львові. Назар намагався відгородити мене від негативних емоцій, і хіба в компанії друзів я могла почути, скільки разів він був близький до загибелі ще там, у Київській області”.
Невдовзі Островський повернувся до Львова і продовжив роботу в поліції.
У серпні 2022-го року народжується син Максим, про якого він так мріяв. Назар був удома, поруч з дружиною, під час пологів, підтримуючи її.
Восени 2022-го, після звільнення Харківської області, Назар Островський зголосився і поїхав у відрядження на деокуповані території, де займався фільтруванням та перевіркою місцевих на предмет співпраці з окупаційною владою.
Назар Островський на звільненій Харківщині восени 2022 року
Читайтн також:
В Ізюмі виявили велику братську могилу українських воїнів та близько 500 поховань цивільних. ФОТОРЕПОРТАЖ
“Коли минув певний часу після народження дитини, в Назара всередині почався моральний конфлікт, – розповідає Наталія Куба. – Назар сердився, що він у тилу, що його відправляють на якісь беззмістовні завдання, типу патрулювання в мирному місті. Що він не має змоги робити важливу, на його погляд, роботу. І він цим дуже мучився”.
Дружина Олена бачила це і знала, що чоловік шукає можливість знову піти на фронт та бути корисним саме там.
На початку 2023 року Назар пройшов навчання з керуванню БПЛА у Львові. Купив собі дрон і вчився на ньому літати. Він не лише освоїв польоти на дронах, а й навчився їх ремонтувати, налаштовувати, прошивати. Ще тоді казав, що безпілотники – це майбутнє війни, її основа. Закликав усіх вчитися керувати дронами. Бо війна торкнеться рано чи пізно усіх.
“Я просила його лишитися на посаді капітана поліції і бути поруч, – говорить Олена Островська. – Але ця тема завжди закінчувалась роздратуванням. Назар казав: «Орки забирають наші землі. Вони не зупиняться. І рано чи пізно прийдуть до наших домівок. І якщо зараз їх не зупинити, то, скоріш за все, нашому сину теж прийдеться воювати, але вже в складі російської армії, десь на території Польщі. Зараз відбуваються історичні події. І що скажуть чоловіки-ухилянти своїм дітям, коли ті запитають: “Тату, а що ти зробив ради нашої свободи під час війни?” Я би не хотів дивитися в очі своєї дитини і розуміти, що я зробив недостатньо».
З часом я змирилася з його рішенням, а він обіцяв максимально себе берегти. Я була дуже щаслива, що хоча б під час пологів він був поруч. Не можу уявити більш люблячого тата. Слів бракує, щоб описати його любов до сина.
Але в ньому боролися дві людини. Перша – щасливий чоловік та батько. Друга – воїн, який не може проживати своє життя спокійно, коли на фронті гинуть побратими з АТО… Кожна така звістка давалася йому морально важко.
І все ж він пішов. Щоб якось себе втішити, я думала, що виїзди на позиції з БПЛА – це більш-менш безпечно. Але помилялася…
Зараз нашому сину три роки, і він у кожному чоловікові шукає тата. Я чекаю того віку, коли зможу розказати, який його тато був відважний, щирий, справжній чоловік і як сильно він його любив”, – каже Олена.
Назар із сином Максимом
Наприкінці 2023 року Назар ухвалює остаточне рішення і приєднується до Сил оборони України для участі в бойових діях. Він іде в поліцейський батальйон “Лють”, штурмовий полк “Цунамі”. Служить там у підрозділі ударних БПЛА. Для цього чоловік додатково проходить навчання в Одесі, де на той час дислокувався батальйон.
І вже з грудня 2023-го в якості вибухотехніка в складі екіпажу АPV-дронів позивний “Агутін” бере участь у боях за Кліщіївку поблизу Бахмута, біля Часового Яру й Богданівки.
Читайте також:
Як врятуватися від FPV-дрона та виграти війну. Велике інтерв’ю з Тарасом Елейком, командиром групи БПЛА підрозділу ГУР
З особистих причин, передусім через специфічний особовий склад підрозділу, де було багато міліціонерів ще старої формації, Назар почував себе в ньому некомфортно. Якось навіть скаржився друзям на те, що хтось із його нових побратимів спілкується на тюремному жаргоні. Відтак почав шукати можливості перевестися.
Назар Островський під час служби у батальйоні “Лють”
І в травні 2024 року Назар Островський перевівся у 5-й батальйон спецпризначення “Любарт” 12-ї бригади Національної гвардії України “Азов”.
Агутін цілеспрямовано пішов до Святослава Паламаря “Калини”, з яким вони познайомилися ще 2014 року під час спільної служби в добровольчому батальйоні “Азов”. Служити серед близьких по духу, ідейних побратимів було для нього надзвичайно важливо.
У “Любарті” Назарові вдалося пройти переатестацію і зберегти офіцерське звання капітана.
Спершу Островського скерували у командний штабний пункт, де він служив влітку під час боїв, які “азовці” вели у Серебрянському лісництві. На той момент це була одна з небагатьох ділянок на всій лінії зіткнення, де Сили оборони України проводили наступальні, а не оборонні дії.
Обов’язком Назара у штабі було спостерігати за ситуацією, аналізувати побачене на полі бою і коригувати нашу артилерію. Але, посидівши трохи перед моніторами, він почав рватися безпосередньо в бій.
“Назар казав, що ці чергування дуже довгі, а він хоче безпосередньо літати. – розповідає Назарова подруга Наталя Куба. – Він прагнув як літати на БПЛА, так і розібратися в тому, як паяти FPV-дрони, складати їх. Пам’ятаю, як Назар показував мені фотку: каже, от бачиш – стоять четверо людей, а як паяти це все, знає тільки ось цей один малий. І я хочу розібратися, навчитися”.
Назар із побратимами по “Любарту” налаштовує FPV-дрони
Після успішного наступу в Серебрянському лісництві у вересні 2024 року батальйонно-тактичну групу з “Любарта” перекинули на Торецький напрямок для стабілізації ситуації. На той час частина бійців Збройних сил перебували в оточенні в селищі Нью-Йорк. Перед “азовцями” поставили завдання провести штурмові дії, здійснити деблокаду, зробити коридор і вивести заблокованих бійців з оточення. Підрозділ ударних БПЛА, в якому на той час уже служив Назар, теж опинився на цьому напрямку.
Побратим і командир Назара Іван “Шива” розповідає: “Ми познайомились з Назаром, коли він перевівся до нас у «Любарт» влітку 2024-го. Сиділи поруч на штабному командному пункті і там потоваришували. Назар корегував артилерію, а я роботу наших безпілотників. Він мав непосидючий і активний характер, хотів працювати з БПЛА, безпосередньо завдавати ураження ворогу. Тож згодом Назар попросився перейти у мою групу. Він був другим пілотом, але основна його робота полягала в тому, щоб налаштовувати ударні FPV-дрони. Також він був сапером, виконував різні інші функції. З вересня 2024-го ми з ним разом почали працювати на Торецькому напрямку, поблизу Нью-Йорка.
Назар був фанатом, повністю відданим своїй справі і побратимам.
Мав чудове почуття гумору, вмів підтримати і розрадити при потребі. Як командир, я завжди міг на нього покластися. Він допомагав закривати важливі питання, щось діставати, знаходити необхідне.
Назар був максимально відповідальною людиною – у цьому сенсі він для мене був зразком для наслідування. У вільний час він читав, постійно вчився і вдосконалював свої знання та вміння, думав, як можна щось покращити в роботі. Він був дуже вмотивованим, зрештою, як всі ми, і налаштованим воювати за свою землю до кінця”.
25 жовтня 2024 року при виконанні бойового завдання в селі Катеринівка, поблизу міста Нью-Йорк Донецької області, капітан Назар Островський загинув.
Разом із побратимом на позивний “Куб” вони перебували в підвалі сільської хати, коли туди влетів ворожий FPV-дрон. Внаслідок вибуху боєприпасу здетонували підготовлені й оснащені вибухівкою безпілотники, поруч із Назаром.
Агутін загинув миттєво, опинившись під завалами.
Понівечене тіло вдалося забрати лише через деякий час, для впізнання довелося проводити процедуру ідентифікації по ДНК.
Назар Островський у тому самому підвалі в селі Катеринівка, де він загинув
Побратими, виходячи з характеру руйнувань, припускають, що в будівлю могли поцілити і з артилерії.
Тарас Висоцький, побратим Назара, був одним із тих, хто викопував з-під завалів його тіло.
“Це був звичайний підвал у сільській хаті з одним входом. Мені з двома побратимами – другом Інженером і другом Бароном – довелося розкопувати завали, щоб дістати тіло Назара. Це була операція, продумана командуванням роти. Ми працювали майже весь день в диму, у протигазах, під обстрілами. Той квадрат був пристріляний, за ним вели спостереження, було кілька прильотів поруч, працювали дрони. Нам якоюсь мірою пощастило, бо основна увага ворога тоді була прикута до іншої ділянки неподалік, де вони штурмували наші позиції. Тож нам вдалося забрати Назарове тіло, аби рідні могли поховати. Пораненого Куба змогли врятувати наші медики, зараз він продовжує службу.
Мені було за честь знати Назара, бути його побратимом, – розповідає Тарас Висоцьктй. – Я гордий за нашу націю, що в нас є такі люди, як Назар. І радий, що йому вдалося залишити після себе нащадка”.
Назар Островський і його побратим друг Куб
Поховали Назара Островського в Меморіалі Героїв України на Личаківському цвинтарі у Львові.
“Мій брат Назар був особливим, – розповідає Назарова молодша сестра Анастасія Островська. – Він завжди вмів бачити трохи більше, ніж інші, і відчувати трохи глибше. Його світ складався з музики гітари й піаніно, з книжок, які він поглинав десятками, і з розмов, які ніколи не були поверхневими. Він любив філософствувати, порушувати теми, про які мало хто наважувався говорити. В його словах завжди була правда, навіть якщо вона боліла.
Назар любив життя по-справжньому. Він любив гори, намети, тварин, особливо котів. Любив червоне вино і вечори, наповнені тихими розмовами.
Він мріяв мати дітей і був добрим батьком — турботливим, щирим, справжнім. Я добре пам’ятаю, коли в нього народився син: наскільки Назар був щасливим і як довго чекав на цю дитину. Його радість тоді була безмежною.
Назар ділився тим, що було для нього важливим. Він подарував мені мою першу книжку – «Маленького принца». Думаю, це було символічно. Бо й сам він був трохи тим Маленьким принцом — романтиком, який умів бачити світ глибше, ніж інші, і ставити запитання, на які не завжди легко відповісти.
Згодом він радив мені прочитати «Політ над гніздом зозулі». Мабуть, цим він хотів сказати: не підкоряйся правилам, якщо вони несправедливі. Шукай свою правду і тримайся її. Адже ця книга — про свободу, про силу навіть маленького бунту, який змінює більше, ніж здається. Думаю, Назар бачив у ній частинку себе.
Назар був романтиком. Він мав особливе почуття гумору – розумне, іронічне, іноді несподіване. Він не терпів несправедливості й завжди захищав слабших.
Він багато читав, вивчав релігії – прочитав і Біблію, і Коран. Але залишався атеїстом. Він не вірив у церкву, бо бачив занадто багато темряви й несправедливості у світі. Він вірив у себе, у людей, і хотів боротися зі злом.
Після 2014 року Назар дуже змінився. Його ще сильніше мучило почуття справедливості. Він ненавидів усе російське і не міг стояти осторонь. Тому й пішов на фронт. Казав: «А хто, як не я?» На війні він став воїном. Думаю, там, на війні, він справді віднайшов себе.
Для мене Назар назавжди залишиться не просто братом. Він був моїм учителем, моїм захистом, моїм Маленьким принцом. Людиною, яка дивилась на світ по-іншому й навчила мене бачити глибше.
Він був мені як батько, якого в мене нема. Він навчив мене всього, чого батько повинен навчити свою доньку за життя. І якщо в мене колись буде син, то я вже маю для нього імʼя”.
Назар Островський
“Для мене образ Назарчика – це образ білого, світлого лицаря, – продовжує Юрко Вовкогон. – Мені імпонувала його самопосвята і самопожертва. Це, напевно, той самий романтизм, про який ти читаєш з дитинства у пригодницьких книжках. От він справді так жив. Творив своє життя, щоб воно було красивим, щоб бути в цьому житті таким же героєм, як згадувала його сестра. Як Джон Сноу.
Із Назаром було дуже цікаво. Це був один із найцікавіших і найближчих моїх співрозмовників. Він дуже адекватно все сприймав. Був об’єктивним, здатним до аналізу і критичного сприйняття. Ми з ним стібалися з теорій змов і релігій. І так, він мав просто безподобне почуття гумору.
Він цікавився абсолютно різними речами. Йому особливо подобалася історія й документалістика, а також мемуаристика. Він читав спогади Маннергейма, інших військових. Останні роки багато читав англійською, слухав багато аудіокниг.
Ми з ним ще року 2017-го задумали, що було б добре, аби наші ветерани писали новелки, і випустити їх в аудіоформаті. І оця ідея Voices of Defenders – проєкту, який ми зараз робимо – це наша спільна з ним ідея.
Як і наступний проєкт, який ми готуємо – Stories of Warriors, коли одні ветерани пишуть новели, а інші начитують їх на аудіо. Цей майбутній проєкт буде присвячений Назару Островському”.
Юрко Вовкогон зі збірником ветеранських новел Voices of Defenders, який вони свого часу задумали видати з Назаром Островським
“Я б також хотів, щоб по Назарові залишився слід, – говорить Ігор Колесник. – Оскільки ми дуже любили книжки і читання, я назвав на його честь книжкову стипендію. Це такий мій спосіб пам’ятання про нього з року в рік, поки я викладатиму в університетах.
Це така неофіційна, неінституційна стипендія. Якась база книжок, які дадуть ріст або можуть сформувати певний базовий капітал для дітей, які не завжди мають книжки. Чи просто не знають про їхнє існування.
Назар для мене був прикладом людини, яку можна любити незалежно від того, якими складними речами ця людина наповнена. Він був доволі парадоксальний, і якщо порівнювати з персонажами з популярної культури, Назар нагадував мені Джокера з однойменного фільму. Але Джокера, який грає на стороні добра.
Назар був циніком, але це жива динаміка людини, в якій є маски, в якій є багато болю, і при цьому є багато співчуття. Він не стає соціопатом через те, що бачить дуже багато поганого. Він залишався наївним, вразливим, слухав і грав музику, міг соромитись якихось речей. В ньому це все поєднувалося докупи”.
Наталя Куба відзначає зі свого боку: “Назар був максимально чесною людиною. В ньому не було якоїсь нещирості, коли говорять одне, а роблять інше. На рівні стосунків з людьми він не міг спілкуватися з тими, хто не вписувався в його моральні параметри. Він не міг вдавати хороше ставлення до тих, хто, на його думку, поводився аморально, непорядно. Він із ними обривав стосунки, казав їм про це прямо. І це нас з ним дуже об’єднувало.
Назар не вдавав нічого, щоб комусь подобатись. Він не йшов на компроміс зі своєю совістю. Для нього це був пріоритет. І навколо себе він міг збирати людей, які відповідали його моральному компасу.
Він був щирим і справжнім. Назар дуже підтримав мене, коли на початку повномасштабки мій чоловік пішов служити добровольцем. Підтримував із притаманним йому гумором. Питав: «Де там твій чоловік? Піхота? Ну, наповнювачі для окопів))» Дякую, Назаре, дуже підтримав!..
Це була людина максимально близька для мене за цінностями. І найважливіше те, що він свої цінності втілював у діях. Він не піддавав сумніву те, що треба приносити користь суспільству. Що треба захищати тих, хто слабший, дбати про тих, хто тобі важливий. Він відчував відповідальність за людей. А до якихось речей суспільно-політичного або геополітичного характеру він ставився доволі фаталістично.
Він казав: «Як ми можемо перемогти ядерну державу? Наталя, заспокійся». На його думку, реалістичним фіналом російсько-української війни в даних умовах міг бути корейський сценарій. Він не був з тих, хто кричали, що скоро ми звільнимо Крим, спалимо Москву тощо.
Він ішов захищати те, що йому було дорогим. А дорогими для нього було люди. І це, напевно, робить ще важливішим його крок: коли людина не вірила в дива, але вірила в людей і побратимів. І свою можливість захистити когось перетворила на свій обов’язок.
Назар із похресником
Ми з ним поріднилися. Коли народився мій молодший син, Назар став його хресним батьком. Це був мій найближчий друг, якого страшенно не вистачає…”
“…Це потворне життя, сповнене болю, несправедливості, тупості, відвертого зла й усілякої дріб’язкової недосконалості, можна прожити лише завдяки людям. Таким, як ти, – написала після загибелі Назара його подруга Ксенія Буханець. – Тим, хто втілює ідеї і цінності, яких ми прагнемо: відвагу змінювати себе і світ довкола, відповідальність і автентичність, пошук і розвиток, критичність і доброту водночас, розсудливість і віру, стійкість і чутливість до себе й інших, здатність переосмислювати дійсність і запалювати цим інших, силу захищати й силу визнавати власну вразливість. У тобі було так багато цього життя…”
Назар Островський
Вічна пам’ять і шана герою.
Читайте також:
Свобода його горіння. Пам’яті Героя України Віталія Дереха – воїна, розвідника, майданівця, пластуна, рятувальника і відчайдуха
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
