Свобода його горіння. Пам’яті Героя України Віталія Дереха – воїна, розвідника, майданівця, пластуна, рятувальника і відчайдуха

 

автор: Олена Чебелюк

Воїн, доброволець, розвідник, майданівець, журналіст, рятувальник, пластун, екстремал і справжній відчайдух. У нього було яскраве життя, сповнене цікавих, часто небезпечних пригод. З улюбленими гірськими походами й досвідом виживання у дикій природі, мотоциклами й мандрами на край світу. Був Майдан – його перша війна, коли довелося під кулями виносити поранених і вбитих. Згодом – досвід війни з московитами у 2014-2015 рр. у складі батальйону “Айдар”, робота рятувальником у цивільному житті і зрештою, після початку повномасштабного вторгнення – Велика війна за Україну.

У лютому-березні 2022 у складі розвідгруп він виконував завдання на окупованих територіях Київської та Житомирської областей. Із квітня, вже як командир протитанкового відділення протитанкової батареї 3-го батальйону 1-ї окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, брав участь у бойових діях під Попасною і на Світлодарській дузі.

34-річний молодший сержант Віталій Дерех загинув 28 травня 2022 року внаслідок авіаудару поблизу села Луганське Бахмутського району. Через рік йому посмертно присвоїли звання Герой України з наданням ордена “Золота Зірка”.

Сьогодні, 3 вересня, йому б мало виповнитися 36 років…

“Дерех був дуже колоритною, нестандартною і шаленою людиною” — такі слова найчастіше можна почути від людей, які його знали. А також про те, що він був вільним. Передусім від умовностей і правил, що їх накладає на нас соціум.

У цій статті ми розповідаємо про те, чим він жив, горів, що чудив у цивільному житті. Та які подвиги вчиняв на Майдані і на війні.

“Він змалечку знав, що росіяни – це зло, які приносять зло Україні”

Віталій Дерех народився 3 вересня 1987 року в Тернополі. Навчався у місцевій  школі №6. Мав старшого на чотири роки брата Олега. Мама Олександра працювала в Ощадбанку, батько Мирослав – викладачем у Галицькому коледжі ім. В. Чорновола.

У дитинстві Віталік був допитливим, непосидючим, іноді неслухняним хлопчиком, який завжди прагнув більше дізнатися про навколишній світ. Він добре вчився у школі, мав чудову пам’ять, але сфера його інтересів та зацікавлень була значно ширшою, ніж пропонувала стандартна шкільна програма.

“Він був цікавою, неординарною дитиною. Коли був малим, то спробував певно усі гуртки, крім музичної школи. Йому було все цікаво, – розповідає мама Олександра Дерех. – Мав схильність до гуманітарних предметів, особливо до історії, біології, літератури. Точних він не любив. Певний час вже в старших класах всерйоз зацікавився медициною, вивчив усю будову людини. У нього був товариш, який навчався у медакадемії, то він брав його з собою, давав книжки з медицини. Віталік робив операції жабам, пересаджував їм серце.

Віталій Дерех ву дитинстві

Син змалечку був дуже самостійним, його з дитинства приваблював екстрим і різноманітні пригоди. Але він завжди старався, щоб я не знала про його витівки чи експерименти.

Коли він навчався у 7-му чи 8-му класі, то взяв участь у пішому марафоні на 100 км. А мені сказав, що вони з «Пластом» йдуть на прощу у Зарваницю. А насправді він записався у дорослу команду марафонців, де був наймолодшим учасником. І зранку по радіо я почула, що марафон виграв наймолодший учасник Дерех Віталій”.

“Його дідусь, а мій тато Богдан був виселений у Сибір, сім’ї дали заледве дві години на збори. У хаті, яку відібрала радянська влада, влаштували Будинок культури. І тато Віталіку в дитинстві розповідав про це все. Пригадую, як у віці трьох років він палицею стукав по стіні і кричав: “Бий москалів!” У нього цей патріотизм і прагнення справедливості були з дитинства. Це, мабуть, мій тато йому передав. І він змалечку знав, що росіяни – це зло, які приносять зло нашій нації і країні.

Пам’ятаю, коли він ходив у перший клас, то ми по телевізору дивились передачу, здається це була «Песня года», і Віталік підійшов і каже: «Чому ви слухаєте ці російські пісні? Невже не розумієте, що вони  задурманюють нам голову і нав’язують своє? Краще слухайте англійську, німецьку музику, українську. Тільки не російську!” – пригадує мати.

У семирічному віці Віталік вступив до Пласту – найстарішої української скаутської організації.

Належав до гуртка “Сірі вовки” 29-го куреня ім. Юрія Старосольського. Мав пластове псевдо “Сало”. Членом цього ж гуртка був і його друг Віктор Гурняк «Гартік» (Герой України, який загинув на Луганщині 19 жовтня 2014 року). Згодом друзі долучаються до створення у Тернополі нового пластового куреня – 77-го ім. Івана Гавдиди. Віктор був у ньому курінним, а Віталій – курінним писарем та виховником.

Читайте також:
Майданівці Гартік і Скельд, загиблі на фронті 2014 року, отримали звання Героїв України

“Коли ми були юнаками, у нас в Пласті виховували якості розвідників, то ми з Гартіком мали завдання дійти до Зарваниці з Тернополя, але не прямою знаною дорогою, а щоб нас ніхто не побачив. Ми замаскувалися, розмалювали обличчя… Залишилося фото, зроблене ще на “мильничку”, де ми із ним стоїмо закамуфльовані на фоні жовтого колосся і синього неба”, – пригадував Віталій спільні з Віктором юнацькі пластові пригоди (з книги Ірини Вовк «Віктор Гурняк»).

Віктор Гурняк та Віталій Дерех під час пластової мандрівки

Пласт мав великий вплив на формування особистості Віталія, що підтверджують його біографія і слова близьких про те, що пластування було для нього стилем життя і допомогло навчитися вмінню виживати за будь-яких умов. І ці вміння він регулярно використовував та охоче передавав іншим.

“Зготувати їжу із будь-чого, облаштувати місце ночівлі будь-де, навчити цьому будь-кого, почуватись комфортно за будь-яких обставин, постояти за себе і свою правду та вижити у будь-якій ситуації. Ну, чи майже у будь-якій, як бачимо у результаті. Поводитись гідно і вигадливо водночас, вільно імпровізувати у всіх своїх проявах, орієнтуватись у межах допустимого, аби нікого не образити…”, – пише у своїх спогадах кохана Віталія Дарина Веретюк.

Уже як старший пластун-скоб Віталій належав до куреня “Орден Залізної Остроги”. Багато разів був учасником, а згодом організатором та інструктором численних вишкільних таборів в Україні (найвідоміший з них – військово-патріотичний табір “Легіон”) та закордоном.

Віталій Дерех – пластун

Друзі пригадують, як Віталій влаштовував гутірки чи проводив практичні навчання з умов виживання у дикій природі. Навчав розпалювати багаття за допомогою єдиного сірника, ділився лайфхаками, як знайти їжу в лісі. Учасники його тренінгів їли смажених слимаків чи равликів, підпалювали і гасили один на одному одяг, отримували різноманітні знання і навички, володіння якими одного дня може врятувати життя.

“Я знаю багатьох відважних та божевільних людей. І якби я робив якийсь рейтинг, Віталій Дерех точно входив би в топ-3, – розповідав пластун-військовик Віктор-Микола Гаврилюк після загибелі Віталія. – Я чув про нього ще до нашого знайомства у 2012 році на таборі, де він був інструктором з мінно-вибухової безпеки. Одна з перших гутірок була про те, як гасити людей, які палають. Як пізніше показав досвід Революції гідності, ця гутірка була дуже корисна і марно не минула. Дерех надихав, був там, де мав бути, і робив те, що хотів робити. Я захоплювався історіями про його шалені пригоди. Вони завжди були на межі. Вчора пригода скінчилась”.

Легенда про те, як він робив хімічний дослід і задимів все приміщення тернопільського Пласту, і пожежників, які приїхали туди на виклик сусідів, дуже довго була його візитною карткою.

З дитинства Віталій цікавився військовою справою, зокрема саперною.

Юрій Юзич, один із його виховників у Пласті, пригадував, як шукав і купляв для нього спеціальну літературу щодо теорії і практики застосування вибухових речовин. Від “кухонної книги” до методичних посібників МВС. Згодом ці навики йому довелося розширити і багато разів застосовувати на війні.

Розгін до 300 км/год, гори й вибухівка

Після закінчення школи Віталій навчався у Галицькому коледжі ім. В. Чорновола (спеціальність “Видавнича справа та редагування”). У 2006-му вступив до Академії друкарства у Львові, де здобув фах редактора.

В юності писав оповідання та знімав короткометражні документальні фільми, відео-колажі та аніме. У своїх творах поєднував епатаж, оригінальність сюжету, сарказм, який часто набирав форми стьобу та сюрреалізм.

У житті Віталіка було багато різноманітних зацікавлень та нетривіального досвіду. Він ніколи не зупинявся перед тим, щоб спробувати щось нове і нестандартне.

Головною пристрастю у житті Віталія Дереха були гори, куди він намагався вибиратися при першій нагоді.

“Як тільки вдавалося викроїти кілька вільніших днів,— руки на автоматизмі пакували нехитрий туристичний скарб у наплічник, а ноги самі застрибували у зручні міцні черевики та вели до гір. Ні пора року, ні погода не мали значення. Не мали значення маршрути, а часом і карти. Не мало значення місце ночівлі і чи буде якийсь прихисток по дорозі, бо навіть взимку під відкритим небом біля триколоду доста тепло та затишно і така ночівля завжди у пріоритеті над міським ліжком. Просто брав і йшов, бо добре було йти і бачити хребти та горби рідних Карпат”, – описує пристрасть Віталія до гір його дівчина Дарця.

Віталій на гірському хребті біля гори Великий Котел в Карпатах. Фото: Дарця Веретюк

Дерех був з тих людей, що не могли всидіти на місці і не уявляли свого життя без адреналіну. Такий собі класичний easy rider. Намагався випробувати і освоїти все. Особливо захоплювався мотоциклами.

“Купівля кожного з них була святом, ремонт і руки в мазуті були буденним життям, а подорожі і пробіги — цілковито виповненим щастям руху і свободи, якщо не екстазом звільнення від усього мирського. Це точно було набагато більше, ніж просто транспортний засіб і метод швидко потрапити на якусь локацію в межах області. Стрілка спідометра доповзає до 300 км/год – “О, хоч трохи розігнався нарешті”. І отак було зі всім, не лише з мотоциклами”, – ділиться спогадами Дарця.

Окрім того, Віталій катався на гірських лижах, займався альпінізмом, руферством, сплавами на байдарках, їздив у Чорнобильську зону відчуження і багато іншого.

“За милу душу було піти світ за очі. Урізноманітнити гори і ліс ще чимось. Пошвендяти серед руїн колишніх промислових зон, фабрик і заводів, палаців та костелів, видертись на водонапірну вежу чи котельню, просидіти всю ніч з термосом чаю на даху міського архіву. Більше неба і тиші, більше себе, менше інших людей і шуму інфраструктур міста. У будь-якому випадку, куди б не йшов, це завжди було по-особливому і ніколи не про типові екскурсійні штуки”, – пригадує Веретюк.

Іноді ці ризиковані експерименти завершувались не надто вдало. Так наприкінці 2010-го Віталій Дерех, граючи у страйкбол на промзоні, впав у шахту глибиною 10 метрів (під ним провалилась бетонна плита) й опинився в реанімації. У нього був струс мозку, пошкоджені ребра, розбита щелепа, вибитий передній зуб.

Друг Богдан Дичка пригадує історію, як Віталік зробив саморобну “бімбу” і друзі вирішили її випробувати у лісі. В результаті Богдан наступив на підривник, і вибухівка внаслідок цього дивом не спрацювала. Бомбу того дня вони таки успішно підірвали.

Своїми спогадами про Віталіка поділився також колега по роботі, багаторічний друг і кум Андрій Шкула: “Пам‘ятаю, як у віці 14 років Віталік зробив вибухопакет, і ми ним обсмалили пів стіни ЗАГСу. А потім втікали понад ставом від правоохоронців. Пригадую, як поїхали в мандри до Дністра, а Віталік, який мав взяти туристичне обладнання і харчі, не зробив того, і ми всю ніч палили ватру, щоб не замерзнути, а на ранок – ловили рибу на сніданок… Перед очима його посмішка з поламаною щелепою після падіння з висоти на промзоні і його “все добре” крізь стиснуті зуби. Пам‘ятатиму, як просив його стати хрещеним своєму синові, а він перепитував: “Та ти жартуєш? То ж я! Добре подумав?”…

Попри таке шалене і насичене життя, Віталій Дерех немало часу витрачав на самоосвіту та навчання. Багато читав і не лише художню літературу, а й наукові посібники, чи науково-популярні статті та книги. Улюбленими жанрами була військова історія, наукова фантастика, латиноамериканські письменники, які творили в жанрі магічного реалізму.

Щодо музичних смаків, то першість тут безумовно належала рок-музиці, водночас із задоволенням міг слухати академічну класику і терпіти не міг попси.

Багато хто вважав його вчинки занадто екстравагантними чи навіть інфантильними. Але не помітити такої яскравої і самобутньої постаті було неможливо. Занадто вирізнявся Віталій з його нестримною бурхливою енергією на тлі впорядкованого і традиційного Тернополя.

“…Абсолютна свобода і повна відповідальність. Добра пам’ять і уява, непересічні аналітичні здібності та ерудованість, вміння швидко зорієнтуватись майже у будь-якій сфері. І постійне, постійне відчуття безпечності при будь-якій небезпеці”, – написала у спогадах Дарина Веретюк.

Дарця Веретюк і Віталій Дерех

“Жесть”, яку він творив, та дива, які йому професійно вдавалось чинити, були співрозмірні. Але в цьому й правда. Ти або щось робиш, намагаєшся щось прожити, усвідомити, або боїшся і граєш за команду “шо люди скажуть”. І вже як вибрав перше, то маєш розуміти: маятник завжди має амплітуду і відхиляється від стану “норми” і спокою рівнозначно в обидва боки”, – зазначила Дарця.

Багато друзів і знайомих, згадуючи Віталіка, говорять про його фантастичне почуття гумору, називаючи його жарти найкращими, і водночас найчорнішими з усіх, які доводилось чути. Зрештою, чи не на кожному фото він сміється, регоче, дуркує, розважається. Тим більш неочікувано прочитати від його дівчини зізнання про те, що часто його показна веселість була просто маскою… 

Читайте також:
Чуття правди. Історія філософа, перекладача і культуролога Євгена Гулевича, який загинув на фронті

Журналіст

 Після закінчення навчання Віталій впродовж восьми років працював у редакції тернопільського видання “20 хвилин”. Він виділявся серед місцевих журналістів своїм іронічним, навіть епатажним стилем. Не лише висвітлював новини, а й не раз сам створював інфоприводи. Часто влаштовував у місті публічні перфоманси, фіксував реакцію мешканців, брав у них інтерв’ю, питав про їхнє ставлення до таких атракцій і подій, фотографував і фільмував процес.

Дерехплавав на надувному човні по калюжах на вулицях і подвір’ях Тернополя, влаштовував пікет під гідрометцентром, вимагаючи хорошої погоди. Ходив “бомжувати” і просити гроші на вулицях, або ж вибирався пожити у циганському таборі на околиці Тернополя. Робив це заради достовірного репортажу і щоб привернути увагу до тієї чи іншої проблеми.

“То був чи не найцікавіший період існування видання, тоді його паперову версію часто купували широкі кола читачів найрізноманітніших соціальних груп, та й на сайті переглядів та коментарів завжди було багато. Хтось рахував то ексцентричним, хтось актуальним, одні насміхались, інші захоплювалися, були такі, які засуджували чи крутили пальцем біля скроні, але й такі, що дякували і тисли руку — теж були. Одне точно — не було байдужих”, – пригадує Дарина Веретюк.

Колеги розповідають, що Віталік був безвідмовним і не раз виручав, коли потрібно було підготувати новину пізно ввечері чи на вихідних і, не шкодуючи епітетів, описують спільну роботу.

“Його проєкти, статті завжди чіпляли та привертали увагу. Він не боявся жодних викликів ні в професії, ні в житті. Якщо хтось із редакції ні за що в житті не ліг би на землю і не просив би гроші у перехожих, не пішов би туди, де надто небезпечно, то Віталику було все під силу”, – говорить головна редакторка сайту “20 хвилин” Наталія Бурлаку.

Мадагаскар. Crazy muzungu!

Улітку 2013-го Дерех підписується на авантюрну ідею і в межах проєкту “З RIA на край світу” вирушає в екзотичну та екстремальну мандрівку до Африки й Мадагаскару. Без зворотнього квитка!

Символічною метою подорожі було відвідати могилу блаженного отця-єзуїта Яна Бейзима, який ще у ХІХ столітті працював у Тернополі з молоддю, а 1899 року разом з місією отців-єзуїтів поїхав на Мадагаскар. Він заснував на острові лепрозорій, завдяки якому вдалося скоротити кількість смертей від прокази в десять разів. Проте зрештою сам священик помер від цієї недуги і був похований у цій країні.

Впродовж місяця Віталій подорожував островом лемурів та баобабів, відвідав Танзанію і Кенію, острів Занзібар. Жив у бідних кварталах в перенаселених містах, де рідко можна зустріти білу людину. Шукаючи місцевої автентики, їздив у села та піднімався в гори, блукаючи у тропічних лісах і національних парках.

Віталій Дерех на Мадагаскарі

Із Мадагаскару Віталій регулярно пересилав у редакцію свої репортажі, у яких змальовував туристичні принади острова, колорит і вражаючі контрасти місцевого життя, де крайня бідність, антисанітарія та злочинність межують з пафосним багатством, розкішними готелями, оточеними огорожами з колючим дротом.

Де зовсім поруч – перенаселені, брудні міста і дика, приголомшлива природа. Описував свої враження про Африку, місцеву кухню, спостереження за людьми, їхнім способом життя, поведінкою.

“…А коли я навчив місцевих дітей на пляжі гратися у “Біле сонце пустелі” та допомагав засипати піском найсміливішого, то вони сміялися і кричали: “Crazy muzungu (божевільний білий чоловік – “Н”)!” – писав Віталік у одному з репортажів.

Під час подорожі Дерех не раз потрапляв у різні халепи та неприємні історії, які на щастя, завершились добре. Його двічі обікрали, поцупивши документи, гаманець, ноутбук і фототехніку, загубили багаж… Подробиці цих неприємних історій, як і про решту викликів, з яким довелося мати справу, він розповів лише повернувшись до України.

“…Твої черевики! Твої черевики  мають погану магію! – казав мені бородань, не відпускаючи ноги. І в той момент, коли я звернув на нього увагу, невисокий кучерявий хлопчина вихопив з моєї руки гаманець. Обидва кинулися навтьоки. Люди довкола знов почали улюлюкати. Не скидаючи наплічника, я кинувся за чоловіками. Хтось із квиткових кас побіг разом зі мною, але даремно. Чоловіки за секунду зникли у натовпі. Я залишив свій номер телефону усім, хто був неподалік — був впевнений, що хтось із людей точно знає злодіїв. І не помилився. 

Після кількох годин у поліцейському управлінні я отримав папірець із печаткою слідчого, в якому підтверджувалося, що у мене справді вкрали паспорт. Із цим папірцем мені треба було їхати у столицю Кенії Найробі — в українське консульство. Адже у Танзанії нашої амбасади немає”.розповідав після повернення Дерех.

Уже на кордоні, коли Віталій пробував виїхати з Танзанії до Кенії, йому подзвонили з незнайомого номера і запропонували викупити його викрадений паспорт. В такий спосіб він зумів отримати свої документи назад. Це обійшлося у 50 доларів і купу втраченого часу.

Зрештою, через ці події маршрут мандрівки довелося скорегувати і відмовитись від запланованих спочатку поїздок до підніжжя Кіліманджаро та в Уганду. Наприкінці серпня Віталій повернувся в Україну, подолавши майже 27 тис. км.

Майданівець

Першим досвідом протестів в житті Віталіка була участь у пішому поході сумських студентів на Київ влітку 2004-го, напередодні Помаранчевої революції.  Активісти протестували проти приєднання Сумських державного і педагогічного університетів до місцевого аграрного вузу під керівництвом ректора-депутата від СДПУ(о) Олександра Царенка. Віталій, на той час студент тернопільського коледжу, був затриманий міліцією разом з іншими учасниками проходу і дуже переживав, аби про це не дізнались батьки.

У листопаді 2013-го почалися протести на Євромайдані, і Віталій з перших днів опиняється у вирі подій. Їздить до Києва, бере участь у вічі на місцевому майдані в Тернополі.

У Києві він був членом 15-ї сотні “Самооборони Майдану”, що складалася переважно із пластунів. Водночас працював на Майдані як журналіст. Робив репортажі зі столиці, надсилав до редакції фото і відео. Йому вдалося зафіксувати на камеру деякі найважливіші події, свідком яких він став: сутички 1 грудня біля адміністрації президента на Банковій, коли “беркутівці” жорстоко розігнали і побили людей. Протистояння 19 січня на вулиці Грушевського. Тоді під час кривавого “вогнехреща” Майдан зі стадії мирного спротиву перейшов до активної фази боротьби. На відео, фрагмент якого він опублікував на своєму ютубі, чути, як гаряче налаштовані, переважно молодого віку протестувальники скандують: “Революція!”, згодом трощать вікна у захопленому автобусі силовиків і зрештою підпалюють його.

22 січня 2014-го, в день, коли на Грушевського загинули перші Герої Небесної Сотні, Віталій знімає момент  відчайдушної контратаки Майдану. Тоді протестувальники озброєні палками, бруківкою і коктейлями Молотова  змусили відійти назад “Беркут”, який пішов на штурм і відтіснив протестувальників до Європейської площі.

Тоді ж, 22 січня, у фотоапарат Віталія влучила гумова куля, якими “беркутівці” стріляли у бік майданівців.

18 лютого разом із своєю сотнею він брав участь у “мирному наступі” на Верховну Раду.

З самого ранку 20 лютого перебував на передовій лінії оборони барикад біля стели на Майдані Незалежності. Кидав бруківку у бік силовиків, тримав щити.

Ранок 20 лютого 2014 року. Віталій Дерех на барикадах. Фото: Дмитрий Серебряков

Близько 9-ї ранку силовики раптово почали відступати з Майдану і відходити вгору вулицею Інститутською. Частина майданівців побігли вперед, переслідуючи “беркутівців” і намагаючись знову зайняти позиції, втрачені після розгону “мирної ходи”. “Беркути” стріляли не лише гумовими кулями, а й картеччю з помпових рушниць, пістолетів, використовували водомети. Водночас спецрота ПМОП на пагорбі біля “Жовтневого”, в чорному одязі із жовтими пов’язками на руках, відкрила в бік протестувальників прицільний вогонь з автоматів. З Інститутської в бік Майдану масово несли поранених і вбитих. Зі сцени лунали прохання: “Негайно потрібна медична допомога!”

У той день Віталій відклав убік фотоапарат і взяв до рук медичні ноші, допомагаючи рятувати з-під куль поранених та виносити вбитих.

На фото, зробленому о 9:14, зафіксовано, як Віталій разом з медиками і побратимом виносять пораненого по сходах, що ведуть від консерваторії.

Віталій Дерех з ношами на Інститутській 20 лютого 2014. Фото: Brendan Hoffman

Близько 10-ї години, у розпал розстрілу на Інститутській, Віталій з медичними ношами опиняється на тротуарі по правому боці вулиці. Раз за разом допомагає виносити з-під обстрілу поранених і вбитих, заносить їх до готелю “Україна” і повертається назад.

Серед цих поранених майданівців, яких вдалося опізнати завдяки фото і відео, були Олександр Лабецький та Анатолій Панчук. Також Віталій виносить смертельно пораненого Владислава Зубенка та вбитих Героїв Небесної Сотні Юрія Паращука і Володимира Чаплінського. Прізвища принаймні двох людей на даний час ще не вдалося встановити.

“Він витягував і рятував людей на Майдані. Подзвонив під час розстрілу. Каже: «Чувак, тут людина мертва. Снайпер його вбив. Він без документів. Але є квиток до Вінниці. Тримай фото, може впізнають люди”. Тим загиблим був наш Максим Шимко”, – писав у своїх спогадах про Віталія головний редактор вінницького сайту “20 хвилин” Вадим Павлов.

Віталій разом з побратимами виносить з Інститутської пораненого Олександра Лабецького. Фото: Ігор Коваленко/EPA

Без сумніву, пережите в той день на Майдані справило величезний влив на Віталія, про що він згодом сам говорив в інтерв’ю, яка було записане через декілька років для видавництва “Дух і літера” спільно з Інститутом національної пам’яті:

“На Майдані я був більше, як журналіст. Більше знімав. Але війна в принципі почалася для мене ще 20 лютого, на Інститутській, коли я почув: опа – там стріляють. Побіг туди, дивлюся: люди лежать. Почав їх витягувати. Біля мене падали люди – вбиті і поранені. І на руках там вмирали. Для мене це був ніби як перший бій, відповідно, я на війні набагато вже себе вільніше почував.

Тоді на Інститутській я припинив знімати і почав витягувати людей, бо все-таки людське життя важливіше, ніж зробити тих пару фотографій. Хоча зараз ті фотографії, які робили там, теж дуже важливі. Але в той момент мотивація була простою – рятувати людей. Але це дуже, дуже сильні враження, насправді, і воно затягує, типу ти не можеш пропустити того, що далі відбудеться. Це тяжко пояснити – одночасно була і цікавість, і розуміння важливості того, що там відбувається.

І насправді, водночас це дуже стрьомно… Наприклад, коли ти тащиш чувака, а він каже: “В мене чорна кров – пробита печінка, я зараз помру”. Я намагаюсь його заспокоїти, кажу: «Та ти що, все буде добре!» І тут, як в якомусь кіно, він вмирає через 20 хвилин…”

Пораненому майданівцю Володимиру Мовчану надають допомогу в готелі “Україна”. Фото: Віталій Дерех

Також Віталій пригадував, як уже на війні з’ясувалося, що багато хлопців, які служили з ним в “Айдарі”, також були тоді поруч на Інститутській і допомагали рятувати поранених. Серед них зокрема тернополянин Андрій Юркевич “Грізлі” та Орест Каракевич із Дрогобича. Дехто з тих, хто вижив того страшного дня на Майдані, загинули вже після початку бойових дій на сході України.

“Я бачив Майдан, розділеним на дві частини, – розповідав 2017-го в інтерв’ю Віталій Дерех. – Був великий натовп, який просто приходив туди, а в той же час поруч були люди, які воювали. І наше суспільство зараз так само розділене. Ті події поділили моє життя і мене на «до» і «після». До того я працював журналістом. А після Майдану і війни я став зовсім іншою людиною. Працюю зараз рятувальником. Почав займатись медичною підготовкою. Бо зрозумів, якби під час тих подій я мав знання, які я маю зараз, то зміг би врятувати значно більше людей. Зараз я пройшов фахову підготовку з цивільної медицини та військової. Історія циклічна, все може повторитись. Тому раджу людям вчитись, можливо, колись їхні навики врятують їхнє або чиєсь життя”.

Війна 2014-2015

Одразу після Революції Гідності Росія анексує Крим. Розуміючи, що наближається війна і намагаючись підготуватися до неї, Віталій і його однодумці з Тернополя, з яким він разом був на Майдані, купують мисливську зброю – автомати, карабіни – і вчаться з них стріляти.

Віталій Дерех – боєць батальйону “Айдар”, вересень 2014 року. Фото: Петро Задорожний

У квітні Віталій вирушає на схід, на навчальну базу добровольчого батальйону “Айдар”, що знаходилась у селі Половинкине поблизу Старобільська на Луганщині. Одразу ж з Майдану туди пішло багато учасників Революції Гідності. У травні він на короткий час повертається додому, звільняється з роботи і разом з товаришем Петром Шкутяком знову їде на фронт. Батькам не говорить, щоб зайвий раз не хвилювати і водночас прагне уникнути незручних ситуацій, коли вони будуть намагатися шукати якісь зв’язки аби добитися його переводу у безпечніше місце. Тривалий час вони думали, що син працює у Львові в газеті “Високий замок”, їздить у відрядження.

На базі “Айдару” новобранці пройшли початкову військову підготовку. Також охороняли виборчі дільниці під час президентських виборів у травні 2014-го, затримували ворожі ДРГ і протидіяли місцевим зрадникам-сепаратистам, які намагалися зупиняти і не пропускати колони української військової техніки.

14 червня Віталій разом з побратимами з батальйону “Айдар” бере участь в успішному штурмі міста Щастя. Тоді українським силам вдалося взяти під контроль Луганську ТЕС і два стратегічних мости через річку Сіверський Донець.

Після цього Дерех бере участь у боях за селище Металіст. Згодом з притаманним йому чорним гумором він не раз розповідав історію про те, як

йому з побратимом довелося дві доби пролежати під дощем в маленькому виритому наспіх окопі поруч з трупом сепаратиста,

який загинув внаслідок мінометного обстрілу. Вбитого винесли, як тільки з’явилась змога, згодом зв’язались із сепаратистамии, і тіло обміняли.

Петро Шкутяк, Настя Станко і Віталій Дерех у Щасті влітку 2014 року. Фото: Анастасія Станко

“Віталік був солдатом у найкращому розумінні цього слова. Особливо ж коли говорити про такі поняття, як кодекс честі воїна, офіцера, лицарський дух – це те, що найбільше пасувало до його суті. Він був одним з найкращих воїнів, яких я знав. За своєю суттю Віталік – рятівник. І він завжди був першим, коли потрібно було когось рятувати”,говорить про друга побратим Петро Шкутяк.

Офіційно в батальйоні Віталій спочатку не оформлявся, за його ж словами, сподіваючись, що все за місяць-другий закінчиться, і “тоді прийдеться газони фарбувати в частині, траву стригти”. Пізніше, коли почались інтенсивні бойові дії, не було змоги.

Офіційно на службі в ЗСУ він оформився лише 30 серпня. Доти статус неофіційного добровольця в “Айдарі” був у багатьох людей.

Наступною операцією, в якій довелося брати участь Віталію, стала деблокада Луганського аеропорту. 20 липня бійці Айдару за підтримки танків починають штурм населених пунктів Георгіївка і Лутугине, що знаходяться за кілька кілометрів від південних околиць Луганська.

Читайте також:
“Із ЛАП смерті”. Бойовий генерал Андрій Ковальчук – про невідомі сторінки оборони Луганського аеропорту

Того ж дня, невдовзі після того, як айдарівці зайшли у Георгіївку, підрозділ Віталія потрапив під мінометний обстріл ворога. Було тяжко поранено двох бійців – командира групи Олександра Косолапова – воїна-афганця, мешканця м. Щастя, а також друга Дереха Петра Шкутяка. Невелике уламкове поранення в стегно також отримав ще один боєць – Олексій із позивним “Крим”. Віталій, який лишився неушкодженим, зумів вчасно надати першу домедичну допомогу пораненим побратимам, викликати допомогу і забезпечити пораненим вчасну евакуацію.

Віталій з побратимами висуваються на штурм Луганського аеропорту 18 липня 2014 року. Фото: Назар Волинець.

Петро Шкутяк розповідає, пригадуючи ці події: “Коли нас із Косолаповим і ще одним бійцем поранили, до нас почали підходити хлопці, але ніхто з них не знав, що потрібно робити. Аж тут підбіг Дерех і в один момент почав надавати допомогу нам обом одночасно. Він не лише вмів це робити, а важливим є те, що в нього не було психологічного бар’єру, який часто виникає у інших, коли вони бачать пораненого і впадають у певний ступор. Віталік забинтував мені голову, вколов нам обезболююче, наклав мені правильно джгут, бо я перед цим пробував сам це зробити. І всіх інших він також привів до тями. Потім приїхала БМП, нас погрузили на броню і евакуювали. Я думаю, те, що він так швидко зорієнтувався і вчасно та професійно надав нам першу домедичну допомогу, врятувало нам здоров’я, а можливо, і життя”.

Після цього Віталій взяв на себе командування бійцями, які залишилися. У супроводі танків вони відійшли до основних сил.

Наступного дня розпочався контрнаступ ворога, і “айдарівці” разом з бійцями 80-ї бригади були змушені відступити під міст. Під час відходу один з бійців отримав поранення ноги, і Віталій під обстрілом побіг покликати хлопців на допомогу.

“Прибігаю під міст, а там пробіг нормально так під обстрілом, кажу: “Блін, пацани, там ранений. Ходіть забрати”. Пішли зі мною Михайло Білянський“Грек” і “Грізлі”. Грізлі – це Андрій Юркевич, з Тернополя, загинув 5 вересня на Веселій горі. Я тащив того раненого, а Грек прикривав. Він відкриває вогонь і поки він стріляє, я перебігаю… Ну, і так далі. І так ми відтащили того раненого всередину. Він лишився живий, потім я з ним познайомився, бо до того не знав”, – розповідав Віталій.

Михайло Білянський і Віталій Дерех на блокпосту на Луганщині влітку 2014-го з упослідженим прапором “ЛНР”

Контрнаступ вдалося відбити, і 27 липня українські війська нарешті встановлюють повний контроль над Лутугіно.

Під час бою на залізничному переїзді загинули 12 “айдарівців”, серед них начальник інженерної служби “Айдару” Ігор Римар “Сірко” і підполковник Сергій Коврига “Лялік”, які найбільше навчали Віталія саперній справі.

У серпні 2014-го Віталій служить у розвідці, разом з побратимами неодноразово здійснює рейди на території, які контролює противник. Наші заходять навіть на околиці самого Луганська, а місцевим “айдарівцям” вдається пробратися навіть вглиб міста. В той же час Дерех стає командиром відділення.

Потім бере участь у боях за Новосвітлівку і Хрящувате на кордоні з Росією. Саме через ці населені пункти, які ворог неодноразово і масовано обстрілював з артилерії, РСЗВ і танків, наприкінці серпня на територію України заходить російська військова колона – починається масоване відкрите вторгнення регулярних військ. Українські сили змушені відступати. Після оточення і розстрілу українських підрозділів під час виходу так званим “зеленим коридором” з Іловайська, виникає загроза, що ворог може захопити й інші території, контрольовані ЗСУ.

Коли поповзли чутки, що будуть здавати Щастя, Віталій з побратимами вирішують цього не допустити і починають мінувати підходи в напрямку міста.

Ворог зупинився тоді на річці перед Щастям, і з того часу аж до початку повномасштабного вторгнення в лютому 2024 року саме по цій лінії проходила межа між тимчасово окупованими і підконтрольними Україні територіями.

Восени на базу “Айдару” приїжджають інструктори з Литви, які проводять навчання за натівськими програмами. Віталій багато тренується сам і навчає новачків, час від часу ходить у розвідку, розміновує позиції поблизу моста біля Щастя, проходить курси медичної підготовки, освоює різні види зброї.

Віталій у Щасті, вересень 2014

Дерех завжди з готовністю освоював усю нову зброю, яку вдавалося дістати, зокрема і трофейну. Це стосувалося стрільби з різних видів зброї, протитанкових керованих комплексів, саперної справи. За спогадами самого Віталія, на відміну від багатьох, він не боявся працювати з вибухівкою, мінами тощо. Базові військові навички, як то вміння правильно стріляти з автомата, переміщатися під час бою, маскуватися, повзати він мав ще до початку війни. Все інше довелося освоювати безпосередньо на місці і на власному досвіді.

“Щодо зброї, то на самому початку у нас було більше зброї, ніж потрібно. Потім стало її менше, бо багато народу, відповідно, не всі оформлені, але в нас тоді була тільки стрілецька легка зброя, ще гранатомети протитанкові. Потім почались СПГ з’являтись, які познімали з консервації, всі не дуже хотіли користуватися ними, і АГС – отака легка зброя. Насправді дуже бракувало протитанкової зброї. Бо були такі ситуації, коли ти бачиш танк на відстані близько кілометра в полі, а в тебе звичайний РПГ, а він до 500 метрів. А ці самі ПТУРи, яких там на складах зараз, насправді багато, це старі совєцькі, але вони добре працювали, у нас вже почали появлятися вже значно пізніше. Тоді ми вже ними навчились користуватися, там потім я вже вчив ними користуватися тих нових бійців… Але коли вони були найбільш необхідні, чомусь їх не було”, – пригадував Дерех.

У жовтні 2014-го Віталій брав участь у боях на 31-му і 32-му блокпостах.

На той час, прикриваючись рішенням про перемир’я, проросійські сили заблокували українських військових, які стояли на 32-му блокпосту поблизу села Сміле і міста Слов’яносербськ. Це підтверджував згодом і Віталій Дерех. За його спогадами, коли вони приїхали на 31-й блокпост, на той час там перебували бійці Нацгвардії (вчорашні ВВ), яким командир забороняв стріляти у відповідь на обстріли з боку сепаратистів, щоб не спровокувати їх на більш агресивні дії. Не погоджуючись із таким рішенням, Віталій і його побратими виявили в сусідній посадці позицію ворожого кулеметника, з якої він вів прицільний вогонь у напрямку блокпосту, і знешкодили його. Тоді ж на 31-му блокпосту Дерех отримав травму голови, коли стрибав у окоп, рятуючись від обстрілу.

31-й блокпост. Фото: Віктор Гурняк

Поранений Віталій Дерех, 31-й блокпост. Фото: Віктор Гурняк

У середині жовтня українські підрозділи здійснили низку спроб пробити коридор, щоб розблокувати і вивести з 32-го блокпосту оточених побратимів.

Серед добровольців, які поїхали на цей виїзд були Віталій Дерех і його товариш Віктор Гурняк. Зранку 19 жовтня 2014 року “Гартік” Гурняк загинув внаслідок мінометного обстрілу, коли вивозив поранених.

За словами Віталія, ймовірною причиною загибелі Віктора був несправний акумулятор в машині. Вони якраз вивозили поранених, і Гурняк намагався “прикурити” від іншої машини, щоб завести свою. І в цей час почався мінометний обстріл…

“Віктор знайшов якусь іншу машину, “прикурював” від неї бортами. В цей момент він був цим зайнятий, і коли йому командир крикнув: “Лягай!”, не почув. Всі лягли, а він – ні. Можливо не почув, чи що. Тому що це частка секунди. Може, не встиг зреагувати. І там всі полягали, бо мали ще досвід, а він залишився стояти і загинув…”

Віктор Гурняк, Герой України (посмертно). Фото: Петро Задорожний

Товариш Віталіка Петро Задорожний пригадує: “Коли Вітьок загинув, Дерех відчував величезну провину за його смерть. Грек мені розповідав, що коли Дерех почув по рації що Вітьок – “300”, а потім Вітьок – “200”, то не повірив. А коли прийшов і побачив, то розридався. В них було до цього багато бойових втрат, і Дерех ніколи так не проявляв болю. Вітьок був його друг з дитинства, вони були в Пласті в одному гуртку і залишились близькими друзями. Пам’ятаю, як із Дерехом їхали з Києва до Тернополя в машині під час похорону Вітька, і він шалено переживав через зустріч з Олею і батьками. Не знаю, чи він відпустив цю провину, яку носив у голові”.

Узимку 2014-2015 років підрозділ Віталія перебував у Трьохізбенці та на дачах у Щасті. В штурмах чи активних бойових діях брати участь більше не довелося. Виконували різноманітні завдання, ходили в розвідку тощо.

Віталій у Трьохізбенці з поетом і волонтером Сергієм Жаданом, зима 2015. Фото: Костянтин Реуцький

5 лютого 2015 року Віталій отримав незначне осколкове поранення правого вуха і щоки і внаслідок вибуху гранати (міни-розтяжки). Першу допомогу йому надали в Щасті, а згодом він два тижні перебував на лікуванні у Львові.

Потім стояли на ТЕЦ біля Щастя. Віталій пригадує, як разом з хлопцями лазив на височезні труби, щоб повісити там великі українські прапори.

Віталій Дерех на ТЕЦ у Щасті

Згодом його підрозділ вивели на другу лінію, де “айдарівці” продовжували тренування. Віталій, який на той час вже був сержантом взводу, навчав побратимів стріляти з ПТРК.

У жовтні 2015-го він демобілізується з армії і повертається додому.

За участь у бойових діях впродовж 2014-2015 років Віталій Дерех був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Рятувальник

Після ДМБ Віталій близько року працював промисловим альпіністом, потім впродовж двох років рятувальником у Мальтійській, а згодом Муніципальній службі Івано-Франківська.

Колеги пригадують, що він чудово володів навичками екстренної медичної допомоги, які отримав і неодноразово застосовував, воюючи на сході. Брав участь у міжнародних змаганнях команд рятувальників, проходив закордонні курси, проводив інструктажі для цивільних.

Віталій під час роботи рятувальником

За спогадами Дарці Веретюк, Віталік “вмів швидко ставити пріоритети і вірно приймати рішення, від яких буквально залежали людські життя, врятував чимало військових побратимів і цивільного населення. Не вагаючись, завжди був готовий прийти на допомогу і врятувати когось хай і ціною власного життя”.

Ось що пише журналістка та подруга Віталія Настя Станко: “Ти був дуже вільним, вільніших людей я не знала. Але разом з тим ти був дуже дисциплінованим, відданим справі, обов‘язковим і відповідальним. Я мало з ким так почувалась в безпеці, як поруч з тобою. Але головне, що всім про тебе треба знати, що ти завжди рятував людей, ти реально був герой рятівник, як би ти зараз не кривився від всього написаного”.

На початку 2020-го підписав контракт із ЗСУ і пів року служив у 44-й окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола, що дислокувалася в Тернополі.

Віталій – інструктор з альпінізму на дитячому таборі “Строкаті єноти”. Фото: Дарця Веретюк

Певний час працював у службі охорони ПрАТ “Тернопільський молокозавод” – той що “Молокія”, а влітку підпрацьовував інструктором з альпінізму на дитячих патріотичних таборах “Строкаті єноти”.

 Велика війна 2022

Після повномасштабного вторгнення РФ Віталій долучається до одного із підрозділів і бере участь у боях на півночі України.

Його побратим Петро Шкутяк згадує: “3 березня, після початку повномасштабного вторгнення ми поїхали у Житомир. Віталік вже кілька днів, як там був. Він поїхав туди за порадою когось із своїх знайомих, а потім вже ми їхали до нього. Там на той час формувалася 1-ша бригада  спецпризначення імені Богуна, одразу видавали зброю, без учебок і т.д. Це була бригада окремого призначення, яка підпорядковувалась ТрО. Ми на той час вважали, що можемо пропустити цю стадію, оскільки вже маємо бойовий досвід і готові одразу воювати, адже на той час російські війська вже були на підступах до Києва. Офіційно мобілізовані ми були 4 березня”.

Побратими Михайло Білянський, Віталій Дерех, Ігор Карабін і Петро Шкутяк. Березень 2022 р.

У складі мобільних розвідувально-диверсійних груп, діяльність яких на той час координувало ГУР, Віталій займається військовою розвідкою на територіях на північний захід від Києва, в районі Житомирської траси. На той час вони вже знаходились під контролем російських військ або ж перебували на лінії фронту.

Побратим Віталія Руслан Хандан так описує перший період повномаштабної війни і своє знайомство із Дерехом: “Ми зустрілися на тренувальній базі в Житомирі. Це був звичайний цивільний об’єкт, але хтось навів і невдовзі там по нас прилетіло. Були поранені, але на щастя, обійшлося без загиблих. Разом з Віталіком ми у складі невеликих мобільних груп, які на той час підпорядковувались ССО, ходили у розвідку. Нашим завданням було виявити скупчення ворожої техніки, колони, комплекси РЛС і РЕБ тощо. Інформацію передавали командуванню, і згодом по ній відпрацьовували. Виходи тривали переважно 3-4 дні, одного разу затягнулася на тиждень. Максимум за один день довелося пройти 26 км. Бойові завдання виконували поблизу Житомирської траси, в районі населених пунтів Коростишів, Овруч, Базар, Мотижин, Макарів.

Ми мали лишатися максимально непомітними і уникати зустрічей і бойових зіткнень з ворогом. Одного разу ми натрапили на ворожий підрозділ, взвод що налічував щонайменше 12 осіб. А нас було лише троє. Мусили відходити, під час відступу довелося шість разів переходити через річку, сковану льодом, оскільки це був сам початок березня.

На завданнях не раз доводилось ночувати у найрізноманітніших місцях, одного разу біля Людвинівки ми провели ніч у каплиці на цвинтарі.

Під час одного з виходів вдалося виявити ворожий комплекс РЕБ «Житель». Його координати були підтверджені аеророзвідкою, і саму техніку знищили з “Байрактара”.

Дуже допомагали місцеві мешканці, відрами приносили їжу, ділились інформацією, здавали позиції росіян.

Віталік був справжнім професіоналом у тому, що стосувалося інженерно-саперної справи. Він швидко ставив розтяжки, монки під час наших виходів, а потім так само швидко і професійно все розміновував.

Був безстрашним і його безстрашність часто межувала із безвідповідальністю, через що на нього бухтіли і сердились хлопці. Наприклад міг не пригинатися під час виходів, коли це було необхідним, що з його майже двометровим ростом було дуже “палівно”. Або ж їхати під час завдання, не звіряючись з картою і в результаті промахнутися на 30 км…”

Віталій з побратимами тримають трофейний російський БПЛА, який корегував вогонь по позиціях наших військових і впав, не розрахувавши заряд батареї. Фото: Руслан Хандан

Після того, як росіян вибили з півночі України, бригада почала переформатовуватися: створювались нові підрозділи, проводились навчання, інструктажі. Це тривало до початку квітня. Віталія призначають сержантом.

Як інструктор він готував новачків, передаючи їм свій бойовий досвід, зокрема навчаючи мінно-вибуховій справі, техніці бою тощо.

Як говорить Руслан Хандан, на той час у батальйоні було тільки троє сержантів – незамінних фахівців, які займаються підготовкою новобранців.

За спогадами побратимів, попри те, що Віталік жартома міг обурюватися тим, що війна проходить десь далеко, доки йому доводиться тренувати “кривих, косих і горбатих”, він дуже відповідально ставився до своїх обов’язків. В той самий час він рвався у бій.

Молодший сержант Віталій Дерех під час навчання новобранців

На початку квітня підрозділ Віталія передислоковують на передову лінію фронту – під Попасну, де на той час тривали дуже тяжкі бої. Стояли на правому фланзі, в районі населених пунктів Новозванівка і Калинове-Борщувате. Там, на Луганщині, знаходились добре укріплені українські позиції ще з 2015 року, завдяки чому тривалий час  вдавалося ефективно стримувати ворога.

Читайте також:
Королівські піхотинці: герої боїв за Попасну, Луганщина. ВІДЕО

Коли не спостерігалось руху техніки, Віталій з побратимами ходили у розвідку, стояли на позиціях разом з піхотою, ведучи стрілкові бої з ворогом. Також доводилось виходити на бойові пости на нічні чергування.

Детальніше про бої, в яких приймав участь підрозділ Віталія під Попасною розповів його побратим Едуард Ростковський “Бард”, старший оператор розрахунку ПТРК “Стугна”. (Сам Едуард 12 травня отримав поранення і потрапив до шпиталю. З побратимом вони більше так і не побачились.)

“Ми стояли на одному березі річки Луганка, а на іншому, за річкою, вже були позиції ворога, і вони звідти крили нас усім, чим тільки можна було. Звідти по нас багато чого літало. Дуже активно працювала авіація, їхні гелікоптери літали. Також там було багато замінованих ділянок, і  Дерех займався розмінуванням і знешкодженням вибухових пристроїв, оскільки він мав відповідні знання і навики. І навчав цьому нас…

“Стугна” показала себе, як дуже ефективна зброя. Віталік згодом багато настріляв, коли став командиром розрахунку.

Віталій Дерех разом з Едуардом Ростковським і побратимами під Попасною на Луганщині. 4 травня 2022. Фото: Едуард Ростковський

Віталік був дуже доброю людиною, в усіх сенсах цього слова. Він був дуже ерудованим, добре обізнаним не лише у військовій справі, а й мав великий життєвий досвід, не зважаючи на свій ще молодий вік. Його дуже цікавила історія, у вільний час він багато читав, дивився різні відео на історичну тематику. Ми багато розмовляли на ці теми, він розповідав переважно. Був дуже комунікабельним, не боявся ніколи проявляти ініціативу, надати допомогу. В нього був підхід: треба – зробимо! Пригадую ми йшли на позиції і побачили нерозірваний снаряд, то Віталік казав – на зворотному шляху маємо його обов’язково розмінувати.

Він не сидів на місці, в доброму сенсі цього слова. Допомагав, навчав і головне заспокоював. Завжди усіх тримав в тонусі. Я ні разу не спостерігав у нього страху. Мене завжди вражала його холоднокровність. Коли починалися обстріли, то Дерех завжди шукав щось поїсти. Ходив і питав, чи в когось є якась шоколадка чи печиво, щось поточити. А ще він мав фантастичне почуття гумору, найкраще з усіх кого мені доводилось знати”.

На доказ своїх слів Едуард ділиться відео з фронту, на якому Віталій Дерех, ігноруючи звуки приходів на фоні, танцює і відривається під “Нірвану” просто на позиціях.

Після того, як 10 травня українські війська були змушені відступити від Попасної, підрозділ Віталія передислоковують на кількадесят кілометрів південніше, в район Світлодарської дуги та Миронівської ТЕС. Його призначають командиром розрахунку ПТРК “Стугна” і прикомандировують до 30 омбр, яка на той час вела бої на цьому напрямку.

Головним завданням розрахунку Дереха було забезпечити прикриття від танків та артилерії ворога, виявляти і знищувати техніку, яка висувалася в бік наших позицій.

23 травня підрозділ під керівництвом Віталія знищив колонну противника, яка перебувала приблизно на відстані 4-4,2 км. Як повідомила потім українська розвідка, це були ворожі мінометники. Робота розрахунку також потрапила на відео.

Відео, на якому зафіксовано, як розрахунок Віталія Дереха підбиває ворожу броню:

Побратим Віталія Анатолій Харченко “Вампір” розповідає: “Пригадую, як ми приїхали на нову позицію на Світлодарській дузі. Навпроти, на відстані 700 метрів звідти знаходились позиції ворога. Росіяни почували себе дуже впевнено, ходили в повен ріст, носили там щось, і ми, в тому числі і Віталік, почали “насипати” по них з автоматів. Після цього вони одразу перестали так нагло і вільно пересуватися.

Одного разу Дерех зі своїм розрахунком знищив ворожий БТР-82, який “розбирав” позиції наших військових поблизу Миронівки. Тоді ми врятували більшість наших хлопців, по яких він працював. Один загинув, ще один досі знаходиться на реабілітації.

Якось ми намагалися поцілити їхню САУ, але на відстані 4,5 км ракета зірвалася. Так ми на практиці перевірили, що заявлена дальність роботи “Стугни” – 5 км – не відповідає дійсності, але загалом це дуже добра і ефективна зброя.

Дерех був надзвичайно позитивною і веселою людиною, але під час бою він завжди ставав дуже зосередженим і впевненим. Він був людиною, до якої тягнулися, справжнім авторитетом, професійним сержантом. Завжди усіх підтримував, розмовляв з усіма на рівних, мав свою думку і завжди її відстоював.

Він не раз казав, що потрібно воювати, бо хто це робитиме, як не ми?”

По позиціях, на яких ніс службу Віталій, постійно вели вогонь ворожі літаки, гелікоптери, артилерія. За 50 метрів від них впала авіабомба ФАБ-500.

Віталій у вирві від авіабомби. Фото: Едуард Ростковський

Загибель

З самого ранку 28 травня позицію поблизу селища Луганське в Бахмутському районі, на якій перебував Віталій Дерех разом із побратимами, накрили з мінометів. Було два прицільних влучання. Перекриття бліндажа знесло, і бійці перебігли у інший, що знаходився в яру на відстані приблизно 100 метрів. Внаслідок обстрілу були контужені і поранені.

Як пригадують побратими, Дерех хотів зніматися з тих позицій і ще за два дні до загибелі звертався до командування, щоб їм дозволили передислокуватися в інше місце, але не отримав дозволу.

Після обстрілу впродовж кількох хвилин панувала тиша, і Віталій підійшов до виходу з бліндажа оцінити обстановку та доповісти про поранених, яким була потрібна евакуація. І саме в цей час знову “прилетіло”. Дерех та ще один солдат, військовослужбовець 30 омбр, загинули на місці.

За офіційним повідомленням бригади ім. Богуна, молодший сержант Віталій Дерех загинув внаслідок авіаудару.

За припущенням декого з побратимів, росіяни могли вдарити по їхній позиції з ПТРК. Ракета пробила насип і влучила просто в бліндаж.

Віталій був похований у рідному Тернополі на території Меморіального комплексу “Пантеон Героїв” на Микулинецькому кладовищі.

У нього залишились мама, брат і кохана, друзі, побратими та величезна кількість людей, яких він надихнув своїм прикладом…

* * *

“Якось ще у 2014 році в Щасті Віталік під час розмови сказав, що “на війні взагалі немає романтики, але є своя естетика”. Він мав на увазі, що на війні є якісь гарні, красиві речі. Ті ж елементи зброї можуть бути красивими. Або буває, ти дивишся довкола – і бачиш красиві пейзажі: соняшникові поля, сходи і заходи сонця. Ці всі речі мають свою певну красу і естетику, але насправді романтики у війні немає взагалі. В тому сенсі, як її романтизують в книгах чи фільмах. Натомість там є біль, піт, сльози, кров і смерть. Як на мене, ця його фраза дуже влучна.

Віталік за своєю суттю – передусім рятівник, і він завжди був першим, коли потрібно було когось рятувати.

Віталік був “солдатом” у найкращому розумінні цього слова. Особливо ж коли говорити про такі поняття, як кодекс честі воїна, офіцера, лицарський дух – це те, що найбільше пасувало до його суті. Він був одним з найкращих воїнів, яких я знав”, – згадує про друга Петро Шкутяк.

Побратими Віталія звернулися до вищого командування з проханням про нагородження Віталія Дереха званням “Герой України”. Ініціатором став командир роти і близький друг Віталія Михайло Білянський “Грек”.

(30 вересня 2022 року Білянський зник безвісти.)

8 липня 2023 року указ про нагородження Дереха був підписаний президентом України.

Дарина Веретюк зібрала і виклала у вільний доступ
колосальний архів фото і відеоматеріалів, пов’язаних із Героєм України Віталієм Дерехом.

Читайте також:
“Він був людиною із серцем завбільшки з планету”.
Спогад про Євгена Колесніченка, який загинув у боях під Бахмутом


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.