автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архіву Максима Єрмохіна
“Ось і настав той момент… Я вперше в житті – безробітний. Закінчилась моя служба в армії, і тепер я офіційно звільнений із виключенням з обліку”, – написав 13 серпня 2024-го у соцмережі Максим Єрмохін. Збройним силам України він присвятив чи не половину свідомого життя (12 років із 29-ти), втратив на війні ногу та став наставником для новобранців. “Твоя воля завжди сильніше твого тіла” – витатуйовано на його передпліччях. Тепер лицар ордена Богдана Хмельницького фактично вчиться бути цивільним чоловіком, чий графік і заняття визначають не командири, а він сам.
Попередження: в цій історії ви не знайдете назву підрозділу, де служив Максим, чи детальні описи бойових завдань, які він виконував. Про деякі з них можна буде говорити лише за кілька років. Зате дізнаєтесь, що могло приваблювати в армії часів Януковича; як після втрати ноги під час ООС прийняти своє нове тіло і служити далі; взяти участь в “Іграх нескорених” та навчитися жити на повну; що в нашій війні вражає та захоплює американських військовиків; чому важливо нашим ветеранам вчитися просити про допомогу психотерапевта, і не тільки.
Сім’я Єрмохіних жила в Старокостянтинові на Хмельниччині. Скільки себе пам’ятає, Максим бачив казарми, військову техніку і солдатів. Чи не всі чоловіки його роду були причетні до війська. Батько – офіцер, тож для хлопчика армія й однострій були не просто звичними, а й бажаним майбутнім. Ієрархія та дисципліна вабили Максима, навіть бідність не відлякувала.
Максим Єрмохін під час інтерв’ю
– Я пам’ятаю, як тато приходить із роботи, зарплати нема взагалі. Замість цього він приносить скількись кілограмів м’яса, на рік старшого, ніж він, трилітрову банку олії з осадом, пакет борошна пергаментного кольору, і все. І ї***ться, як хочете, – пригадує Максим Єрмохін. – Потім стали виплачувати якісь копійки. У тебе зарплата маленька, дитина маленька, а ти ще маєш військову техніку власним коштом ремонтувати.
Зрештою батько звільнився зі Збройних сил за вислугою років. Через кілька років по тому, після закінчення ліцею, Максим подав документи у Житомирський військовий інститут імені Корольова. Йому було 16, один із наймолодших курсантів. Батьки не відмовляли – давали впертюху право вибору.
Максим Єрмохін з однокашниками під час навчання
Це був період правління Януковича. Коли Максим уже вчився, в їхній інститут приїздив тодішній міністр оборони Лебедєв – закривати заклад. Однак йому не дали цього зробити.
– У тата в частині бачив, як армію розвалювали, потім у себе в частині це побачив. Армію просто множили на нуль, – згадує Макс.
У 2017-му Максим закінчив університет і “молодим-зеленим” лейтенантом прийшов в одну з частин ЗСУ. Тут потрібно нагадати, що в номери частин та інші подібні деталі герой інтерв’ю не вказує з міркувань безпеки.
Випускник майже одразу поїхав у своє перше відрядження на схід.
Максим Єрмохін (праворуч) в юності
Зазвичай молоді лейтенанти стають командирами взводів та мають підлеглих. У Максима люди в підпорядкуванні були, як він каже, “епізодично”, здебільшого під час ротацій чи виконання бойових завдань. Переважно вони співпрацювали напряму зі штабом АТО/ООС, іноді їх “придавали” до підрозділів, які відбували ротацію на напрямку. А часом піхотинців або десантників “придавали” їм.
– Я просився на передову. Насправді хотів поїхати на Донбас іще в 14-му, коли старших курсантів відряджали. Керівництво інституту сказало: “Сидіть вчіться”. Я спершу на емоціях хотів забрати документи й піти солдатом. Потім сів, подумав: солдат – це добре, плюс один автомат в окопі. Але якщо таки стану офіцером, зможу і людей навчити, і це буде ефективніше, ніж просто поїхати стріляти. Заспокоївся, дочекався випуску і тоді вже в частині просився на ротацію. Мені сказали освоюватися, а там пізніше відправлять. Понив-понив – пустили. Приїхали в Донецьку область, а, коли міняєш своїх – іншу групу, яка виконувала завдання до вас, потрібно прийняти район – поїздити по певних точках, подивитися, яка там ситуація. По суті, тебе мають ввести в курс справ. І перша моя поїздка – в Авдіївку. Я ходив, як мавпа, мені все цікаво: там сепари, там – наші, там – те, там – се. І водночас знав від попередньої групи, які можуть бути завдання, тому намагався зорієнтуватися на місцевості, як діяти залежно від завдань. Це так захопливо було: бачити самому те, про що раніше тільки чув або читав, – посміхається ветеран.
Перше “воєнне” фото в його телефоні – стіна дев’ятиповерхівки в Авдіївці із портретом вчительки української мови Марини Марченко. Зняв, але мамі з бабусею показав, коли вже був удома, аби не хвилювалися через близськість до фронту.
Той самий мурал в українській Авдіївці. Лютий 2017 року. Фото “Новинарні“
Читайте також:
“Трусимося й читаємо “Отче наш”. Як ведеться в Авдіївці Марині Марченко, героїні знакового муралу
– Із першої поїздки мені найбільше запам’яталось відчуття. Я тоді подумав, що не все [на війні] так погано, як пишуть у пабліках і новинах. Картинка з екрану перетворюється на реальність. І ця реальність виявилася не такою хріновою і страшною, як очікування, – ділиться своїм досвідом Максим. – Я був чистим аркушем, і все собі в голові записував, набирався нового.
Максимова перша ротація тривала близько чотирьох місяців. Працювали чи не на всій лінії зіткнення на Донеччині. Єрмохін пригадує, як уперше почув роботу міномета недалеко від Пісків, поблизу Донецького аеропорту:
Максим Єрмохін під час інтерв’ю
– Летіло по нас. Хоча, за нинішніми мірками, дуже далеко. Ми перебували в старенькій хаті, і я вперше побачив, як трусяться стіни. Це було не так страшно, як цікаво. Я прислухався до звуків і запам’ятовував, як воно.
Максиму подобались Краматорськ, Костянтинівка, Сіверськодонецьк, який розвивався, де було багато молоді. А ось Світлодарськ не любив.
– Це грьобаний совок 80-х, який просто заморозили, де або “наріки”, або молодь, яка працює на ТЕС (Вуглегірська ТЕС – “Н”), або пенсіонери, які обурюються. Навіть у хорошу погоду таке враження, що дощ іде.
Перед другою ротацією на фронт, навесні 2018-го, він уже знав, із ким їде, та, маючи досвід виконання бойових завдань, розумів, наскільки важливо довіряти побратимам.
Ротація вже добігала кінця, коли 2 жовтня Максим підірвався на міні в “сірій зоні” на Волноваському напрямку. Міна, швидше за все, була “з сюрпризом”, бо потужний вибух залишив по собі чималу вирву.
Максим Єрмохін одразу після поранення
– У нас там була стежка, ми ходили по ній слід у слід. Буквально за пів години до підриву я йшов туди цими ж слідами, і все добре. Але перед цим уночі пройшов невеликий дощ, і міна, що лежала під землею, мабуть, трохи піднялась… Й***нуло дуже сильно, мене відкинуло, і я зрозумів, що сталася якась х***ня, – сміється Максим. – Спершу подумав, що зачепив розтяжку. МОНка (радянська протипіхотна міна – “Н”) й ОЗМка (протипіхотна вистрибуюча міна кругового ураження, так звана «жаба» –“Н”) не давали мені багато шансів. Від гранати я мав би почути відстріл чеки. Значить, я на щось наступив. Луп – ямка. Ага, значить, таки наступив. Упав на землю, глянув на годинник. Руками поворушив – нормально. А ногами вже не можу, права наче заклякла. Глянув, а там – п***ць. І ліва болить, порвана і в опіках.
Єрмохін натягнув турнікет на ногу і почав закручувати. Щось не виходило, потім поранений згадав, що пристрій потрібно “розчепити”, затягнути на липучку й тільки потім крутити. Максим почав заново, вже правильно. Підбіг медик і дотягнув турнікет.
– Усе казав мені: “Не дивись”. Та я вже й без нього зрозумів, що там усе погано.
Медик наклав бандаж ще на ліву ногу. Хлопці почали ладнати ноші. Поранений попередив їх, що важкий, тож нести буде нелегко.
Максим Єрмохін під час інтерв’ю
– Викликали медичний “Богдан”. Кінчена машина. Він не доїхав до “нуля”, застряг. Наша машина його витягала. Таки доїхав. Усередині – молодий фельдшер, дивиться перелякано на місиво замість моєї ноги. Їдемо по полю, ноги – ближче до дверей, їх підкидає і з усієї дурі валить об ноші. Я не можу тримати. Кажу фельдшеру: “Тримай ноги, бо зараз тут у тебе просто відкинусь”, – пригадує чоловік. – Знеболювальні мені не вкололи, бо я міг терпіти, тільки крапельницю поставили. Минуло близько години від поранення. Він тримав ногу, я бачив, як йому було важко. Приїхали – на “швидкій” білявка років 45-50, допитує фельдшера, що кололи, і час накладання турнікету. Він нічого не знає. Я все відповів замість нього, групу крові назвав. Мене переклали у “швидку” і вже там укололи знеболювальне. Стало легше.
У лікарні Волновахи медсестри почали Єрмохіна роздягати, зрізаючи одяг. Максим мав на собі стару портупею, в якій іще батько служив. Не дав її зрізати, сказав будь-що знімати цілою. Той ремінь досі зберігається вдома, хоч і зносився вже.
…Вдруге Єрмохін отямився вже дорогою до харківського шпиталю. Йому фактично відірвало ступню, але ногу згодом довелося підрізати трохи вище, бо була глибока рвана рана, і ризик незагоєння – вкрай високий.
Загалом військовому зробили 12 операцій (одну з них – уже цьогоріч). Стільки ж, скільки років в армії, сміється Макс.
– Основні десять операцій робили від дня поранення до виписки у квітні. Вилазить багато всякого. Це ж мінно-вибухова травма. Вона може давати ускладнення. Мабуть, остаточно я зрозумів, що ноги нема, вже в київському госпіталі, на перев’язках. Усвідомив, що своєї вже не буде. Чого нити? Пристосовуєшся до того, що є. Потім уже вчишся ходити на протезі. “О, прикольно!” – пригадує Максим.
Максим Єрмохін у шпиталі
Вони з батьком розробили план, як повідомити мамі про його поранення:
– Ми домовились [розповідати], що щось розвантажували, мені ящик упав на ногу, і так я потрапив у київський госпіталь, – посміхається поранений. – Я подзвонив батькові з госпіталю, наступного дня вони мали виїжджати до мене. Але перед від’їздом він сказав мамі: “Там не ящик. Йому ногу відірвало”. І пішов спати. Бідна мама. Цілу ніч очей не змикала. Коли вони приїхали, звісно, були сльози. Довелося її заспокоювати. Вона чорний гумор уперше почула, наприклад, що в мене прекрасна ампутація. Зараз уже й сама “чорнить” нормально.
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
Куксоприймач тепер потрібно змінювати щопівроку, штучну стопу – раз на три роки. Ліва нога, де бракує шматка м’яза, а під шкірою досі “лазять” уламки, іноді ниє, під час бігу її може “хапати”. Фантомні болі і досі дошкуляють ветерану.
– Болі бувають нечасто, переважно коли є фізичний вплив на нерв кукси: або коли натиснув, або перевтомився, або й перенервував. Відчувається як біль у своїй нозі: палець тобі викручують, цвях у ступню заганяють. Можна наче молотком пару разів отримати по пальцях. Це нормально, я вже звик. Перший час узагалі боліло постійно. Я боровся переглядом фільмів, читанням. Нічого не допомагало. Сон поганий після поранення. Але якось просто почав різати картонну коробку кишеньковим ножем. І воно вже не боліло! Після того дівчата-волонтерки носили мені коробки. Коли зробили реампутацію, болі трохи меншими стали. А далі просто на вольових: болить – терпи. Ані ліки не допомагають, ані дзеркала, ані голковколювання.
Максим Єрмохін під час інтерв’ю
Зараз Максим виношує одну ідею: хоче розробити протез для цивільних, які не втрачали ніг.
Певно, всі знають фразу про те, що зрозуміти людину можна, тільки якщо пройдеш її шлях у її черевиках. Єрмохін хоче допомогти ііншим відчути, як це – не мати своєї ноги і ходити на штучній. Такий “псевдопротез” вдягатиметься на власну кінцівку.
– Це зовсім інші відчуття. Ти звик ходити по-одному, рухати тілом, а на протезі потрібно інакше. Дуже важко пересилити себе і перевчитися. Це важко. Це психи. Особливо враховуючи, що це військові. Кидатися протезами – популярна річ, – чесно розповідає Єрмохін. – Я місяці два вчився ходити.
Виплати за своє поранення він частково витратив на машину, частково – віддав знайомим волонтерам.
Максим отримав другу групу інвалідності. Але повернувся в частину і навіть просився на ротацію. Його не пустили, відправили на курси. Згодом Єрмохін змирився з тим, що вже не “бойовик”, та залюбки ділився досвідом із новобранцями, залишаючись на офіцерській посаді.
Максим Єрмохін на службі
– У мене був приятель на Q-курсі, теж одноногий. І коли молодняк уже лежить без сил, а поруч іде далі інструктор на протезі, то сили таки з’являються, – всміхається Єрмохін.
Каже, що в частині всі нормально до нього ставилися. Намагалися не спитати щось зайве, щоб не образити. Хоча для нього “нема незручних питань”.
Зате в нього є шість протезів для ходьби, два – для бігу й один – “купальний”, аби заходити в душ чи плавати.
Ноги Максима Єрмохіна під час інтерв’ю
Максим Єрмохін
– Усі мої протези – “державні”, крім одного бігового, який зробив американський благодійний фонд. Єдине, що для першого бігового потрібно було підтвердити, що я дійсно бігаю і дійсно є учасником збірної “Ігор нескорених”. Відбір я пройшов у протезі для ходьби, – говорить Максим. – Для мене спорт – це спосіб щось нове вивчити про себе. Але вже коли був у збірній, зрозумів, що це можна використовувати ширше: їздив до пацанів у шпиталь, розказував, показував. Хтось уже після мене потрапив у збірну, когось я тренував. Це вже інструмент допомоги [іншим, хто проходить шлях після травматичної ампутації].
Максим Єрмохін під час “Ігор нескорених”
Після того, як Максим потрапив у збірну Invictus Games, почалася пандемія коронавірусу, тож міжнародні змагання не проводили. Українці поїхали на “Ігри нескорених” у Гаазі вже 2022 року, після початку повномасштабної війни. Хоча спочатку ні в кого не було настрою на це.
– Тоді Тайра, яка була в збірній, потрапила в полон. Бої на Київщині ще тривали. Які змагання? Але таки вирішили, що виступ на міжнародній арені буде ефективнішим, ніж якщо кожен просто щось писатиме на своїх сторінках у соцмережах. Ми зробили плакати на підтримку Тайри, розповіли про неї принцу Гаррі, меценатам “Інвіктуса”, всім медіа. Американська збірна несла плакати разом із нами. Вийшло потужно. Ця кампанія, можливо, допомогла звільнити Тайру.
Кампанія на підтримку Тайри на “Іграх нескорених”
Читайте також:
Звільнена з полону Тайра поїхала на Warrior Games: перед турніром у США – збори в Британії. ФОТО
У 2022-му Україна не зникала зі світових новин, про неї говорили скрізь, усі й багато. Максим відчував потужну підтримку в Гаазі на Invictus Games. І восени у США, куди поїхав на Warrior Games, так само.
Американські ветерани багато розпитували про бойові дії в Україні, про людей.
«– Ігорчик Галушка (боєць полку “Азов”, який дістав наскрізне поранення голови – “Н”) до четвертої ранку доводив їм, що “Азов” – це не нацисти, і таки довів! – згадує Єрмохін.
Американці не йняли віри багатьом історіям, уточнювали подробиці. Розповіді українців здавалися їм чимось на межі фантастики. Приміром, кілька разів перепитували, як це – із протитанкового комплексу, а не “Стінгера” – підбити російський вертоліт.
– А ви знаєте, як із “Града” потопити корабель? – питав Єрмохін.
– Та ну! Ти брешеш! – реагували американці.
– А ось відео, дивіться!
– Вони дивляться, очі по 5 копійок. Більшість із них казали: “Ви просто скажені! У нас не було такого ані в Афгані, ані в Іраку”. І скрізь хотіли за нас заплатити. Та ми ж не якісь бомжі. Самі можемо собі щось купити, – всміхається Максим. – Вони як думали? Вони – досвідчені вояки, життя бачили. А ми тут в Україні – наче підлітки. Але ми приїхали, і вони усвідомили, наскільки ми круті.
Баскетбол на візках – одне із занять Максима Єрмохіна
Максим Єрмохін та українська команда на “Іграх нескорених” із принцем Гаррі
А ще зрозуміли, що війна дуже змінюється. Вони не вміють воювати так, як ми, без підтримки з неба і всієї “арти”, яка є в секторі, без можливості блискавичної евакуації, часто – без “нічника”, без того, що після евакуації бомбардувальник розіб’є пів країни. І це ж ми розповідали тільки те, що можна, і досить “лайтове”…
Читайте також:
Збірна України закінчила “Ігри нескорених” у Гаазі з 16 медалями й подякою
У Максимовій частині очікували на “двіж” узимку 2022-го, але не припускали, що він буде настільки великим. Готувалися відбивати повзучий наступ росіян на сході, можливо, на півдні.
– Що ми знали до 24 лютого, крім “арти” й РСЗВ? Та нічого не знали. Довелося вивчити, що таке ракети, авіація, що таке балістичні ракети…
За час повномасштабного вторгнення Єрмохін втратив кількох побратимів, із якими виконував бойові завдання. Декого – в перший же день, комусь не пощастило опинитися в місці прильоту ракети.
Максим Єрмохін і Олексій Соколовський
– У мене був період, коли я задовбався в Михайлівський ходити на похорони. Багато втрат, і всі вони болючі. Було дуже не по собі, коли загинув Льоха “Сокіл” (Олексій Соколовський – військовий 93-ї ОМБр, який дістав тяжке поранення ніг у січні 2015-го біля ДАПу, переніс понад 70 операцій, із початком вторгнення повернувся у військо, загинув біля Бахмута 8 лютого 2023-го – “Н”). Ми просто буквально за кілька днів до того бачилися в шпиталі. Загинув Сашко Нікітін (штаб-старшина із Дніпропетровщини, воював у складі ССО як водолаз попри ампутацію однієї ноги – “Н”). Ми з ним лежали в одній палаті, підірвалися з різницею буквально в три тижні. Я бачив його на початку грудня, він приїжджав міняти протез. Ми говорили, і він був щось такий понурий. А 9-го загинув. Пацани з моєї першої ротації загинули, – перераховує Максим.
Війна вразила не тільки його тіло, а й психіку. Єрмохін визнає:
похід до психотерапевта – одне з найкращих рішень у його житті.
– Хто не наважується дійти до психотерапевта – не будьте сцикунами і дійдіть, – радить ветеран. – Треба мати сміливість визнати, що тобі потрібна допомога, і звернутися за нею. Я теж спершу вважав, що сам впораюся. А потім – “добрий вечір”. Треба мати [для звернення до психотерапевта] сміливість так само, як мали її, коли йдеш на війну.
Читайте також:
Магнетичний Фештрига. Пам’яті “Сакури”, головного сержанта розвідроти 93-ї бригади
У 2021-му, восени, після однієї з поїздок до батьків, Єрмохін вирішив не вертатися до Києва порожняком і підвезти когось як водій “блаблакару”. Пасажирка Катерина жила в його місті, на тій вулиці, де мешкала колись Максимова родина. В дорозі поспілкувалися, потім знайшли одне одного в соцмережах. Невдовзі почали зустрічатися.
– 24 лютого я її в телефонному режимі відправив із Києва. Вона встигла на ті переповнені евакуаційні потяги. Фух! Можна не переживати. Була думка швидше побратися. Потім вирішив не піддаватися емоціям. Але все одно хотів одружитися, аби Катерині в разі чого щось лишилося. Освідчився без оркестру і голубів. Але з квітами, обручкою, як треба. Одружилися вже у 2023-му, за участі генерала Валерія Залужного. Без весілля. Розписалися і поїхали відпочивати в орендований будиночок, – розповідає ветеран.
Генерал Залужний одружує Єрмохіна
Головком Валерій Залужний і Єрмохіни у день шлюбу
Із його родини тепер служить 21-річний брат Максима, кадровий офіцер. Батьки поставилися до вибору молодшого сина нормально.
– Я їх підготував собою, – сміється Єрмохін. – Він на мене надивився і теж захотів стати військовим.
Максим у серпні звільнився з лав Збройних сил із виключенням з військового обліку. Якщо захоче долучитися до Сил оборони, зможе зробити це за рішенням міністра оборони.
Тепер він по суті вчиться жити як цивільний: самостійно ухвалювати рішення, нікуди не поспішати, жити не за суворим графіком.
Максим Єрмохін. Фото Ірини Турчак
– Я у свої 29 дізнаюсь, що таке свобода. Ось кажуть: “Ми воюємо за свободу”. А я ж вільним не був досі. Школу не рахуємо, бо за тебе вирішують батьки. А потім – армія.
– І як тобі свобода? Варта того, щоб за неї воювати?
– Так. Вона дозволяє відчувати життя, жити, а не існувати. Я її тільки вивчаю і навіть ще не можу пояснити, що для мене свобода. Я по суті починаю жити, нюхати цю свободу, – всміхається Макс.
Єрмохін каже, що міг би навчати цивільних, як взаємодіяти із військовими. Або як вирішувати складні завдання.
Максим Єрмохін мандрує Грузією
– Мені подобається “роздупляти” людей, вчити їх виходити за рамки, жити не за шаблонами. Мені пропонували спробувати себе як тренера. Було би добре застосувати свої військові і життєві навички повною мірою. Я хотів би, щоб люди почали розвиватися, думати, щоб не були стадом. Це не дало б шансів популістам.
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
