автор: Наталія Найдюк
фото надані героїнею матеріалу та з відкритих джерел
34-річна Юлія Горошанська віддала війні чимало років свого життя та здоров’я. У 2014-му вона, фітнес-тренерка, добровільно долучилася до загону оборони Маріуполя. Пояснює, що не могла б спокійно “пересиджувати в підвалі”, поки хтось захищає її від ворога. Тож пішла у військкомат, і домоглася, щоб її взяли у військо (а тоді для жінок це було далеко не просто).
Попри всі складнощі, вона довела всім, що може захищати Батьківщину не гірше за чоловіків. Воювала в АТО спершу як солдат, а потім закінчила офіцерські курси і стала командиром роти розвідки. Лише завагітнівши, доти безстрашна Юля зрозуміла, що тепер їй є за кого хвилюватися, і перевалася на “спокійну” посаду у військкомат.
Народила донечку, виховувала її в любові у дедалі більш прекрасному Маріуполі… Але 24 лютого 2022 року, залишивши дитину на маму, без вагань знову взяла до рук зброю, щоб захищати рідне місто і країну.
Її останній бій був у рідному дворі. Вона бачила, як горить будинок, у якому народився ще її батько, де народилася й виросла вона сама… і де залишилася її кицька.
Юлія дивом вижила під бомбами. Отримала поранення. Була на “Азовсталі”. Потім разом з іншими оборонцями за наказом командування вийшла в російський полон. Пережила Оленівку.
А повернувшись додому за обміном, виявила: її військова частина не оформила той факт, що вона захищала Маріуполь…
Оговтавшись від перебування в неволі, Юлія подала до суду, щоб відновити справедливість. Але він уже 7 місяців не може розглянути справу.
Далі – історія Юлії Горошанської від першої особи. А також коментар юристки Ксенії Онищенко про те, як бути військовим, коли держава не визнає, що вони воювали.
“Усе своє життя я жила в Маріуполі, в квартирі на Лівому березі, що недалеко від “Азовсталі”. До захисту України стала ще 2014-го, коли добровільно долучилася до загону оборони міста.
З 2015 року служила в розвідці, отримала офіцерське звання. Саме на війні я зустріла своє кохання і створила сім’ю. Коли вагітною разом із групою ледь вибралася з оточення – зрозуміла, що досить ризикувати дитиною. Тому перевелася в роту охорони Маріупольського РТЦК та СП і вже звідти пішла в декрет.
Юлія Горошанська з донькою, 2019 рік
Мій чоловік воював на Донеччині. Тому 24 лютого 2022 року я була вдома сама з дитиною. Прокинулася о 4-й ранку через вибухи.
Я мала бойовий досвід, свого часу вчилася в найкращих інструкторів. Тому того ж дня вирішила вийти на захист свого міста. Доньку віддала своїй мамі, а сама поїхала на роботу до ТЦК.
Працівники там збирали речі, особові справи: готувалися до евакуації в Запоріжжя. Я сказала начальнику кадрів, що хочу написати про вихід з декретної відпустки. Але принтери, комп’ютери вже були спаковані. Тому мені сказали, що розберемося з цим у Запоріжжі.
Відстоявши в наряді, я поїхала з усіма на евакуацію, там мали владнати усі питання з документами. До Запоріжжя ми прибули вночі 25 лютого.
Я наполягала, що хочу повернутися в Маріуполь: хлопці в роті охорони, які залишилися в місті, жодного дня не були на стрільбах, молоді. У мене ж був чималий бойовий досвід, я могла допомогти.
Але в ТЦК мені сказали: офіційно туди не відправлятимуть, хочеш – їдь, тоді і рапорт писати не треба. Дали номер командира 109-ї бригади ТрО Дмитра Стебліна і сказали звернутися до нього. Ми зідзвонилися, і я поїхала додому, в Маріуполь.
Юлія Горошанська. Лютий 2024 року
Комбриг не знав, як мене правильно оформити: я військова, в декреті, прибула з іншої частини… Він при мені телефонував кадровику в РТЦК і казав, що я буду виконувати бойові завдання з його бригадою. Все погодили.
Я написала відповідний рапорт і віддала комбригу. Так почалася моя служба в 107-му батальйоні 109-ї бригади Територіальної оборони ЗСУ.
Спочатку я стояла на блокпосту біля “Азовсталі”. Потім нас перекинули на Лівий берег. Там ми місяць з хлопцями тримали оборону. З озброєння мали лише автомати та кілька протитанкових гранат. Ми бачили, як росіяни бомбили “Азовсталь”. Найдовше безперестанку це тривало 20 хвилин.
Мій останній бій був у моєму власному дворі. На моїх очах палав через обстріли мій будинок, садочок, школа неподалік, де я колись навчалася і де мала б згодом учитися моя донька. А ще – гинули цивільні люди, діти. Вони горіли живцем, а ми нічим не могли допомогти…
Наслідки російських атак у Маріуполі Донецької області, 3 квітня 2022 року. Фото: Reuters
Потім мій зруйнований дім зайняли кадирівці. Ми з 12-ма побратимами були в сусідньому, теж напів зруйнованому будинку, де вже не було цивільних. Ворог знав, що ми там. Тому прилетів літак і скинув на нас дві авіабомби. Будинок просто склався. Мої побратими загинули під плитами…
Мені пощастило більше: придавило шматками плит, а не цілою. Інші військові, які були неподалік, витягли мене з-під завалів і винесли до шпиталю на “Азовсталь”. Там було дуже багато людей, а місця та ліків обмаль. Замість бинтів використовували простирадла. Я ніколи не думала, що в наш час можуть бути такі умови…
Читайте також:
“Операції в середньовічних умовах”: як виживає український польовий шпиталь в оточеному Маріуполі
У мене були поранені голова, спина, перебита нога. Я мала численні опіки та забої. Пролежавши пару тижнів у шпиталі, потроху почала ходити. І щоб звільнити місце для нових поранених, перемістилася в бункер, де були наші хлопці з ТрО.
Бункер – це звичайний підвал під одним із цехів, така собі кімната з трубами. Нас там було понад сто людей. Усі військові. Більшість жила сподіваннями на деокупацію, звільнення. Хлопці вірили: в морі стоїть турецький корабель, нас точно заберуть.
Я теж хотіла б так думати. Але
мій досвід казав: ми маємо лише два виходи – смерть або полон.
Невеликий вибір. Йти на прорив – означає загинути з великою імовірністю. Але залишитися на “Азовсталі” так само означало смерть, тільки повільну, від голоду та спраги. Їжі та води з кожним днем ставало все менше: на добу нам давали 200 мл води. Це все: хочеш пий, хочеш умивайся, хочеш зуби чисти…
Я пробула в цьому підвалі 1,5 місяці, аж до самого виходу в полон.
Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”: військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон
Попри все, у травні ми з хлопцями почали планували, як виходити на прорив. Перспектива померти голодною смертю видавалася гіршим варіантом, ніж загинути в бою.
Та 14 травня заходить наш комбриг: “На нараді сказали, що буде евакуація через полон”.
Він розповів, що жінок обміняють впродовж двох тижнів, чоловіків – максимум впродовж чотирьох місяців. Повідомив, що будуть хороші умови утримання, їжа, гігієна.
У мене ж навіть особистих речей не було: я ходила в тому, в чому мене дістали з-під завалів. Комбриг переконував, що волонтери все підготували на місцях нашого утримання. “Росіяни будуть лише охороняти за парканом”. Я не знаю, хто йому це все обіцяв…
17 травня 2022 року я вийшла з “Азовсталі”. По боках стояли російські військові з автоматами. Вони кричали нам різну гидоту. Це було дуже страшно і принизливо.
Вихід оборонців “Азовсталі” в російський полон за наказом командування:
Ми сіли в автобус. Представники Червоного Хреста записували наші імена, брали контакти рідних, щоб сповістити про полон. Але всіх опитати не встигли: їх вигнали росіяни. Так нас повезли до Оленівки.
Хлопців поселили в казармах, а жінок – у камерах СІЗО. Наша була на чотирьох. Спочатку ми жили там вшістьох, а потім – втридцятьох. Спали по двоє на нарах, решта – на цементній підлозі. Спершу стелили свої речі, згодом вартові принесли діряві матраци.
Нас виводили на вулицю раз на 2-3 тижні. А оскільки в камері майже не було місця, щоб перебувати в русі, то м’язи атрофувалися. Згодом ходити вартувало неабияких зусиль.
Годували дуже погано: шмат хліба та кілька ложок каші. Це весь раціон на день. Лікування теж особливого не було. Іноді приводили наших полонених лікарів. Але що ж вони могли зробити без медикаментів… Тих, кому ставало дуже зле, возили в Донецьк.
Єдине, що було “доброго” в Оленівці: тут не били жінок. Але все ж дуже тиснули морально. Особливо так любили розважатися ФСБ-шники – покличуть на допит, розкладуть свої інструменти для тортур і кажуть: “Зараз будемо тебе катувати”.
Було страшно, але не чіпали. А ось над хлопцями дуже знущалися, особливо над “азовцями”.
Вони казали мені: краще б ти сиділа вдома і варила борщ. А я не могла їм відповісти, що, власне, якраз сиділа вдома і варила борщ, коли вони прийшли до мене додому. І мені довелося брати в руки зброю, щоб захистити ту кухню, де я варила борщі. І варила б і надалі, і пекла пироги, якби вони не прийшли в мій дім!
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
27 липня 2022 року в маленьке віконечко камери ми бачили, як наші полонені носять ліжка в старий промисловий ангар. Це було недалеко від нас. Те приміщення зовсім не пристосоване для проживання, там пів даху немає. Було очевидно: щось не так.
Наступного вечора хлопці вперше залишилися там на ніч. І ось близько півночі здетонували вибухові пристрої. Почалася пожежа. Люди, які вижили, почали кричати, намагалися вибратися. Але охоронці стріляли по полонених, щоб вони залишалися на місці.
Підірваний барак в Оленівці
Спочатку росіяни казали, що це наші обстріляли Оленівку. А згодом у колонії змінилося керівництво. Новий директор нам “повідомив”, що це “ДНРівці” заклали на даху бараку вибухові пристрої. А вони (росіяни – “Н”), мовляв, хороші, вони тут, щоб більше такого не допустити.
Я знаю, що в тому бараці загинув мій товариш з “Азову” Дмитро Букарьов “Білотур”. Вони перевели туди тих, хто вже воював в АТО.
А 21 вересня 2022 року мене обміняли.
Зі 100 жінок в Оленівці того дня нас забрали вісьмох. Вперше за весь час полону нас добре погодували. Ми не знали: везуть на розстріл чи в іншу колонію. І геть не сподівалися, що це на обмін.
Зрештою ми опинилися в Гомелі, а потім на Чернігівщині.
Після двох днів у місцевому шпиталі була реабілітація в Нових Санжарах. Туди приїхала моя мама з дитиною і чоловік.
Коли я була в полоні, то думала, що він загинув: мені побратими розповідали, що їхню бригаду розбили. На щастя, він вижив…
Маму з донькою через місяць від початку повномасштабки з Маріуполя евакуювала поліція. Потім вони перебралися в Мангуш, а далі – в Запоріжжя.
Юлія Горошанська з чоловіком
Вийшовши з полону, я зателефонувала рідним побратимів, які загинули під час нашого останнього бою в Маріуполі. Хлопцям було до 30 років.
Більшість батьків відмовляються вірити у смерті синів, поки немає тіл. А тіл і бути не може…
Вони ж там під завалами залишилися. А зараз росіяни згребли все і вивезли разом із будівельним сміттям…
Після лікування в Санжарах я дізналася, що мене так і не вивели з декрету і не оформили факту, що я брала участь у боях за Маріуполь. У військовій частині хтось мною захоплювався, а хтось казав: “Ми тебе туди не посилали, чого ти поїхала”…
Це боляче. Тож я написала рапорт на відпустку, а в листопаді 2022-го звільнилася з РТЦК. Мені виплатили лише зарплату за цю відпустку, більше жодних виплат не було.
Згодом РТЦК провело службове розслідування, яке підтвердило: я брала участь у захисті Маріуполя у складі 109-ї бригади ТРО. Навіть комбриг Дмитро Стеблін (на момент написання статті все ще перебуває в полоні – “Н”) підтвердив, що я вийшла в полон у її складі: якийсь час він мав можливість дзвонити з неволі.
Також я є у списках військовослужбовців, що виходили з “Азовсталі”. Але ж нове командування ТрО мене в очі не бачило…
Після полону через низьку рухливість там я буквально наново вчилася ходити. Також про себе дали знати “маріупольські” травми: рука працює неповноцінно. В мене абсолютно не було речей, житла. Нічого.
І в такому стані, фізичному та емоційному, я приводила себе до тями. Реабілітацію у нас надають переважно волонтери. Я двічі їздила на відновлення в проєкті “Незламна мама” від Фонду “Маша” Марії Єфросиніної, один раз від організації “Серця Азовсталі”.
Зараз уже багато хлопців повернулися з полону. Вже є десь 20 людей, які підтверджують мою участь у бойових діях. Тому маючи розслідування і їхні свідчення, у грудні 2023 року я нарешті подала до суду, аби домогтися справедливості. Відповідачі – Маріупольський РТЦК та 109-та бригада.
Це вдалося не з першого разу, бо в Дніпровському суді мені казали йти за місцем реєстрації. Зараз справа вже 7 місяців лежить у Донецькому адміністративному суді, але розгляду й досі не призначили. Наразі держава винна мені 1 мільйон гривень – це грошове забезпечення за бої в Маріуполі та полон.
До речі, від президента Зеленського я отримала медаль “За військову службу Україні”. Тобто, з одного боку, держава визнала мою участь у боях. А з другого – виходить, ні, бо виплат не було.
Юлія Горошанська
Зараз я повернулася до війська: служу в маріупольській бригаді офіцеркою з морально-психологічного забезпечення. На полі бою я вже не можу ні фізично, ні морально воювати. А ось хлопцям відновлюватися допомагаю.
Знаєте, зараз я спокійніше все сприймаю. А тоді, одразу після полону, психіка була порушена. Обурює те, що я маю доводити те, що воювала. Але знаєте, якби повернути все назад, якби знати, що так все буде: полон, несправедливість…
Я все одно вчинила б так само, бо я повелася гідно.
У Маріуполі я втратила все: житло, автомобіль, речі, документи. Досі не можу отримати дублікат УБД (посвідчення учасника бойових дій – “Н”): зверталася у військову частину, кілька разів дзвонила в Генштаб. Результату немає.
Зараз ми знімаємо квартири для дитини й мами у Дніпрі, і для нас з чоловіком – в іншому місті. Жодних компенсацій за це не дають. Я вже не кажу про ОГД (одноразову грошову допомогу) за поранення: зі шпиталю списки ж кудись мали подавати, але де вони, ці списки…
Ксенія Онищенко
Юристка ГО “Правозахисна група “Січ” Ксенія Онищенко супроводжувала в суді справу військовослужбовця, який повернувшись із полону, дізнався, що його немає у списках військової частини. Він теж служив у 109-й бригаді Територіальної оборони.
“Коли почалося повномасштабне вторгнення, панував певний хаос. Військові частини не були достатньо організаційно підготовлені, щоб правильно оформити всі документи призову і мобілізації в умовах воєнного стану.
Тоді до захисту Батьківщини долучалися як колишні військовослужбовці, які перебували в резерві, так і цивільні чоловіки, жінки, що не мали стосунку до військової служби. Вони просто віддали свої військові квитки начальникам штабів і пішли воювати, виконуючи накази командирів.
Але вийшло так, що з різних причин багатьох військових не оформили належним чином.
Наприклад, коли я подавала запит щодо мого клієнта до Маріупольського РТЦК, там відповіли, що через бойові дії в місті при евакуації вони “знищили військово-облікові документи шляхом підпалу”. Таке дійсно передбачено законодавством у разі загрози, що ворог може заволодіти цими документами”, – пояснює юристка.
Тому таким людям потрібно через суд доводити, що вони виконували свої обов’язки в статусі військовослужбовця, приймаючи безпосередню участь у бойових діях. Головним доказом буде довідка, яку видають після повернення з полону в ДП “Український національний центр розбудови миру”, це той самий НІБ.
Там зазначають ПІБ, посаду, військову частину та дату звільнення з полону.
На підставі цього документа військовий звертається з рапортом до військової частини з проханням надати копію витягу з наказу про своє зарахування до особового складу.
Частина, швидше за все, відповість, що людина не перебуває у них на обліку. Після цього можна йти до адміністративного суду із позовом про визнання протиправною бездіяльність військової частини.
“Військова служба сама по собі є публічною службою. У позовній заяві потрібно наполягати, що військова частина неналежно оформила ці відносини публічної служби.
Треба надати докази, що людина дійсно служила, виконувала накази командирів тощо. Це можуть бути свідчення побратимів – військовослужбовців цієї ж частини. Якщо неможливо, щоб вони були присутні на суді, то можна дати їхні нотаріально засвідченні покази”, – пояснює Ксенія Онищенко.
У таких випадках звертатися до суду людина може впродовж місяця після того, як вона дізналася про порушення своїх прав.
Якщо з якихось причин цей термін пропустили, треба разом із позовом додатково подати заяву про поновлення пропущених строків. У ній аргументувати обставини, чому так сталося. Наприклад, це може бути лікування чи реабілітація. За словами Ксенії Онищенко, у більшості випадків суд поновлює строк звернення до суду і розглядає справи.
Важливо, що подавати до суду можна за місцем реєстрації як військовослужбовця, так і військової частини. Якщо людина має статус внутрішньо переміщеної особи, то звертатися можна за місцем фактичного проживання, яке підтверджує довідка ВПО.
На розгляд справи в суду є 90 днів після відкриття провадження. Його мають відкрити або відмовити у відкритті впродовж 5 днів з дня отримання заяви. Однак ці строки часто порушують.
“Суди зараз перевантажені, бо дуже багато позовів адміністративного характеру. Це ускладнює додержання процесуальних строків розгляду. На жаль, таке відбувається по всій Україні”, – пояснює юристка.
Тому у випадках затягування процесу Ксенія Онищенко рекомендує подати до суду заяву з проханням надати інформацію про стан розгляду справи. Відповідь має прийти письмово.
Якщо військовослужбовець виграє позов, то він має написати рапорт до військової частини з вимогою виплатити всю заборгованість з грошового забезпечення. Вона нараховується з моменту фактичного виконання обов’язків військової служби (дату зазначають у судовому рішенні), включає час перебування в полоні і до належного оформлення на службі або звільнення з військової частини, як у випадку з Юлією Горошанською.
“Я думаю, це масштабна проблема. Не кожна людина, та ще й після полону, буде звертатися до адвокатів. Хтось думає, що доводити свою участь у боях важко, хтось не має на це моральних сил.
Людині сказали у військовій частині, що “тебе немає в списках, ми тебе не знаємо”, і все.
Але судова практика в цих питаннях уже є, тому потрібно боротися за свої права.
Є чимало громадських організацій, як наша, які допомагають військовим з юридичним супроводом. Так само можна звернутися до безоплатної правової допомоги (БПД)”, – резюмує Ксенія Онищенко.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
