Виконавча директорка Amnesty International в Україні – про те, як оновлену українську команду зустрічає громадянське суспільство, про безликість міжнародного права і обгрунтовану бюрократію, про новий звіт організації, необхідність розслідувати застосування Росією протипіхотних мін та плани працювати над захистом прав військовополонених
Вероніка Вельч – українська адвокаційниця з Івано-Франківська, фахівчиня з корпоративних комунікацій та міжнародного лобізму, громадська активістка, кандидат політичних наук. Свого часу була співкоординаторкою “Євромайдан SOS” в Україні та директоркою з адвокації агенції Ridgely Walsh у США. Із початком повномасштабної війни діяла в інтересах України у Вашингтоні як адвокаційниця. Молода мама, дружина Олега Сенцова.
Amnesty International повідомила про її призначення новою директоркою українського офісу організації 26 квітня 2024 року.
Доти офіс “AІ” в Україні переживав репутаційну кризу: 5 серпня 2022 року попередня очільниця Оксана Покальчук звільнилася після скандалу зі звітом “АІ” із критикою Збройних сил України, яку використала Росія. У доповіді Amnesty International зокрема стверджувалося, що українські військові “створюють бази” у житлових районах, школах та лікарнях і в такий спосіб наражають цивільне населення на небезпеку. Звіт різко розкритикували як влада, так і громадянське суспільство України. Однак в Amnesty International заявили, що “шкодуючи про завданий біль, залишаються при своїх висновках”.
Призначення Вероніки Вельч покликане відкрити нову сторінку в роботі офісу Amnesty International в Україні.
Про перші враження та результати після двох місяців роботи в “АІ” – в цьому інтерв’ю Вероніки для “Новинарні“.
– Вероніко, ви очолили Amnesty International в Україні три місяці тому. І зараз, напевно, вже роздивилися що відбувається в організації, як вона працює, які алгоритми роботи та особливості функціонування. Що у процесі ознайомлення з повсякденною діяльністю “Амністії” стало несподіваним?
– “Міжнародна амністія” – це не просто [міжнародна правозахисна] організація. Це величезний рух, структура якого є дещо незвичною. Може здатися навіть дивною, тому що з одного боку є секретаріат, який знаходиться у Лондоні, а з іншого – як мінімум 63 секції по всьому світу, кожна з яких є фінансово незалежною. Також існують національні офіси, як у нас в Україні. Кожна країна має власне бачення, власні підходи та ідеї. В “Амністії” відсутнє поняття вертикальної структури, коли один орган каже всім іншим що робити.
Водночас у руху загалом є пріорітети, які включають у себе різні напрямки роботи. Наприклад, зараз це і право на протест, і протидія авторитарним режимам. Український офіс, як і будь який інший, має більш-менш вкладатися в рамки цієї роботи.
Для нас це не є проблемою, звісно. Адже в Україні завжди існувало здорове право на протест, наші декілька революцій – чудове свідчення тому. Але є чимало країн, де людям значно складніше сказати “ні” тому, з чим вони не згодні, протестувати проти порушення своїх прав. Нещодавно ми побачили це в Грузії.
Український офіс зараз дуже активно перезавантажується. До команди прийшли нові люди, ми намагаємося переосмислити наше місце в “Міжнародній амністії” як у русі, а також активно артикулювати українські проблеми. Адже за два роки лише часткового функціонування офісу з-за кордону український голос трохи загубився.
Для того, щоб всередині “Амністії” Україну почали сприймати як вагомий голос, нам треба наводити своє бачення, аргументовано пояснювати, розробляти адвокаційні компанії, “звучати” зсередини. Тільки так це працює.
“Міжнародна амністія” – структура, яка діє в рамках міжнародного права. Ми розуміємо, що право дуже безлике, нейтральне, холодне. У ньому немає місця емоції. Іноді я емоційно включаюся на певні речі і відчуваю, що міжнародне право нас обмежує. Але правда в тому, що якщо ми дійсно хочемо, щоб наші вороги – росіяни, які почали війну і здійснюють цей страшний терор проти нашої країни – були притягнуті до відповідальності на міжнародному рівні, то ми маємо бути саме такими. Часто холодними. Маємо діяти в межах права. Не робити передчасних висновків, не вискакувати з неоднозначними заявами, які можуть нас дискредитувати.
Адже у світі правозахисту є чітка рамка. І саме у ній треба себе шукати і знаходити, але…
Водночас не можна йти на компроміси з собою. Тому що, з одного боку, деякі принципи і норми завжди залишатимуться орієнтиром для нас. А з іншого боку, міжнародне право також можна змінювати на краще. Ми ж розуміємо, наскільки іншим став світ відколи, наприклад, була прийнята Третя Женевська конвенція.
Читайте також:
Козир для ворожої пропаганди: як Кремль використовує скандальний звіт Amnesty International
– А неприємні сюрпризи були? Якщо ми говоримо про функціонування руху.
– Як і всі величезні міжнародні організації, “Амністія” є ригідною в певних підходах. Є тут і бюрократія. Але я не сказала б, що ця бюрократія не має змісту. У деяких моментах вона є обгрунтованою.
Водночас прийняття певних рішень, публікація досліджень може займати набагато більше часу, ніж мені особисто хотілося б. Але якісна правозахисна діяльність, особливо якщо вона пов’язана із міжнародною адвокацією, має бути дуже чітко вивіреною. Адже кожне слово має вагу. Росія та інші авторитарні режими щоденно працюють для того, щоб дискредитувати міжнародне право і те, що ми говоримо.
Складність тривалого очікування для мене, певно, ґрунтується на моєму попередньому досвіді. Адже корпоративний світ не терпить довгих погоджень. Крім того в Україні, у війні, ти щодня відчуваєш цінність часу інакше, ніж люди, які тут не перебувають. Але нам потрібно, щоб ці люди за кордоном чули і розуміли нас – це база нашої підтримки. Це можливість проводити розслідування і притягувати потім до відповідальності винних.
– Як зустріло нову команду “АІ” українське громадянське суспільство? Чи впливає на сприйняття скандальний звіт 4 серпня 2022 року? Чи згадують про нього часто та чи мають сумніви щодо співпраці?
– Я дуже пишаюся оновленою українською командою. Серед нас є і люди, які раніше працювали в “АІ”, і люди, які долучилися цього року. Я дуже рада, що в нас в команді є ветерани, які допомагають нам краще зрозуміти війну, досвід військових і тих, хто повертається з фронту додому.
Я б сказала, що українське громадянське суспільство прийняло нас доволі добре. Часто це люди, з якими комусь із нас уже доводилося працювати раніше. Ми дійсно працюємо з репутаційним моментом організації, який зараз не дуже…. Але водночас ми всі розуміємо, що сьогоднішня українська “Амністія” – це особистості, кожна з яких має свою особисту репутацію. У комбінації це дає позитивний результат.
Ми вже мали зустрічі з багатьма державними органами, з офісом обмудсмана, з громадськими організаціями, ветеранськими організаціями, активістами. Ми постійно консультуємося з іншими. Ми – на відстані телефонного дзвінка, і до нас уже почали звертатися в питаннях правозахисту та нашої ролі у цих процесах.
Хоча не бракує, напевно, і негативу, і скептицизму. І скептицизм цей певною мірою обґрунтований, бо ми проходимо дуже складну репутаційну кризу. І не вийдемо з неї раптово. Не треба забувати, що в будь-якому антикризовому компоненті дуже важливо не поспішати – аби не зробити гірше.
Ми з командою маємо такий підхід: працюємо з тими людьми, які хочуть з нами працювати вже сьогодні. Ми вміємо приймати відповідь “ні”. Якщо інша сторона каже “ні”, пояснює, що в силу різних обставин не готова з нами співпрацювати – ми дякуємо за відвертість і просто шукаємо інших партнерів, інші виходи, інші ідеї.
Але станом на сьогоднішній день я б сказала, що тих, хто нам каже “ні”… Не знаю, десь один до десяти? Здебільшого ми чуємо “так” або “можливо”, “подивимося”.
У хорошої команди, яка складається з професіоналів з правильною ціннісною рамкою, союзники завжди знайдуться.
Читайте також:
Співзасновник шведської Amnesty International пішов із організації через незгоду зі звітом про ЗСУ
– А як оціните комунікацію з державними органами? І наскільки вона, загалом, важлива для “Амністії”?
– Комунікація з державними органами у нас є.
Насправді “Амністія”, та й будь-який правозахисний міжнародний рух, – це завжди про позицію такого певного мета рівня. Про погляд збоку. Адже за умов, коли демократичні процеси вільно відбуваються, коли немає війни, міжнародні правозахисні рухи дуже часто виконують функцію критики влади. Навіть не влади, а певних підходів. Правозахисники намагаються допомогти привести ці підходи у відповідність до норм міжнародного права, прав людини тощо.
Фото: Amnesty International
В умовах війни все дещо інакше, тому що є речі, які можуть бути сприйняті як загроза національній безпеці, як спроба підірвати обороноздатність країни.
Тому ми всі є доволі пильними й обережними у своїх висловлюваннях.
Ми всі намагаємося зрозуміти, який підхід буде найбільш правильним для того, щоб Україна збереглася як країна демократична, як країна, у якій поважають права людини. Але водночас ми маємо зберегти і підвищити українську обороноздатність у цій страшній боротьбі проти ворога.
Це такі паралельні два процеси: зберегти і навіть примножити демократичність, і водночас запроваджувати часом доволі непрості обмеження прав людини.
– Чим уже можете пишатися зі зробленого за три місяці?
– Було б трохи зарозуміло говорити про те, що я чимось пишаюсь. Нехай згодом інші говорять про те, що нам вдалося зробити. Пройшло доволі мало часу.
Але я можу сказати, що тішуся двом речам. По перше, “Амністія” відновлює активну роботу на теренах України. Нам не доводиться працювати в екзилі, ми можемо вести роботу вдома, на своїй землі. Ми разом з іншими громадянами і громадянками України і маємо аналогічний досвід. Такою я й бачу місію “АІ” – бути там, де критична ситуація, де потрібна негайна відповідь. Тому для мене дуже важливим моментом є те, щоб люди, які приймають програмні рішення, перебували саме в Україні. Щоб у них було й розуміння контексту, і співпереживання спільного досвіду.
А по-друге, я дійсно пишаюся людьми, які долучилися до команди. Це дуже класні, ефективні люди з ціннісним баченням. Також декілька людей із попередньої команди в нас залишилися, і вони теж активно намагаються зараз включатися в роботу. Їм буває складніше, адже складніше працювати, коли ти перебуваєш поза українським контекстом і не знаходишся тут.
Я дуже сподіваюся, що комбінація хорошої команди і чіткого бачення у майбутньому принесе плоди і стане підґрунтям для сильної адвокаційної роботи на міжнародному рівні перш за все. Бо саме наш фокус – це міжнародка.
– Звіт щодо протипіхотних мін. Колись в одному жіночому журналі було таке стандартне вступне слово від редакторки: “До виходу цього номеру я не знала, що”… Чого ви не знали до виходу цього звіту?
Фото: Amnesty International в Україні
– Ситуація з протипіхотними мінами дійсно дуже складна. Для Росії це спосіб терору цивільного населення, спосіб вселяти у людей страх. Змусити їх боятися повернутися додому на звільнені Україною землі.
На сьогоднішній день
Україна є другою найбільш замінованою країною у світі після Сирії.
І це дуже сумно. Я цього, напевно, не усвідомлювала, не знала до виходу звіту. І також до цього звіту я не замислювалася про те, яке саме ураження протипіхотні міни наносять людині. І про те, як ці міни часом розміщуються.
Той тип замінування, який ми бачимо на раніше окупованих Росією територіях, є дуже символічним і дуже жорстоким. Адже він спрямований навіть не на противника, а саме на ураження найбільш вразливих категорій населення.
Я думаю про це як про можливість працювати. Якщо ми доведемо той факт, що Росія використовує протипіхотні міни для цілеспрямованого ураження цивільного населення, чи не може це бути причиною закладення нової рамки?
Коли ми інтерв’юємо певну кількість людей, це дає дуже добрий прецедент, наприклад, ООН або Міжнародному кримінальному суду. Над кожним дослідженням ми довго працюємо, і для нас важливо, щоб свідчення кожної людини, яка говорить із нами, мали вагу, щоб вони стали доказом при майбутніх розглядах справ у Міжнародному кримінальному суді.
Для нас дуже важливо мати сильну доказову базу – наприклад, стосовно використання протипіхотних мін Росією для ураження цивільного населення. Цим звіт цінний.
– “Амністія” закликає Росію припинити використання протипіхотних мін і просто зупинити агресію. Це чудово, але ми всі розуміємо, що такі заклики, “глибоке занепокоєння” та інше не матимуть жодного результату, навіть реакції з боку РФ. У чому важливістб і надалі закликати, непокоїтися, повторювати?
– Звісно, ми як українці перш за все вже дуже розчаровані в будь-якого роду закликах. Все це здається беззмістовним, коли воюєш з ворогом, який не має і не тримається жодних принципів, окрім принципу сили: хто сильніше вдарив, той і виграв. У такій ситуації будь-які слова насправді здаються безглуздими.
Але постійні заклики – це також певна активізація міжнародної спільноти. Це підтвердження незмінності позиції щодо дій Росії.
А ще це конкретні дії як наслідок. Наприклад, наш останній звіт допоможе Україні отримати додаткову фінансову підтримку для розмінування деокупованих територій. Бо ми знаємо, що основна кількість смертей і каліцтв наступила за останній рік-півтора саме на цих територіях.
Читайте також:
До розмінувань в Україні планують залучати більше жінок
– Із призначенням на посаду ви казали, що важливо, щоб український голос чули як у світі, так і всередині “Амністії”. Якщо говорити про внутрішні процеси в організації, які у вас зараз відчуття? Україну чують?
– До України прислухаються.
Для нас дуже важливо, щоб завжди була комбінація трьох моментів. Перший – це платформа. Другий – жорстка, кваліфікована, розумна аргументація в межах міжнародного права. Третій – гучність, з якою ми говоримо. “Амністія” як широка платформа дає змогу українському голосу бути.
Наша команда забезпечує те, що наш голос є дуже аргументованим, і дійсно завжди лягає у правозахисну міжнародну рамку.
І, зрештою, ми про себе заявляємо. Нам важливо, щоб нас чули, щоб ми могли відстоювати своє бачення.
Попереднім командам було трохи складніше, бо їм пропонували певні теми для роботи і давали фреймворк. Ми наразі самі намагаємося працювати над фреймворком, зрозуміти, де є найбільші потреби України, щоб заповнити певний вакуум.
– Якими планами “Амністії” ви можете поділитися?
– Плани – доволі розмита річ, але водночас у нас є дуже конкретне бачення, яке ми напрацювали.
Для України є дуже важливою і очевидною є тема військовополонених і цивільних заручників. Тут є багато непростих моментів. Росія повністю ігнорує необхідність дотримуватися Женевських конвенцій, ми маємо стимулювати дотримання законів. А також нагадувати про те, що світ неодмінно має розслідувати попередні злочини – це і катування, і вбивства полонених, у тому числі такі страшні, як в Оленівці.
Також ми активно думаємо у напрямку захисту прав ветеранів. Мені здається, що ми все ж таки хотіли б зайти у цю тему – пліч-о-пліч з іншими українськими організаціями, чітко розуміючи, як саме ми можемо допомогти реінтеграції. Як ми можемо сприяти тому, щоб голос цієї часто “невидимої” верстви населення був почутий.
підготувала: Олександра Надолинна
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
